...НУ А ПОТІМ ЗАПРОПОНУЮТЬ: АБО—АБО

Схоже, що теплий циклон, який розтопив лід українсько-американських відносин, переніс свій сприятливий вплив і на відносини нашої країни з Північноатлантичним альянсом, помітно піднявши їхній градус порівняно з «кольчужним» періодом, і з приморозками Празького саміту.

Такого висновку можна було дійти після консультацій Україна—НАТО з питань оборони та безпеки, що відбулися минулого понеділка на високому рівні у Вашингтоні.

Із тіні на світло летючи

Та для початку — трішки історії. Подібний захід проводився вдруге. Торік у березні в Берліні Інститут Еспіна організував першу зустріч, на якій українська сторона однозначно дала зрозуміти, що наша країна збирається серйозно порушувати питання про своє членство в НАТО. Тоді така заява викликала в представників НАТО шок, і несподівано пробуджені євроатлантичні почуття України відразу ж дістали відсіч. Що, втім, не перешкодило Раді національної безпеки та оборони України під керівництвом Президента країни через два місяці, 23 травня минулого року, прийняти доленосне рішення й поставити перед Україною нову мету — повноправне членство в організації Північноатлантичного договору.

Українській стороні також вдалося знайти переконливі аргументи і для своїх партнерів по НАТО, у результаті чого, як відомо, наша країна брала участь у Празькому саміті, і, попри розпал «кольчужного» скандалу, там усе-таки було підписано План дій Україна—НАТО й Цільовий план на 2003 р.

З моменту празької зустрічі минуло вже півроку. Крім того, уже чотири місяці Україна, за ідеєю, трудиться над виконанням підписаних документів. Утім, вітчизняні високопоставлені особи визнають, що після Праги була певна пауза у відносинах з альянсом і загалом-то з’явилася навіть загроза того, що в Брюсселі українське рішення 23 травня та празькі документи сприймуть як винятково кон’юнктурне рішення України. Був і маловідомий широкому загалу лист генсека альянсу Джорджа Робертсона на ім’я прем’єра Януковича, у якому висловлювалася занепокоєність із приводу певного гальмування виконання Києвом узятих на себе в Празі зобов’язань.

Утім, як стверджують високопоставлені українські чиновники, графік виконання Плану дій і Цільового плану на сьогоднішній день удалося практично надолужити.

Оцінка пройденого Україною шляху й пошук нових можливостей із боку НАТО допомогти їй у євроатлантичних зусиллях стали формальним приводом для вашингтонських консультацій, організованих цього разу американською неурядовою організацією — Центром стратегічних і міжнародних досліджень (CSIS). Напередодні консультацій у Національному авіакосмічному музеї США відбувся прийом, на якому були присутні понад 350 чоловік. Навіть високопоставлені й великодосвідчені американські експерти відзначали, що давно вже у Вашингтоні в одному місці не збиралося стільки експертів у сфері безпеки та оборони (а в історії українсько-натовських відносин таких заходів раніше взагалі не було), що свідчить про великий інтерес до українсько-натовської тематики.

В українську делегацію, очолювану секретарем РНБОУ Євгеном Марчуком, також входили міністр оборони Володимир Шкідченко, голова Держкомкордону Микола Литвин, віце-спікер Олександр Зінченко, Анатолій Орел, керівник Національного центру євроатлантичної інтеграції Володимир Горбулін, заступник секретаря Сергій Пирожков, посол України в США Костянтин Грищенко, глава місії України при НАТО Володимир Хандогій, президент Центру Разумкова Анатолій Гриценко (до речі, привертає увагу той факт, що ось уже вдруге до складу офіційної української делегації входить представник неурядової організації — таку «просунутість» української сторони позитивно оцінили й натовські партнери). З боку альянсу на переговорах був генеральний секретар лорд Робертсон, а також міністри оборони (або принаймні їхні заступники) всіх країн НАТО, включаючи главу Пентагона Дональда Рамсфельда, котрі виступили зі співдоповіддю на одну тему з Є.Марчуком, а також представники семи країн-кандидатів у НАТО.

