Нашому редакторові — 60! Час Палича

Епохам зазвичай дають імена персон, які вже відійшли від справ. І це не лише несправедливо, це, напевно, нещадно. Натури діяльні й безкорисливі мають заслуговувати визнання сучасників, а не нащадків. Той, хто не шукає похвали, гідний її найбільше, але, як правило, удостоюється цього рідко.

Будь-яка сфера людської діяльності славиться своїми героями, покликаними слугувати уособленням цілого покоління, символом цехової доблесті. Новітня історія вітчизняної журналістики ще тільки зароджується. Трохи більш як півтора десятка років — усього лише крупинка в піщаному годиннику цивілізацій. Але навіть для такого, мізерно малого, строку в нашому ремеслі знайшлося до образливого мало істинних подвижників своєї справи. До образливого мало тих, хто має право без найменших натяжок називатися моральним авторитетом. Хрещений батько нашого видання, беззмінний редактор «Дзеркала тижня», безумовно, належить до їхнього числа. З цим твердженням напевно погодяться тисячі колег, здатних оцінити Володимира Мостового за справами його.

Як знати, можливо, колись безсторонні дослідники назвуть цей період журналістської історії «епохою Палича». Якщо йтиметься про справжню журналістику. І на наш (безумовно, суб’єктивний) погляд, це буде даниною справедливості. Вміння залишатися чесним, порядним і відданим справі неймовірно важливе в час розчарувань, цинізму та скепсису. Вміння не розмінюватися має особливу цінність у пору, коли все й усіх заведено оцінювати з погляду ринкової ціни, а не відповідно до шкали моральних цінностей. Вміння залишатися собою — розкіш для часу нескінченних тихих зрад і перманентних гучних зрадництв. Розкіш, для багатьох із нас, на жаль, недозволенна.

Скромність у журналістиці — позачасовий дефіцит. Скромність Мостового давно стала приводом для численних жартів його численних друзів. Ми довірчо розкриємо читачам кілька службових таємниць. Перша з них полягає в тому, що цей текст наш головред прочитає одночасно з вами. Колективу довелося потрудитися, щоб сховати його від безпосереднього начальства. Бо Володимир Павлович ніколи й нізащо не дозволив би надрукувати такий матеріал. І це, мабуть, єдиний випадок в історії «Дзеркала», коли підлеглі свідомо пішли проти вгадуваної волі керівництва. Ми вважали, що маємо право на добре слово про свого редактора, друга і соратника. Що ви маєте право побачити його нашими очима. Що патріарх української журналістки, котрий розмінює сьомий десяток, має право на такий подарунок.

60-річний ювілей Палича — це лише привід для скромної спроби оцінити те, що він зробив. Не тільки для нашої газети. І не тільки для медіа-світу. Переконані, не буде перебільшенням сказати — для країни. Демократія в якій неможлива без існування незалежної журналістики, без існування вільної думки. Сотні початківців Володимир Павлович уберігає від розбещення безпринципністю, сотням робить болюче щеплення від, здавалося б, неминучого цинізму професії. Так важливо, що в державі, яка страждає від хронічних неврожаїв на позитивні приклади, є люди, здатні не тільки сказати: «Роби, як я!», а й зробити. Здатні навчити думати про вічне й навчити писати на злобу дня. Для багатьох уже зневірених, але котрі ще не впадають у відчай, Мостовий залишається своєрідною запорукою того, що наша професія має сенс. І поки є такі люди, наша країна має майбутнє. Сила-силенна найрізніших людей, котрі висловили готовність підписатися під даною тезою, дозволяє нам твердити, що сказане — зовсім не святковий пафос. Для багатьох непомітний і незамінний для колег, він приніс спільній справі значно більше, ніж усякі тимчасові герої, марнославні, титуловані, обласкані владою всіх кольорів. Володимир Павлович соромиться камер, уникає нагород, червоніє від похвал, цурається зіркових тусовок.

Будучи справжнім взірцем служіння справі, Палич навчив багатьох того, що журналіст — це не той, хто пише. І навіть не той, кого читають. Це той, чиї великі статті і скромні замітки змушують людей думати. Сумніватися, радіти, співпереживати, вчитися. Змушують змінювати себе. Змушують робити навколишній світ трішечки кращим. Трішечки чеснішим і справедливішим.

Незліченні знайомі не втомлюються дивуватися, із яким юнацьким запалом ветеран газетного руху завжди говорить про журналістику; скільки самозречення в його непоказаній, але глибокій відданості справі. Символічно, що вже втретє колеги переобирають Палича главою комісії з журналістської етики. Людина, котра віддала пресі чотири десятки років, він — один із останніх романтиків у нашій нещадній, практично позбавленій ілюзій професії. Палич із тих, для кого запах друкарської фарби, що долинає від свіжонадрукованого номера, залишається ні з чим не порівнянним ароматом. Хто відчуває побожний трепет перед чистим аркушем паперу. Хто вважає головним критерієм професійної майстерності повагу до читача, позбавлену повчальності, поблажливості чи підлещування.

