ПОДІЇ 2001: ЧОГО СВІТ ЗЛЯКАВСЯ, ЗА ЩО ВОЮВАВ, ЧОМУ ДИВУВАВСЯ І КОГО ЛЮБИВ

Чорний вівторок вересня

Поза сумнівом, теракти 11 вересня назвуть головною подією минаючого року не лише в Сполучених Штатах. Ця трагедія приголомшила та змінила світ, який за один день раптом усвідомив свою крихкість і вразливість.

Після цього вівторка багато чого було вперше.

Уперше кожен із нас відчув, що живе в глобальному співтоваристві й несе частину відповідальності за його майбутнє. Уперше ми так гостро відчули біль людей, котрих, ніде правди діти, донедавна чимало з нас вважали якщо не колишніми супротивниками, то представниками іншого світу.

А американці вперше помітили, що стіни, за якою вони почувалися впевнено й у безпеці, насправді не існує. Вони зрозуміли: їх можуть убивати, причому у власному домі, лише за те, що вони американці.

Вони вперше зустрічатимуть Новий рік під охороною поліцейських із дозиметрами. І з протигазами для кожного члена родини в тумбочках біля ліжок. Вони перестали любити літаки, довідалися, що таке антракс, а отримання листів замість радості стало викликати страх. Психологія американців змінилася.

Але водночас біда ще сильніше згуртувала Америку. Уперше в історії Сполучених Штатів рейтинг довіри їхньому президентові й підтримка американцями дій керівництва країни наблизилися до 100-відсоткової позначки. І вперше громадяни держави, яка понад двісті років плекала демократію, віддали перевагу безпеці кожного члена суспільства перед демократичними цінностями, майже одностайно відповіли згодою на обмеження громадянських прав. У колисці свободи слова з’явилася цензура, і американські журналісти, майже не ремствуючи, з нею погодилися. Наміри зняти деякі обмеження на прослуховування телефонних розмов, вибіркова перлюстрація звичайної й електронної пошти демонстрацій і акцій протесту не викликали. Країна емігрантів тимчасово припинила прийом біженців і ще більше посилила візовий контроль.

Але, попри все це, ніколи раніше лідер світового співтовариства — Сполучені Штати — не відчували такої потужної підтримки ззовні, як після трагедії 11 вересня. Починаючи з моря квітів біля американських посольств у пам’ять про загиблих, безлічі дзвінків у диппредставництва США з пропозиціями допомоги й закінчуючи створенням потужної антитерористичної коаліції.

Уперше в 52-річній історії існування НАТО було застосовано 5-у статтю Вашингтонського договору. І ніхто до «чорного вересневого вівторка» не міг і припустити, що цей безпрецедентний крок спричинить не напад певної держави на одного з членів альянсу, а терористичний акт.

11 вересня міжнародний тероризм заявив про себе на повен голос, і був визнаний новою й мало не найбільшою загрозою цивілізованому світові. Одного дня всі концепції безпеки видалися безнадійно застарілими, бо з’ясувалося, що для знищення тисяч ні в чому не винних людей зовсім не потрібні арсенали зброї, а достатньо лише кількох фанатиків, озброєних ножами й газовими балончиками.

Одні побачили в кривавих подіях підтвердження прогнозів професора Хантінгтона про неминучий конфлікт цивілізацій — християнської й мусульманської, інші з жахом усвідомили цього дня прірву між багатими й бідними. Проте більшість переконана, що світ остаточно розколовся на демократичний і недемократичний табори, на тих, для кого людське життя — абсолютна цінність, і тих, хто готовий убивати мільйони.

Війна в Афганістані

Після 11 тижнів бойових дій можна констатувати перемогу США та їхніх союзників у війні проти режиму «Талібан» і місцевих відділень терористичної організації Аль-Каїда. Цілком імовірно, що це буде перша в історії Афганістану перемога зовнішніх сил вторгнення над внутрішнім супротивником.

