Perpetuum vyborum

«Нові вибори розпочинаються наступного дня після того, як закінчуються попередні». Ця перевірена часом західнодемократична мудрість актуальна для України як ніколи. Оскільки після прийняття конституційної реформи значення парламентських виборів березня 2006 року різко зросло в ціні. Про них думає Ющенко, на них сподівається взяти реванш Янукович, заради них пішов ва-банк Литвин, на них працював усю передвиборну кампанію Мороз, заради них «закохувала» у себе Майдан і досі ще голосно не ляснула дверми Тимошенко... Список політиків, які проектують свої нинішні дії на 2006 рік, можна продовжувати нескінченно.

Уже найближчим часом ми зможемо спостерігати за тим, як буде зроблено переформатування сил у нинішньому парламенті. Вочевидь, із прицілом на 2006 рік основна кристалізація відбуватиметься навколо трьох центрів: Ющенко, Литвин і Янукович. Якщо на завтрашніх виборах усе відбудеться відповідно до логіки розвитку ситуації, то проющенківська сила стане партією влади, сила Януковича становитиме вісь опозиції, а Литвин спробує зайняти нішу обережно принципової третьої сили.

У суспензії нинішньої кампанії ще складно розібрати деталі майбутніх альянсів, точно назвати партії-супутники великих політичних планет і однозначно спрогнозувати спалахування нових зірок; не виключено — і зміну орбіт великих небесних тел. Та деякі цікаві тенденції вже сьогодні можуть стати предметом для розмови.

Майбутній парламент отримає право формувати уряд. Саме цей приз, укупі зі збільшенням повноважень Верховної Ради наступного скликання, робить надзвичайно актуальною боротьбу за більшість у парламенті.

Два тижні поспіль Центр Разумкова, поставивши за мету електоральну оцінку наявних партійних брендів, проводив опитування більше двох тисяч респондентів у 118 населених пунктах у всіх регіонах країни. З 6 по 9 грудня опитуваним спробували нагадати про те, що в країні є не лише кандидати в президенти, а й партії, які через рік розпочнуть між собою боротьбу. Результати цього опитування наведено в таблиці 1. Через тиждень, із 14 по 19 грудня, топ-двадцятці українських партій (про блоки ні в першому, ні в другому випадку не йшлося) надали інформацією про їхніх лідерів, що в ряді випадків помітно змінило результат першого опитування (див. таблицю 2). Отримані соціологами дані дозволяють у першому наближенні оцінити потенції, з якими виходять на старт основні політичні сили країни.

Випробування владою

Отже, Віктор Ющенко. Йому більшість у майбутньому парламенті просто необхідна. Перемога близьких йому сил дасть можливість майбутньому президентові повністю реалізувати свою передвиборну програму і навіть після набрання чинності конституційними змінами розширити межі свого впливу. Більшість у Раді дозволить Віктору Андрійовичу, подібно до Александра Квасьнєвського, який має однойменну більшість у сеймі, залишитися найзначимішою постаттю в державній ієрархії. Аби проющенківські політичні сили, незалежно від того, є вони блоком чи партіями, перемогли на виборах, необхідні, як мінімум, три умови.

По-перше, впродовж наступного року уряд, що його сформує Ющенко, має, не марнуючи жодного дня, виробити й провести політику, результати якої більшість громадян України зможуть відчути на своєму гаманці. Зробити це у такі стислі терміни не дуже просто в «мирних» умовах. А якщо припустити, що протидіятиме новій владі досить потужна опозиція, і припустити при цьому, що Росія, яка має безліч економічних зав’язків в Україні, не прагнутиме в кожному питанні йти назустріч, а крім того, і сам уряд, цілком імовірно, буде сформований великою мірою за принципом роздачі слонів за підтримку в передвиборній кампанії, — то довести свою ефективність новій владі та новому президентові як її символу буде дуже непросто. Сьогодні, на піку кампанії, за партію «Наша Україна» готові проголосувати 29 відсотків. У випадку розчарування, а воно при нинішніх, явно завищених очікуваннях суспільства неминуче, рейтинг політичної сили Ющенка може істотно знизитися: врівноважена частина електорату може поповнити ряди прибічників Володимира Литвина, а радикальна — дуже відчутно збільшить рейтинг передусім Юлії Тимошенко. Щось, безумовно, перепаде й Олександру Морозу. Всі три згаданих політики про це знають і, нічого гріха таїти, на це значною мірою розраховують.

