Олександр Омельченко: «Нам потрібен не просто президент, а лідер нації. але його немає»

05 листопада, 2004, 00:00 Роздрукувати Bипуск № 45, 5 листопада-12 листопада 2004р.
Відправити
Відправити

Мер Києва Олександр Омельченко — чемпіон руху неприєднання. З’їзд, проведений очолюваною ним пар...

Мер Києва Олександр Омельченко — чемпіон руху неприєднання. З’їзд, проведений очолюваною ним партією «Єдність» напередодні висування кандидатів у президенти, ввійде в історію як класичний взірець вітчизняного нейтралітету. Нагадаємо, що рейтингове голосування делегатів чудесним чином дало такий результат: найбільше прибічників виявилося в ідеї висування в президенти Олександра Омельченка, на другому місці (про всякий випадок) опинився Леонід Кучма, а кандидати-фаворити — Віктор Ющенко і Віктор Янукович отримали рівну кількість голосів, по 25. Усім усе зрозуміло, але формально не причепишся.

Як владі, так і опозиції публічно довелося змиритися з позицією київського мера. Та одні затаїли образу, а інші підписали вирок, що Олександра Олександровича зовсім не засмутило.

Багато спостерігачів іронізували з приводу дуже прозорих хитрощів, до яких удався мер для того, щоб залишитися поза сутичкою. Проте позиція неприєднання, на наш погляд, за умов поляризованого до неможливості суспільства заслуговує на особливу увагу. З одного боку Омельченко міг підіграти киянам, які в основній масі підтримували Ющенка, і виступити на його боці. Подібний крок сприяв би підвищенню його рейтингу, утім, і так не низького. З іншого боку, він міг би, як і переважна більшість представників регіональної та місцевої влади, за розпорядженням згори влитися в загін колег, які підтримують кандидата від влади, і забезпечити собі, у разі перемоги Януковича, досить спокійне існування на посту глави Київської міської держадміністрації. На якийсь час. Проте ні першого, ні другого не сталося. Омельченко не зняв своєї кандидатури перед першим туром на користь якогось кандидата. Він свідомо пройшов свій кандидатський шлях до кінця, отримавши сміховинний відсоток. Але це дозволило йому залишитися гравцем. Утім, сам мер швидше претендує на роль арбітра. Та при цьому не приховує свого пристрасного ставлення до обох учасників змагання, які вийшли до другого туру. Чи рівномірна пристрасть — інше запитання. На нього так відразу не відповіси. Для цього потрібно з мером порозмовляти. От ми й порозмовляли.

— Олександре Олександровичу, звісно, ніхто, включаючи вас, серйозно не розглядав шанси київського мера на перемогу в президентській гонці. Але є цікавий момент: ви набрали менше голосів, ніж свого часу здали до ЦВК підписів, що підтримують вашу кандидатуру. Як таке могло статися: ви збирали підписи на свою підтримку за допомогою адмінресурсу чи у вас влада голоси вкрала?

— По-перше, не я один зібрав голосів менше, ніж здав підписів. Відповідно до закону, кожен громадянин мав право підтримувати необмежену кількість кандидатів, тому свої підписи населення ставило легко, невимушено й масово. Тож тут зіграв свою роль не адмінресурс, як це можна було б подумати в моєму випадку, а, вибачте, недолуга система самого збору підписів. Треба поставити питання про підвищення грошової застави, яка й може визначати міру відповідальності кандидата, як це робиться в усьому світі.

По-друге, в Києві я узяв голосів менше, ніж сам розраховував. Я очікував повторення результату партії «Єдність» 2002 року, а саме 12 відсотків, припускаючи, що мій результат буде від 11 до 15 відсотків. Але я одержав цікаві дані соціологів: 31 жовтня, проводячи соцопитування киян, на запитання про підтримку Омельченка як міського голови я одержав рейтинг 63 відсотки й ті ж самі респонденти дали мені 7-відсотковий рейтинг як кандидату в президенти. Такий результат мене, з одного боку, тішить, а з іншого — втішає.

