Між економікою і принципами

Минулого вівторка в українському МЗС святкували маленьку перемогу, здобуту в нелегких боях на кулуарному фронті. Глава держави підписав кілька указів, які вкотре мають підсилити координуючу роль цього міністерства в зовнішньополітичній діяльності України. За збігом обставин, що надають цій події певного символізму, 29 листопада, рівно через два роки після підписання Леонідом Кучмою указу «Про заходи з підвищення ефективності зовнішньополітичної діяльності», що зводили міністерство до рівня підрозділу адміністрації президента, Віктор Ющенко скасував рішення свого попередника. Водночас він підписав указ № 1660 «Про внесення змін до Положення про Міністерство закордонних справ України». Проте формальне зміцнення позицій МЗС як координатора в здійсненні зовнішньої політики нашої країни не може приховати протиріч у владній команді при визначенні зовнішньополітичних пріоритетів і серйозних проблем у координації діяльності при їх реалізації.

У пошуках стрілочника

Візьмімо, наприклад, недавні заяви українського прем’єра. Забувши про такт, Юрій Єхануров під час свого виступу на з’їзді Спілки малих, середніх і приватизованих підприємств фактично обвинуватив українську дипломатію в непрофесіоналізмі. Як докір дипломатам ставилося те, що вони не працюють, за прикладом своїх колег з інших країн, на бізнес, хоча, на переконання прем’єра, «повинні глотку рвати» на цьому поприщі. У зв’язку з цим глава уряду ремствував, що потрібно перевиховувати персонал дипломатичного корпусу. Як приклад «ляпів» МЗС, які негативно впливають на двосторонні економічні відносини з країнами-партнерами й негативно позначаються на бізнесі, Юрій Єхануров, по-перше, згадав про видачу візи високопоставленому чиновнику адміністрації президента Тайваню. Це, мовляв, чревате проблемами, пов’язаними з підписанням Україною і Китаєм двостороннього протоколу щодо доступу на ринки товарів і послуг. І, по-друге, навів приклад з Іраном. За словами глави уряду, те, що Україна осудила обмеження прав людини в Ірані, негативно позначилося на переговорах із цією країною з просування на його ринок проекту літака Ан-140.

Ми далекі від того, щоб бачити діяльність українського МЗС у рожевому кольорі. В української дипломатії вистачає проблем: і на російському напрямі, і євросоюзівському з американським, і в країнах третього світу. Є про що поговорити і з кадрових питань. Однак критика має бути обгрунтованою. Що не можна сказати про тайванський та іранський казуси, наведені прем’єр-міністром як приклади. Скажімо, випадок з Іраном ніяк не пов’язаний із тим, що Україна приєдналася до резолюції генеральної асамблеї ООН з прав людини в цій країні. (Резолюцію, прийняту 18 листопада, активно лобіювали Сполучені Штати та Європейський Союз, водночас як Росія, Білорусь, Узбекистан, Туркменистан, Зімбабве і ще близько шести десятків країн виступили проти.) І хоча Тегеран справді болісно реагує на заяви, які критикують його ядерну програму й стан із правами людини, проблеми, що виникли з Ан-140, мають усе-таки економічний, а не політичний характер.

Річ у тім, що Харківське державне авіаційне виробниче підприємство (ХДАВП) через низку причин зіштовхується з організаційними проблемами при постачанні комплектуючих на іранський завод в Ісфахані, де складають літаки. У результаті, щоб провести випробування літаків, іранці змушені були зняти з уже готового літака відсутні комплектуючі й перевстановити їх на час випробувань на машину, яку готували до здачі. Цю проблему, до речі, іранська сторона неодноразово порушувала на переговорах з українськими високопоставленими чиновниками. Зокрема, і під час візиту нинішнім літом до Ірану тодішнього секретаря РНБОУ Петра Порошенка. Нещодавно на цю тему говорили в Дубаї керівники українського Мінпромолітики й представники іранської літакобудівної компанії HESA. Однак ці проблеми виникли через дві причини. По-перше, це пов’язано з невчасною оплатою іранською стороною літакокомплектів, які поставляє ХДАВП. А по-друге, контракт діє вже близько десяти років. Ціна комплектуючих збільшилася, а контракт не передбачав індексації зростання цін. У результаті рентабельність проекту для ХДАВП, м’яко кажучи, невисока...

Ще абсурдніший вигляд має випадок із видачею у жовтні бізнес-візи співробітнику тайванської адміністрації, якого запросив до України Віктор Пінчук. У цій ситуації наша країна взагалі опинилася між двох вогнів, оскільки Україна не має двостороннього протоколу про доступ на ринки товарів і послуг не лише з Китаєм, а також і з Тайванем. І якби було прийняте рішення відмовити високопоставленому тайванському чиновнику у видачі візи, то Київ мав усі шанси ускладнити переговори з Тайбеєм щодо підписання протоколу, необхідного для вступу до СОТ.

З другого боку, чи ставив собі запитання прем’єр-міністр, на підставі чого українське МЗС мало відмовити у видачі візи тайванцю? Лишень тому, що він громадянин Тайваню і співробітник президентської адміністрації? Адже цього високопоставленого чиновника не розшукував Інтерпол і його запросив в Україну народний депутат... Утім, за словами українських дипломатів, те, що сталося, практично не вплинуло на наші відносини з Пекіном, оскільки в Києві зробили все, аби тайванський чиновник не зустрівся з офіційними особами України. Інша річ, що й без цього випадку у відносинах офіційного Києва з Пекіном вистачає дрібних промахів і великих помилок. І колись вони досягнуть критичної маси з неприємними наслідками.

Наприклад, хтось в уряді замислювався, до яких наслідків для українсько-китайських відносин призвело скасування візиту в КНР міністра оборони? Офіційний коментар — необхідність присутності Анатолія Гриценка на нараді в президента, присвяченій бюджету-2006. Проте існує й інше пояснення: у секретаріаті президента вважали, що глава оборонного відомства останнім часом надто багато їздить за кордон. Тому на поїздку міністра оборони було накладено вето президента за три дні до візиту. І ініціатори цього рішення особливо не замислювалися, як це оцінять у Пекіні, який є специфічним партнером. Адже Китай — один із найбільших імпортерів української металургійної продукції та активний партнер нашої країни у сфері військово-технічного співробітництва...

Отже, коли вже й казати про «перевиховання», то скоріш треба порушувати питання про професіоналізм помічників прем’єра, які підготували неперевірені довідки для спічу свого шефа і тим самим поставили його в непривабливе становище. У контексті обвинувачень Юрія Єханурова є про що поговорити й про координацію зовнішньої політики. Проте виступ прем’єра примітний в іншому аспекті: очевидно, що у найвищих ешелонах української влади не всі поділяють виплекану Борисом Тарасюком ідею про активну позицію офіційного Києва у питаннях захисту демократії, вважаючи її ірраціональною й такою, що завдає шкоди країні. Оскільки, думають опоненти такого курсу, на доважок до ілюзорного іміджу послідовної прибічниці поширення демократії, Україна також одержує серйозний набір проблем із країнами, які є її провідними торгово-економічними партнерами.

«Прифронтовий проект»

Примітно, що своє невдоволення прем’єр-міністр озвучив за кілька днів до початку першого форуму Співтовариства демократичного вибору (СДВ), співініціаторами якого виступили Віктор Ющенко та Михайло Саакашвілі: ініціативу було оголошено під час їхньої серпневої зустрічі в Боржомі. Однією з цілей цього проекту є поширення і зміцнення європейських і демократичних цінностей у каспійсько-чорноморсько-балтійському регіоні.

Співтовариство демократичного вибору, що з’явилося в рамках проведеного Києвом курсу на підтримку демократичних процесів на пострадянському просторі, має досить привабливий вигляд. Його апологети вважають, що СДВ дозволить «звільнити регіон від залишку розділових ліній, від порушень прав людини, якогось духу конфронтації та заморожених конфліктів, поширюючи в такий спосіб сферу демократії, безпеки, стабільності та миру на всю Європу, від Атлантики до Каспійського моря». До плюсів Співтовариства відносять і те, що, крім офіційного рівня, цей процес містить у собі також і участь неурядових організацій, які можуть використовувати форуми співдружності як майданчик для діалогу. При цьому припускається, що ніяких серйозних дивідендів, крім іміджевих, Україна не одержить. Щоправда, у Києві розраховують на те, що це неформальне співтовариство об’єктивно посприяє зміцненню позицій нашої країни як регіонального лідера й не дасть скотитися на периферію інтересів Європейського Союзу й Сполучених Штатів.

Проект СДВ, так само як і зовнішньополітична підтримка демократичних процесів у світі, розрахований виключно на зовнішнього споживача. Оскільки, як свідчить досвід минулого, питання посилення демократичних інститутів у світі в масі своїй не надто хвилюють українського виборця, більш стурбованого соціальними та економічними обіцянками партій і політиків. (На відміну від Сполучених Штатів, де поширення демократії в усьому світі є одним із ключових елементів передвиборної кампанії кандидатів.) Проте в існуючих умовах спільна українсько-грузинська ініціатива несе для України, крім зовнішньополітичних і іміджевих вигод, також і безліч ризиків. Не випадково, один із українських експертів назвав Співтовариство демократичного вибору «прифронтовим проектом».

Насамперед, як неодноразово вказували опоненти такого зовнішньополітичного курсу, це негативно позначається на відносинах із Росією, яка розглядає українську політику підтримки демократичних процесів, з одного боку, як різновид політики експорту революції, з другого — як спробу створити антиросійську вісь. Днями Гліб Павловський досить красномовно представив неофіційний погляд Кремля на намір Києва. На думку глави Фонду ефективної політики, на форумі СДВ «фактично буде створено вісь демократичних країн, які не бажають перебувати в орбіті впливу Росії». Втім, пан Павловський не вважає реальною загрозою для Росії цю спробу. Та все-таки Москва, на його думку, має відповісти посиленням Організації договору колективної безпеки (ОДКБ) і монетизацією відносин із Грузією, Україною та Молдовою.

У ситуації, коли в Москві агресивно сприймають ідею Співтовариства демократичного вибору, маніякально підозрюючи Київ у намірі створити антиросійську вісь, українська влада повинна не тільки запрошувати російського президента взяти участь у форумі. Для реалізації цього проекту потрібна політична воля українського керівництва й необхідні ресурси в державі, щоб протистояти політичному, економічному та енергетичному тиску Росії. Втім, апологети цього зовнішньополітичного курсу кажуть про те, що Кремль завжди відчуватиме роздратування, спостерігаючи за такими діями Києва, і постійно шукатиме важелі впливу. РФ незадоволена наміром України вступити до НАТО і постійно загрожує згортанням військово-технічного співробітництва двох країн. Проте такі російські гримаси не заважають реалізації курсу євроатлантичної інтеграції: у цій політиці українське керівництво мало оглядається на свого північно-східного сусіду. А ще раніше російські політики настільки ж войовничо сприймали об’єднання ГУАМ. Отже, чим раніше в Москві правляча політична еліта усвідомить, що Україна перебуває поза орбітою російського впливу, тим буде краще. «Нам треба виходити з того, що в деяких питаннях наші з Росією інтереси розходяться», — вважають прибічники нового зовнішньополітичного курсу.

З багатьма з цих аргументів можна погодитися. Ідея, безумовно, хороша. З другого боку, на носі зима, а нинішній стан ресурсів, насамперед енергетичних, не дозволяє Україні йти на конфронтацію з Росією. У ситуації, коли Київ і Москва ніяк не можуть домовитися про умови постачання російського природного газу в нашу країну та його транзит 2006 року, коли набирає обертів процес вступу України до НАТО, демонстрація такого зовнішньополітичного курсу — додатковий дратівливий чинник. Який, за прогнозами деяких експертів, може призвести до того, що заради ілюзорних результатів у справі поширення і підтримки демократії наша країна змушена буде піти на серйозні поступки росіянам у конкретних сферах двостороннього співробітництва.

Зауважимо, що й у Європейського Союзу до цього проекту ставлення, м’яко кажучи, неоднозначне, на відміну від Сполучених Штатів, які спеціально прислали на форум заступника держсекретаря Полу Добрянські, а також Ради Європи, ОБРЄ та НАТО, представлені генсеками чи їх заступниками. Офіційно Євросоюз усіляко вітає те, що Україна поділяє спільні для Європи демократичні цінності, захищає їх і навіть створює Співтовариство демократичного вибору. Та в кулуарах, як розповідали співрозмовники «ДТ», його представники дивуються: і навіщо вам це треба, якщо у вас і без цього досить проблем? Дуже показово поводилася висока делегація Євросоюзу. У Києві спеціально підгадали, щоб саміт Україна—ЄС і форум Співтовариства демократичного вибору проходили одночасно: українці хотіли, щоб Європейський Союз (який тут представляли головуючий у ЄС прем’єр-міністр Великобританії Тоні Блер, президент Єврокомісії Жозе Мануель Баррозу, генсек Ради міністрів ЄС Хав’єр Солана, а також єврокомісари Беніта Ферреро Вальднер і Пітер Мендельсон) підтримав форум СДВ. Однак, хоч як намагалася українська дипломатія заманити важливих європейських гостей на ще один форум, представники Євросоюзу успішно від цього ухилялися. На настійну вимогу євросоюзовців саміт Україна—ЄС відбувся в першій половині дня, після його завершення вони швиденько поїхали з Києва, залишивши гіркий осад у душах українців.

Експерти вважають, що причина такої непослідовної поведінки представників Європейського Союзу полягає в побоюванні Брюсселя допустити «маргіналізацію Росії». В очах чиновників Євросоюзу цьому сприяє, серед іншого, і проект Співтовариства демократичного вибору, який, повторимося, викликає в росіян крайній ступінь несприйняття. Не випадково Брюссель постійно критикує Мінськ, але дуже рідко — Москву. Та водночас представників ЄС дещо дивує вибіркова підтримка Києвом євросоюзівських заяв. Тож наша держава не приєднується до позиції Брюсселя по таких країнах, як Азербайджан, Іран, Узбекистан. (А в майбутньому не приєднуватиметься і по Казахстану.) І хоча українські дипломати кажуть, що «Україна не зобов’язана приєднуватися до всіх заяв Європейського Союзу, оскільки не є його членом», і вирішувати це питання будуть, виходячи з національних інтересів, наших партнерів із ЄС така позиція зачіпає за живе. Хоча, зазначимо, і Брюссель, і країни — члени цього клубу самі не завжди послідовні у справі підтримки демократії (як, наприклад, Франція у випадку із саддамівським Іраком).

Та хоч як вибірково приєднувалася б українська сторона до заяв ЄС, проголосивши курс на підтримку демократії на пострадянському просторі й у світі, Київ апріорі поставив себе в програшне становище стосовно країн, від яких Україна перебуває у певній залежності. Йдеться про держави Південного Кавказу і Центральної Азії, що мають проблеми з правами людини. І це ще одна слабка сторона політики, яку проводить сьогодні офіційний Київ. Не варто забувати: Туркменистан для нашої країни — альтернативне джерело газу, Азербайджан, який серйозно взявся за переозброєння своєї армії, — перспективний партнер у сфері військово-технічного співробітництва, а Казахстан сьогодні готовий не лише поставляти нафту для трубопроводу Одеса—Броди, а й дати українцям можливість розробляти кілька нафтових родовищ. І якщо ці країни ще сприймають критику з боку США, ЄС і ОБСЄ, то аналогічна позиція Києва в їхніх очах образлива. І це призводить до охолодження двосторонніх відносин.

Як, наприклад, сталося у випадку з Азербайджаном. Хоча Київ не приєднується до заяв Євросоюзу щодо цієї країни, але Баку обурило те, що Україна приєдналася до оцінки ОБСЄ щодо парламентських виборів. У Баку вважають: Україна, котра, як і Азербайджан, вийшла з одного радянського «пологового будинку» і також має проблеми з демократією, не може займати таку менторську позицію.

Ці проблеми, нинішні та прогнозовані, врешті-решт призвели до того, що зовнішньополітичний курс на підтримку демократичних процесів в українській владі викликає неоднозначне ставлення. І якщо проекту Співтовариства демократичного вибору вже дано хід, то якою буде подальша доля самого курсу, обстоюваного МЗС, невідомо. Віктор Ющенко, який отримує свою частку лаврів на міжнародних демократичних форумах, поки ще підтримує позицію зовнішньополітичного відомства в цьому питанні. Однак, чи буде український президент настільки послідовний і в майбутньому, коли доведеться вибирати між принципами та економічними вигодами?