НАША ПРАГА ЩЕ ПОПЕРЕДУ...

У політичній біографії останнього президента Чехословаччини та першого президента Чехії було досить подій, гідних опису в мемуарах. Однак дві з них посіли особливе місце в житті Вацлава Гавела. Іще 20 років тому він нізащо б не повірив, що ці дві події відбудуться в його рідний Празі, а він сам стане одним із їхніх головних дійових осіб.

11 років тому, після підписання відповідного документа, В.Гавел оголосив про припинення існування організації Варшавського Договору. Але навіть тоді навряд чи міг припустити, що ще через десятиліття він, будучи президентом країни–члена НАТО стане господарем саміту Північноатлантичного альянсу, на якому отримають запрошення влитися до його лав іще сім держав. І напевно 11 років тому Вацлав Гавел не повірив би, що серед цих семи країн будуть не лише колишні партнери по Варшавському блоку, а й три колишні республіки Радянського Союзу.

Кінець ери розподілу?

На відміну від деяких інших європейських міст — Мюнхена, Сталінграда, Дрездена, Нюрнберга та Ялти, назви яких викликають у багатьох серцях смуток і пов’язані з конфліктами, трагедіями та втратами, Прага, за словами американського президента Джорджа Буша, для майбутніх поколінь стане символом надії.

Саміт НАТО, який завершився вчора в чеській столиці, став шістнадцятою зустріччю глав урядів і держав альянсу. У цьому числі немає абсолютно нічого особливого, наголосив глава НАТО лорд Робертсон. Особливим, за словами генсека, є час його проведення. За 40 років «холодної війни» у НАТО було усього 10 самітів. За десятиліття ж, що минуло після її завершення, лідери держав альянсу зустрічаються вже вшосте. На їхню думку, із часів «холодної війни» частота самітів подвоїлася. Раніше загроза була статична, вважає лорд Робертсон, і альянс діяв на «автопілоті». В останні ж роки «середовище безпеки» стрімко змінюється, і перед НАТО постають дедалі нові виклики. Починаючи з 1990 року, на своїх самітах альянс намагався знайти на них гідні відповіді.

Минулого тижня в Празі він зібрався вже з твердим переконанням, що світ змінився настільки сильно, що час змінюватися й самому альянсу, йому необхідна всебічна трансформація. Празький саміт не міг бути схожим на всі попередні вже тому, що це була перша зустріч глав усіх урядів і держав альянсу після 11 вересня, після першого в історії НАТО застосування п’ятої статті Вашингтонського договору. Навіть зовні нинішня зустріч відрізнялася від попередніх: подібних заходів безпеки, такої кількості поліції, снайперів і вертольотів, що дзижчать безперервно в небі, мабуть, не бачила ще жодна столиця. 40 глав урядів країн НАТО і партнерів по євроатлантичному співробітництву, більш як 2500 членів делегацій і близько 3000 журналістів почувалися цілком спокійно під такою охороною.

Та, безумовно, не це було найголовнішою відмінністю Празького саміту, який по праву був названий «самітом розширення та трансформації».

Нинішнє запрошення в альянс семи держав — Болгарії, Естонії, Латвії, Литви, Румунії, Словаччини та Словенії — унікальне як за кількістю запрошених, так і за їхньою «якістю». А точніше, за комуністичним минулим. «Прийняття цих нових членів, — сказано в політичному документі — Декларації Празького саміту, — зміцнить безпеку для усіх у євро-атлантичному просторі й допоможе досягти нашої спільної мети — цілісної та вільної Європи, об’єднаної у мирі і на основі спільних цінностей». У декларації також сказано, що переговори з вищевказаними державами про приєднання будуть розпочаті негайно з тим, щоб до кінця березня 2003 року було підписано протоколи про приєднання, а їхня ратифікація завершилася в строки, що дозволяють запрошеним державам стати повноправними членами НАТО не пізніше травневого саміту альянсу 2004 року. Протягом цього періоду альянс максимально залучатиме запрошені країни до своєї діяльності й обіцяє кандидатам продовжити свою підтримку і допомогу, у тому числі і з допомогою Плану дії щодо членства (Membership Action Plan, MAP). Альянс також очікує отримати від запрошених держав «розклад» реформ, у результаті яких буде продемонстровано подальший прогрес як до, так і після вступу нових членів у НАТО, і збільшено їхній внесок у спільну справу альянсу.