По-друге, нагадаю, що у Віктора Ющенка на сьогодні немає політичної структури, лідером якої він міг би себе назвати. Адже в розпал передвиборних баталій партія «Реформи і порядок» Віктора Пинзеника, чудово розуміючи, що в цій ситуації ніхто з побратимів по блоку не стане влаштовувати тривалих і гучних розбірок, м’яко кажучи, привласнила бренд «Наша Україна». За перейменування партії проголосував з’їзд ПРП. Соратники, які не очікували такого підступництва, вирішили, що далі декларацій Пинзеник із товаришами не підуть, а після виборів інцидент замнеться сам по собі. Проте лідери новоспеченої партії «Наша Україна», анітрохи не вагаючись, провели перереєстрацію в Мін’юсті, закріпивши в такий спосіб свої права на бренд «Нашої України» Віктора Ющенка. І, щоб ви не сумнівалися, у розпал революції хутенько заявили, що помаранчевий колір завжди був кольором ПРП. За цими нечистоплотними діями впівока стежили лише фахівці, тому для переважної більшості виборців той факт, що лідером «Нашої України» є не Віктор Ющенко, а Віктор Пинзеник, безумовно, виявиться великою новиною. Усвідомлення реалій потребуватиме часу, але вже сьогодні партія «Наша Україна» (колишня ПРП) на чолі з Пинзеником отримує не 29, а 17 відсотків голосів, маючи колосальний запас інерції сприйняття, який неминуче випаровуватиметься — у міру усвідомлення електоратом того, що «цар не справжній».

Отже, сьогодні Ющенко, розуміючи надзвичайну важливість майбутніх парламентських виборів, має три варіанти дій. Перший — спробувати домовитися з пеерпістами про те, що вони нібито пожартували, відновити статус-кво і зміцнювати президентським авторитетом «Нашу Україну», підтягуючи під неї інші, менші партії. Другий — стати на чолі ПРП (о), оновленої й збагаченої, і намагатися робити те ж саме, але такий варіант ускладнить його відносини з іншими партіями блоку Ющенка. Третій шлях — позиватися з Пинзеником і в разі успіху створювати під розкрученим брендом нову партію під назвою «Наша Україна». Інших ефективних шляхів партійного будівництва в Ющенка немає, альтернативою може бути позиція над сутичкою, спокійне й байдуже споглядання міжпартійної боротьби.

При цьому зауважимо, що партії, які становлять блок «Наша Україна», після нинішніх виборів виявилися похованими під масштабом лідера блоку. Партію Юрія Костенка підтримує сьогодні від 0,4 до 0,9 відсотка електорату. Остаточно вбитий колись потужний бренд «Народного руху України»: без Тарасюка його рейтинг становить 0,6 відсотка, з Тарасюком — один відсоток. Навряд чи кількість прибічників НРУ різко збільшиться, якщо Борис Тарасюк обійме посаду міністра закордонних справ. Але його не сприймає Росія, він просто змушений буде робити реверанси Москві, що чудово усвідомлює, як випливає зі статті, розміщеної ним на сайті «Обозреватель». Заковика в тому, що це навряд чи високо оцінить західноукраїнський електорат Руху, а іншого в нього просто немає. Партія «Солідарність» Петра Порошенка, який претендує на прем’єрство, — практично всіма давно забута й сьогодні, навіть з урахуванням розкрученого лідера, теж має один відсоток електоральної підтримки. У разі перемоги Порошенка в кулуарній боротьбі та взяття ним посади прем’єра відсоток прибічників цієї партії стане цілком достатнім для подолання тривідсоткового бар’єра. Проте з ким на майбутніх виборах гратиме Порошенко-прем’єр: із Віктором Ющенком чи з не менш близьким йому Володимиром Литвиним, — запитання, відповіді на яке сьогодні немає.

