Пазли вирішують усе

Будь-яка політична гра на результат передбачає наявність команди, мети, інвентаризованих методів її досягнення та правил. Політичні ж ігрища від гри відрізняються відсутністю команди, недотриманням правил, нерозбірливістю в методах, непостійністю цілей і, як наслідок, — відсутністю результату. Протягом трьох місяців ми з вами спостерігаємо політичні ігрища в асортименті. Щоправда, серед непостійних форматів, методів і команд в ігрищах зі створення парламентської коаліції наявні дві константи: в умовно помаранчевому таборі не хочуть бачити прем’єром Тимошенко, а в біло-блакитному таборі просто хочуть влади. Через хаотичне нагромадження постійних і змінних у жодної політичної сили струнка гра не складається. І картинка коаліції, хоч би в якому форматі вона починала промальовуватися, незмінно розсиплеться на пазли. Ось про ці пазли ми коротенько і поговоримо.

Президент

Метається президент. Метається між нелюбов’ю до Тимошенко та обвалом його електорату у разі створення коаліції між «Нашою Україною» і «Регіонами». Метається між усвідомленням нестабільності помаранчевої коаліції та розумінням віртуальності свого впливу у разі створення коаліції непомаранчевої. Метається між бажанням зберегти, а якщо вдасться – то примножити свої повноваження і відсутністю парламентської конфігурації, при якій це можна буде гарантовано зробити. Саме тому він правою рукою підписує заяву для преси, в якій стверджує, що продовжує виступати за помаранчеву коаліцію, а лівою приймає доповіді від найближчої і найкомфортнішої людини — Юрія Єханурова, який уже не перший місяць не приховує свого позитивного ставлення до створення коаліції між «Нашою Україною» та «Регіонами». Саме тому президент публічно заявляє, що не має нічого проти прем’єрства Тимошенко, і при цьому в четвер протягом двох годин, погоджуючись на спікерство Мороза, умовляє його виступити із заявою проти прем’єрства Тимошенко. Саме тому президент публічно закликає всіх учасників переговорів дотримуватися Конституції, але при цьому під час самих переговорів із його участю вимагає зберегти за ним, а не за урядом і коаліцією, висування кандидатур на посади міністра внутрішніх справ та губернаторів, чиї кандидатури він затверджує за поданням Кабміну.

Публічно президент то заявляє з трибуни парламенту про свою негайну й активну участь у процесі створення коаліції, то стверджує, що це не царська справа, а завдання того, хто має стати прем’єром. Насправді Віктор Андрійович проводить половинчату політику: відпускаючи віжки переговорного процесу, він натягує їх щоразу, коли щось у досягнутих перемовниками хитких домовленостях його особисто не влаштовує.

Чого ж хоче президент? Можливо, із зовнішньополітичного й електорального погляду, президента більше влаштувала б помаранчева коаліція. З погляду реалій, які складаються всередині країни... коаліція змішана, але неодмінно з умовою прем’єрства Єханурова.

Відсутність хоча б якоїсь коаліції також залишає умовно відкриті опції. Але кожна з них тупикова. У першому випадку – при відсутності парламентської коаліції уряд Юрія Єханурова може виконувати свої обов’язки доти, доки коаліцію не буде створено. Тобто довго. Але ефективної роботи з парламентом у Кабміну не буде, що є проблемою. У другому випадку – президент довго із ситуацією не миритиметься і, скориставшись своїм правом, розпустить парламент. З формального погляду, президент матиме всі підстави так вчинити, тому що безпорадність українських парламентаріїв має бути покарана. З іншого боку – рішення про розпуск парламенту свідчитиме на користь існування змови між главою держави та Партією регіонів, оскільки у разі нових виборів у команди Віктора Януковича є абсолютно реальні і всіма усвідомлювані шанси здобути в майбутньому парламенті більшість і монопольно сформувати виконавчу владу.

«Регіони»

Відразу після виборів «регіонали» заметушилися, про що свідчили поведінка та вчащання на Банкову Віктора Януковича. Потім впали у нерозуміння того, що відбувається, оскільки екс-прем’єр президентське «так», почуте під час розмов, розцінював як згоду, а Віктор Андрійович — як свідчення того, що він Януковича почув. А це, як кажуть в Одесі, дві великі різниці.