І ще одне: я знаю, що у своєму світовідчутті я схожий на більшість киян, а вони — на мене. І це дає мені право зробити припущення, що вони розуміли, чому я висунув свою кандидатуру в президенти, фактично не претендуючи на цю посаду ні розумом, ні серцем. Я зареєструвався для того, щоб продемонструвати Україні та Києву, що маю власну життєву позицію. Я не в опозиції до владних структур і їхнього кандидата, не в опозиції до лідерів лівої і правої опозиції. Я прийняв рішення продемонструвати позицію міського голови й органів самоврядування. Адже практично в жодній із програм кандидатів у президенти не було згадано й розгорнуто поняття народовладдя і ролі місцевих органів самоврядування. А це основа основ влади. Ось і нині я не в опозиції до Віктора Федоровича та не в опозиції до Віктора Андрійовича. Я залишився на своїй позиції.

— Ви кажете, що схожі на киян. У столиці дві третини голосів було віддано за Віктора Ющенка. Гадаю, що в цій ситуації киянам важливо почути вашу думку: так ви все-таки «блакитний» чи «оранжовий»?

— Узагалі-то я завжди любив жінок і навіть 31 жовтня віддав свій голос за прекрасну половину населення країни в особі Наталі Вітренко. По-перше, я трепетно ставлюся до гендерного чинника і вітаю подібне до шведського та бельгійського перебування жінок при владі. А по-друге, 70 відсотків програми Наталі Михайлівни співпали з моєю.

— Наталя Вітренко підтримуватиме Януковича. Отже, автоматом і ви.

— Я проголосував за Наталю Михайлівну за кілька днів до її несподіваної заяви.

— І все-таки з ким сьогодні мер Києва?

— Як кандидат у президенти я акцентував увагу суспільства на недосконалості закону про вибори Президента України. Йдеться не лише про юридичні, а й про моральні недоліки. В ньому записано, що під час першого туру перемогу може здобути лише той, хто одержить більше половини голосів. На моє переконання, ця ж норма має бути обов’язковою і для учасників другого туру: переможець обов’язково має одержати не «звичайну більшість», а більш як 50 відсотків! Але цього в законі немає. Життя підтверджує мою правоту: у фінал вийшли два Віктори, і кожен із них не набрав 50 відсотків. У того й іншого по 40 із половиною. Я все розумію, усе читаю, усе знаю — кому приписували, у кого відбирали голоси. Тому, до речі, я й не відповів вам на запитання, чи вкрали в мене голоси. Предки говорили: «Не спіймав за руку — не кажи, що злодій».

Нині ж я прогнозую: жоден із фаворитів у фіналі 50 відсотків не одержить. І якщо зміни в закон не внесуть, це означатиме, що кожен із претендентів хоче стати главою держави, але не прагне бути лідером нації. Це лякає і насторожує. Це небезпечно. Лідер нації обов’язково повинен мати контрольний пакет народної довіри. У цьому я абсолютно переконаний. І тому сподіваюся, що обидва лідери до другого туру зажадають внесення відповідних змін у закон.

Я міг би засумніватися у своїй позиції, якби боротьба точилася між ідеологіями. Але ідеологій немає. Тому я залишуся вірним своїй позиції як кандидата в президенти.

— Але претенденти, які залишилися, не в змозі пройти цей шлях, оскільки існує серйозний бар’єр — Президент України. Леонід Кучма заявив про те, що накладе вето на такі зміни в закон про вибори президента...

— Таким чином, ми з вами констатуємо, що існує третя сила — діючий Президент, котрий несе повну відповідальність за долю держави, а також долі громадян України. Ця відповідальність на ньому до останнього дня перебування при владі. На ньому моральна відповідальність за все, що відбувається. Беручи це до уваги, можна сказати, що Леонід Данилович припустився, заявивши про це в Сімферополі, політичної та громадянської помилки. Більше того, він зробив таку заяву, не дочекавшись, поки це питання буде внесено до порядку денного Верховної Ради, а також проголосовано. У зв’язку з цим я доходжу висновку: коли ухвалювався чинний закон про вибори президента, це робилося під конкретні, заздалегідь відомі прізвища. І вже тоді, знаючи, що Україна східними технологіями одного та західними технологіями іншого розколена, автори закону розуміли, що жоден із кандидатів не зможе стати національним лідером.

— Чи правда, що у вересні Президент сам просив вас виступити з ініціативою про зазначені зміни в закон про вибори? І чи правда, що після того як з’явився проект цих змін, хтось або щось злякало Леоніда Даниловича і він заявив про намір накласти вето?