Навряд чи варто заперечувати, що воєнних цілей антитерористичної операції в Афганістані в даний момент досягнуто. Збройних сил талібів чисельністю 80—100 тис. чол. більше не існує. Пуштунські формування, що були їхньою основою, розійшлися по домівках або перейшли на бік коаліції. Непримиренних пакистансько-арабських союзників «Талібану» знищено, розсіяно або взято в полон. 11 таборів Аль-Каїди з підготовки терористів ліквідовано. США обладнали військові бази в Афганістані (під Кабулом, Кандагаром і Мазарі-Шаріфом) і навколо країни — у Пакистані, Узбекистані, Киргизстані й Таджикистані.

Хоча Бін Ладена й муллу Омара не знайшли — полювання на них уже переходить у розряд розшуку міжнародних злочинців. Інша річ, що досі зберігаються джерела конфліктів — від традиційних суперечностей між пуштунами та племенами півночі Афганістану, до залишків «Талібану», що погрожують терактами. Тому рішенням ООН створюються 5-тисячні Міжнародні сили безпеки (International Security Assistance Force) під егідою Великобританії, куди ввійдуть також підрозділи Франції, Німеччини, Італії, Іспанії, Канади, Йорданії і Туреччини.

Слід відзначити найхарактерніші риси цієї війни. Швидкий результат забезпечило комплексне застосування сучасних авіації, розвідки й сил спеціальних операцій у взаємодії зі знаючими місцевість і готовими нести значні втрати місцевими формуваннями антиталібської опозиції. Важливу роль відіграли політична й фінансова «вага» коаліції, а також високий рівень підготовки штабів армії США. У бойових умовах випробувано нові системи озброєння та способи ведення бойових дій. За попередніми оцінками, в Афганістані 7 із 10 американських бомб влучали в ціль (у Перській затоці — 1 із 10, а в Другій світовий — 1 з 400).

На відміну від радянської війни 80-х рр., більшість місцевого населення не підтримувала супротивника, Талібан не мав військової підтримки ззовні. Навпаки — дії коаліції мали широку міжнародну підтримку.

З 22 грудня 2001 р. на шестимісячний перехідний період владу в країні представляє коаліційний уряд, дозволено телебачення, дівчата можуть відвідувати школи, а жінки — ходити без супроводження чоловіків. Уперше після більш як 20 років війни у країні створено умови для нормального розвитку, з’явився шанс стати цивілізованою сучасною державою.

Проте шанс ще треба реалізувати. Якщо не ослабне конструктивне співробітництво США, їхніх союзників, передусім Росії, Ірану, Узбекистану й Пакистану, а також міжнародних організацій у цій країні, якщо уряд виявиться дієспроможним, якщо буде достатньою економічна допомога, якщо вдасться запобігти міжусобицям племен... Занадто багато таких «якщо» для довгострокових позитивних прогнозів, але реальний шанс усе-таки є.

Росія — Захід:
час тверезості

Росія відмовляється від примаковської зовнішньої політики і рішуче підтримує Захід, Путін стверджує, що навіть вихід США з Договору по ПРО не може похитнути російсько-американських взаємин... Ще кілька місяців тому все це дуже важко було собі уявити. Та й тепер, після 11 вересня, багатьом подобається говорити про тактичну сутність цього союзу, про його тимчасовість, про те, що коли шок, пережитий світом після трагедії, забудеться, знову візьмуть гору вічні, як світ, інтереси. Я підозрюю, що такої ж думки дотримуються й самі архітектори нової російської зовнішньої політики, принаймні чимало їх.

Звісно, з тактичної точки зору, Володимиру Путіну потрібні «групи підтримки» на Заході, які могли б зміцнити його становище у власній країні. Звісно, участь в антитерористичній коаліції змінює ставлення Заходу до багатьох дій російського керівництва, на які за інших умов навряд чи дивилися б крізь пальці... Звісно, у Росії і вибору особливого не було, не залишив його бін Ладен. Що ж, російському президентові треба було, услід за своїми не найбільш політпоінформованими співвітчизниками, повторювати, що США самі спровокували терористів своєю імперською політикою, а потім безсило спостерігати, як імперіалісти спільно з центральноазіатськими друзями споруджують кордон між Центральною Азією та Росією? Е-е-е ні, щоб очолити процес, треба до нього спочатку хоча б долучитися. А вже потім, потім…

