Махатма Ющенко та Росія

Ну от, здається, ми, нарешті, можемо обережно, дуже тихенько, але все-таки зітхнути з полегшенням, після чого тричі сплюнути через ліве плече, аби не наврочити. Адже, якщо ще минулого тижня уява малювала можливі апокаліптичні сценарії наших майбутніх відносин із Росією, то минулий тиждень уселив певну надію, що «апокаліпсису» таки не буде. Відразу кілька подій дозволяють вважати саме так.

Спочатку Володимир Путін зробив великий крок назад і після спілкування зі Шредером нарешті не лише змусив себе публічно кілька разів вимовити ім’я Ющенка, згадати про своє з ним знайомство та «нормальні ділові відносини», а й запевнити, що «Росія прийме будь-яке рішення українського народу». А президент Росії готовий зустрітися «із будь-яким президентом України, котрому український народ висловить довіру, зокрема і з Ющенком».

Ну й нехай Путін при цьому каже, що Ющенко «так само, як і Янукович, є членом діючої команди Кучми». Потрібно ж йому якось виходити з ситуації, що склалася, вибиратися з безвиході, в яку він сам себе загнав, і, наскільки буде можливо, зберегти при цьому подобу обличчя.

Останнім часом в Україні багато хто говорив про те, як важливо для нашої країни та її відносин із Росією, щоб перемога Ющенка на виборах не трактувалася і не сприймалася як особиста поразка Путіна. Звісно, є велика спокуса позловтішатися, що в Путіна знову нічого не вийшло на чужих виборах, незважаючи на всі вкладені кошти, зондер-команду кремлівських політтехнологів і особисту підтримку одного з кандидатів. Але занадто багато в долі України залежить від добрих стосунків із Росією, щоб дозволити собі таке задоволення. І було б дуже втішно, якби і західні ЗМІ нарешті перестали підносити події, що відбуваються в нашій країні, як «битву гігантів» за Україну, як зіткнення Росії і Заходу. По-перше, це ще більше злить і дратує Москву, а по-друге, таке трактування в принципі не є слушним. Адже наша помаранчева революція — це зовсім не «тріумф Заходу». І Захід не має до неї ніякого відношення, навіть якщо комусь там і хочеться приміряти лавровий вінок переможця. Це тільки наша революція, і тільки наша, українська, перемога. Мільйони українців, убрані в помаранчеве, вийшли на вулиці та площі міст не «за Захід» чи «проти Росії», а для того, щоб відстояти свої права й показати обридлій владі, що вони більше не бажають жити по-старому.

Все це минулого тижня намагалися донести до своїх російських колег, які прибули до Києва, й українські політологи, і депутати Верховної Ради, що свідчить про початок якогось діалогу та спроби почути одне одного.

Певний психологічний ефект справив і візит до Москви міністра закордонних справ України Костянтина Грищенка. Коли високопоставлені дипломати починають говорити про такі нудні речі, як графіки двосторонніх консультацій і переговорів, обговорюють «практичні кроки» з «метою реалізації», відчуття майбутнього апокаліпсису зникає, і починаєш вірити, що відносини потихеньку повертаються в робоче річище.

І, нарешті, дуже багато про відносини з Росією в останні дні говорив Віктор Ющенко, зокрема повідомив, що перший візит у статусі президента України, швидше за все, зробить до Москви. Не можна сказати, що в Україні цей його намір сприйняли однозначно. «ДТ» опитало досить багато експертів, так от, більшість із них вважає, що перший візит президента Ющенка має бути все-таки до Брюсселя — як підтвердження стратегічного європейського курсу країни. При цьому дехто згадує, що Михаїл Саакашвілі свого часу теж оголосив, що зробить перший офіційний візит до Москви, але по дорозі до Білокамінної встиг відвідати Брюссель. Багато хто впевнений: першою столицею для візиту варто обрати Варшаву — щоб подякувати президентові Квасьнєвському за допомогу в розв’язанні тяжкої політичної кризи, польським політикам — за широку підтримку наших європейських прагнень, а польському народові — за виявлену солідарність в історичний для нас момент. Щоправда, деякі європейські джерела «ДТ» вважають, що перевага, надана Варшаві, буде без захоплення сприйнята не лише у Брюсселі, а й у Берліні та Парижі. В Києві ж існує й така думка, що перший візит Ющенка має бути до Іраку — для ознайомлення із ситуацією, підняття бойового духу наших військових і внесення ясності в перспективу їхнього подальшого перебування у цій країні. Досить багато експертів вважають, що дуже вдалим приводом для першого виходу в світ може стати форум у Давосі, запланований на кінець січня. І саме там, на нейтральній території, можна було б організувати й першу зустріч президента Ющенка з президентом Путіним.