— Будучи кандидатом, я зустрічався з Президентом близько десяти разів. Він завжди знаходив час для офіційних ділових робочих зустрічей. Окрім господарських питань, у мене була мета обговорити з хазяїном країни й інші проблеми. Я описував Президенту наслідки недосконалості закону про вибори. І справді, Леонід Данилович повністю поділяв мою точку зору. Він не просив мене виступати з цими пропозиціями, оскільки я був їх ініціатором, але підтримував необхідність внесення змін, що потребують одержання переможцем у другому турі більш як 50-відсоткового вотуму довіри. Подальші свої кроки я робив за підтримки не Президента України, а співрозмовника й однодумця — Леоніда Кучми. Звісно, це мене окриляло. Я знайшов висококласних юристів, а також депутатів, які виписали й підтримали цей законопроект. У результаті документ було винесено на погоджувальну комісію ВР. Володимир Михайлович Литвин був готовий внести законопроект на порядок денний. І цього дня Президент робить відому вам заяву. Звісно, до сесійної зали після такої позиції Леоніда Даниловича законопроект не потрапив...

Я впевнений, що якби серія наших зустрічей відбулася не у вересні-жовтні, а в липні-серпні, то заяви про вето не було б і зміни до закону були б ухвалені.

— Тобто ви вважаєте, що Кучма вже не може приймати самостійні рішення?

— Чинник тимчасового цейтноту і факт визначення від владних структур конкретного кандидата звузили свободу Президента на ниві політичних рішень. Спортсмени знають, що вихід на ринг у добрій формі, але в напруженому стані є менш результативним, ніж у добрій формі та в розслабленому стані.

Чинний закон про вибори не спрямований на об’єднання українського суспільства. Навпаки, він кордон по країні проведе, масштаб наслідків чого передбачити ніхто не може. Переможе Ющенко, чи переможе Янукович — тяжко буде кожному з них, але в тисячу разів тяжче буде українському народу.

— Невже ви вважаєте, що особисто Янукович і Ющенко розділили Україну на дві частини? Адже генераторами подібної ідеї були закордонні технологи, котрі нав’язали через електронні ЗМІ суспільству хибні ідеї. Одного представили як ставленика Росії, хоча свого часу в очолюваному ним регіоні російським інвесторам ловити було нічого. Іншого — як ставленика Америки, представивши його дружину як шпигунку ЦРУ...

— Мої уявлення про те, що відбулося, багато в чому збігаються з тим, про що ви говорите. Але факти — річ уперта: у кожного з них у результаті тільки по 40 відсотків. Я президентом визнаю того, хто в другому турі набере понад 50 відсотків. Тільки такий рівень довіри дає підстави керівнику країни відчувати себе на голову вищим, а, отже, на голову відповідальнішим і моральнішим.

— А якщо уявити, що один із претендентів набере понад 50 відсотків, але результати будуть підкориговані незаконними методами, тоді що ви скажете?

— Я вибачуся за нескромність і скажу, що 1999 року я взяв 76 відсотків на виборах київського глави, а 2002-го — 73 відсотки. Фальсифікація може бути в межах 3—4 відсотків. А коли результат переконливий, то ніяка фальсифікація його не змінить.

— Інакше кажучи, якщо кандидат у президенти в другому турі не набере понад 50 відсотків, ви його не визнаєте?

— Ні, не визнаю.

— І підете у відставку?

— У відставку я піду лише за однієї умови: якщо кияни на референдумі не підтвердять мені свою довіру. І якщо цифра довіряючих опуститься до 60 відсотків — я піду.

— Ви народилися з Кучмою в один рік, місяць і день, а значить на емоційному рівні повинні добре знати і відчувати один одного. Що, на вашу думку, Президент відчуває за кілька тижнів до відставки з поста?

— Я закінчую дев’ятий рік роботи на посаді київського голови. За цей час у нас із Президентом усяке було. Від цілковитого порозуміння — до повного нерозуміння. У цілому ж ці відносини були насиченими і позитивними. І я вам скажу чесно: я переживаю за нього. І якщо ви говорите про те, що між нами повинно бути астральне порозуміння, то я думаю, що він переживає ще більше, аніж я.

— 31 жовтня, а також уночі після виборів у Києві спостерігалося зосередження КамАЗів із піском, бронетранспортерів і водометної техніки. Чим ви можете це пояснити і чи почувалися ви в цю добу хазяїном міста?

