«...НА ВОРОГІВ ВІН ОБРУШИВ ДУБИНУ»

Інтригуюча історія з призначенням загадкового віце-прем’єра на місце Юлії Тимошенко завершилася. Після дводенних натяків прем’єра стало відомо те, про що на початку тижня написала «Українська правда»: віце-прем’єром став директор «Криворіжсталі» Олег Дубина. Передбачається, що віце-прем’єр з промислової політики курируватиме і питання ПЕКу.

Директором Криворізького державного гірничо-металургійного комбінату (КДГМК) «Криворіжсталь» (Дніпропетровська обл.) Олег Дубина був призначений на цю посаду в грудні 1999 року. Раніше О. Дубина обіймав посаду генерального директора ВАТ «Алчевський металургійний комбінат» (м.Алчевськ Луганської обл.).

Треба сказати, що «Дзеркало тижня» давно відстежує діяльність Олега Вікторовича. І почали ми це робити саме з того моменту, коли наш луганський кореспондент повідомив про те, що в кабінеті нового директора Алчевського меткомбінату з’явилася охорона з автоматами. Причиною тому став конфлікт між Олегом Дубиною і масою посередників сумнівного походження, котрі роїлися над комбінатом, що випускає ліквідну продукцію. Дії нового директора були рішучими на початку й ефективними надалі. І це за умови, що завод знаходився в регіоні Донбасу, де, зрозуміло, є лише один хазяїн. Але, як відомо, із усіх правил бувають винятки. Позиція Дубини довела це. Але тільки на той час, поки він керував «Алчевським». З його переходом на «Криворіжсталь» завод спіткала та ж доля, що й практично всі підприємства в цьому регіоні.

На початку грудня минулого року Президент України Леонід Кучма висловився в підтримку діяльності директора «Криворіжсталі» О. Дубини. У розмові з громадянами України на «Вуличному телебаченні» в ефірі телеканала ICTV Президент заявив, що «допомагає вирішувати всі проблеми, що з’являються на цьому заводі», зокрема, проблеми бракування коксівного вугілля й електроенергії. За словами Л.Кучми, він власноручно викреслив «Криворіжсталь» зі списку підприємств, які підлягають приватизації, бо за підсумками 10 місяців прибуток комбінату склав 1 млрд. грн.

Директор заводу примудрився не лише збільшити обсяг виробництва, а й зберегти хороші стосунки як із Президентом, так і з прем’єром. Саме тому кандидатура Олега Дубини влаштовувала обох політиків.

Спостерігаючи за стрімким ростом кар’єри Олега Дубини, не можемо не зауважити однієї його особливості: ця людина надзвичайно вимогливо ставиться до своєї репутації. Залишається сподіватися, що він виявиться вірним своїм принципам і надалі.

Не виключено, що призначення віце-прем’єра виявиться не останньою кадровою зміною в енергетичному секторі. Де-факто рішення про відставку Сергія Єрмілова прем’єр прийняв давно і, за деякими даними, узгодив з Президентом. Минулого тижня навіть вимальовувалася кандидатура нового міністра — припускалося, що ним стане глава «Київенерго» Іван Плачков. Однак, за останніми даними, цей варіант уже не є однозначним. Імовірною причиною відсутності у Івана Плачкова бажання зайняти цю посаду стала позиція ЄБРР, котрий ні сіло ні впало поставив фінансування добудови блоків на двох АЕС у залежність від приватизації «Київенерго».

У випадку призначення Івана Плачкова в продовженні курсу реформування ПЕК, визначеного Юлією Тимошенко, можна було б не сумніватися. У нинішній же ситуації вплинути на нього може не віце-прем’єр, який багато в чому поділяв реформаторські починання попередниці, а діючий міністр або його наступник.

Призначення Олега Дубини — безпартійного і політично незаангажованого директора на одну з ключових посад в уряді є досить яскравим свідченням того, що прем’єр не має наміру відразу й негайно формувати коаліційний уряд. Збудження окремих партійних фракцій парламенту з приводу коаліційності уряду Ющенка, слід гадати, спровоковане невірним розумінням того, що сказав прем’єр. Адже йшлося про консультації з приводу майбутніх законних методик формування коаліційного уряду. По суті квазікоаліційним є й нинішній уряд. У ньому присутні представники семи партій. І до чого це зобов’язало парламентські групи представників? Може, через те, що Кремень обіймає посаду міністра, СДПУ(о) підтримало уряд? Ні, отже для того, щоб парламент міг формувати уряд, необхідно, по-перше, умовити Президента не накладати вето на закон про пропорційну систему виборів, по-друге, внести відповідні зміни до Конституції, за яких призначає прем’єра й формує уряд партійна коаліція, котра здобула більшість у парламенті, по-третє, необхідно звести в один два центри виконавчої влади в країні, по-четверте, якщо вже переможці беруть на себе відповідальність за дії виконавчої влади, то призначати потрібно не лише кабінет, а й губернаторів, котрі в такому випадку мають підпорядковуватися главі виконавчої влади — прем’єр-міністру. Але це так, у майбутньому. Зараз же Віктор Ющенко дійсно готовий зробити кілька замін у складі Кабміну. Але це зовсім не означає, що він готовий із цього приводу приймати умови всіх 11 фракцій, що становлять екс-більшість у парламенті. Як видно, не будуть вестися переговори з лівими. Дуже мало шансів у фракцій, що складають кістяк більшості. Винятки можуть бути зроблені для «Трудової України» або НДП. Не виключено, що місце міністра МінНС із доповненням функцій міністерства (наприклад, питаннями адмінреформи) можуть запропонувати Дмитру Табачнику.

Але в будь-якому випадку нині проведені консультації не є в чистому вигляді торгівлею портфелями, мета якої — отримання підтримки в парламенті під час звіту уряду по програмі. Швидше за все, прем’єр вестиме консультації з тими фракціями, що поділяють його бачення економічних реформ. Серед них обидва Рухи, «Реформи і порядок», «Батьківщина» і, можливо, «зелені».

Кадрових змін в уряді не уникнути. І не виключено, що прем’єр, попри отриманий досвід, знову припуститься помилок, зроблених ним у грудні, коли він пішов на повідку симпатій, а не раціоналізму, як це було, наприклад, із призначенням Івана Драча, Миколи Жулинського, Івана Зайця й декого іншого. Однак, слід гадати, один висновок прем’єр для себе зробив точно: від кадрів залежить багато, але ще більше залежить від реальних можливостей самого уряду як органу. Прем’єру бракує повноважень, як бракувало їх 1992—
1993 рр. прем’єру Леоніду Кучмі. Але тоді в Леоніда Даниловича їх було набагато більше.