Палич не вміє казати «ні». Він не відмовляє нікому й ніколи. Природне для нього (і майже протиприродне для часу, в якому ми живемо) прагнення допомогти ближньому і дальньому, знайомому і незнайомому, другу і конкуренту викликає здивування одних, заздрість других і захоплення третіх. А ще викликає щирі ревнощі колективу, який відмовляється змиритися з тим, що їхній редактор належить не тільки їм. Зробимо ще одне зізнання. Спроби пристосуванців і графоманів перетворити його дар безвідмовності на слабкість іноді викликають у нас бажання процитувати керроллівського героя і гнівно спитати: «Ви знаєте, скільки коштує його час?»! Однак таке запитання здатне викликати гнів самого Палича. Який бачить у кожному надокучливому писаці потенційний, просто ще не огранений талант. А в кожному настирливому прохачі — людину, котра потребує допомоги. Він не вважає, що марнує свій час. Він упевнений, що він ділиться. І його бажання поділитися всім, що має, є абсолютно органічним. Це мистецтво, яке нам, тим, хто його оточує, ще тільки потрібно буде опанувати.

У колективі дзеркальчан Палич більш ніж редактор. Він — служба екстреної психологічної допомоги, служба емоційного розвантаження і служба порятунку в одній особі. Він — незмінний тамада на будь-якій вечірці, незаперечний авторитет у будь-якому питанні і головний арбітр у будь-якій суперечці. Тільки він здатен кожного вислухати, зрозуміти, підтримати і простити. На ньому тримається та особлива атмосфера довіри й товариства, якій так заздрять наші колеги і якою так пишаємося ми. Ми, для кого світ під назвою «Дзеркало тижня» назавжди став великою сім’єю і малою батьківщиною.

У пориві відвертості відкриємо завісу ще однієї таємниці. Знайомством із Мостовим неймо­вірно пишаються політики, незалежно від віку, ідеології, статку і статі. Палича взагалі не можна не любити. Його чарівність заворожує жінок, його принциповість викликає повагу чоловіків, його відкритість притягує молодь, його чесність обеззброює ворогів, його дотепність прирікає Володимира Павловича на неперебутню роль душі будь-якої компанії. Його ерудиція захоплює тих, хто не розучився думати.

«Палич» — саме так називає його переважна більшість. І в цьо­му слові немає жодної краплі фамільярності. У ньому є шаноблива довіра до людини, яку мало не кожен вважає рідною. Він став сво­їм для неймовірної кількості найрізноманітніших людей, які часто недолюблюють одне одного.

Але з нашими шановними небожителями історія трохи ін­ша. Центром тяжіння для них Палич, на нашу думку, став з дуже своєрідної причині. Багато хто з них інтуїтивно намагається запозичити в нього те, чого їм (на наш загальний жаль) хронічно бракує, — почуття смаку стосовно думки й здатність до самоіронії.

Для нашого редактора вміння підсміюватися з самого себе — це не тільки засіб закамуфлювати свою незахищеність. Своє... ні, не невміння, а небажання приймати нещадний цинізм дійсності. Тонка іронія Палича — це потреба в постійному розведенні бочки нинішньої безнадії цебрами віри в завтрашній день. Він справді вірить у завтрашній день. У його світлу неминучість. Мостовий прищеплює цю віру навколишнім. Він учить робити не тільки журналістику, але й життя взагалі енергійним, веселим і стильним. Якщо хочете, смачним. Наповненим кольорами, запахами, емоціями, чіткими лініями й довершеними формами. Він намагається створювати маленьку, але діючу, модель майбутнього. Прообраз того, багато в чому ідеального, але суспільства, яке водночас самодіагностується, якого всі ми, за великим рахунком, прагнемо.

Він — мрійник і практик водночас. Два в одному «Дзеркалі». У дзеркалі, в якому кожен спроможний, якщо захоче, побачити віддзеркалення як мрій, так і реалій.

Для кожного з нас Палич — це непозбутня впевненість у майбутньому. Для колективу «ДТ» його слова, які він традиційно промовляє на планірці в п’ятницю: «Номер був інформативний, змістовний і насичений», — заклинання. Яке означає появу нового номера, нового дня, нового тижня, нових планів, ідей і надій. Якесь сакральне одкровення, що вносить у життя лад і зміст.

Дзеркальчани