— Я ще перед виборами заявив журналістам, що мною буде підписано розпорядження про створення оперативного штабу по лінії надзвичайних ситуацій. Як глава міста я маю на це право, оскільки відповідно до закону про цивільну оборону я очолюю такий штаб. Я маю повноваження оголошувати надзвичайний стан, незалежно з чим він пов’язаний — із природними чи технічними катаклізмами, громадськими чи політичними. Цей закон не змінився з радянських часів. Тоді це робив голова міськвиконкому. Однак я виніс це питання на сесію міськради, і її рішення стало сильнішим від мого розпорядження. Тим паче, що депутати одностайно погодилися з тим, що потрібно передбачити будь-який розвиток ситуації. На базі цього рішення я підписав, уже як глава міської державної адміністрації, рішення про створення штабу. До нього ввійшли всі глави районів, главків, керівники силових і правових структур столичного рівня. Цей штаб повністю контролював ситуацію. КамАЗи з піском було привезено до Києва не для того, щоб воювати з киянами і гостями нашого міста. Річ у тому, що ми одержали від різних політичних сил заявки на проведення масових акцій загальною чисельністю 700 тисяч чоловік. Серед п’яти заявок була і молодіжна. На кожній площі вільно поміщається від 15 до 20 тисяч чоловік. Задіяні мали бути практично всі центральні площі. У запланованому, вибачте, стовпотворінні повинні були вільно переміщатися служби швидкої допомоги, пожежні, служби газу. Так от, техніка, завантажена чистим річковим піском, була покликана не допустити некерованості мас і обмежити присутність на площах маніфестантів у межах безпечної кількості.

— А БТРи?

— Я сам про це не знав. Від знайомих, які живуть у висотних будинках на площі Лесі Українки, я дізнався про наявність іншої техніки. Я перетелефонував моєму давньому другові Станіславу Телісфоровичу Сташевському і попросив його спуститися на площу і перевірити сигнали. Він підтвердив, що під брезентовими накриттями на площі присутні водомети. Я не думаю, що там була техніка «на ураження». Якщо у влади був план продемонструвати м’язи, то я вважаю його недоречним. Якщо ви запитаєте мене, як я до цього ставлюся, я відповім: негативно. Але хочу зауважити, що розміщена ця техніка була на території ЦВК, розташованої в будинку Київської обласної державної адміністрації. А там відповідальність за те, що відбувається, несе не київський міський голова, а людина на прізвище Засуха. Однак, якби я знав про цей план, то без моєї зустрічі з Президентом не обійшлося б. Але я все ж думаю, що у цієї техніки тільки зовнішній вигляд був бойовий і грізний, а начинка — мирно-водометна.

— Олександре Олександровичу, кияни як мінімум із середини
90-х не чули на вулицях міста слова «братва». Однак останнім часом його можна почути дедалі частіше: на ринках продуктових, ринках автомобільних, ринках нерухомості і зрештою під будинком ЦВК. Це чуже для Києва слово і поняття знову входить в оборот.

— І мене це дуже хвилює. Братва, братухи, братчики, бритоголові — це явище мене насторожує. Це є чужим українській історії, українським традиціям і нашій літературі.

— Еге. Зате тепер стало близьким нашій економіці й політиці.

— Я ставлюся до цього явища з настороженістю, незадоволенням і бридливістю. Це нелогічно — спостерігати в столиці, тим більше після десяти-дванадцятирічного існування без подібних проявів. Я думаю, що цей факт — наслідок відсутності прямої відповідальності правоохоронних органів, починаючи від прокуратури і закінчуючи міліцією та СБУ.

— Ми спостерігаємо економічну і політичну експансію донеччан у Київ. Як на мене — заради Бога. Але за капіталом приходять традиції. Ви готові віддати їм місто?

— Активність, як ви кажете, донеччан у Києві з’явилася, підвищилася і посилилася. Візуально й фактично це так. Але у владних структурах міста і його десяти районів, починаючи з депутатів усіх рівнів і закінчуючи главами районів і моїми заступниками, змін не відбулося і відбутися на сьогоднішній день не мо-же! Крім того, на власність громади міста ніхто претендувати не може.