І дуже багато хто висловив упевненість: до Москви перший візит робити не можна. Тому що дії Кремля на українських виборах були безпрецедентно брутальними, тому що московські політтехнології ледь не розкололи Україну, тому що російські ЗМІ продовжують брехати й обливати брудом український народ, тому що весь світ уже говорить про можливу причетність російських спецслужб до отруєння Ющенка. Зрештою, тому, що цей візит може бути сприйнятий як прояв слабкості: мовляв, усе одно ви від нас нікуди не ділися, усе одно спочатку приїхали на уклін до Москви.

Зізнаємося, що всі ці думки й емоції виникали й у нас. Але після тривалих міркувань вони все-таки замінилися сумнівом: а може, все-таки праві ті, хто впевнений, що такий крок Ющенка — не просто правильний, а воістину мудрий і сильний?

Ще перед другим туром один мій друг-аналітик, розглядаючи можливі лінії поведінки Віктора Андрійовича (тоді ми говорили лише про ситуацію усередині України), нагадав, що свого часу Індія, на відміну від багатьох інших держав, домоглася незалежності мирним шляхом. І, провівши аналогію, припустив: «махатма Ющенко» буде набагато сильнішим за «аятолу Ющенка».

Можливо, саме махатмі Ющенку й удасться цивілізувати наші відносини з Росією? На цьому тижні Віктор Андрійович кілька разів дав зрозуміти, що він готовий переступити через особисті образи, перегорнути сторінку й розпочати все з чистого аркуша. «Проблеми минулого не можна брати в майбутнє, щоб вони гирями висіли на ногах наших дітей», — пояснив свою позицію Ющенко російським журналістам. Звісно, він розуміє, що дії Кремля були «приниженням країни». Він усвідомлює, що тепер знадобиться «не один місяць роботи», щоб відновити «емоції» попереднього співробітництва між Україною і Росією. Але він готовий до діалогу і готовий простягнути руку Путіну.

Почувши це, з полегшенням зітхнули багато людей і в Росії, і на Заході. Ющенко виявив великодушність, шляхетність і засвідчив, що інтереси країни для нього важливіші за особисті образи. Тепер, як у нас люблять говорити, м’яч на стороні Путіна. Весь світ дуже уважно і з великим інтересом спостерігатиме за тим, як же тепер учинить Володимир Володимирович: коли й як привітає Ющенка з перемогою (і чи привітає узагалі), чи приїде на інавгурацію, чи запросить відвідати Москву з візитом, чи потисне простягнену руку?

Для Європи та США це буде дуже важливо. Адже їм страшно не хочеться псувати відносини з Росією через Україну. Тим більше, коли все розуміють, що вони вже реально охолонули. Тому позиція Ющенка має бути гідно оцінена Заходом, оскільки вона може полегшити його діалог із Москвою.

Захід ще тільки міркує, як йому поводитися з новою путінською Росією. Там давно вже не називають Путіна «демократом» і «реформатором», а дедалі частіше «диктатором» або навіть «фашистом». І всі розуміють, що з цією «новою» Росією потрібно щось робити. На сторінках західної преси ведуться палкі дискусії: одні пропонують посилити свій курс і не давати Москві жодних потурань, інші, навпаки, закликають Росію піддобрити, як це було вже не раз. Але коли починають піддобрювати Росію, Україна найчастіше щось утрачає. Про те, що найбільші країни Євросоюзу за нашою спиною вже погодилися «залишити» Україну в російській сфері впливу, в Києві кілька років говорили вголос. Але помаранчева революція кардинально змінила ситуацію, і з думкою народу України, котрий бажає свободи й демократії, у західних столицях тепер не можуть не рахуватися. Інакше, як не крути, вийде, що демократичні цінності, про які нам так багато й довго говорили, є для Заходу цінностями лише на словах. У європейських і американських ЗМІ дедалі частіше озвучується думка: якщо прагнення членства й саме членство в ЄС і НАТО так благотворно вплинуло на країни Південної і Центральної Європи, то, дуже вірогідно, воно благотворно вплине й на оновлену Україну. Але тут усі знову оглядаються на Росію...

Нам потрібно розв’язувати цю проблему разом. Потрібно сідати й обговорювати її у Брюсселі, Вашингтоні, Берліні, Парижі, Варшаві, Києві й Москві. Необхідно знайти спільний вихід: як зробити так, щоб Росія почувалася комфортно й не відчувала страху опинитися в ізоляції.