Консультації, що проходили в Рональд Рейган Білдингу, були максимально закритими, і на поверх, де вони відбувалися, не пускали не лише журналістів, а навіть помічників й експертів, котрі супроводжували учасників делегації. І все-таки, зі скупих ремарок їх окремих учасників можна було дійти висновку, що, попри, за виразом Є.Марчука, не завжди «солодку для душі» відвертість західних партнерів, у цілому представники НАТО продемонстрували дуже хороше й вельми зацікавлене ставлення до України. Багато західних учасників підтримали євроатлантичні устремління нашої країни, а декотрі хвалили Україну навіть з авансом.

Багато учасників прийому, що відбувся напередодні консультацій, звернули увагу на фразу лорда Робертсона: «Демократична Україна серед нас». Як стало відомо «ДТ», у вступному слові на відкритті консультацій Дж.Робертсон сказав буквально таке: «Не таємниця, що наші відносини пройшли через досить важкий рік. Але, на щастя, більша частина невизначеності розсіялася завдяки тому, що український уряд доклав певних зусиль для просування шляхом євроатлантичної інтеграції». А на прес-конференції натовський генсек на прямо поставлене запитання: «То чи знято проблему «Кольчуг» з українсько-натовського порядку денного?» відповів цілком визначено: «Найгірша з проблем, що існувала в наших відносинах, залишилася позаду. Але є ще деякі інші проблеми, і їх потрібно розв’язувати».

Перед учасниками консультацій Дж.Робертсон також зазначив, що оборонна реформа «залишається критичним елементом» у загальному процесі української євроатлантичної інтеграції. При цьому він відзначив, що за допомогою українсько-натовської Спільної робочої групи з військової реформи було досягнуто «значного прогресу» в наданні українському оборонному плануванню й бюджетному процесу більшої прозорості й у посиленні демократичного контролю над військовими. Було також досягнуто, за свідченням лорда Робертсона, і надихаючого прогресу в досягненні більшої оперативної сумісності Збройних сил України та ЗС країн — членів НАТО.

За словами глави української делегації Є.Марчука, на консультаціях обговорювалися чотири основні теми:

— внесок НАТО й України в зміцнення миру та безпеки;

— імплементація оборонного аспекту й аспекту безпеки Плану дій;

— реформування Міністерства оборони та Збройних сил України;

— врегулювання наслідків оборонної реформи.

Із базовими доповідями на ці теми з українського боку виступили Є.Марчук, В.Горбулін, В.Шкідченко, О.Зінченко. А загалом на консультаціях було понад тридцять виступів.

Успіхи та промахи України в реалізації Плану дій і Цільового плану було проаналізовано і керівництвом НАТО, і керівництвом МО США (нинішнім і колишнім), зокрема Рамсфельдом і Коеном, представниками інших членів альянсу.

Декотрі з учасників зустрічі (не українці!) навіть прямо порушували питання про більш чіткі терміни вступу України в НАТО. Проте на прес-конференції на запитання «Могло б НАТО прийняти Україну в свої лави до 2005 року?» генсек альянсу відповів: «Ми не одержували ніякої заявки від України з приводу вступу. І поки що не передбачаємо вступу ще якихось нових членів, оскільки нам поки що потрібно забезпечити вступ тих семи країн, які недавно було запрошено в НАТО».

Євген Марчук, коли його запитали «То коли ж Україна збирається подати офіційну заявку на вступ у НАТО?», досить докладно описав цей процес: «Ми зможемо зробити це після того, як виконаємо План дій Україна—НАТО і Цільовий план, від них перейдемо до Плану дій щодо членства (map) і інтенсифікованого діалогу, виконаємо необхідні внутрішні процедури, досягнемо консенсусу в себе вдома та доб’ємося підтримки населення хоча б не менше 51%, а потім пройдемо ще низку певних процедур. Загалом, це тривалий шлях».

