Костянтин Григоришин: «Закони нам не Бог факсом надсилає»

Чим бізнес-компанії відрізняються від шафи?

— Костянтине Івановичу, безперечним є той факт, що й держава, і власники приватного капіталу мають підстави висувати претензії до ряду великих українських власників, які стали такими за попередньої влади. Справедливість має бути відновлена. Проте, з іншого боку, дії і держави, і бізнесменів, які отримали можливість відновити цю справедливість, мають знаходитися в рамках чинного законодавства. Сьогодні ми вже бачимо, що ряд кроків суперечить закону.

— Мені здається, ви змішуєте два поняття. Питання справедливості й громадської думки — це політичне питання. І якщо говорити з політичної точки зору, то, напевно, відновлення справедливості вимагає зміни правової бази. Існуючі закони нам не Бог по факсу спустив. Їх пишуть люди, і будь-який закон, особливо який регламентує питання власності й регулює економічні сфери, є продуктом лобіювання чиїхось інтересів. Чи в кращому випадку компромісу між чиїмось інтересами. Та законодавча база, на підставі якої було здійснено нинішню приватизацію, це результат колективних зусиль лобіювання представників і фаворитів минулої влади. З цієї ситуації є два виходи. Перший — це судові процеси з тривалими формальними й неформальними переговорами представників влади з нинішніми власниками. Цей шлях цілком ймовірний, та при цьому варто пам’ятати, по-перше, про те, що соціальне замовлення вимагає більш швидкого відновлення справедливості, а по-друге, не можна забувати, що незабаром парламентські вибори.

Другий вихід — це зміна законодавчої бази. І нічого жахливого в цьому немає. Не слід лякатися слів «націоналізація» чи «реприватизація», адже існує соціальне замовлення на цей процес: суспільство цього хоче. Відповідно, йдучи назустріч, парламент може проголосувати закон про націоналізацію. Подібні випадки трапляються часто й у розвинених капіталістичних країнах. В Україні суспільство за це проголосувало і серед інших під такими гаслами вийшло на Майдан. Зрештою можна провести референдум із цього питання. У цій ситуації, звісно ж, нинішні власники кричатимуть, що це несправедливо й що закон писаний раз і назавжди. Якщо вам подобається запропонований ними перший шлях, то можна піти ним. Та при цьому потрібно пам’ятати, що якщо в нас приватизувався якийсь великий об’єкт за правилами та умовами, відповідно до яких залишалося вписати на тендері лише одне конкретне ім’я переможця, то давайте точно так само приймемо закон про націоналізацію, де залишиться лише вписати ім’я власника, в якого конкретний об’єкт потрібно забрати. Я думаю, що парламент за таке проголосує, оскільки із соціальної точки зору це справедливо.

— Мені здається, що люди вийшли на Майдан, вимагаючи зупинити правове свавілля старої влади, квінтесенцією якого стала фальсифікація виборів. Припустимо, влада піде тим шляхом, який ви пропонуєте, — шляхом законодавчого обгрунтування реприватизації та націоналізації. Проте ж ці закони ще не прийняті, а чинні вже порушуються. Ми маємо елементи недавнього свавілля. Це перше. А друге — як бути з тим, що закон зворотної сили не має?

— Звісно ж, він не має зворотної сили. Я не хочу коментувати, чи порушуються сьогодні закони в процесі переділу, проявів якого я, до речі, ще не бачив. Та, знову-таки, кажучи про законодавчу базу, ми маємо розуміти наступне: що протизаконного в тому, що якийсь абстрактний власник п’ять років тому купив об’єкт за 100 тисяч гривень? Немов — нічого. Та при цьому ми знаємо, що об’єкт коштує мільйон. Що заважає парламенту прийняти закон, відповідно до якого власнику повертають ці 100 тисяч гривень, можливо з відсотком, що враховує інфляцію, а об’єкт забирають назад державі?

— Тобто ви пропонуєте людині, яка купила п’ять років тому стінку в квартиру, повернути цю стінку, мотивуючи це тим, що нині вона коштує набагато дорожче? Це так, щоб зрозуміло було.

