Післямова до прелюдії

Від редакції

Нехтування основними принципами своєї професії деякими нашими колегами з головних телеканалів останнім часом стало повсякденним явищем. Цим самим вони порушують найважливіший обов’язок журналіста — об’єктивно та неупереджено інформувати суспільство. Якщо з боку співгромадян такі дії викликають обурення, то в багатьох їхніх побратимів по перу — ще й біль. Саме про це йдеться у матеріалі-зверненні журналістки «ДТ», яке вона опублікувала на сайті «Української правди» у понеділок, 25 жовтня, не чекаючи виходу чергового випуску «Дзеркала тижня». Надзвичайна важливість теми та прохання читачів, котрі не мають доступу до Інтернету, підштовхнули нас до рішення передрукувати матеріал у «Дзеркалі тижня».

Сьогодні мені зателефонував Сашко Ткаченко, і після розмови з ним я цілий день відчуваю клубок у горлі. Колеги діляться ідеями з приводу останнього передвиборного номера «Дзеркала тижня», але мені складно підтримувати розмову: думки зовсім не тут.

Знаєте, іноді запах чи знайома мелодія несподівано піднімають цілий пласт спогадів. Це ж сталося й зі мною після того, як Сашко сказав: «Виповнюється десять років з першого дня виходу «Післямови» в ефір. Треба б відзначити...»

Слово «Післямова» стало ключем від засіків пам’яті, від давно забутих відчуттів людського єднання з колегами. І полетіли якісь уривки, пов’язані з тим часом.

Ось ми з Миколою Вереснем ховаємося за роялем у Верховній Раді, підслуховуючи закрите засідання парламенту, присвячене нерозповсюдженню ядерної зброї.

Ось ненав’язливо, але серйозно, мене вчать добувати інформацію Іра Погорєлова й Оля Мусафірова. Ось із Сергієм Набокою ми перелазимо через паркан військового санаторію, де ведуть секретні переговори з розподілу Чорноморського флоту.

Ось Володя Скачко і Боря Клименко завалюють до мене додому о четвертій годині ночі, «відпрашують» у батька, і ми їдемо зустрічати світанок на лісове озеро. Ось ми з Тарасом Процюком і Ростиком Хотином як єдині глядачі холодного одеського ранку спостерігаємо за тенісним матчем між Зленком і Козирєвим.

Ось Коля Княжицький біля входу в будинок «Інтерньюзу» знайомить мене зі здібним хлопчаком — Георгієм Гонгадзе.

Ось ми із Сашком Мартиненком летимо з Бразилії в президентському літаку і пошепки вже котру годину співаємо пісні. Ось ми з Олею Герасим’юк на кухні Бі-бі-сі сперечаємося з невидимими опонентами про обов’язковість бути чесним у нашій професії.

Ось сидимо в «Карамболі» з Льошею Роднянським, який мріє створити сильний незалежний український канал і навіть придумав назву — «1+1».

Ось у захаращеній штаб-квартирі «П’ятого кута» ми із Славою Піховшеком безмежно довірчо розмовляємо про самітність.

Ось, ось, ось...

Якими молодими і чесними ми були. Як раділи перемогам одне одного. Як точно знали, що добре, а що погано в нашій професії. Як вважали себе «шпигунами від народу у владі».

Як дуже різнилися ми від старшого покоління журналістів, яке не вміло працювати «з коліс» у номер, боялося ставити гострі запитання і вважало, що в нашій професії є заборонені теми і недосяжні об’єкти для інтерв’ювання.

Ми, всі вище названі, а також Сашко Кривенко, Віка Кулакова, Таня Коробова, Сашко Юрчук, Наталка Кондратюк, Сергій Рахманін, Лариса Жаловага, Світлана Рябошапка і ще кілька людей, чиї прізвища я просто зараз не згадаю, зробили революцію в українській політичній журналістиці.

Прийняті принципи роботи виявилися простими: чесно, оперативно, компетентно й обов’язково плюралістично. Як просто нам було спілкуватися, як легко ми розуміли одне одного. Здавалося, відчуття ліктя ніколи не зрадить...

Для мене символом зради і стало це саме слово «Післямова». Це був найбільш цікавий і зухвалий телевізійний проект, який убили першим і який ми дозволили вбити. Попри те, що до його створення і існування тією чи іншою мірою кожен із нас мав стосунок. «Післямова» стала першою відчутною жертвою цензури. Скільки їх ще було потім...

Був ще один проект — «Дзеркало тижня». Цензура влади, котра почала відвойовувати свій власний простір у нашому журналістському світі, породила необхідність створення «екологічно чистої» території.

Майже всі журналісти, звані сьогодні «старою гвардією», стали авторами «Дзеркала тижня», зберігаючи за собою робочі місця в різних ЗМІ. У нашій газеті мої колеги самореалізовувалися.

Згодом «ДТ» стало своєрідним інтелектуальним і професійним Ноєвим ковчегом. Але з кимось із авторів виникли непорозуміння, хтось зробив для себе занадто одіозний вибір, а хтось не зміг розірватися між матеріальним і моральним.

І спільної території не стало. Її не стало взагалі. Як і атмосфери довіри та єдиного розуміння свого обов’язку між нами.