На це саме запитання «Коли Україна зможе серйозно говорити про вступ у Північноатлантичний альянс?» «ДТ» попросило відповісти й іншого члена української делегації Анатолія Гриценка. «На мій погляд, переводити в практичну площину питання про вступ у НАТО й намагатися визначити, коли Україна зможе це зробити, доцільно після проведення президентських виборів 2004 року, — заявив експерт. — До того часу серйозної відповіді від НАТО ми не можемо одержати. Це передусім пов’язано з тим, що і Цільовий план, і сама ідея вступу в НАТО передбачають дві базові складові: загальні для Альянсу цінності, які повинні стати загальними й для нас, і друге — захист цих цінностей від різноманітного роду погроз, зокрема й військовими засобами. Тож, якби нашу готовність до вступу в НАТО оцінювали за готовністю до захисту цих цінностей, то тут Україна справді пройшла вже досить серйозний шлях, і військова складова нашого співробітництва була найстабільнішою протягом восьми років співробітництва в рамках програми «Партнерство заради миру». Ми пройшли вже складний триетапний шлях досягнення взаємної сумісності на оперативному рівні наших частин і підрозділів. Ми вже брали участь у спільних миротворчих акціях, надавали свій повітряний простір для сил антитерористичної коаліції, ми обмінювалися розвідувальною інформацією, підписали низку важливих документів, встановили особисті контакти, далеко пішли шляхом оборонної реформи тощо. Тож, якби все залежало тільки від військової складової, то, на мій погляд, можна було б говорити, що нас через три-п’ять років після початку серйозної розмови могли б прийняти в НАТО. Та позаяк НАТО — це не стільки захист, а передусім самі цінності, що охоплюють прозору ринкову економіку, нормальний бізнес-клімат для всіх (а не корумповану систему), захист базових прав і свобод людини, вільні демократичні вибори тощо, то саме тут у нас найбільші проблеми. І я запропонував на консультаціях на наступній зустрічі такого рівня, яку планують провести в Польщі через рік, подумати разом над тим, яким чином нам обговорити невоєнні аспекти виконання цільового плану, саме в частині дотримання базових прав і свобод. І я запропонував, щоб базові доповіді з українського боку представляли не тільки державні чиновники, а й громадські організації, що працюють у цих сферах, для того, щоб картина була повнішою. Бо інакше це можуть бути «самозвіти», які не цілком адекватно віддзеркалюватимуть саму ситуацію».

«Не змарнувати свій шанс»

Наскільки нам відомо, це питання конкретно не обговорювалося на вашингтонських консультаціях, проте останнім часом Україна одержала винятково серйозний шанс реально й кардинально наблизити своє членство в НАТО. Йдеться про можливу українську участь у стабілізаційних силах в Іраку, необхідність термінового формування яких серйозно обговорюється Сполученими Штатами, їхніми союзниками за коаліцією та іншими зацікавленими сторонами.

30 квітня в Лондоні українська делегація брала участь як спостерігач (крім неї в такій самій ролі було запрошено лише три чи чотири країни) у консультативній нараді країн — учасниць коаліції, де дуже докладно розглядалося питання стабілізації Іраку.

У міжнародну пресу вже просочилася інформація про те, що територію цієї країни, скоріш за все, буде розділено на три-чотири сектори. Два з них, зважаючи на все, повинні очолити американці та британці, ще один — можливо, австралійці. А четвертий уже майже готові очолити поляки (остаточного рішення польська сторона дійде на спеціальній конференції 21—22 травня у Варшаві). Де буде розташовано польський сектор, поки що не визначено. Як основний варіант обговорюється північна частина Іраку, населена курдами. Регіон, м’яко кажучи, непростий, і цілком зрозуміло, що виконувати свої обов’язки розташованим там підрозділам доведеться в дуже складних і конфліктних умовах. Тож передбачається, що в кожному із секторів буде дислоковано не просто миротворчі війська. Йдеться про розміщення в кожному з секторів по мотострілецькій дивізії, яка, не виключено, із зброєю в руках виконуватиме не тільки миротворчі завдання, а часом і функції по силовому утвердженню миру.

Надалі ці стабілізаційні сили повинні будуть зайнятися відновленням життєздатності систем управління, комунікацій тощо. Крім того, у прискореному порядку і хоча б на приблизно демократичних засадах необхідно буде створити центральний і місцевий уряди, написати конституцію та законодавство, провести вибори. Тобто Іраку треба надати допомогу в переході від тоталітарного режиму до демократичного. Ясна річ, процес цей буде непростим і тривалим, і поки що ніхто не береться дати точний прогноз, як довго в Іраку буде необхідною присутність військових сил і коли їх замінять чисто поліцейські.