Отже, на сьогодні для Ющенка, який не має, крім «Нашої України», жодного штаму, що на ньому можна було б прищепити високий рейтинг парламентської політичної сили, надзвичайно актуальне питання: яка політична сила представлятиме його в майбутньому парламенті. Не менш важливе й питання про якісний зміст цієї сили. Чи буде це блок, чи перетвориться блок на єдину партію, до якої ввійдуть основні лідери партій, що становлять нинішній блок «Наша Україна», чи це буде старий бренд із новим наповненням. Саме наповнення визначиться, коли з’явиться виразна відповідь на запитання, чи буде ліквідовано депутатську недоторканність. Якщо так, то основою нової політичної сили мають стати юристи, економісти та профільні фахівці, чия праця в парламенті на постійній основі зробить роботу Верховної Ради максимально ефективною. Якщо ж депутатську недоторканність буде збережено в її нинішньому вигляді, то склад практично всіх сил у майбутньому парламенті становитимуть бізнесмени й відомі всім не перший десяток років політики. Інакше кажучи, кадровий склад ВР навряд чи піддасться серйозним коригуванням, що в принципі не сумісне з надіями на відчутно інші правила гри.

По-третє, Ющенко не може не перейматися кількістю лояльних до нього та його політики депутатських багнетів у майбутній Раді. Нагадаю, відповідно до нинішнього Закону про вибори народних депутатів України, бар’єром є низеньких три відсотки, що дає можливість шляхом мобілізації зусиль узяти його цілком пристойній кількості політичних структур. Припустимо, що Ющенко відвоював свій бренд і його уряд спрацював на тому рівні, який дозволив зберегти наявну електоральну підтримку «Нашої України». Навіть за цих стерильних умов однозначно проющенківської більшості в Раді не буде й може не бути навіть контрольного пакета однієї сили. Отже, впродовж року, безперечно, буде порушено питання про внесення змін у закон про вибори в парламент, зокрема про збільшення прохідного бар’єра. У цьому можуть бути кровно зацікавлені й безпосередні опоненти Ющенка, зокрема партія «Регіони України» та комуністи. Крім того, попри сьогоднішні низькі показники Народної аграрної партії України, серйозний потенціал зростання є в її лідера Володимира Литвина. Швидше за все, у разі збереження нинішньої тенденції, спікер та його фракція, чисельність якої вже найближчим часом перевищить 40 мандатів, може підтримати ідею підвищення бар’єра. Не виключено, що до них приєднається і впевнений у своїх силах Олександр Мороз. Швидше за все, про турецький варіант — 10-відсотковий бар’єр — у парламенті йтиметься, але не факт, що результативно. А ось підвищення планки до 5—7 відсотків цілком імовірне. Принаймні 226 голосів, необхідних для проведення такого рішення, у залі нинішнього парламенту знайти можна. У разі реалізації такого плану в майбутній Верховній Раді буде п’ять-шість фракцій, що істотно структурує та стабілізує її роботу.