— Давайте ми не будемо плутати поняття особистої власності й корпоративної. У нас що, якась конкретна людина є власником великого металургійного комбінату? Назвіть мені цю людину. По-моєму, скрізь власниками є якісь офшорні компанії. І потім, якщо ми кажемо про покупку, здійснену людиною за її зарплату, заробляючи яку вона гробила своє здоров’я, — це одне. І ви абсолютно праві. А якщо ми кажемо про власника, покупця, походження капіталів якого непрозоре, то це інша річ. Нехай ці люди вийдуть із тіні офшорів і скажуть: «Нас грабують, ми чесно заробили те й те, і з нами чинять несправедливо». Я хочу подивитися на це.

Я викладаю свою власну точку зору, а не державну. І хочу зауважити: ні в кого останнє не відбирається. Я не бачу нічого жахливого в тому, що в інтересах суспільства деякі об’єкти повернуть державі й продадуть ще раз.

— Ющенко казав про 30 об’єктів. Ви можете оголосити приблизний список?

— Я не переймався цим питанням. Мені відомо лише те, що було вже озвучено: «Криворіжсталь» і «Укррудпром». Крім того, є маса об’єктів, де не виконані інвестиційні зобов’язання. Це може стосуватися тих об’єктів, де на конкурсі в результаті звуження умов був заздалегідь відомий конкретний покупець; де навмисно зменшували вартість приватизованого об’єкта. Ми ж маємо випадки, коли через штучність умов тендера до нього не допускали конкурентів запланованого переможця. У результаті приходить оцінювач, статутний капітал якого 10 тисяч гривень максимум, і оцінює об’єкт, вартість якого чи то 500 мільйонів доларів, чи то мільярд, чи то п’ять мільярдів. І яку відповідальність цей оцінювач несе? «Ось ми вважаємо, що цей об’єкт коштує вдесятеро менше, ніж він коштує реально, і в 20 разів менше, ніж його річний прибуток». При цьому Фонд держмайна приймає цю оцінку, і об’єкт продають за символічною ціною. Адже це наслідок корупції, і чому в даному випадку держава не може запросити нового оцінювача? Нехай у нього буде міжнародна репутація. Давайте зробимо так, щоб він відповідав за свої висновки. Чому держава не має права це робити з метою перегляду результатів необ’єктивних тендерів?

Обленерго: віялові відключення акціонерів

— Костянтине Івановичу, ваша позиція з питань реприватизації досить зрозуміла для читачів, і я не думаю, що мені варто продовжувати суперечку. Адже це ваше інтерв’ю. Тому давайте перейдемо до більш конкретних речей. На момент вашого «розлучення» із Суркісом і Медведчуком, що відбулося два з половиною роки тому, який відсоток в обленерго контролювався компаніями, які належать вам?

— Компаніям, у яких я є одним із акціонерів, належали й належать нині понад 40 відсотків акцій.

— Чи залишився якийсь відсоток у цих обленерго в Григорія Суркіса, чи він свою частку повністю продав Приватбанку, Ігорю Коломойському?

— Поширюються різноманітні чутки, але в мене немає підтвердження. Компанії-власники в реєстрах не змінилися, але оскільки загальновідомо, що реєстри власників обленерго зникли, то мені складно робити якісь висновки.

— Адже могли бути продані офшори, які належали Суркісу? Тобто самі компанії, що є власниками обленерго.

— Могло бути й таке, та наскільки мені відомо, у цих компаній багато й іншої власності. Якщо вони продані, то це означає, що продана вся власність.

— Сьогодні ви намагаєтеся відновити свої позиції на два обленерго: у Полтаві, Івано-Франківську. Чи означає це, що ви розпочнете відповідну спробу на інших обленерго, де у вас є частка?

— Я не згодний із постановкою питання про спробу відновлення позицій.

— А як ви самі це називаєте?

— Ми сьогодні кажемо про те, що ми як акціонери компанії звернулися в спостережну раду, за яку на зборах акціонерів голосували. Ми поставили раді запитання щодо прозорості дій правління: «Хлопці, а що відбувається сьогодні з компанією?» Ми просто хочемо зрозуміти. Ми чотири роки звітів не бачили, у нас є інформація про те, що з компанії виводять активи. У нас є підтвердження того, що частина активів виводиться на всіх відомих у країні фізичних осіб. І в Сумах, і в Полтаві, і в Прикарпатті, у ряді інших компаній.