Проте, як уже було сказано, Польща майже готова очолити один із секторів. Відповідно до інформації з польських джерел, самі поляки бачать свою дивізію в складі приблизно семи тисяч чоловік. Це далеко не повноцінна за чисельністю дивізія, скоріш розгорнута бригада. Самі поляки готові виділити близько півтори-двох тисяч чоловік. Крім того, польська сторона дуже воліла б бачити в складі своєї дивізії німецькі підрозділи і... українські. Про що днями й заявив польський міністр оборони. Як свідчать джерела, близькі до військового відомства РП, поляки хотіли б одержати у свою дивізію від українських партнерів як мінімум управління бригадою та два батальйони, а як максимум — повнокровну механізовану бригаду.

Щиро кажучи, такі плани, наскільки можна було зрозуміти з розмов із деякими високопоставленими вітчизняними чиновниками, українську сторону не дуже надихають. Але зовсім не тому, що Україна не розглядає можливості своєї участі в силах стабілізації. А тому, що «ми й самі з вусами» і, як наголошують експерти, наш військовий потенціал значно перевищує польський, хоча наша сусідка вже давно стала членом альянсу.

Цілком очевидно, що в широкій українській участі в стабілізаційних силах в Іраку надзвичайно зацікавлені Сполучені Штати.

А Україна в черговий раз опинилася перед вибором... І вибір цей дуже й дуже непростий. Адже, по-перше, цілком зрозуміло, що українським військовим у разі ухвалення позитивного політичного рішення доведеться займатися в Іраку не створенням оаз, а встановлювати та оберігати мир із зброєю в руках, (виконувати «інтернаціональний обов’язок»), що не виключає можливих жертв серед українських воїнів. І приймаючи рішення, наші політики не мають права заплющувати очі на такі ризики.

По-друге, очевидно, що для розгортання в Іраку будь-яких підрозділів потрібні значні кошти. У нашої країни їх немає. Немає цих коштів і в поляків, котрі заявляють про млявий стан польської економіки й натякають американцям на необхідність забезпечення фінансування цієї операції.

По-третє, не слід забувати й про громадську думку в Україні, більшість громадян якої з самого початку засуджували дії американців, потім виступали проти відправлення в Кувейт РХБ-батальйону. Тож політики, приймаючи непопулярні рішення, певною мірою ризикують як власною популярністю, так і власним політичним майбутнім.

Утім, навіть найдемократичніше налаштовані експерти відзначають, що не завжди при затвердженні важливих державних рішень опінія повинна бути домінантою (і наводять приклад іспанського міністра закордонних справ, котра заявила після входження Іспанії в коаліцію зі Штатами про те, що, мовляв, вона знає, що багато хто в Іспанії проти цього кроку. Але уряд обрано демократичним шляхом у демократичній країні, і цьому уряду народ дав повноваження керувати країною та приймати рішення, що він і робить).