У контексті формування майбутньої парламентської більшості не можна не згадати про партнерів Ющенка по коаліції «Сила народу». Партія «Батьківщина» без Юлії Тимошенко зацікавила лише один відсоток електорату. При згадуванні імені залізної леді рейтинг партії становив 6,7 відсотка. І це не межа. Перед Тимошенко відкриваються непогані перспективи. Їй, безперечно, запропонують посаду у владі, швидше за все, це не буде прем’єрське крісло, але, знаючи Юлію Володимирівну, можна сказати, що, очоливши Міністерство праці, вона і його зробить пупом української політики. Якщо ж вона пристане на пропозицію ввійти в нову управлінську команду, то, безперечно, спробує дистанціюватися від основної лінії, продемонструвати успіхи на дорученій їй ділянці, а також використати кадровий ресурс «Батьківщини», який вона, відповідно до домовленості з Ющенком, отримає у регіонах і в центральній владі. У тому, що Тимошенко потрапить у майбутній парламент, можна не сумніватися. Питання, з ким вона об’єднається в цьому парламенті. Втім, є й інше запитання: хто опиниться в списку партії чи блоку, очолюваного Юлією Тимошенко? Швидше за все, там не буде Анатолія Матвієнка з його партією «Собор». Кого ж Юлія Володимирівна зможе представити електоратові? Перше місце у п’ятірці — вона, друге — Турчинов, а третє? четверте? п’яте?.. Раніше виборці не дуже цікавилися всім тулубом списку. Але ті часи минули, і цей факт не може не примусити Тимошенко замислитися над тим, із ким вона ефективно працюватиме в Раді й чи у змозі вона тримати в підпорядкуванні офіцерів, а не лише рядових, які, не сперечаючись, виконують будь-яке, поставлене нею завдання. Є деякі підстави говорити про плани залучення до списку Тимошенко лідерів «Пори» — організації, яка вперше пробудила політичну активність молоді. Але, по-перше, «Пора» одностайна з деякими представниками «Нашої України», а по-друге, не можна виключати, що сама «Пора» може побажати стати партією, притому з непоганою перспективою.

Про молодіжну, але ліву партію давно роїлися думки в Юрія Луценка — улюбленця Майдану і багатьох, хто вболіває за успіх помаранчевої революції. Затятий антикучміст абсолютно логічно вписався в її контекст: хіба революція в нинішній Україні могла бути нерудою? Луценка та його деяких соратників, котрі зберегли в СПУ прогресивне мислення, від створення нової партії утримувала відсутність остаточної ясності зі спонсорами, а також людська любов до Олександра Мороза. І якщо зі спонсорами питання під час майбутніх виборів вирішуватиметься дуже легко, адже за списками обирається не тільки Верховна Рада, а і обласні, міські та районні ради, що дає можливість рейтинговим локомотивом за відповідну плату завезти у вагонах представників місцевого бізнесу, то з Морозом набагато складніше. Тому Луценко як потенційний організатор лівої молодіжної партії цілком може обмежитися входженням у майбутній уряд і відмовитися від планів молодіжного партійного будівництва.

Ідею прем’єрства Мороза ще остаточно не відкинуто, але навіть у випадку відмови від неї соціалісти, знову-таки відповідно до передвиборних домовленостей із Ющенком, отримають свою частку посад у майбутньому уряді. Йтиметься не лише про міністерські портфелі, а й про губернаторські. З пошуком міцних менеджерів у партії Мороза проблеми, але договір є договором. У такий спосіб СПУ отримає певний владний ресурс, але при цьому розділить відповідальність із командою Ющенка за ефективність проведеної в країні економічної, соціальної та гуманітарної політики. Яким чином це позначиться на рейтингу партії, сьогодні судити складно, як, утім, і про те, наскільки вірними союзниками майбутнього президента в нинішньому та майбутньому парламенті будуть соціалісти. Сьогодні партію, що втомилася від багаторічної опозиційності, поруч із Ющенком утримує перспектива спільної роботи в уряді. Та цей уряд працюватиме в кращому випадку рік і чотири місяці, а потім новий парламент створить інший. Тому не виключено, що соціалісти в майбутній Раді отримають окрему пропозицію зі створення більшості, приміром, від Партії регіонів, політичної сили Литвина або від соціал-демократів, що випали в осад. А крім того, лідер СПУ розраховує, і не без підстав, підтягти під себе частину лівого електорату, який остаточно розчарувався в лідері комуністів Симоненку. Якщо йому це вдасться, то із силою Мороза доведеться рахуватися всерйоз.