Далі. Ми є акціонерами, ми приймали статут, відповідно до якого такі операції заборонено чи вони мають відбуватися з дозволу спостережної ради. Ми ж не давали дозволу й хочемо у вас дізнатися, що відбувається, адже ви маєте захищати інтереси всіх акціонерів. Захищайте наші інтереси, домовляйтеся. Спостережна рада відповідає, що їх також не пускають у компанію, що вони нічого не можуть. Тоді, даруйте, позивайтеся, розбирайтеся з цим правлінням, котре порушує статут, бо ваше завдання — стежити за правами акціонерів і за дотриманням статуту всередині компанії.

І далі розпочалися звичайні судові процеси, ініційовані спостережною радою, яку ми обрали чотири роки тому. До речі, за неї голосували й компанії Суркіса. А далі відбуваються дуже дивні речі: ми з’ясовуємо, що два з половиною роки тому в компанії «Полтаваобленерго» до кабінету тодішнього голови правління ввійшло десятеро бандитів. Били його дві години при нинішньому виконуючому обов’язки голови правління. Поки не змусили написати заяву про власне звільнення та про призначення нинішнього пана Чернявського. Факт відбито в заяві цієї людини на ім’я прокурора, але ходу справі не дають досі. Я запитую в спостережної ради: «А чому ви не реагуєте на це все?». Вони у відповідь: «Ну, ось ми написали заяву до прокуратури, але ніхто не реагує».

Добре, наступне запитання: «На якій підставі пан Чернявський відчужує активи компанії на десятки мільйонів гривень?». Із нами він ці дії як із акціонерами компанії не погоджував. Чернявський на запитання не хоче відповідати. Подається знову заява до прокуратури про те, що компанія порушує закон. Прокурор каже, що, з’ясувалося, є певний протокол спостережної ради, де Чернявському дозволено все це робити. Покажіть нам цей протокол. Показують ксерокопію. Тобто, виходить, прокурор у курсі, тільки він робити нічого не хоче. Показує ксерокопію, де є підроблені підписи членів спостережної ради. Члени спостережної ради пишуть листа до прокуратури про те, що підписи сфальсифіковано та що ми просимо розібратися, бо це розкрадання, а либонь в обленерго є державна частка... Прокуратура не реагує. Тоді подається позов у суд від спостережної ради й виходить рішення, що цей голова правління порушує закон і тимчасово усувається. І до зборів, аби попередити розкрадання, призначається виконуючим обов’язки новий голова правління. У відповідь, я так розумію, розпочинаються певні силові акції. Бо, за моєю інформацією, судовий виконавець заходив у будинок правління обленерго в супроводі всіх представників влади: міліціонера, представника СБУ, представника Мін’юсту. Було здійснено всі легітимні процедури. Ну, ясна річ, були там і депутати від СДПУ(о), котрі просто влаштовували собі піар. А потім відбулося захоплення компанії: депутати відчинили зсередини ворота й запустили ніби незрозумілих озброєних людей, які сидять сьогодні всередині компанії та продовжують піаритися. Але це моя точка зору як акціонера.

— Тобто це не ви наймали «Альфу»?

— Я взагалі нікого не наймав. Я вже три роки як акціонер намагаюся запитати правління цих кампаній: що відбувається? Я нинішнього виконуючого обов’язки голови правління в Полтаві не обирав, він став їм незрозуміло як. Його на зборах не було обрано, я як акціонер за нього не голосував, тому вважаю, що він нелегітимний. Я розмовляв із тим головою правління, за котрого ми голосували, він мені розповів цю історію, я йому вірю. Мене дивує, чому досі прокуратура ігнорує його заяву.

— Як вийшло так, що в «Полтаваобленерго» існує дві спостережні ради?

— Я визнаю лише одну спостережну раду, обрану на зборах. Інші колізії потрібно вирішувати в суді.

Тепер про те, що стосується інших неврегульованих речей. Давайте не лукавитимемо. Я, приміром, знаю компанії, де навіть не два, а три реєстри. У кожному — абсолютно різні власники. І також — питання не врегульоване. Що з цим робити? Є чудова компанія «Нікопольський завод феросплавів». У неї два реєстри. В одному 73 відсотки належать «Інтерпайпу», а в іншому — 51 відсоток належить державі. Який із них легітимний?

— Гадаю, тепер буде легітимний той, де 51 відсоток належить державі.

— Так само як за минулої влади був легітимним той, де 73 відсотки належали «Інтерпайпу». Тому я просто кажу, що питання неврегульоване.