І четверта, дуже суттєва перешкода для української участі в стабілізаційних силах в Іраку — це вітчизняне законодавство, що припускає направлення українських військових контингентів лише у випадках наявності або мандата ООН, або запрошення уряду конкретної держави й укладення двосторонньої міжурядової угоди. Та проблема полягає в тому, що в Іраку нині немає уряду й запрошення чекати немає від кого (щоправда, не виключено, що найближчим часом в Іраку буде все-таки створено хоч якусь тимчасову адміністрацію). Що ж до мандата ООН, то навіть союзники США по коаліції, включаючи Британію, хотіли б усе-таки легітимізації ситуації навколо Іраку і підключення до її врегулювання ООН. Зауважимо, що й самі Сполучені Штати, які виконали всю найбруднішу та неприємну роботу з повалення саддамівського режиму, уже не настільки категоричні в питанні проти участі ООН, що так і не благословила антиіракську операцію. Принаймні Кондоліза Райс, яка зустрілася з членами української делегації, повідомила про намір США докласти всіх зусиль для прийняття відповідної резолюції РБ ООН. Радник із питань національної безпеки, за словами одного з учасників переговорів, висловила активну зацікавленість американської сторони в «значимій участі» українських військових і відповідних фахівців у створенні стабілізаційних сил коаліції в Іраку. Зацікавленість Вашингтона в українській участі насамперед продиктована наміром продемонструвати інтернаціональність сил стабілізації. На цьому тлі Америка, безсумнівно, закриє очі на чимало сумнівних процесів, які відбуваються в Україні, й до цього багато хто в нас у країні з числа борців із режимом мають бути готовими. Проте, за словами все того самого джерела, Кондоліза Райс чітко заявила про те, що передумови для поглиблення і розвитку двосторонніх відносин існують, але вони відбудуться за однієї умови — проведенні прозорих і демократичних виборів 2004 року. На даті був зроблений особливий акцент. У зв’язку з цим не зайве нагадати, що протягом тижня, перебуваючи на робочому відпочинку в Криму, Президент шукав шляхи реалізації іншого плану, де дату 2004 замінено на 2006... До речі, у тому самому Криму Леонід Данилович провів чимало часу з Володимиром Володимировичем і, мабуть, у Росії є своя окрема думка з приводу участі українських сил у стабілізаційному контингенті в Іраку. Зустріч же Леоніда Даниловича та Джорджа Джорджовича не передбачається. Принаймні в ході зустрічі пані Райс українським колегам такої пропозиції американського президента не передала. Одним словом, мандат ООН понизив би політичні ризики України як внутрішні, так і російсько-європейські. Щоправда, при цьому зменшиться і рівень дивідендів, адже ставки в підпільних боях завжди набагато вищі, ніж у законних. Точно так само, як відсотки в банках стабільної Швейцарії нижчі, ніж у Домініканській Республіці. Та держава — це той суб’єкт політичного господарювання, який завжди має шукати оптимального поєднання дивідендів і законності.

Другий варіант надання легітимності стабілізаційним силам в Іраку — це проведення операції на кшталт косовської, де НАТО взяло б на себе відповідальність за її проведення. Та якщо врахувати дуже жорстку позицію Франції, позицію неприйняття Німеччини й мовчазне несхвалення ряду членів НАТО, які не ввійшли до антиіракської коаліції, то немає підстав припускати, що ситуацію зможуть «розрулити» за допомогою НАТО. Як заявив на прес-конференції в понеділок Дж. Робертсон, поки що взагалі немає якоїсь офіційної позиції НАТО щодо операції в Іраку. Минулого місяця це питання обговорювалося на рівні міністрів закордонних справ країн–членів альянсу, і деякі учасники засідання висловлювалися в тому сенсі, що НАТО може зіграти якусь роль в Іраку, коли ситуація проясниться. Як свідчить інше натовське джерело, навряд чи альянс повернеться до цього питання раніше осені. Однак річ у тім, що стабілізаційні сили необхідно розгортати в Іраку терміново — уже на початку літа. І Україні необхідно визначитися до цього моменту.

За деякою інформацією, провідні американські експерти, які реально впливають на прийняття рішень американської адміністрації, і навіть деякі американські політики чітко дають зрозуміти Україні, що їй нині дається колосальний шанс, на кшталт того, яким свого часу повною мірою скористалися нинішні (уже запрошені до альянсу) кандидати під час операції в Косово, розмістивши на своїй території натовські бази й надавши максимальну допомогу альянсу.

Американські експерти підкреслюють, що невідомо, коли ще раз подібний шанс випаде Україні, і чи випаде взагалі. Нині ж український контингент у зоні Перської затоки — четвертий за чисельності після США, Британії та Австралії. І американські джерела стверджують, що якщо український контингент і далі буде залишатися четвертим-п’ятим за чисельністю, а також зможе виконати поставлені перед ним завдання і тим самим продемонструвати на ділі свої досягнення і навички, здобуті в натовській Програмі аналіза та оцінки сил (PARP), досягнутий рівень взаємосумісництва з військовими підрозділами натовських держав, мовну підготовку особового складу — усе те, на що було витрачено стільки спільних зусиль і коштів, тоді можна буде серйозно говорити про можливе членство України в НАТО. Зрозуміло, стовідсоткової гарантії членства нам ніхто не дає і давати не збирається, проте не варто забувати, що США — найвпливовіша держава у світі й вміє домагатися поставлених цілей.

Отже, українцям варто добре подумати над, мабуть, найсерйознішим за всю незалежність України шансом не лише реально наблизитися до НАТО, а й зайняти не найгірше місце в новій системі міжнародних відносин, яка стрімко формується.