«Прагнення України домогтися членства в Євросоюзі може також справити дуже позитивний непрямий вплив на двосторонні відносини РФ і ЄС, — висловлює припущення на сторінках United Press International Пітер Лавелль. — Вступ України до ЄС не може статися без широкої участі в цьому процесі Росії. Оскільки українська та російська економіки пов’язані досить тісно, Брюсселю, Києву й Москві доведеться сісти за один стіл переговорів. РФ немає потреби вступати до ЄС, але завдяки Україні вона може зміцнити свої відносини з цією організацією. <...> Якщо Україна насправді прагне до ЄС, це вимагає від неї провести модернізацію своєї економіки, вжити необхідних заходів і досягти певних домовленостей для захисту торговельних зв’язків із Росією. Такі заходи й домовленості пішли б на користь усім зацікавленим учасникам цього процесу, включаючи Росію, а заодно й сприяли б розвінчанню улюблених теорій великомасштабної геополітичної змови».

Дозволимо собі ще одну сміливу думку: якщо Європа та США справді хочуть демократизувати Росію, то домогтися цього вони можуть багато в чому з допомогою України. Адже ніякі заклики на найвищому рівні, ніякі заклинання про важливість демократичних цінностей, ніякі програми та гранти з боку Заходу не зможуть зробити більше, ніж наш спільний із Росією мовний та інформаційний простір, відкриті кордони, тісні культурні й численні родинні зв’язки. Так, сьогодні більшість росіян упевнена, що «сильна рука» у їхній країні може зробити для них більше, ніж демократія. Але якщо в Україні в найближчому майбутньому справді переможе демократія, якщо через якийсь час кожен українець відчує помітне поліпшення якості життя, то не помітити цього не зможуть і росіяни. І український приклад для них буде найбільш красномовним доказом переваги демократії над автократією. Тому саме сьогодні Захід як ніколи має бути зацікавлений у наданні всебічної допомоги Україні.

Звісно, і в нас, і за кордоном достатньо скептиків, які вважають, що насправді Європі зовсім і не потрібна демократія в Росії. По-перше, тому, що демократичний принцип правління не зможе зберегти цілісність цієї країни й уберегти її від реальної небезпеки дезінтегрованості. А по-друге, тому, що в Росії «західників» цікавлять лише її ядерна зброя, безпека збереження ядерних матеріалів, проблема СНІДу, туберкульозу тощо. Але водночас від європейців особисто доводилося чути: «Україна може допомогти Росії і чогось її навчити, оскільки в деяких аспектах ви сильніші за Росію». «Україна сильніша, ніж українці самі про неї думають», — упевнено заявив мені один брюссельський дипломат.

Нам буде важко позбуватися синдрому «молодшого брата». Але тільки ми можемо переконати Росію перестати грати роль «брата старшого». Ми вже почали розправляти плечі й підводити голову. І світ це помітив. Знаєте, якого висновку недавно дійшла американська The New York Times, звертаючись до своїх читачів? «Якщо прибалтійські громадяни й українські сміливці можуть устояти проти Путіна, зможемо й ми».

Українці встояли в найскладніший момент новітньої історії своєї країни. Але незабаром настане час для мирного життя, і нам якомога швидше потрібно буде починати виправляти перекручені й деформовані попередньою владою відносини з Росією. За великим рахунком, повноцінних українсько-російських відносин ніколи не існувало. За останнє десятиліття їх замінили контакти Банкової і Кремля, зустрічі без краваток і спілкування лідерів на перегонах або в заміських резиденціях. Такі відносини більше не можуть задовольняти Україну. Їй потрібні міжнародні відносини з Росією. Але, на жаль, і в нових умовах, на думку багатьох експертів, можливостей для маневру в нас не так уже й багато. Оскільки в Москві, як і раніше, зовнішньополітичні рішення приймає і, як правило, сам же їх і реалізує особисто президент Путін.

Тому багато, як і раніше, залежатиме від особистого спілкування двох президентів (якщо воно, звісно, матиме місце). Навіть соратники Ющенка визнають, що він, власне, «філософ» і «проповідник», а не «переговірник» (і приклад недавніх «круглих столів» у Маріїнському палаці це красномовно підтверджує). А отже, вважають експерти, нашого нового президента необхідно буде дуже добре готувати до кожної зустрічі, старанно проробляючи на професійному робочому рівні всі пропозиції і рішення. І за можливості уникаючи тривалих зустрічей лідерів сам на сам. Принаймні поки наш новий президент не знайде правильний тон у спілкуванні з російським колегою і не виробить стиль поведінки на переговорах, який дозволить не лише зберегти добрі стосунки зі стратегічним партнером, а й відстояти власні інтереси.

Дуже важливо вже сьогодні переконливо донести до росіян думку, висловлену на недавньому засіданні «Українського клубу» колишнім першим заступником міністра закордонних справ Олександром Чалим: перемога Ющенка вигідна РФ хоча б тим, що в нього є внутрішньополітичний консенсус для роботи з Росією. І ті рішення, які в разі прийняття їх Януковичем викликали б бурю в національно-демократичних колах України, вийшовши
з-під пера Ющенка, буде сприйнято цілком спокійно та конструктивно.