— Як так вийшло, що більша частина менеджменту обленерго, яку ви особисто формували, коли працювали із Суркісом і Медведчуком, залишилася з ними? Серед них і ваш багаторічний соратник, партнер Вартанян, котрий також почав представляти їхні інтереси.

— Питання складне й особисто для мене важке. Якщо говорити про мої особисті претензії до Суркіса й Медведчука, то ця, напевно, головна. Вони нівечать людей! Що вони з ними зробили! Я либонь цих людей вважав своїми друзями, соратниками, витрачав на них часу набагато більше, ніж на власних дітей: треба було щось пояснювати, десь допомогти, чогось навчити, навіть допомогти заробити гроші. На жаль, більшість із них віддали перевагу ситому підпорядкуванню, а не боротьбі. Той самий Вартанян нашим спільним знайомим заявляв: «Хто такий Костя? Я все зрозумів. Я буду з Суркісом і Медведчуком — вони ж вічні, а Костя так — епізод». У результаті все виявилося не так, хоча Бог його знає... Отож, для мене це дуже глибока травма. Я не очікував такого. Зрозуміло, вони вибрали шлях найменшого опору. Дуже багато хто відмовився співробітничати. Адже що було на тому боці? Безпека, великі гроші, безконтрольність. А це дуже спокусливо.

— А на цьому боці?

— А на цьому боці — реальні проблеми. Люди, котрі відмовилися працювати з «футбольною командою» — де? Подивіться: один чоловік — Рижков — три місяці відсидів у в’язниці. Ось тільки тепер він отримав виправдувальний вирок, що, до речі, однаково опротестовується. Глава правління «Полтаваобленерго», котрого били, виїхав, живе в Росії й боїться повертатися досі.

Слава Богу, живий мій адвокат, якого штрикнули ножем у Феодосії. Мій іще один партнер, доросла людина, 50 років, змушений був три роки жити в Москві й не міг з’явитися в Україні. Так, це проблема. Так, це загроза. Так, це залякування, тим паче таке, що реалізовувалося на практиці. Напевно, узагалі ми не можемо вимагати від них геройства: людина слабка. Але ж і вислужуватися так не треба! Розумієте, коли Вартанян моїм ім’ям називає дитину, а потім виконує по телевізору антигригоришинську арію... Повторюю: питання розколу команди — це справді глибоко особисте й болюче для мене питання. Але я вважаю, що навіть не ці люди винні, а винні ті, хто таке з ними зробив.

— Але річ у тому, що вам нині з цими людьми, котрі знають буквально кожен куточок вашого бізнесу, кожен офшор, кожну акцію, кожен відсоток, буде дуже важко боротися...

— Мені не важко.

— Ви маєте намір збільшити свою частку в обленерго?

— Я вам скажу так: обленерго не є бізнесом із високим операційним ступенем дохідності, особливо в Україні, де все це сильно зарегульовано. Ви ж пам’ятаєте всі ці суперечки про те, як має бути влаштований енергоринок? Країна ніби вибрала напрям, де обленерго ніколи не будуть високодохідними. І тому вкладати в них багато грошей, розраховуючи на високі дивіденди, безглуздо. Тому тут можна розраховувати лише на зростання капіталізації. Я вважаю, що ми маємо нині досить шансів для цього. Це нормальна особиста консервативна інвестиція, де капіталізація компанії зростатиме водночас зі зростанням капіталізації країни. У чому я бачу своє завдання сьогодні? Зробити компанію прозорою та зрозумілою для інвесторів. Тоді зросте ціна й моїх акції.

— Ви збираєтеся блокуватися з державним пакетом і чи існують із цього приводу попередні домовленості?

— Ніяких попередніх домовленостей не існує. Але з погляду отримання нормальних керованих компаній, звісно, це варто спробувати зробити. А з ким ще там об’єднуватися?

«Сухий лист» оферти

— Тепер поговоримо про київське «Динамо». Сьогодні оголошено, що Печерський суд прийняв ухвалу про арешт акцій клубу. Це відбулося в зв’язку з горезвісною додатковою емісією?

— Там цілком інший випадок. Додаткова емісія — то окрема тема, вона сьогодні не обговорюється й не заперечується. Важко зрозуміти, що відбувалося й навіщо ця додаткова емісія була потрібна. Річ у тому, що з’ясувати законність додаткової емісії й дізнатися, куди пішли гроші, ми досі не можемо, отож і не можемо подати позов. Хоча вже понад п’ять років є акціонерами київського «Динамо», ми не маємо доступу до жодних документів.