Не втрачаючи контактів із низкою «нашоукраїнців», які терпіти не можуть одне одного (Порошенко, Єхануров), але об’єднані нелюбов’ю до Тимошенко, «Регіони» серйозно зайнялися прочісуванням депутатського корпусу. В результаті як представники «Регіонів», так і представники НУ стверджують, що команда Януковича приросла, щонайменше, 20 голосами за рахунок «відщепенців» із БЮТ і «Нашої України», а фракція Олександра Мороза перебуває на межі розколу, оскільки більше дюжини її представників виявилися сприйнятливими до пред’явлених аргументів і віддано зазирають у вічі Віктору Федоровичу. «У помаранчевої коаліції, навіть якщо вона буде оголошена де-юре, 226 голосів де-факто немає! «Регіони» попрацювали на славу». Так вважають у «Нашій Україні». БЮТівці стверджують, що це блеф «Регіонів», але глава служби внутрішньої безпеки БЮТ Андрій Кожемякін не такий оптимістичний...

Припустімо, що «Регіонам» удалося де-факто набрати забраклі голоси і вони можуть створити міжфракційну більшість. І що вона їм дасть? У статті 83 Конституції досить чітко сказано про те, що парламентську коаліцію, яка породжує виконавчу владу, формують фракції, до яких входить більшість депутатів. Про це саме ще більш чітко йдеться у регламенті роботи парламенту. Отже, навіть маючи 226 голосів, у міжфракційному об’єднанні «Регіони» не мають права подавати президенту для внесення у парламент кандидатуру прем’єра. Натомість фракції БЮТ, НУ і СПУ, за чисельним складом номінально спроможні висунути прем’єра, можуть при затвердженні висунутих кандидатур у парламенті не дорахуватися голосів. Нагадаю, що офіційно переходити з фракції у фракцію депутати не можуть, оскільки, написавши заяву про вихід, вони відразу втрачають мандат. Отже, ситуація з міжфракційною більшістю безвихідна. Однак такою самою при голосуванні вона може виявитися і для трійки.

Але, крім цієї, у «регіоналів» є ще дві стратегії. Перша — вони готові до дострокових виборів. Звичайно, їх стомили витрати, шоу і втрачений час, який в них, як ні в кого — гроші, зате результат практично гарантує монопольно спокійне життя протягом п’яти років. Можна потерпіти і потратитися.

Варіант другий — усе-таки створити коаліцію зі своєю участю. Втім, насправді «Наша Україна» і президент, схоже, прогаяли той момент, коли «Регіони» були готові до великих поступок. Якщо переговори в помаранчевому форматі від початку були ширмою, то цей час слід було використовувати для фіксації готовності «регіоналів», хоч у письмовій, хоч у публічній формах, до цих самих поступок. Розмови ж із Януковичем у стилі «Петьки, Василя Івановича і Фурманова», у центрі яких було обговорення особистості лідера БЮТ, не закріпили за «Нашою Україною» і президентом однозначного лідерства у процесі формування змішаної коаліції. Бачачи неспроможність трійки, маючи всю інформацію про всі наявні у таборі помаранчевих суперечності, «Регіони» зрозуміли, що можуть диктувати. Сьогодні питання тільки в тому, наскільки вони захочуть скористатися цим правом. І найголовніше питання — чи наполягатимуть вони на кандидатурі прем’єр-міністра.

Річ у тому, що у нинішній ситуації для «регіоналів» посада прем’єра — це наріжний камінь стабільності їхньої присутності у владі. Якщо зовсім недавно «Регіони» готові були просто зайняти певний плацдарм на владних поверхах, то тепер у фракції дедалі більше людей безкомпромісно виступають за отримання представником Партії регіонів посади глави виконавчої влади. І зовсім не тому, що вони на виборах узяли більше, а отже, їм належить. Припустимо, прем’єром став Віктор Янукович, або Микола Азаров, або Андрій Клюєв, а згодом коаліція розпалася. Як уже писало «ДТ», розпад коаліції абсолютно не веде до автоматичної відставки уряду. І коли «регіонали» контролюють у залі 226 депутатів (що при їхньому ресурсі, ще й поповнюваному за рахунок прем’єрської посади, не так вже й складно зробити), то цей прем’єр працюватиме на своїй посаді рівно стільки часу, скільки «Регіони» утримуватимуть просту більшість у 226 голосів, необхідних для висловлення недовіри прем’єр-міністру. «Нашоукраїнського» або «соціалістичного» спікера «регіонали» з часом зняти зможуть. Та й для призначення нового спікера жодної коаліції і жодного внесення кандидатури президентом не потрібно.