Випробування опозицією

Для Віктора Януковича й сил, які підтримують його, 2006 рік надзвичайно принциповий. У випадку перемоги на парламентських виборах і формування більшості коаліцією антиющенківських сил команда єдиного кандидата сформує уряд і повернеться до влади. Сьогодні стрижнем цієї коаліції безумовно є партія Регіони України та її лідер, як носії симпатій основної частини електорату південного сходу України. Якщо команда Ющенка за рік не почне ефективних дій зі стирання лінії розколу, то «Регіони» однозначно збережуть свій електорат, який у чистому вигляді становить 14 відсотків. У випадку ж, якщо партію буде і надалі очолювати Віктор Янукович, то за неї на виборах сьогодні готові проголосувати 20 відсотків. Як бачите, з урахуванням Пинзеника на чолі «Нашої України» партія Януковича виходить на перше місце.

Зауважимо, що до парламентських виборів готуватимуться не тільки в Україні, а й у Росії. Для Кремля це теж можливість реваншу, і недооцінювати вплив Путіна не варто. Вже нині є приблизний план: через українську компанію Москвою докуповується пакет «Інтера», російська бізнес-структура купує «Новий канал», у сукупності з прутніковським каналом НТН, ахметівською ТРК «Україна» і каналом «К», що народжується, до якого, за непідтвердженою офіційною інформацією, має відношення «Євротрансгаз», ми отримуємо дуже впливовий пул електронних ЗМІ, спрямований на підтримку проросійських сил в Україні. Про друковані ЗМІ я навіть не згадую: тут російська колона вишикується за рахунком «один». Отже, новій владі доведеться зіштовхнутися з дуже сильною опозицією, що має електоральні, медійні та фінансові ресурси. Багато чого залежатиме від того, як держава під керівництвом Ющенка зможе протистояти іноземному втручанню, яку політику воно поведе в бунтівних південно-східних регіонах, що встигне зробити для людей, які населяють їх, чи зможе ефективно прорвати інформаційну блокаду. Важливим є й те, яким чином нова влада вибудує відносини з лідерами капіталів південно-східних регіонів. Утім, чимало залежить і від команди Януковича. Між другим і третім туром вона істотно поменшала: Сергія Льовочкіна в ній більше немає, Андрія Клюєва на посту глави тіньового штабу змінив Анатолій Толстоухов, близьку до цивілізованого позицію спробували зайняти лідери «Індустріального союзу Донбасу». Не можна виключати, що зшите з протиріч донбаське братерство може, у випадку розумної політики Києва, розсипатися на удільні політфінансові князівства. У випадку політики нерозумної воно може об’єднатися в ім’я виживання. Та й майбутнє самого Януковича в тумані. Адже без підтримки Ахметова й Москви він ніхто. Не виключені обставини, при яких його партнерам доведеться шукати іншу точку докладання своїх технологічних і фінансових сил, що мобілізують електорат.

Є проблема в «Регіонів» і з партіями-супутниками. Єдиний кандидат від влади в сукупності з розвалом блоку «За єдину Україну» фактично вбили провладні партії. Сьогодні «Трудова Україна», яку Тігіпко обіцяє зробити лівою, без нього набирає 0,9 відсотка, із ним — 1,5. «Аграрна партія» пішла до Литвина, і її щосили мріє фінансувати Георгій Кірпа. Литвин уже поповнив свою фракцію депутатами, які відкололися від НДП Валерія Пустовойтенка. Не можна виключати, що до фракції спікера попросяться й осколки фракції Олександра Ярославського, більш відомої в народі як «Демократичні ініціативи». Навряд чи прикрасою шлейфу «Регіонів» стануть об’єднані соціал-демократи. Без указівки лідера за СДПУ(о) готові проголосувати 1,9 відсотка, із Медведчуком на чолі — 1,2. Якщо соціал-демократи не розпочнуть екстрених заходів, то партія ризикує перетворитися на бізнес-партію на кшталт тієї, яка свого часу була створена Володимиром Матвієнком на основі працівників «Промінвестбанку». Не загальнонаціональною, а Партією усього лише київської сімки (котра вже після смерті Юрія Ляха перестала бути сімкою) СДПУ(о) може стати, якщо не вирішить питання зі зміною лідера. Або якщо нинішній лідер якимось дивним чином не вирішить питання про створення союзу з лівими або ж не відбере в лідера Партії регіонів російський триколор.