На різних рівнях Росія вже окреслила коло питань, які її тривожать. Тому необхідно вже сьогодні, і також на різних рівнях, дати на них чіткі відповіді.

Якою буде доля українсько-російських домовленостей останнього часу? Наскільки нам дозволяє судити інформація, отримана з кіл, близьких до штабу Віктора Ющенка, ніякої денонсації цих документів не передбачається. Усе, що вигідно для нашої країни, що дозволяє співпрацювати на рівноправній основі, реалізовуватиметься. А те, що не вигідно, відімре саме собою. Як безліч домовленостей, підписаних у межах СНД.

Що буде з російською власністю і капіталом в Україні? Нічого страшного, якщо ця власність набувалася законними шляхами й на законних підставах. Ющенко декларує захист прав усіх власників, робить ставку на іноземні інвестиції, і в його лексиконі немає слова «реприватизація». Але якщо хтось відмиває в Україні «брудні капітали», займається контрабандою, «присмоктався» до українського бюджету або активно бере участь у внутрішньополітичному житті України, йому доведеться відповідати за це в повній відповідності з українським законом.

Чи виженуть Чорноморський флот із Севастополя? Ні, не виженуть. Україна дотримуватиметься своїх зобов’язань. Окрім того, варто нагадати, що закінчення договірного строку оренди станеться вже після завершення президентства Ющенка. Однак деякі проблемні питання все-таки потрібно буде вирішити. Наприклад, переконати росіян, що участь підрозділів ЧФ у військових операціях за межами України неприпустима, оскільки це створює загрозу національній безпеці нашої країни. Так само неприпустима й участь ЧФ в українських внутрішньополітичних процесах.

Чи розвалиться ЄЕП? А це залежатиме від його ефективності й тієї вигоди, яку зможуть одержати від його функціонування учасники «четвірки». Україна, як і раніше, обома руками голосує за створення зони вільної торгівлі. Але при цьому, як випливає з недавніх висловлювань глави комітету ВР із питань європейської інтеграції Бориса Тарасюка, «питання формування ЄЕП має бути піддане глибокому економічному та правовому аналізу». Сам же В.Ющенко на цьому тижні підкреслив необхідність економічної інтеграції України на схід, але при цьому виступив проти використання принципів, «які блокували б нам шлях до реалізації наших інтересів на інших ринках світу».

Що ж до транзиту російських енергоносіїв у Європу, то новий уряд України докладе всіх зусиль, щоб забезпечити його стабільність і надійність. Оскільки це вигідно насамперед самій Україні.

Чи прагнутиме наша країна до НАТО? Так. Але Росії абсолютно не варто нервувати з цього приводу. Їй давно вже час зрозуміти, що альянс не становить загрози для РФ, не є антиросійським блоком і ніколи не розпочне агресивних дій стосовно Росії. Хоча б тому, що переважна кількість членів НАТО життєво залежать від постачань російських енергоносіїв. Що ж до членства нашої країни, з цього приводу чудово висловився Костянтин Грищенко, виявивши переконаність: присутність України в альянсі не зменшить, а навпаки, збільшить безпеку Росії, оскільки за наявності таких найтісніших зв’язків між нашими країнами Україна ніколи не дасть згоди на будь-які дії НАТО, спрямовані проти Росії (нагадаємо, що рішення в альянсі приймаються консенсусом).

І ще в Москві дуже стурбовані складом майбутнього українського уряду. Спочатку росіяни неофіційно давали зрозуміти, що не хочуть бачити в ньому Юлію Тимошенко, а позавчора Володимир Путін на прес-конференції із серйозним виглядом заявив: мовляв, він розраховує на те, що «в оточенні Ющенка не буде людей, які будують активність на антиросійських, сіоністських гаслах». Щодо «сіонізму» якось зовсім не ясно, але загальний зміст сказаного російським президентом зрозумілий. Отож: Москві час починати звикати до думки, що українська кадрова політика відтепер формуватиметься і реалізовуватиметься тільки в Києві. Що ніхто більше не мотатиметься до Кремля, для узгодження кандидатури прем’єра або наступника. І якщо в українському Кабінеті міністрів буде відсутня або присутня та чи інша особа, це визначатиметься винятково внутрішньополітичними міркуваннями.

У наших нових відносинах із Росією ми маємо бути впевненими в собі, твердими у своїх позиціях і, безумовно, доброзичливими. Але при цьому завжди пам’ятати, що в міжнародних відносинах, як і в звичайному житті, поважають сильних. І що Росія завжди вміло користувалася нашими слабкостями. І тому ми маємо дати зрозуміти нашій найбільшій сусідці: відтепер ми розуміємо лише мову дружби, добросусідства та взаємовигоди. А погрози, тиск або шантаж із її боку лише ще більше згуртують українську націю.