Усе це розуміють і в «Нашій Україні», і в «Регіонах», і в соціалістів. Чим закінчиться це позиційне протистояння, сьогодні не скаже ніхто. Але одне очевидно — минулої п’ятниці, за день до зустрічі лідерів помаранчевих фракцій із президентом, «Наша Україна» передала «Регіонам» на узгодження і програму дій коаліції, і напрацювання щодо регламенту її роботи. Тиждень активних переговорів між НУ і ПР виявив і суперечності, і точки дотику. Проблеми, що існували у помаранчевій коаліції, у форматі НУ—«Регіони» вирішилися досить швидко. На питання мови, НАТО, прем’єрства, ролі держсекретарів тощо все ще немає відповідей.

Команда «Нашої України», яка у п’ятницю зранку з власної ініціативи поновила переговори в помаранчевій трійці, завершивши зустріч із Тимошенко і Морозом, вирушила на переговори до Партії регіонів. У тому ж самому складі.

«Наша Україна»

Аналогічно тому, як Кучма був об’єднавчим чинником для тих, хто стояв на Майдані, Тимошенко є цвяхом, який утримує «Нашу Україну» в рамках цілісної політичної сили. Ні, звісно, кілька прихильників у неї там є, але погоди ці люди у фракції не роблять. Рішення розпочати переговори з «Регіонами» було зустрінуте оплесками, до яких не приєдналися лише Катеринчук і Князевич. Микола Катеринчук про своє неприйняття коаліції з «Регіонами» заявив прямо з парламентської президії, за що відразу в рідній фракції отримав прізвисько «другий Зінченко».

Утім, рефлексія з приводу Майдану не чужа й Романові Безсмертному, уповноваженому переговірнику від «Нашої України». Проте до відносно згідливого Романа Петровича швидко приставили партнера з переговорів у особі Юрія Єханурова. Тепер він, як і раніше, все розуміє, але далеко не все може сказати.

Кандидатура Юрія Єханурова на посаду прем’єра — для фракції «Нашої України», і насамперед для її спонсорів в особі «любих друзів», — також не вершина бажань. По кутках штабу НУ обговорювалася ціла низка альтернативних варіантів: і Ігор Тарасюк, і Петро Олійник, і Юрій Луценко, і Петро Порошенко. Потім Луценка виключили як регіононестравного, Порошенка не допустить до прем’єрства президент, а решта дві кандидатури відпали після категоричного месиджа президента: «Єхануров — прем’єр!». І ця обставина істотно затьмарює заплановане світле майбутнє багатьох «нашоукраїнців». Утім, запас голосів у коаліції «Регіони» — НУ і президентська «підписка» дозволяють Юрію Івановичу глибоко ігнорувати своїх партійних недругів. Питання в тому, чи «з’їдуть» із прем’єрських домагань «Регіони».

Єдине, чого по-справжньому боїться «Наша Україна» з її, за одними даними – п’яти-, за іншими — семивідсотковим рейтингом — це розпуску парламенту і дострокових виборів.

БЮТ

У Тимошенко, як і в «Регіонах», дострокових виборів не бояться. І навіть розглядають ситуацію, коли (у разі створення коаліції без БЮТ) можна буде самим без президента спробувати запустити маховик розпуску ВР. Для цього, як стверджують у фракції, необхідно набрати 150 депутатів, які добровільно складуть мандати. Як відомо, 129 багнетів у Юлії Тимошенко формально в парламенті є. Інша річ — чи всі вони, вже витратившись на одну виборчу кампанію, готові до такого кроку. Та й потім – ця ініціатива, за наявності змученого безвладдям народу, може стати серйозним ударом по рейтингу БЮТ, як свого часу стала відставка уряду Єханурова.