Майже всі учасники саміту наголошували, що нинішнє розширення структури означає набагато більше від просто кількісного збільшення його членів.

У своєму виступі перед главами урядів і держав президент Франції Жак Ширак висловив думку, що «розширення альянсу свідчить про закінчення штучного поділу Європи і є історичним моментом її остаточного об’єднання».

Відкриваючи в середу, напередодні саміту, конференцію «Трансформація НАТО», Вацлав Гавел наголосив: «Якщо недавнє прийняття в альянс Польщі, Чехії, Угорщини могло розглядатися деким як така собі «пробна куля», як обережне визнання того, що щось змінилося, або просто як поступка наслідкам цих змін, або ж як акт альтруїзму, то нинішнє розширення ніяк не може розглядатися під такими ж кутами зору». «Навпаки, — вважає чеський президент, — вона є безпомилковим знаком того, що альянс не є просто клубом ветеранів «холодної війни», котрі трохи побоюються розвитку в посткомуністичних країнах, а що він дійсно має намір стати організацією, яка охоплює всю сферу євро-атлантичної культури. Незалежно від того, що хтось колись претендував на її окремі частини і що це були за претензії. І коли минуле століття було свідком того, як великі держави ділили між собою маленькі і зовсім маленькі європейські країни, не питаючи їхньої думки, — чи то в прямій формі у вигляді пакту Молотова—Ріббентропа, чи ж у непрямій — у вигляді Ялтинських угод, то нинішнє розширення НАТО несе в собі однозначне повідомлення: цей поділ закінчено раз і назавжди. Європа більше не розділена і ніколи не повинна ділитися надалі над головами її народів і всупереч їхній волі на сфери інтересів чи впливу».

Та все ж, збільшуючи число членів, НАТО знову вважає за необхідне підкреслити (вустами лорда Робертсона під час офіційного оголошення про розширення), що цей крок «не спрямований проти інтересів безпеки якоїсь із партнерських держав». Джордж Буш, збираючись із Праги направитися в Санкт-Петербург, заздалегідь повідомив, що має намір сказати «своєму другу Володимиру Путіну»: «розширене НАТО добре і для Росії» і її народ «також витягне користь із безпеки та стабільності націй, котрі перебувають на захід від неї». «Росії не потрібна буферна зона захисту, їй потрібні мирні і процвітаючі сусіди, котрі є також і друзями. А нам потрібна сильна і демократична Росія, яка є другом і партнером, аби зустріти нові виклики нового століття».

І в заяві лорда Робертсона, і в Декларації Празького саміту НАТО однозначно дано зрозуміти: цей раунд розширення не останній. «Двері НАТО будуть залишатися відчиненими для європейських демократій, які бажають і здатні взяти на себе відповідальність і зобов’язання членства, у відповідності зі статтею 10 Вашингтонського договору».

10 років тому, згадує Джордж Робертсон, один із натовських дипломатів поцікавився у польського політика, чому його країна так дуже хоче в НАТО. Відповідь була проста і зрозуміла: «Ми хочемо потрапити в НАТО з тих же причин, із яких ви не хочете виходити з нього». Під цими словами, напевно, може підписатися кожен, хто стоїть у черзі перед дверима альянсу. Але очевидно, що ця черга не може бути безкінечною. Рано чи пізно все ж альянсу доведеться зачинити свої двері перед чиїмось носом. Питання в тім, кому належатиме цей ніс-невдаха. І, як вважає Вацлав Гавел, НАТО не слід ховати голову в пісок, коли це питання ставлять.

Однак фрази західних лідерів про майбутні «хвилі» чи «вибухи» розширення альянсу дуже обтічні. Жак Ширак, наприклад, просто висловив задоволеність «процесом, ініційованим у Мадриді», і повідомив, що його країна виступає «за те, щоб його продовжувати і тримати двері альянсу відчиненими».