А потім нічого не буде. Адже насправді цей тактичний курс позначив стратегічні інтереси Росії — у неї й справді немає іншого виходу, окрім як союз із Заходом: і чим міцнішим буде цей союз, тим міцнішою буде сама Російська держава. Насправді інтересам Росії відповідає саме ця зовнішня політика, а не старечий недомисел Примакова, зведений свого часу в ранг державних інтересів. І чим довше вона проводитиметься, тим важче буде від неї відмовитися в майбутньому. А може, й неможливо буде відмовитися, бо всі російські зобов’язання будуть структуровані, бо з’явиться нова бюрократія, зацікавлена у своєму існуванні в тих структурах і взаєминах, які виникнуть у результаті російського дрейфу на Захід. І ніякого тобі особливого шляху, ніякого стратегічного союзу з Китаєм, який не дуже й звертав увагу на Росію... Просто проспалися. А тепер настав час тверезості.

Звісно ж, цей дрейф змусить відмовитися від багатьох ілюзій не лише Росію, а й її чудових сусідів. Можна було десять років тішити себе безглуздою ілюзією про існування двох центрів впливу і про біганину між двома сферами впливу. Сфера виявилася на перевірку повітряною кулькою, що рвонула в небо. «Дівчинка плаче, а кулька летить» — знайома з дитинства мізансцена. Тепер є одна сфера — сфера спільної відповідальності за майбутнє. І незгодних аж ніяк не попросять піти геть, бо піти геть, по суті, нікуди — хіба що в Тора-Бора. Їх просто попросять приєднатися ще раз, але вже не так чемно. І надішлють правила гри в конверті з двома орлами, обрамленими по периметру зірками Євросоюзу. Гидота, звісно, рідкісна. Та все ж раджу уважно прочитати і вивчити. Знадобиться...

Рецесія триває

Нинішню глобальну економічну погоду, за аналогією до того, що відбувається за нашими вікнами, можна охарактеризувати одним словом — зима. Перші дванадцять місяців нового тисячоліття видалися дуже непростими для світової економіки. Офіційні й незалежні «синоптики» мусили весь рік переглядати свої економічні прогнози у бік погіршення. Лише 14 місяців тому, у жовтні 2000-го, коли наймаститіші з них — МВФ та Світовий банк — публікували свої щорічні прогнози, світовий економічний небосхил був, на їхню думку, найбільш безхмарним і веселковим за останнє десятиліття. Представники СБ прогнозували, що глобальні темпи економічного зростання сягнуть нинішнього року +3,8%. МВФ був ще оптимістичніший — його цифра становила +4,2%. Загальний настрій був аналогічним.

Через рік провідні світові фінансові інституції були змушені кардинально переглянути свої оцінки. СБ знизив прогноз на 2001-й майже втричі (до +1,3% зростання), охарактеризувавши нинішню ситуацію як одну з найтяжчих за весь повоєнний період. Наступного року загальні обсяги товарів і послуг на планеті зростуть, на думку його аналітиків, лише на 1,6%. Колеги з МВФ виявилися менш песимістичними — їхня «планка» на минаючий і наступний роки опустилася до +2,4%. Правда, з застереженням, що «за нинішніх надзвичайно нестабільних умов зросли потенційні ризики», і дійсність може розчарувати ще більше.

Чорне 11 вересня обернулося для людства погіршенням його загального добробуту на 1% в індустріальному світі й на 1,3% — в економіках, що розвиваються. На перший погляд — не так і багато. Але головний негатив полягає в тому, що атака терористів припала на найкритичніший момент — коли світова економіка намагалася обійти величезну вибоїну на своєму шляху. Вереснева трагедія змусила її остаточно втратити рівновагу.

Нинішня рецесія простежується одночасно в усіх ключових центрах світового економічного впливу — США, Європейському Союзі і Японії. Дається взнаки взаємне проникнення й інтеграція світових ринків — серйозне погіршення ділової та споживчої кон’юнктури в якомусь одному регіоні неодмінно відчувається в усіх інших.

Найбільший на планеті американський споживчий ринок — це близько чверті загальносвітового, тож його падіння відразу вибило грунт з-під ніг в абсолютної більшості світових експортерів.