Тут же зовсім простий випадок. Я навіть не бачу, де тут можна Суркісу піар зробити. У жовтні на адресу нашої власницької компанії, що після емісії зберегла незначний пакет акцій «Динамо»...

— Це мавританський офшор?

— Цілком правильно, мавританський офшор... Надійшов лист від інших акціонерів київського «Динамо», які сукупно володіли 98 відсотками акцій. У листі містилася пропозиція придбати ці акції — так звана оферта. На пропозицію потрібно було відповісти протягом п’яти днів: чи згодні ми придбати ці акції. Ми відповіли згодою, вирішивши, що це досить інвестиційно привабливий для нас об’єкт. При цьому ми враховували ціну, за яку ці акції нам було запропоновано: 30 мільйонів. Після згоди ми близько п’яти місяців чекали, що нам продадуть ці акції. За цей час нам стало відомо, що власниками акцій стали якісь інші фізичні особи. Ми ж, розраховуючи на купівлю, залучили інвесторів під цей проект. Тепер ми в дуже дивному, навіть безглуздому становищі перед ними. Тобто нам не відповіли. І акцій не продають, і не повідомляють про відмову. У суді ми плануємо довести своє право на придбання 98 відсотків акцій. Ми хочемо придбати ці акції. Хлопці, ви ж самі нам запропонували їх купити!

— А тепер поясніть, чого б це брати Суркіси надіслали вам лист про те, що вони пропонують купити клуб?

— По-перше, надіслали не брати Суркіси, а якісь офшорні компанії.

— Які, очевидно, їм належали?

— Напевно, адже вони завжди декларували, що володіють контрольним пакетом акцій київського «Динамо».

— Ну, а лист же навіщо надіслали?

— Мені ситуація бачиться так. Власники компаній, що володіють контрольним пакетом київського «Динамо», вирішили з якихось їм відомих причин продати акції приватним особам. За великим рахунком — тим самим приватним особам, які стояли за компаніями. Але, оскільки київське «Динамо» — це закрите акціонерне товариство, то при продажі акцій господарі компаній, що ними володіють, повинні були надати пріоритетне право купівлі іншим акціонерам. До проведення додаткової емісії моїй компанії належали 18 відсотків акцій клубу, після емісії — 0,1 відсотка. Таке скорочення частки, безумовно, вражає, але йдеться не про це. Зберігання навіть 0,1 відсотка зобов’язувало власників контрольного пакета, які захотіли продати свої акції, звернутися до мене з пропозицією придбати їх. Ось вони, дотримуючи формальності, і звернулися до мене з пропозицією придбати 98 відсотків акцій, оцінених ними у 30 млн. дол. А я погодився, про що свідчить документ, іменований офертою.

Причому я ж не кажу, що коли куплю цю команду, то поміняю правління київського «Динамо». Побачимо. Якщо там усе ефективно, то навіщо щось змінювати? Я не спеціаліст у футболі, я просто шукатиму менеджмент на конкурсній основі. Можливо, це буде референдум серед уболівальників київського «Динамо», як це робиться в західних клубах, може, виграє той-таки Суркіс. Адже він стільки років керує клубом, але йому важко стало утримувати «Динамо» і він вирішив його продати.

— Що таке оферта?

— Оферта — це пропозиція про продаж або купівлю, від якої неможливо відмовитися.

— А що регламентує цю неможливість?

— Форма пропозиції: українське законодавство і світове. Краще консультуватися з юристами. Ми звернулися до суду, наполягаючи на тому, що цей випадок очевидний і нам зобов’язані продати акції клубу.

— Які суми ви витрачали (і чи витрачали взагалі) на утримання клубу «Динамо» Київ?

— По-перше, було витрачено гроші на купівлю акцій. Це відбувалося шляхом обміну акцій клубу на акції інших компаній, ринкова вартість яких на сьогодні становить понад 100 млн. дол. Я про це казав в інтерв’ю «Українській правді». По-друге, наші компанії подавали пряму спонсорську допомогу київському «Динамо». А по-третє, запитуючи мене про це, ви, напевно, припускаєте, що інші власники клубу витрачали на нього більше грошей. Ми знаємо, що акціонери клубу декларують, буцімто вони витрачають величезні суми власних грошей на підтримку київського «Динамо». Але підтвердити це бухгалтерськими й іншими документами вони ніколи не могли, оскільки фінансова звітність київського «Динамо» дуже непрозора. Ми ніколи не бачили цих документів. Тому не виключено, що ці люди не витрачали гроші на «Динамо» Київ, а лише забирали їх звідти. Ми ж знаємо про продаж футболістів, про значну спонсорську допомогу клубу різних компаній, у тому числі й державних. Тому запитання, хто скільки вкладав грошей, — дискусійне.