Британський прем’єр Тоні Блер у своїй офіційній заяві на засіданні глав держав і урядів країн—членів НАТО також підтвердив, що «цей раунд розширення не буде останнім». «Двері НАТО мають залишатися відчиненими і для інших, хто готовий до відповідальності членства. Британія продовжить допомагати тим, хто прагне членства. НАТО має продовжувати забезпечувати стимули для реформ і перспективи можливого членства».

Буш, як завжди, був рішучий. У середу на саміті атлантичного студентства він заявив: «Кожна європейська демократія, котра жадає членство в НАТО і готова розділити відповідальність із НАТО, має бути бажаною в альянсі».

Однак, мабуть, найбільш відвертим у цьому питанні був усе ж таки сам Гавел, котрий присвятив межам розширення значну частину своєї доповіді на конференції «Трансформація НАТО»: «Я упевнений, що розширення НАТО має політичні межі та переступання через них призведе до того, що весь цей інститут буде позбавлений свого сенсу. НАТО, як я його бачу, окрім усього іншого, організація регіонального характеру. Вона охоплює дуже специфічну сферу цивілізації, котру прийнято називати євро-атлантичною, євро-американською чи просто західною. Країни всередині цієї сфери мають схожу історію, схожі традиції, схожу культуру, подібні політичні системи та подібне сприйняття цінностей і становища людства у Всесвіті. Водночас ця сфера відповідно чітко обмежена географічними рамками. Ось чому ніхто не думатиме про те, щоб запропонувати членство в альянсі Новій Зеландії, котра, вочевидь, ближча Британії в цивілізаційних поняттях, аніж така країна, як Албанія, хоча Албанії, поза сумнівом, це членство буде запропоновано рано чи пізно. З іншого боку, Росія становить значну частину Європи, але являє собою євразійську державу з таким своєрідним характером, що її членство в НАТО взагалі не має сенсу, оскільки його єдиним результатом може бути глибоке взаємне ослаблення двох тіл і зменшення їхнього партнерства до зникнення».

То де ж починається, де закінчується ця описана Вацлавом Гавелом «культурна сфера», яку й мусить окреслити НАТО? Сам чеський президент відповідає так: «На Заході лінія, вочевидь, проходить уздовж кордону між Сполученими Штатами і Мексикою. Менш упевнений щодо східного кордону. Багато залежить не лише від стратегічного мислення організації, а й від самосприйняття кожної нації. І широка дискусія з цього питання, вочевидь, уже назріла. Єдине, що здається мені визначеним на даний момент, це те, що як уже запрошеним НАТО державам, членство в альянсі мусить бути рано чи пізно запропоновано й іншим балканським країнам — Хорватії, Албанії, Македонії, Сербії, Чорногорії, Боснії та Герцеговині — і що про це має бути чітко заявлено вже нині».

Про Україну Вацлав Гавел не згадував.

Надії та розчарування Праги

Втім, до вчорашнього дня про Україну взагалі мало хто говорив у празькому конгрес-центрі. Натовські чиновники, яких ми намагалися розпитувати в неформальній обстановці про те, як буде сприйнятий у НАТО можливий приїзд Леоніда Кучми, іноді піднімали брови і навмисно здивовано запитували: «А хто такий Кучма?», іноді просто відмахувалися: «Та набридло нам уже все це! Набридли постійні українські несподіванки! Усе, досить! У нас зараз вистачає власних важливих справ». На прес-конференції по завершенні засідання глав держав і урядів країн—членів альянсу в четвер лорд Робертсон на запитання британського журналіста: «А чи приїде Кучма до Праги?» — явно стомлено і з неохотою відповів: «Я знаю лише, що засідання комісії Україна—НАТО має пройти на рівні міністрів закордонних справ. А український Президент, як і раніше, знає, що на нього лягає тінь можливої угоди з Іраком. Деякі запитання американських і британських експертів продовжують залишатися без відповідей української сторони». Набагато більший інтерес до появи Леоніда Кучми в Празі виявляли журналісти. До нас досить часто підходили колеги з інших країн і цікавилися, як таке може спасти на думку: «Явитися туди, де тебе не лише не чекають, а й всіляко дають зрозуміти, що гість ти небажаний». Наших західних колег ситуація явно розважала, і вони цікавилися, чи не смішно нам. Але нам смішно вже не було. Хоча б тому, що взаєминами України з НАТО в нас ніхто не цікавився. Навіть празькі таксисти були в курсі, що Кучму в Празі бачити не хочуть і що він «недемократичний президент» і «порушує права людини», після чого розмова плавно переходила до Лукашенка.