У будь-якому випадку, якщо відбудеться підняття прохідного бар’єра, жодна з партій нинішнього провладного блоку, крім «Регіонів», у парламент не потрапить. Відносно ефективними партнерами «Регіонів» можуть стати лише комуністи. Для уцілілого електорату цієї партії нинішній її лідер Петро Симоненко принципового значення не має, що чітко видно з результатів опитування. У випадку об’єднання зусиль із «Регіонами» комуністи свій рейтинг зможуть зберегти й навіть трохи підняти. Проте основний електорат КПУ проживає там же, де й електорат партії Януковича. Всі тези комуністів перебрані регіоналами, а тому розраховувати на істотне збільшення врожаю КПУ не доводиться. Найефективнішим кроком для комуністів, можливо, могла б стати зміна лідера й омолодження складу прохідної частини списку. Та хто ж на це піде? Адже єдиний спосіб ротації політбюро і ЦК відомий ще від радянських часів... Дай їм Боже здоров’я.

Отже, при збереженні нинішнього розкладу сил і осіб «Регіони» мають шанс гідно виступити на майбутніх виборах, але з партнерами зі створення більшості їм буде дуже непросто. Оскільки залучити на свій бік Литвина їм навряд чи вдасться; альянс із комуністами можливий, але не достатній; конгломерат провладних партій-ліліпутів, із котрими «Регіони» можуть укласти договір про взаємодію, забувши образи й зрадництва, можливий, але тут каменем спотикання може стати війна амбіцій трудовиків, есдеків та інших постраждалих від президентської кампанії персонажів. Запалювати ж нові зірки часу практично немає. Наприклад, партія, утворювана Кушнарьовим, зоорієнтована на електорат Харкова, Дніпра й Запоріжжя, тривідсотковий бар’єр здолати, можливо, і змогла б, але навіщо регіоналам віддавати свої місця силі, керованій навіженим лідером, у той час як при підвищенні бар’єра Партія регіонів у змозі забрати ці голоси сама й доповнити їх бонусами, неминучими у випадку підвищення планки до 5—7-відсоткового рівня.

Як бачимо, партійні розклади сьогодні досить непрості. Як непростою буде й боротьба за майбутній парламент, наділений після «пакетного» голосування більш ніж серйозними владними повноваженнями. Боротьба розпочнеться на другий день після інавгурації нового президента. Хотілося б вірити, що ця боротьба не затягне, як у чорну діру, усіх політиків, і в них вистачить розуму, відповідальності, зрештою цинічно-електорального розрахунку залишити у своєму бюджеті часу віконце для вирішення тих проблем, які сьогодні хвилюють суспільство, що збунтувалося і піднеслося духом. Помаранчева революція підняла планку чекань на небачену досі висоту, це правда. Як правда й те, що задовольнити ці очікування мільйонів людей повністю не зможе ніхто. Навіть якщо буде сформований уряд двічі народної довіри. Але вдихнути у країну та людей нове життя, дати відчуття цілком конкретних змін на краще влада зобов’язана. Це — справа честі й нового президента, і нового уряду, і поки ще старого, але, як бачимо в останні тижні, цілком адекватного та ефективного парламенту.

У противному разі — за що боролися?