— Але щоб контролювати владу, не обов’язково в ній перебувати. Можна знайти пару мішків інших аргументів?

— Такі спроби були два роки тому, коли Валерій Хорошковський і Анатолій Толстоухов збирали в нетрадиційних місцях — у ресторанах і саунах — депутатів Київради з метою розколоти столичну Раду і створити там опозиційну до голови фракцію в кількості тридцяти чоловік. Зрозуміло, серед методів, якими це робилося, були й фінансові. Протягом кількох місяців я контролював ситуацію і, не втручаючись прямо, одержав результат: як без диму почалося, так без вогню і закінчилося. Сьогодні влада в Києві і десяти його районах стабільна, вона знає собі ціну і користується повагою киян. Ніякі сили не здатні сьогодні проникнути в здоровий організм київської влади, для того, щоб споганити імідж української столиці.

— Свого часу ви, докоряючи Віктору Ющенку в привертанні надмірної уваги суспільства до стану свого здоров’я, заявили, що він «не мужик». Скажіть, а ви провідували Віктора Федоровича в реанімації після того, як у нього влучили яйцем?

— Хочу почати з Віктора Андрійовича. Я його поважаю і ціную. Він порядна, інтелігентна, розумна людина. Але коли я говорив, що він не мужик, то мав на увазі не його чоловічі гідності, а зовсім інше. Незважаючи на те, що я не спілкувався з ним цього року жодного разу, ні очно, ні по телефону, я упевнений, що він мене зрозумів правильно і що він не тримає на мене образи. Подібним чином я висловив своє ставлення до присутності терміну «отруєння». Я переконаний, що треба було помірковано помовчати і, можливо, не з таким широким колом ділитися симптомами свого фізичного стану, не маючи для цього фактичних підтверджень.

Що стосується Віктора Федоровича, то я його не провідував ні вдома, ні в лікарні. Він не потребував мого співчуття. Але я вважаю, що не можна вмирати чи одержувати серйозні поранення від яйця, незалежно від того, куряче воно чи гусяче. Гадаю, що він теж не образився на мене. Можу сказати лише одне: і отруїти, і збити яйцем мене значно складніше.

— Моя мама, Валентина Науменко, в одному місці голосує понад 30 років. Запрошення на голосування їй прийшло на прізвище Найменко. Дружині нашого художника Олега Смаля прийшло запрошення на дівоче прізвище, а після написання відповідної заяви, Олегу прийшло запрошення на прізвище Смась, а Ганні — на прізвище Смагель. Таким чином, у столиці близько семи відсотків виборців не змогли волевиявитися. Хто має відповідати за подібні речі?

— Центральна виборча комісія.

— І ще запитання: на якому етапі списки виборців, які кочують із виборів у вибори, було спотворено до невпізнанності?

— Відповідно до закону про вибори, місцеві органи влади було практично усунуто від технології підготовки виборів. Роль місцевих органів самоврядування, місцевої адміністративної влади в районах полягала в тому, що жеки мали надати для структур ЦВК списки. Жеки віддали списки правильні до останньої йоти, хоча б із тієї простої причини, що виписують квитанції на квартплату і вони доходять до цих людей і за цими адресами. Крім того, є форма №3, котрі в кожному жеку фіксують, хто прописаний у квартирі — від тещі до зятя, від бабусь до онуків. І тут однозначно помилок не могло бути і не було. Змінювалися ж списки штатом, набраним Центральною виборчою комісією. І тут може бути дві причини: або умисел, або непрофесіоналізм друкарок. Або-або. А щоб зробити однозначний висновок, я думаю, потрібно подивитися, яка кількість помилок була зроблена в тих регіонах, де була сконцентрована підтримка одного фаворита, і скільки в інших регіонах, де заздалегідь було відомо про зосередження прихильників іншого фаворита. Такого аналізу у мене немає, тому я залишаю «або-або». Якби він у мене був, то я б «або» прибрав.

Я вважаю, що ці вибори було проведено й підготовлено з найнижчою оцінкою якості за всі роки незалежності. Ця оцінка поширюється і на рівень підготовки людей, котрі працюють у структурах ЦВК. Повна безвідповідальність із погляду проведення кваліфікованих семінарів, навчання, моделювання ситуації виборів. Випадки, про які ви кажете, були справді масовими: навіть дружина мого першого заступника, не знайшовши себе в списках, поїхала в суд і поки пройшла необхідну процедуру і знову стала в чергу для голосування — не встигла проголосувати і від образи розплакалася.