Щодо неприпустимості участі в коаліції з «Регіонами» Тимошенко заявила твердо й на цьому етапі відступати від озвученої тези не має наміру. У помаранчевому ж форматі її вимоги відомі: міністр внутрішніх справ — Турчинов; ніяких урядових комітетів, які нівелюють вплив прем’єр-міністра; губернатори — за консенсусом і спікер — Мороз. Це основне.

Прагнучи прив’язати до себе лідера соціалістів, Юлія Володимирівна, звичайно, схибила: «Наша Україна», яка здобула в помаранчевій коаліції друге місце, справедливо заявила про свої претензії на посаду спікера. А після ультиматумів лідерів СПУ і БЮТ формально, виставляючи Мороза винуватцем тупикових переговорів, НУ використала цю ситуацію для того, щоб спочатку вийти з формату, де прем’єрство Тимошенко здавалося неминучим, а потім, коли виникла необхідність у поновленні переговорів у помаранчевому форматі (чи то заради шантажу «Регіонів», чи то на настійну вимогу президента), «нашоукраїнці» також вирішили зіграти на амбіціях Сан Санича, немов погоджуючись на його спікерство, але, ставлячи умову: «Турчинова в прем’єри замість Юлі»...

У принципі, всі умови, які Тимошенко висувала на переговорах і які серед інших стали каменем спотикання, для неї важливі, але не принципові. Вирішувати «любе» у Кабміні з урядовими комітетами — можна, що блискуче довів Юрій Іванович. БЮТівці на посадах перших заступників у МВС і СБУ — цілком нормальний варіант для людини, яка хоче тримати руку на пульсі інформації. Що там ще? Губернатори? І це можна перестрибнути, маючи свого прем’єра й більшість чи серйозні позиції в радах усіх рівнів 17 областей. При Тимошенко прем’єрі й більшості в облраді Київської області навіть Віра Іванівна була б весільним генералом. Однак Тимошенко на компроміси чомусь не пішла. Може, всупереч загальній переконаності, на даному етапі пост прем’єра їй не особливо потрібний? Може, знаючи про рівні об’єктивних і суб’єктивних труднощів української економіки, піврічне прем’єрство з безславним кінцем не влаштовує Тимошенко?

Звістці про початок відкритих переговорів між «НУ» і «Регіонами» у БЮТ не зраділи, однак й не впали від неї у відчай. Останні виступи та заяви Юлії Володимирівни в «НУ» розцінили як початок президентської кампанії. Наївні люди. Ця кампанія ніколи не закінчувалася. На відміну від «НУ», СПУ і президента, Тимошенко завжди мала свою стратегію і мету з ока не спускала. У разі, якщо вона не ввійде в коаліцію, фракції БЮТ по всій вертикалі, найшвидше, серйозно зруйнуються. Та водночас «Регіони» і «Наша Україна» втратять суттєві шматки електорального поля. Саме тому остаточне рішення Тимошенко прийматиме лише з урахуванням свого головного завдання — прийти до влади не тимчасово, а надовго.

СПУ

Олександр Олександрович Мороз сумно твердить, що «все буде гаразд». У якому форматі це «гаразд» вийде, наразі нікому не зрозуміло. Як уже згадувалося, половина його фракції прагне злитися з «Регіонами», половина вважає, що коли в коаліції з «Регіонами» чи коаліції помаранчевій Олександр Мороз не здобуває посаду спікера, то над партією нависає смертельна загроза розпаду й тому опозиція — найкращий вихід.

Лідер соціалістів зустрічається і з Тимошенко, і з президентом, і з Клюєвим. Усі йому щось обіцяють і він відповідно теж. У помаранчевій коаліції соціалістам доводиться йти на принципові компроміси, зате для трійки, яка налічує 242 депутати, участь соціалістів критична, отже, дає можливість досить жорстко відстоювати свої позиції. З «регіоналами» принципових розбіжностей менше з приводу НАТО і мови, однак роль пасербиці при Єханурові та Януковичі не вигідна й у правах урізана. Інша річ формат: «Регіони» + КПУ + СПУ. Однак там свої закляті друзі та історія відносин...

Якщо комусь із вас усе це ще цікаво, то вихідні можна провести, складаючи в сімейному колі коаліційні пазли. Тим самим, але в менш дружній, зате рідній, обстановці у вихідні займуться і лідери політичних сил.