Ми дозволили себе розтягти, по суті, зрадивши не тільки ідеали молодості (Бог із ними), зрадивши професію. І ті, котрі прийшли за нами, виявилися в переважній більшості без обличчя.

У цьому наша провина, тому що журналістика перетворилася на ремесло, а йому не потрібні ані таланти, ані особистості. На жаль, ми залишилися кращими і неперевершеними, тому що після нас уже ніхто не літав.

При цьому деякі з нас стали полководцями, котрі ведуть за собою сіру прагматичну піхоту, яка безвідмовно жере і стріляє по вказаних цілях. Який же страшний злочин ми скоїли, не виконавши своє призначення.

Адже незалежні й чесні ЗМІ цілком очевидно були кінчиком дикого клубка проблем, за який можна було б потягти і звільнити країну. Натомість журналісти забарвилися у колір господарів. І навіть найталановитіші втратили право на власну думку, привівши її у повну відповідність до точки зору банкоматів.

Втрата професіоналізму та людської гідності мала чимось компенсуватися.

Гроші не всесильні. На звільнене місце прийшли агресія й озлобленість. Передусім стосовно тих, хто знав тебе іншим, хто бачив шлях метаморфоз, хто міг із докором подивитися в очі...

Ось Ткач сказав це слово — «Післямова», і я абсолютно несподівано для себе зрозуміла, наскільки дорогий мені кожен, із ким тоді, у першій половині 90-х, я була в одному окопі і воювала проти совкової сірості, за право використовувати у своїй професії яскраві кольори і напівтони.

Як боляче стало від відчуття глобальної роз’єднаності, відчуженості і ворожості. Як страшно стало від думки про те, що ми розкололи не тільки журналістське братство, ми розкололи країну, оскільки багато хто дозволив себе використовувати як засіб у цій дико безвідповідальній і історично злочинній афері, котру у нас називають політикою та виборчою кампанією.

Наскільки скаліченим виявилося уявлення про свою роль навіть у тих, хто в безповітряному просторі національних каналів ще намагається дихати: журналісти одного із найбільш рейтингових каналів зібралися і прийняли рішення, що абсолютно всі голосуватимуть за Ющенка.

Та краще б ця сотня протестуючих душ віддала свої голоси за Януковича, але при цьому своєю роботою не отруювала б мільйони! Але страх, інертність і відсутність авторитетів (у чому головна провина «старої гвардії») закріплюють стан колективної журналістської покірності.

Але ж бувало й інакше. Причому не тільки на зорі незалежності. Саме журналісти практично всіх каналів і газет стали авангардом боротьби за правду після вбивства Гії Гонгадзе.

На якийсь час ми змогли об’єднатися, але, обернувшись, зрозуміли, що занадто далеко відірвалися: за нами, за великим рахунком, ні політиків, ні суспільства, а тільки корисливий страх і масова байдужість. У той період ми, напевно, найгостріше відчули відсутність соціального замовлення на незалежні ЗМІ.

У більшості населення відсутність інтересу до реальності існує й донині, але в цьому є і наша провина. Провина тих, кому забракло терпіння пояснити людям, наскільки важливо, щоб у кожного громадянина могла скластися власна думка.

Ми зупинилися на півдорозі, а це все одно, що розлютитися на дитину за те, що вона повільно засвоює викладені тобою правила переходу вулиці. Розлютитися і кинути її вчити...

Однак українська журналістика пішла далі у своїх педагогічно-соціальних здобутках. Цивілізаційно недовченому суспільству почали «впарювати» інше правило: йти на червоне світло і стояти на зелене.

Зараз, під час передвиборної кампанії, псевдовчення досягло свого апогею. Цікаво, чи замислюються мої колеги з телебачення про те, що по суті є не людо-, а долежерами: забезпечуючи матеріальне благополуччя своїх дітей, вони позбавляють можливості усвідомленого вибору батьків невідомого їм Іванка та Марічки, Петрика й Оленки.

Невже більшість моїх колег не усвідомлюють, наскільки суспільно значимими є кожне їхнє слово, кожен сюжет, кожен акцент. Доведення хибного сигналу виробляє у суспільства хибні рефлекси, страхи й комплекси, прирікаючи його на вічний ар’єргард.

Щодня називаючи чорне білим, а зелене червоним, ми занурюємо свою країну в стан не лише моральної, а й економічної та політичної катастрофи.

Невже усвідомлення цього не є приводом засоромитися і щось докорінно поміняти? Поки не пізно, поки ще в професії та суспільстві збереглися ті, перед ким може бути соромно.

Я уявляю, які обвинувачення сипатимуться на мою адресу, як багато слів буде сказано про невиправдане менторство і чистоплюйство. Напевно, це буде неприємно, але моє бажання звернутися до вас, моїх товаришів по професійній зброї, моїх колишніх друзів, занадто велике.

І річ не тільки в ностальгії за атмосферою юності. Річ у надії, що ще не пізно перестати брехати і замовчувати правду.

Річ у безвихідній тузі за професійною журналістикою, котрій багато хто з нас присвятив життя і яку ми вбили, поховавши під уламками можливість десятків мільйонів людей зробити усвідомлений самостійний вибір.

І ще одне, як Післямова: вибір, котрий зроблять люди, буде на нашій совісті. І хоч би хто став президентом, нам із цією совістю залишатися ночами сам на сам.