— Тут навіть Суркіса в правах здивували, не лише американці, а й свої: Ігор Михайлович власний будинок у списку не знайшов.

— Що, адресу переплутали?

— Мабуть. Може, вважали його симпатиком Ющенка…

— А що, може бути.

— Відомо, що рано вранці 1 листопада ЦВК заявила про призупинення оголошення результатів через необхідність отримання протоколів із ряду дільниць. У Києві, кажуть у ЦВК, тривалий час залишалися не поліченими Солом’янський, Дарницький і Голосіївський райони...

— Це неправда.

— Що неправда? От і Тігіпко нарікає на якість проведення виборів у Києві...

— Всі документи були вчасно здані до ЦВК і прийняті нею. Тепер про начальника штабу пана Тігіпка. Він заявив, що в Києві вибори були проведені неорганізовано та недемократично. Він мені нагадує комсомольського вискочку двадцятирічної давності, дуже далекого від взірця Павки Корчагіна. Начальник такого елітного штабу, не опанувавши ситуацію, не мав права робити подібні заяви. Проведення виборів у Києві може бути взірцем для всієї України. За винятком, зрозуміло, вже обговорених нами ексцесів, провину за які я повністю покладаю на ЦВК. По суті, ми можемо говорити лише про два випадки в столиці — це в Солом’янському районі, від якого до Верховної Ради України обраний народним депутатом пан Горбаль, який представляє партію «Регіони України». Він, як і глава району, відповідальний за порядок під час проведення виборів. Так сталося, що саме до Солом’янського району вночі за сигналами виїжджали народні депутати від опозиції. Баталії між народними обранцями, по суті, стали причиною затримки на кілька годин передачі результатів до ЦВК: тричі перераховували бюлетені, жодної помилки не знайшли, але відправлення «мокрих» протоколів на пару годин затримали. У комісії їх отримали не рано вранці, а наприкінці дня.

Другий випадок стався на Подолі, де на дві хвилини «вирубили» світло. Причому не лише в будинку територіальної комісії. Ці дві хвилини стали приводом для нового перерахунку, хоча до зникнення світла залишалося не полічених бюлетенів із гулькин ніс. Головою комісії там був Красницький Броніслав Феліксович, який також випадково представляв партію «Регіони». Отже, пан Тігіпко своєю заявою підтвердив власну некомпетентність і незнання того, що відбувається, так само як і в економічних питаннях, заявивши, що підвищення цін на м’ясо і сало сталося тому, що місцеві органи влади допускають спекуляцію. Він навіть не знає, що в Україні на сотні тисяч за останні роки зменшилося поголів’я худоби, що зріс в ціні корм, не знає про те, що бензин у квітні був 2,45, а тепер 3,05 грн. Отже, подібні заяви не роблять честі великому керівникові, економістові й начальнику штабу.

— Олександре Олександровичу, якою, з вашої точки зору, буде позиція керівників регіональної та місцевої влади в другому турі? Адже без відмашки губернаторів і мерів міст, керівників районних адміністрацій ефективну фальсифікацію результатів здійснити не можна.

— Незалежними можуть бути лише ті керівники, які обираються народом, користуються його довірою. Керівники ж призначені мало чим відрізняються від командирів, які виконують накази вищого начальства. Очікувати від них простих конституційних і правових настанов складно. Тому я як кандидат у президенти і намагався привернути увагу до необхідності зміцнення місцевого самоврядування та народовладдя.

— Зрозуміло, що в першому турі керівники адміністрацій, призначувані Президентом, віддаючи данину поваги керівництву, виконували настанови Президента. Та Леонід Данилович іде, а місцеві керівники повинні думати про своє майбутнє. Тому в другому турі, за ідеєю, вони мають вибирати президента для себе, а не для шефа, який іде.

— Візьмемо ситуацію останніх десяти років. Обрані керівники місцевих органів влади в 99 відсотках працюють повний термін, а в 47 відсотках випадків їх 2002 року переобирали повторно. А от губернаторів у нас у деяких областях змінювали п’ять-сім і навіть вісім разів. Два терміни працюють лише глави адміністрацій Києва та Київської області, Рівненської, Івано-Франківської та Одеської областей. Тому переважна більшість готова до звільнення і звільнення крісла для когось іншого. Та й ризик самостійного вибору — надто великий.

