Національну ідею шукаємо у «вільному режимі»

Історія знає чимало прикладів, коли демократично обрана влада приводила суспільство, котре не сформувало й не усвідомило стратегії свого саморозвитку, до критичного чи навіть катастрофічного стану. Тому виникає запитання: а чи готові громадяни України сформувати таку мету, щоб вектори їхніх особистих інтересів збігалися із загальним вектором економічного і політичного розвитку України? Поки що, як показала помаранчева революція, вони знають, чого не повинно бути. А як має бути — тут ще дуже невиразні уявлення.
За останні двадцять років неодноразово визначалися і змінювалися цільові орієнтири: від перебудови і гласності ще у складі СРСР до незалежності та демократизації, від роздержавлення власності і ринкових реформ до нинішнього вступу чи то до ЄЕП, чи то до Європейського Союзу і НАТО. В остаточному результаті все це позначилося на економічній орієнтації (правильніше, дезорієнтації) і мотивації більшої частини наших громадян.
Історично доведено, що завжди успішніше розвивалися ті спільноти людей, самоорганізація яких забезпечувала ефективніше використання і розподіл того, що надавала їм природа. Але в Україні пошук національної ідеї поки що триває, так би мовити, у вільному режимі і часом не відповідає історичній логіці. А вибір майбутнього обмежений сьогодні усього двома варіантами. Або, за прикладом розвинених країн, Україна самостійно реалізує стратегію свого постіндустріального розвитку на основі демократизації економіки і формування відповідної інноваційної мотивації у її громадян. Або Україна перетвориться на індустріальний придаток і транспортно-буферну зону для ЄС і Росії, із фактичною консервацією вже сформованих економічних відносин на основі монопольної концентрації капіталу у вигляді його матеріальних і фінансових активів.
У постіндустріальній (інноваційній) економіці головними інструментами управління (для використання і перетворення у зручну і корисну для споживання форму усього, що надала нам природа) є наука й економічні механізми ефективного впровадження її результатів, а не матеріальні чи фінансові активи, які домінують в індустріальній економіці і, зокрема, у нинішній економіці України.
Розвинені країни здійснили цільову корпоративну демократизацію своїх економік через легалізацію і залучення у ринковий оборот інтелектуальних активів у загальній структурі капіталу і ВВП. Які, за своєю природою, не схиль­ні до значної монопольної концентрації і вимагають участі у відповідних економічних процесах значної кількості їхніх власників. У більшості громадян цих країн сформувалася стійка мотивація забезпечення свого добробуту за рахунок розвитку особистих інтелектуальних здібностей в інтересах своєї фірми і держави. І саме ця мотивація, забезпечена державою, зумовила економічні успіхи.
В України поки ще достатньо підстав для входження у постіндустріальну економіку, але часу на це залишається дедалі менше. Чималий науковий і науково-технічний потенціал, який дістався нам після розпаду СРСР, був весь цей час на «голодному пайку» як із боку держави, так і з боку ще несформованих ринкових джерел. Але, як зазначають фахівці, потенціал цей зменшився до такого ступеня, що виникає загроза не тільки для реалізації стратегії постіндустріального розвитку, а й для збереження в країні критичної маси інновацій світового рівня.
І коли цей потенціал досягне критичного рівня, у нас залишиться тільки другий варіант економічного розвитку з відповідними наслідками. Звичайно, можна скористатися і чужими інтелектуальними розробками, як це свого часу зробили Японія, Південна Корея, Індія чи Китай. Слід зазначити, що у тих же азіатських «тигрів» з цілого ряду чинників були менш сприятливі умови для реалізації їхніх постіндустріальних стратегій, ніж у нинішньої України. Але без прийняття політичного рішення про розробку і реалізацію відповідної довгострокової стратегії (програми) свого постіндустріального розвитку, створення сприятливої для цього інфраструктури і формування адекватної (інноваційної) мотивації у більшої частини нашого суспільства важко розраховувати на успіх.
Не варто сподіватися, що нашому успішному економічному розвитку і входженню в еліту розвинених країн всіляко сприятимуть Європа, США, Росія чи іноземні інвестори. У них свої економічні інтереси й залежно від того, яку стратегію свого саморозвитку ми виберемо і реалізуємо, вони й будуватимуть із нами свої відносини. Із сильними (з економічної точки зору) домовлятимуться на рівних, слабких ставитимуть у свою залежність — як в економіці, так і в політиці.