Зростання ВВП США, як визнали експерти Національного бюро економічних досліджень, припинилося в березні нинішнього року. Сталося це вперше за останні десять років. На жаль, підхопити естафету лідерства тоді було нікому. Європейський Союз більше заклопотаний власними інтеграційними проблемами, а заявлені ще в кращі часи плани структурних реформ так і залишилися здебільшого лише деклараціями про наміри. Японія хвора вже давно і, не виключено, що навіть хронічно.

Тож американцям доводиться знову витягувати спільну ношу на своїх плечах. Треба визнати, що заходи, вжиті владою, виявилися рішучими й оперативними. Ключові ставки кредитування за рік було знижено з 6,5% до 1,75%, тобто мало не вчетверо. Тепер вони перебувають на найнижчому за останні сорок років рівні. Попри зволікання з ухваленням у Конгресі нового пакета бюджетних стимулюючих заходів, фіскальні важелі теж задіяно.

Ось чому всі надії економістів на глобальне потепління пов’язуються, як і раніше, саме зі Сполученими Штатами. Оптимістичні настрої знову переважають. Оцінки різняться тільки щодо часу початку й інтенсивності підйому. Як очікує більшість, поліпшення економічної погоди почнеться вже наступного року і збіжиться в північній півкулі з сезонно-кліматичним, тобто припаде на літо 2002-го.

Проте існує й протилежна позиція, яка теж заслуговує на увагу. Дехто з економістів, як, приміром, Він Годлі, який представляв свого часу міністерство фінансів Великобританії, називає американську економічну експансію значною мірою фіктивною, оскільки підживлювалася вона головним чином за рахунок перевищення витрат рядових американських громадян над їхніми доходами. «Суспільство споживачів» не може влізати у боргову яму нескінченно — тож тепер слід готуватися до тривалої і тяжкої економічної кризи.

Стефан Роуч, головний економіст одного з найбільших на Уолл-стріт банків — «Морган Стенлі», один із перших серед осіб такого високого рангу передбачив нинішню американську рецесію ще позаминулої осені. І відразу з кількох причин назвав її унікальною.

Це перша рецесія доби глобалізації і також перша — у столітті інформаційних технологій. Крім того, вперше за останні 70 років рецесію спричинило лопання фінансової «бульки». Тому традиційні методи прогнозування можуть і не спрацювати.

Реалії можуть виявитися і гіршими, і кращими. Тож вірити економічним прогнозам слід приблизно так само, як і синоптичним.

Кінець Слобо

Косово Поле. 1989-й. Річниця битви сербського війська з турецькими силами. Молодий і перспективний сербський комуніст Слободан Мілошевич виголошує свою знамениту промову перед багатотисячними натовпами людей із сербськими монархічними прапорами та гаслами в стилі «Великої Сербії». Ту промову сучасні балканісти вважають його політичним народженням. Проте тоді Мілошевич фактично заклав міну уповільненої дії в Косово, розпалюючи шовіністичні настрої сербів і даючи зрозуміти албанцям, що вони громадяни другого гатунку. Казус полягав у тому, що оратор «штовхав» свою промову саме на річницю поразки сербів від турків.

… Гаага. Рік 2001-й. Слободан Мілошевич у міжнародному трибуналі, який розслідує воєнні злочини, скоєні на території колишньої Югославії. Знову впевнений у собі Мілошевич, черговий склад суду... Знову претензія на гарну гру при повному фіаско та ще з таким приниженням — колись всесильний Слобо, «новий Тіто Балкан», на лаві підсудних...

Однак якщо подивитися на політичну біографію Слободана Мілошевича, то виявиться, що він не виграв жодного бою, хоча практично всі війни на Балканах у 90-х роках починалися саме ним. Чи йдеться про кількаденні сутички зі Словенією, яка заявила про вихід зі складу Югославської федерації, чи про війну з Хорватією, чи про боснійську епопею або Косово. В усіх цих війнах Мілошевич зазнав поразки, проте щоразу видавав програш за перемогу... Якби не змінилася влада у Белграді після Косовської кризи, Слободан Мілошевич пішов би й на війну з Чорногорією і, безперечно, програв її також!