— Зрозуміло, що чернігівський Лешенко Ющенку як президенту не потрібний. А з іншого боку, навіщо Януковичу та його команді Яцуба чи Кушнарьов?

— Якщо Віктору Федоровичу Януковичу не потрібний Яцуба чи Кушнарьов, то тоді Кушнарьову та Яцубі не має бути потрібний Янукович. У цьому питанні має бути бартерна адекватність.

— Леонід Кучма за десять років правління не підготував для себе наступника, тому що Віктора Януковича таким назвати складно. Він скоріше — плід обставин, ніж усвідомленого вибору. А ви думаєте про наступника? Шукаєте того, на кого б вам хотілося залишити місто?

— Я думаю, що Леонід Данилович із великим запізненням став займатися питанням наступника. Це потрібно було робити не за півроку до виборів, а, як мінімум, — за рік. Щодо наступника в Києві, можу вам сказати, що про це я думаю від дня обрання мене на другий термін. Я придивляюся до голів районів, до моїх заступників, придивляюся і не до моїх голів районів, і не до моїх заступників. Я переконаний в одному: нині кияни можуть обрати лише киянина. Кияни — особливі люди. Вони можуть своє місто довірити лише тому, кого бачили, знають і можуть оцінити за справами. Це — перше.

Друге. Кияни десять років бачать, що в адміністрації Президента, у Кабінеті міністрів, у комітетах і відомствах вони практично відсутні. Тому мінімум на що кияни хотіли б претендувати — це на свого мера. І це виправдано, оскільки вже традиційно за всіма показниками, включаючи економічні та соціальні, наше місто лідирує.

— Чи означає це, що ви збираєтеся на третій термін?

— Цікаве запитання. Коли я йшов на другий термін, я зібрав не своїх заступників, які через зрозумілі причини можуть бути нещирими, а голів районів. Зібрав і запитав: «Скажіть мені чесно, як житимемо далі?» І вони одноголосно сказали мені — обиратися. До речі, у той період казали, що я рию собі могилу, змінюючи адміністративний устрій міста: із 14 районів ми зробили 10. Та нині в мене вже є інший задум: зробити сім. П’ять — на правому березі та два — на лівому. Це, до речі, і є реальна адміністративна реформа, якою в масштабах країни немов займалися Кравчук, Литвин, Медведчук і Курас. А потім комісія з адміністративної реформи кудись зникла, областей, як і раніше, 25 і далеко не всі з них у стані самостійно й на належному рівні забезпечити управління територією і життєвий рівень населення. Це мій біль, але нині не про це. Ви запитали про третій термін. Я вам відповім. Голів районів я ще не збирав і ключове запитання їм ще не ставив...

— Після ознайомлення з отриманим вами на виборах результатом, у деяких чиновників на Банковій виникла ідея проведення референдуму в Києві про довіру Омельченку. Що ви думаєте з цього приводу?

— Ідею підтримую. Та лише за умови, що витрати з організації ініціатори візьмуть на свій рахунок. Мені б не хотілося витрачати кошти міста на отримання для мене очевидних результатів.

Ідея ця не нова, та якби люди на Банковій були переконані в тому, що при проведенні референдуму отримають потрібний їм результат, то вже давно б плебісцит провели б. Нехай чекають свого часу. Я думаю — ще довго.

— У Верховній Раді є ряд депутатів, на яких ви маєте вплив. Якщо до сесійної зали у вівторок винесуть конституційну реформу, яку ви настанову дасте своїм людям?

— Реформа, запропонована в нинішньому її вигляді, містить у собі великий ризик створення практично нової Конституції. Та не виконана чинна Конституція України, яка є одним із кращих документів у Європі. Нині вона почасти наповнена законами, а почасти — ні. Повний механізм реалізації Конституції відсутній дотепер, а закони, прийняті в ім’я її реалізації, або не виконуються, або виконуються частково. Тому я можу прийняти внесення окремих змін у чинну Конституцію. У певних напрямах розвиток суспільства цього потребує, оскільки тісними нормами стримуються його перспективи. Запропонована ж реформа — це по суті нова система влади в країні. Якби я був народним депутатом, я кнопку не натиснув би.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК