Мать вашу!

«У матчі «Динамо»—«Рома» замінили чорно-білий м’яч на помаранчевий. Кияни виграли». Це рядки з інформаційного повідомлення «Української правди». Такого символізму, який пережила Україна під час Помаранчевої революції, нація не бачила ніколи. Достатньо було з’їсти апельсин, щоби стати учасником Майдану, або вдягнути помаранчевий светр і перетворитися на борця за свободу та незалежність.

Сніжним і тривожним ранком листопада 2004-го я їхала до нашого офісу на бульварі Лесі Українки. Віктор Ющенко ще десь проводив переговори з Кучмою і Януковичем. Увімкнутий телефон приніс купу sms-ок про маневрування внутрішніх військ під Києвом, російське ТБ повідомило, що людей на Майдані стає менше... І раптом мало не під авто вилетіла кумедна та кудлата зграя безпритульних капловухих собак. Вони бадьоро й радісно перекидалися в першому снігу. На шиї в кожного пса була пов’язана помаранчева стрічка Нашої Революції. Поряд прошурхотів колесами чорний Lexus з саморобною наклейкою на дверцятах і вікні «Гарячий чай». Я зрозуміла: ми перемогли!

...Потім. Що було потім? Була надія і впевненість. Завтра — все буде добре. Ну післязавтра, в найгіршому випадку. Але все-таки щось не так сталося відразу.
2005 рік. Пів на другу ночі. Пинзеник і Терьохін у мене в кабінеті на 7-му поверсі Будинку уряду. Реекспорт нафти. Роман Зварич. Якісь мільйони доларів. Міністра економіки не пускають до секретаріату президента. Петро Порошенко дає доручення уряду... «Навіщо ви чіпаєте російських нафтотрейдерів?», «Навіщо стільки прес-конференцій, Юліє Володимирівно?», «Юліє Володимирівно, ви створюєте образ сильного дієвого прем’єра і слабкого безхребетного президента...» Зателефонував Турчинов: «Керівництво не хоче скандалів та забороняє займатися «РосУкрЕнерго»... Прес-конференція Зінченка...

Як же можна було так глумитися над Майданом. Через що? За які цінності? Майдан дав нації заряд на сто років. Його змарнували за кілька місяців. Бездарно і брутально.

Десь у Полтавській чи Хмельницькій області той самий дядько, що простояв два місяці на холодному Майдані і радів як дитина помаранчевим кулькам та підтанцьовував «Ґринджолам» («...Разом нас багато»), умикав новини, дивився, як учорашні герої революції та польові командири регресують до банальних чиновників та тилових щурів, і вимикав телевізор зі словами «...Мать вашу!»

Учасник французького руху Опору під час Другої світової війни Жан Поль Сартр написав колись: «Ніколи ми не були такими вільними, як під час фашистської окупації». Ми — учасники Помаранчевої революції, також були вільними, чесними і справедливими у своїй боротьбі. Нас об’єднала революція, об’єднав Майдан, але чомусь роз’єднала спільна робота, яку ми мусили виконати, давши клятву людям.

Справді, дуже важко було робити цю революцію. Але в тисячу, в мільйон разів виявилося складніше зберегти її здобутки, здійснюючи владу. Я от думаю: можливо, Будинок уряду і секретаріат президента варто перемістити на Майдан географічно? Може, є там щось таке, що наповнює позитивною енергетикою, що не дає говорити неправду? Майдан — точка совісті нації.

Петро Олексійович на сцені Майдану плакав, як мала дитина, від радості і захоплення, коли мільйон голосів співав національний Гімн. Хіба він прикидався чи натирав очі цибулею? Та ні, не думаю. Тоді на Майдані все було щиро. Все було чесно. Чому ж тоді все пішло не так і не туди, коли ми зняли помаранчеві стрічки і пішли з Майдану — хто на Грушевського, хто на Банкову? Чому ж так швидко висохли сльози радості на наших обличчях? Чому тепер мокрими були не очі, а руки, спітнілі від нечистих грошей і сумнівних проектів? Чому неповторна лірика революції перетворилася на графоманство нової влади? Чому так швидко наші брати і сестри з Майдану стали «електоратом Тимошенко» і «електоратом «Нашої України»? Хто виграв від цього? Хто переміг?