На тлі такого одностайного небажання бачити у Празі Леоніда Кучму, контрастно пролунала заява президента Словаччини Рудольфа Шустера. У четвер на своїй прес-конференції він несподівано виступив на захист українського Президента і, відповідаючи на запитання: «Чи бажаний був Кучма в Празі?», — сказав ось що: «Я не думаю, що він був небажаний. Ми розмовляли про це і з польським президентом Олександром Квасьнєвським, і з іншими, але думки різняться».

Прем’єр Дзуринда, також присутній на прес-конференції, ніяк не прокоментував цю заяву Шустера, як і інші, очевидно, здивовані словацькі дипломати. Однак Шустер заявив: «Досі ми були в добрих стосунках. Чи повинні ми нападати на людину, котра була ще вчора нашим другом й усе ще залишається нашим другом, через підозри, які не були доведені, а лише оголошені». Він пояснив таке своє ставлення до Кучми тим, що дотепер вони були друзями і що його лякає можливе погіршення взаємин з Україною: «Україна, як і раніше, залишається сусідом Словаччини і тому ми маємо співпрацювати і підтримувати один одного. І тому не дайте нам зачинити двері».

Напевно, не лише бажання заздалегідь підготувати грунт для свого візиту в Україну, котрий, як очікується, відбудеться-таки на початку грудня, було причиною для того, аби публічно висловити підтримку. Можливо, свою роль у цій несподіваній підтримці зіграло минуле Словаччини, коли на чолі країни стояв авторитарний і проросійський Володимир Мечіар, що надовго закрило словакам дорогу в НАТО. У всякому разі, такий висновок напрошується, коли чуєш слова Шустера: «Особистості приходять і йдуть геть, а країни залишаються вічними. Тому Словаччина всіляко мусить підтримувати демократичні процеси в цілому, а також у випадку України та Білорусі. Безвідносно до того, які політичні постаті перебувають на цьому етапі при владі».

Однак проблеми, пов’язані з тим, що український Президент був постаттю малобажаною для спілкування, виникали майже постійно. Наприклад, із розсаджуванням глав делегацій країн—учасниць Ради євроатлантичного партнерства під час його засідання. Якщо дотримуватися англійського алфавіту, то Кучма мав би сидіти між Бушем і Блером. Що, як очевидно, не дуже влаштовувало американську та британську делегації, котрі обвинувачують українського Президента в співробітництві з найлютішим ворогом Сполучених Штатів і Великобританії Саддамом Хусейном. Пізніше були розмови про те, що перевагу буде надано французькому алфавіту: адже офіційна мова НАТО не лише англійська, а й французька. У результаті членів НАТО та кандидатів і просто партнерів посадили окремо, і найближчим західним сусідом Кучми був Х.Солана. Як пізніше проінформував офіційний сайт саміту НАТО, це було зроблено усе через того ж Леоніда Кучму.

Втім, усе сказане не означає, що Кучма проводив час у Празі на самоті. Він побував на прийомі у Вацлава Гавела в четвер увечері. Прийом улаштували для глав урядів і держав країн—членів НАТО. Перший канал чеського телебачення показав Кучму, котрий сидів через один стілець від Буша, а між ними сидів Назарбаєв, із котрим Буш жваво розмовляв. До того ж, за словами президентського прес-секретаря Олени Громницької, Л.Кучма зустрівся не лише з главами держав деяких країн СНД, а й з президентами та прем’єрами Італії та Литви, а також із Джорджем Робертсоном і Хав’єром Соланою.

До речі, Леонід Кучма виступив на засіданні РЄАП із короткою заявою, у якій сказав, що «сьогодні Україна звертається за підтримкою в головних устремліннях повноправного членства в організації Північноатлантичного договору. Наша держава прагне вийти на якісно інший рівень діалогу з НАТО. Оскільки в України попереду свій довгий шлях до своєї Праги».

Та хоч яким би значимим був чинник Кучми в Празі (насамперед, для самого українського Президента), головним усе ж було засідання комісії Україна—НАТО (КУН) на рівні міністрів закордонних справ.