Так і має, напевно, чинити політик, який думає виключно про себе, про своє політичне виживання, про майбутнє тільки самого себе та своїх близьких, політик, насправді байдужий до долі своєї країни та свого народу. Хтось помітив, як поводився Мілошевич під час історичного переговорного процесу в американському Дейтоні, де вирішувалася доля Балкан і політична карта регіону, а також устрій Боснії, стратегічні інтереси в якій через велику сербську общину мав і Белград. Це хорват Туджман, який зле почувався через проблеми зі здоров’ям, засиджувався в Дейтоні допізна зі своїми помічниками. Це далеко не молодий боснійський мусульманин Ізатбегович мало спав, міркуючи спільно із сараєвськими експертами над територіальними варіантами. Зате Мілошевич уже надвечір йшов до себе і тішився добірним віскі та добрими сигарами, не особливо цікавлячись подробицями самого переговорного процесу.

І ось Гаага. Сама присутність Мілошевича в ній уже диспропорційна його колишньому впливу. Колись всесильний Слободан, без відома якого не проводилася жодна серйозна воєнна операція сербських підрозділів на Балканах, не відбувалося жодного бодай трохи серйозного кадрового призначення, не видавалась жодна експортна ліцензія або ж «добро» на «чорний імпорт» бензину чи сигарет, — сидить на лаві. Колись всесильна дружина Міра Маркович, лідер однієї з провідних партій Сербії та найбільший радник Слободана, нині змушена просити побачення з чоловіком і звертатися по візу... Та й інші представники «клану Мілошевичів» ховаються хто де може — брат Борислав десь у Росії, син, здається, у Китаї...

Та найбільший символізм демонструє саме Гаага. Нові світові реалії свідчать, що міжнародне право поступово домінуватиме над національним законодавством, що за обвинувачення в злочинах все одно доведеться відповідати, попри давність самих дій чи розпоряджень. Відгомін подій з переїздом Мілошевича з белградської вілли до залу гаазького суду можна було почути в деяких столицях, лідери яких десь проектували ситуацію на себе, зокрема один із керівників есендешної країни, який часто бував у Мілошевича і називав його «нормальним мужиком».

Скептики скажуть, що тут вибірковий підхід, що свого часу не возили в Гаагу заїрського лідера Мобуту Сесе Секо чи гаїтянця Жана-Клода Дювальє. Оптимісти їм можуть відповісти: що все одно треба було з когось починати, що то була інша ситуація в іншому, «старому», світі, що моральність зовнішньої політики провідних країн світу поступово ставатиме нормою і світ має бути влаштований так, що за злочини проти людства неминуче доведеться відповідати навіть тим, хто на якомусь етапі може здаватися недосяжним і «надбожним».

Близький Схід: загибель мумії

Про те, що модель близькосхідного мирного процесу себе зжила, почали говорити ще в ті роки, коли Іцхак Рабін, Шимон Перес і Ясір Арафат одержували Нобелівську премію миру. 2001-го вона померла.

Власне, модель розраховувалася на те, на що розраховувати було дуже важко — на розсудливість договірних сторін. Ізраїльські політики були щиро переконані, що Арафату необхідна ця Палестинська держава, і задля цього він забезпечить безпеку Ізраїлю. Арафат не менш щиро вважав, що готовність до мирних переговорів є відбитком ожиріння ізраїльської державної машини і тепер від ізраїльтян можна домогтися всього. Оскільки зістикувати дві ці позиції було дуже складно, сторони активно практикували мирний процес замість миру, розраховуючи, що в якийсь момент тверезі думки в опонента з’являться. Момент істини настав, коли попередник Аріеля Шарона Ехуд Барак вирішив віддати Арафату все те, чого той безуспішно домагався від Ізраїлю, а Арафат не тільки не взяв спішно спечений торт із Єрусалимом замість трояндочок, а й віддав перевагу розмазуванню його по фізіономії здивованого Барака, розпочавши нову інтифаду. Ідея Арафата була проста — він і справді вирішив, що ізраїльська державна машина розслабилася настільки, що не зможе відреагувати. І в ролі нового партнера по регіону отримав Шарона, котрий в десерти не грається.