У нас був шанс. Чи втратили ми його остаточно? Ні, ні, ні і ще раз — ні! Я готова повторити це для кожного з нас — 48 мільйонів. Не ми створили Майдан. Майдан створив нову реальність, нову Україну. А тому я готова персонально підняти руки тим, у кого вони опустилися. Я хочу повернути сподівання і надію тим, хто зневірився. Кожен з нас повинен стати Жерцем Майдану. Сто разів покаятися, сто разів пробачити, сто разів почути один одного.

Річниці Майдану не буде. На революції людей не звозять автобусами за рознарядкою профкому чи партійної організації. Революції не мають тарифів: 20 гривень за годину (30 — з прапором, 40 — з мегафоном). Такі речі відбуваються раз на сто років. Вони не режисуються і не повторюються. Але можна відродити нашу єдність, можна повернути надію, можна відкопати в наших душах під мотлохом взаємних образ та наскоків те, що сплітало тоді наші руки, те, що об’єднувало величезним помаранчевим шаликом, привезеним Русланою з Європи. Європи, яка завмерла в захопленні від України.

Я закликаю вас, усіх моїх соратників і побратимів. Вас насамперед, Вікторе Андрійовичу! Не святкуймо цієї річниці Майдану. Не ходімо на телебачення. Не граймо на публіку і не пустімо театральної сльози на екранах телемоніторів.

Давайте в цей день просто зустрінемося. Без телекамер і журналістів, без прес-релізів і анонсів. Давайте сядемо разом і просто пригадаємо, як це було. Давайте ще раз спробуємо пережити те, що ми разом пережили тоді. Давайте повернемо шанс людям.

Я впевнена, у нас усе вийде, ми все подолаємо. Колись ми будемо згадувати сьогоднішню драматичну політичну ситуацію в державі як нетривале непорозуміння. Адже можна здолати команду Ющенка, можна наїхати на «команду Ющенка», але нікому не вдасться перемогти Майдан, обдурити історію. Можна знизити рейтинг і втратити імідж, але знищити і забути дух Майдану не дозволено нікому!

Сьогодні при владі інші люди. З іншими цінностями і прагненнями. І навіть їх змінив Майдан, навіть вони не можуть сьогодні діяти так безоглядно та самовпевнено, як до нашої революції. Вони цього ще не розуміють. І в цьому — наша сила, наша віра, наша правда.

...Віце-прем’єр Клюєв розпорядився замалювати революційні гасла на будівлі Головпоштамту на Хрещатику. Бідні та наївні. Вони так і не зрозуміли, що замалювати історію не можна, неможливо заляпати фарбою силу волі і мужність тих людей, які їхали два роки тому до Києва через міліцейські «їжаки», бар’єри та перепони.

Мені боляче дивитися хроніку Помаранчевої революції. Мені прикро, що ми змарнували два роки. Але я знаю, що рано чи пізно, а краще — швидше, все, про що ми мріяли на Майдані — втілиться в життя. Майдан — це назавжди. Броду назад немає, хай як би його хто й шукав. Майдан дав людям сміливість і хоробрість бути людьми.

Бо сьогодні кожен з тих, хто стояв на Майдані, готовий підписатися під словами чудового журналіста Валерія Панюшкіна з московського «Коммерсанта», написані тоді, в тривожному листопаді 2004-го: «Я сижу в номере киевской гостиницы и боюсь, что какая-нибудь гнида отдаст приказ стрелять. Но сейчас я допишу, выйду на Майдан и перестану бояться…»