При цьому, як вважають експерти, необхідно враховувати, що питання легітимності чи нелегітимності дій США на порядку денному сьогодні вже не стоять. Воєнну операцію завершено, причому досить успішно, і з’явилася можливість встановити в Іраку відносно демократичний режим, що дозволить його народу нормально жити. І Україна може зіграти в цьому свою роль. Так, нині формально її законодавство цього не дозволяє. Однак законодавство можна змінювати та доповнювати. Отже, американські експерти та політики порушують питання приблизно так: якщо людина хоче, вона шукає можливості, якщо не хоче, то вона шукає причини.

Україні необхідно прийняти політичне рішення. Наскільки нам відомо, з Президентом це питання вже обговорювалося, і, як стверджують деякі джерела, Л.Кучма попередньо висловив «розуміння проблеми».

Є також усі підстави думати, що за наявності сильної політичної волі з боку вищого керівництва країни й дохідливого роз’яснення як депутатам, так і населенню важливості євроатлантичної інтеграції і, зокрема, переходу на цінності НАТО (що допоможе вирішити Україні й багато внутрішніх проблем) у Верховній Раді можна було б зібрати приблизно 240—250 голосів за ухвалення рішення про участь України в стабілізаційних силах в Іраку.

З певною часткою впевненості можна також припустити, що (як це було і з РХБ-батальйоном) українські військові, поки політики обговорюють можливі рішення, потихеньку про всяк випадок готують техніку та особовий склад.

Вирішення цього питання (зокрема, його юридичного аспекту) може стати лакмусовим папірцем для визначення, чи є в Україні по-справжньому сильна політична воля щодо євроатлантичної інтеграції.

Якось Президент її вже виявив. Тоді, коли він поїхав до Праги, багато хто в Україні звинуватив його в черговій дискредитації іміджу України, щиро глузував із дотепної натовської вигадки з французьким алфавітом, яка обійшла всі західні ЗМІ. А через пару місяців від однієї людини, яка іноді має можливість пройтися пентагонівськими коридорами, довелося почути, що в розмові з ним високопоставлений американський військовий сказав приблизно таке: «А знаєш, ми повірили в те, що Україна справді хоче в НАТО лише після того, як побачили, на яке колосальне приниження пішов Леонід Кучма в Празі»...

Та навіть після того, як вони повірили, тягти за вуха в НАТО нас ніхто не буде. Просто на столі перед Україною лежить пропозиція. Її можна прийняти чи відхилити. Та при цьому потрібно пам’ятати, що це найсерйозніша пропозиція за час співробітництва України як із Сполученими Штатами, так і з НАТО.

Коментуючи можливість прийняття українською стороною рішення про участь у стабілізаційних силах в Іраку, Анатолій Гриценко наголосив на тому, що позитивне рішення прискорило й додало б динаміки нашому вступу в НАТО, перевело б питання про членство в альянсі в серйозну площину. Україна змогла б продемонструвати, наскільки вона просунулася на шляху реформування своїх Збройних сил, наскільки вона може виконувати завдання разом з іншими країнами. Зрештою вона доведе, що стає активним гравцем на світовій арені, і стає таким не в останню чергу завдяки співробітництву з НАТО.

На думку експерта, прийнявши позитивне рішення, Україна продемонструє вірність стратегічному партнерству зі Сполученими Штатами, які зробили дуже багато для нашої країни як на зорі незалежності, так і в даний час, надаючи підтримку не лише на шляху євроатлантичної інтеграції, а й при вступі в СОТ, допомогли у вирішенні проблем із FATF і т.ін. і т.п. Україна зможе показати, що у важкі для своїх партнерів хвилини вона може бути надійним, прогнозованим і обов’язковим партнером.

Та в той самий час це стане лише однією необхідною, але зовсім не достатньою умовою реального й кардинального просування України на шляху до НАТО. На думку А.Гриценка, ми можемо відправити в Ірак не те що бригаду, а цілу дивізію, але якщо Президент не стримає свою обіцянку провести чесні та прозорі вибори й вони будуть проведені з застосуванням адмінресурсу — так, як це було зроблено під час минулих парламентських виборів 2002 року, то жодна участь в будь-якій миротворчій операції не допоможе Україні, і питання вступу в НАТО на тривалий час залишиться чисто теоретичним.