На цьому мирний процес і можна було б вважати завершеним. Арафат переконався, що ожиріння було перебільшеним, але не хотів зізнаватися в цьому самому собі. Ізраїльтяни переконалися, що їхньому палестинському партнеру потрібна не Палестинська держава, а зовсім інше, повторивши історичний досвід покійного короля Хусейна, у якого ОВП ледь не забрала Йорданію, і багатьох покійних ліванців, у яких ОВП майже забрала Ліван. Але залишалося ще й міжнародне співтовариство, яке вимагало продовження мирного процесу хоча б задля власного спокою. Сторонам доводилося час від часу припудрювати набальзамованого мерця і вивозити його в інвалідному кріслі в найближчий готель, де Перес тиснув руку Арафату з таким виразом на обличчі, що відразу було видно, що воно звикло до гігієнічних процедур...

Після 11 вересня стало ясно, що з новою інтифадою усе покінчено. Поки палестинці веселилися на вулицях міст автономії, переляканий Арафат кинувся в найближчий донорський пункт, по дорозі роблячи одну помилку за іншою. Він і справді був у безвиході: з одного боку, не можна було припустити терактів, аби не спровокувати ізраїльтян на жорсткі кроки, з іншого — не можна було не припускати терактів, аби світове співтовариство не переконалося в тому, наскільки міцний контроль Арафата за нібито незалежними від нього радикалами.

Арафату вдалося і те, й інше. За три місяці після 11 вересня світ переконався в тому, що ситуацію в автономії контролює Арафат і ніхто інший, а потім у Арафата здали нерви... Він ще виступає з посланнями, показується на телеекрані, але насправді його більше немає, як немає більше мумії мирного процесу, котра згоріла на одній з вулиць Єрусалима чи Хайфи. Наступного року сторонам доведеться шукати нову модель злагоди. Досі головною ідеєю була мрія про диктатора, котрий задля влади зберігатиме стабільність на відданих йому територіях. Але це хибна мрія — для збереження влади диктатору потрібна внутрішня стабільність, але зовнішня напруженість. Досі були два суб’єкти переговорів — ізраїльський народ й Арафат. Однак це безглузда суб’єктність. Ізраїльський народ мусить мати партнером по переговорах не авторитарного правителя, а інший народ. Лише попередньо треба допомогти цьому народу позбутися терористичної небезпеки й авторитарної влади — приблизно так, як міжнародна антитерористична коаліція допомогла афганцям позбутися диктатури «Талібану».

Розшифровування геному: запитань більше, аніж відповідей

На думку вчених, 2001 рік ввійде в історію світової науки під назвою «Розшифровування геному людини». Про цю епохальну подію, себто про розшифровування генетичного коду гомо сапієнс, здійснене вченими Міжнародного консорціуму з дослідження геному людини, світ уперше дізнався в лютому ц.р. із вуст американського президента Дж.Буша. Те, чого так довго прагнули вчені і з чим пов’язувалися надії на перемогу над страшними хворобами, отримання вічної молодості і навіть безсмертя стало фактом. Однак захват публіки помітно згас, коли вчені оголосили, що, як виявилося, ледь не половина генів є спільними у людини і найпримітивніших істот, наприклад, круглих черв’яків. «Цар природи» і черв’як з одного генетичного «тіста»? — для середньостатистичного представника гомо сапієнс це стало, мабуть, найбільш шокуючою новиною.

Те, що вся послідовність ДНК людини лише утричі довша, аніж у відносно простого, на наш погляд, хробака, учені-генетики сприйняли досить стримано. Вони й раніше знали, що в нас із черв’яком й іншими простими організмами спільні прабатьки. Всі живі істоти на планеті Земля являють собою гілки одного еволюційного дерева, корені якого ідуть до спільного предка — одноклітинного організму. Тому й не дивно, що в нас із черв’яком схожі гени. Дивно інше — як з одного «будівельного матеріалу» зміг виникнути такий складний організм як людина.