Засіданню КУН передувало включення в Декларацію Празького саміту окремого пункту по Україні. У документі буквально сказано таке: «Ми залишаємося відданими міцним взаєминам України з НАТО на основі Хартії про особливе партнерство. Ми наголошуємо на українській рішучості продовжувати повну євроатлантичну інтеграцію. Підтримуємо Україну у виконанні всіх необхідних реформ, включаючи і посилення експортного контролю для досягнення цієї мети. Новий план дій, який ми приймаємо з Україною, — це важливий крок уперед. Він визначає політичну, економічну, військову й інші сфери реформування, у яких Україна зобов’язується досягти подальшого прогресу, і в яких НАТО продовжуватиме надавати їй допомогу. Продовження прогресу в поглибленні і розширенні наших взаємин вимагає однозначної відданості України цінностям євроатлантичного співтовариства».

І хоча українські дипломати, як здалося, залишилися задоволені цим пунктом, звертає на себе увагу той факт, що в документі наголошується, але не заохочується українська рішучість продовжувати повну євроатлантичну інтеграцію. І водночас на прес-конференціях і у своїх виступах пан Зленко говорить про членство в НАТО, натовська сторона висловлюється винятково про повну євроатлантичну інтеграцію. Це лише підтверджує: відмінність у термінах говорить про те, що вона поки не готова реагувати на наші заявки.

На жаль, засідання КУН почалося на десять хвилин пізніше від наміченого. І Колін Пауелл, котрий прийшов першим із міністрів закордонних справ, щойно засідання почалося, зробив заяву, сказавши, буквально таке: «Я глибоко шкодую, що мушу їхати, оскільки президент Буш уже їде в аеропорт. Я лише хочу заявити, що ми раді тут бути присутніми (на засіданні комісії Україна—НАТО. — Т.С.) і у нас є заява, яку прочитає мій помічник. Ми із міністром Зленком будемо залишатися в тісному контакті». І повторив ще раз: «Я маю намір залишатися в тісному контакті з вами».

За результатами засідання прийняли два важливі документи — План дій Україна—НАТО і щорічний План цілей. (Але, як і передбачало «ДТ» у попередніх публікаціях, політичну декларацію, у якій говорилося б про початок інтенсифікованого діалогу, так і не прийняли. Однак у кулуарах американська сторона каже, що до цього питання можна буде повернутися через півроку.)

По завершенні засідання комісії заступник генсекретаря НАТО з політичних питань Алессандро Ріцца заявив журналістам, що він радий повідомити, що сьогодні міністри прийняли План дій Україна—НАТО відповідно до рішення від 15 травня нинішнього року підняти взаємини Україна—НАТО, засновані на Хартії про особливе партнерство, на якісно новий рівень. План дій забезпечує основу для інтенсифікованих консультацій і співпраці в політичній, економічній, військовій і оборонній сферах. Це підкріплено щорічним Планом цілі на 2003 рік. Союзники по НАТО підтримуватимуть реформи, надаючи допомогу Україні, ділячись своїми оцінками і досвідом. У цьому контексті міністри альянсу наголошують на зобов’язанні України проводити всі реформи, необхідні для досягнення української кінцевої мети — повної євроатлантичної інтеграції. Відбиваючи цілі Плану дій, міністри закликають Україну провести енергійні реформи шляхом зміцнення демократії, верховенства права, дотримання прав людини та ринкової економіки, особливо підкреслюючи, що подальше реформування сфери оборони і безпеки залишається винятково важливим. На засіданні не було досягнуто консенсусу щодо доповіді та деталей передачі радарних систем з України в Ірак. Підкреслюючи стратегічну важливість поглиблених взаємин особливого партнерства України з НАТО для безпеки і стабільності євроатлантичного регіону, міністри дійшли висновку, що прозорість і довіра були незамінними характерними рисами і залишатимуться міцною основою спільних цінностей.

Хоча Україні і не вдалося досягти усього запланованого в Празі, міністр закордонних справ України Анатолій Зленко сказав, що сьогодні зустріч вселяє в нього оптимізм і що партнерство України та НАТО має гарні перспективи.