Відповідь на це запитання вчені шукають у функціональних особливостях генів. Скільки функцій у кожного гена і наскільки вони різняться у людини і черва — поки невідомо. На сьогодні генетикам відомі функції 5—7 відсотків генів. Для чого нам потрібна решта, наука пояснити не може. Людський геном у розшифрованому вигляді на даний історичний момент має вигляд «алфавіту» — окремі літери відомі, але щоб написати «книгу життя», треба скласти спочатку слова, потім пропозиції тощо. І хоча в даний час генетики та молекулярні біологи мають у своєму розпорядженні потужні обчислювальні засоби і найсучасніші методи досліджень, однак, судячи з усього, збіжить чимало часу, перш ніж буде виявлено всі «професії» генів і їхню взаємодію. Цим, напевно, і пояснюється стриманість, із якою багато вчених сприйняли відкриття генетиків.

Власне, розшифровування генетичного коду людини стало кульмінаційним моментом у ланцюгу наукових відкриттів про життя, які відбулися в останнє десятиліття. Як вважає відомий український учений академік Юрій Глєба, «біологія як наука про складне значною мірою завершила «інвентаризацію» — вивчення «деталей», із яких складається жива клітина, організм, і нині стрімко перетворюється з науки, що вивчає деталі (тобто науки аналітичної), на науку, що займається ресинтезом цілого з деталей». Таким чином, настає більш зрілий етап у розвитку науки про життя. Цікаво, до якого якісного прориву призведе це в найближчій перспективі, можливо, вже 2002 року?

Чарівна казка

Міфи XX століття були тоталітарними утопіями — комунізм, націонал-соціалізм, кейсіанський капіталізм — усі ці страшні історії, які людство благополучно залишило за порогом нового часу. XXI століття відкривається як час казок — і не випадково головним героєм року став Гаррі Поттер — звичайний школяр, що навчається у звичайній школі для чарівників.

Усе в цій історії схоже на казку — перетворення безробітної матері-одиначки Дж. К.Роулінг з Единбурга на мультимільйонерку, рекордні касові збори фільму, створеного на основі історій, розказаних дитині перед сном. Діти (раптом!) усі почали читати книжки, тим самим спростовуючи сумні нарікання футурологів на «смерть тексту» й засилля відеоігор, які спричиняють мало не поголовну неписьменність. У дітей і батьків з’явилася спільна тема для розмов — незважаючи на прогнози щодо подальшої «атомізації людини» в постіндустріальному суспільстві.

Маленький хлопчик у листі до автора історій про Гаррі Поттера пише: «Моя мама так полюбила ваші книги, що не дозволяє татові читати їх мені на ніч, аби не пропустити ані слова!» Складно підрахувати кількість дорослих, котрі купили книжки про хлопчика в круглих окулярах «для дитини», аби читати їх самим, але четверта книга (усього їх буде сім) вийшла у двох версіях — дорослій і дитячій. Єдина різниця між ними — обкладинка, щоб читати у транспорті й на роботі, не дослухаючись до оточуючих.

Та найголовніше, що ця книжка — розповідь про справжніх друзів, про небезпеки, які чатують на дітей у великому світі, про силу духу, що допомагає їх долати, — об’єднує дітей усього світу. І не лише дітей. Спільна подорож із книжки в книжку зробила для об’єднання світу в єдину зрозумілу всім гуманістичну систему більше, ніж зусилля всіх політиків, разом узятих. На сьогодні історії про Гаррі Поттера перекладено 46 мовами, на жаль, крім української. І наші діти, попри всі зусилля «українських просвітників», запоєм читають російський варіант — звісно, а що їм українською читати — про Івасика-Телесика?

А все тому, що видавати книжки невигідно, законодавчої бази немає, зате ми створимо комісію та інше тра-ля-ля. Втім, є й інша проблема: мало хто в нас усвідомлює, що інтернаціональне порозуміння між дітьми значно важливіше, ніж те, чи домовляться сьогодні Кучма з Бушем або Путін зі Шрьодером.

Усе зрозуміло — ми не чарівники, ми лише вчимося. Але цього заліку Україна не склала. І можна скільки завгодно стверджувати, що ми, мовляв, у Європі — та в значеннєве її поле ми поки що тільки стукаємо. У бічні двері.

Разом із світом співчували: Олексій КОВЖУН, Леонід ПОЛЯКОВ, Віталій ПОРТНИКОВ, Тетяна СИЛІНА, Юрій СКОЛОТЯНИЙ, Лідія СУРЖИК, Ростислав ХОТИН