— На сьогодні...

— На сьогодні у мене дурнуватий вигляд перед інвесторами, які мали намір брати участь у долі клубу. Вони зарезервували гроші, тому що я показав оферту...

— Зараз накладено арешт на майно «Динамо»?

— Нам же пропонували акції, а не майно. Ті акції, що їх нам пропонували, ми й спробували заблокувати.

— А яких інвесторів ви хочете привести в київське «Динамо»?

— Це конфіденційно.

— Які наслідки ваші дії можуть мати для іміджу «Динамо»?

— Не знаю.

— Дії, до яких ви вдаєтеся, справді можуть серйозно вдарити по легітимній частині імперії Суркісів? Адже власність у ній — лише невелика частина.

— Я перепрошую, яка може бути легітимна частина поповнення їхнього капіталу від обленерго, якщо вони жодного разу не сплачували дивідендів?

— Чому ж співвласники так опираються вашому приходу?

— Мабуть, там, в обленерго, існує якась нелегітимна частина поповнення доходів.

— Ви про кошти, які виводяться? Куди? Обсяги?

— На жаль, у нас немає всіх даних. Тобто лише ті уривчасті відомості, які існують, дозволяють говорити про це. Наприклад, на обленерго були акції ряду компаній, які сьогодні з обленерго списані і чомусь належать особисто сім’ї Суркісів. Нам це дуже цікаво: а що натомість компанія одержала? Плюс ми бачили договори, які, до речі, підписував Вартанян і, відповідно до яких, він є кредитором, наприклад, у «Прикарпаттяобленерго» більш ніж на 10 мільйонів доларів! Як він став кредитором цієї компанії? Куди пішли ці гроші? Було це легальне виведення активів чи нелегальне? Знову ж таки, це рішення не проходило ні через спостережну раду, ні через збори акціонерів. Тобто які ще активи виведені, ми, на жаль, поки що не знаємо. Може, вже всі мережі або трансформаторні підстанції належать сім’ї Суркісів, Медведчуків, Вартанянів? Ми просто цього не знаємо.

— Костянтине Івановичу, а Суркісу пістолет із наркотиками в кишеню засунуть, чи без цього обійдеться?

— Вірю, що засовувати ніхто нічого не буде. Такі речі робляться від безвиході, коли ти вже нічого не можеш довести, відкрито пред’явити. Я впевнений, що Суркіс порушив так багато законів, що поставити його на місце можна й у правовому полі. Якщо ж він нічого не порушував, то й слава Богу.

Говорячи про Суркіса, я вже зазначав, що головне питання в тому, що він зробив із близькими мені людьми. Це моє приватне питання, я з цього приводу переживаю. Якщо ж говорити про те, виводив він активи чи брав хабарі, — ну то давайте ми це перевіримо й визначимося. Я ще раз кажу: були акції на «Прикарпаттяобленерго», а тепер вони на Суркісі. Може, це цілком легальні й зрозумілі операції.

Ще запитання до Григорія Михайловича або до Ігоря Михайловича: я був акціонером київського «Динамо», яке одержало 55 млн. дол. за Шевченка, Реброва і Каладзе. Ну то де ці гроші? Мені просто цікаво знати, чи надійшли вони взагалі в Україну на рахунок київського «Динамо»? Це елементарне бізнес-запитання. Навіщо, щоб отримати відповідь на нього, засовувати пістолет, білий порошок? Гадаю, як порядні люди й цивілізовані бізнесмени, вони самі дадуть відповідь на ці запитання. Можливо, навіть через засоби масової інформації.

Чи повернеться мода на «дахи»?

— Той факт, що ви і обленерго, і київським «Динамо» почали займатися саме тепер, свідчить про те, що це лише зараз стало можливим. Може, існує якась державна підтримка, зокрема судова, в окремих випадках — прокурорська? У вас із Ющенком збігаються інтереси, тому що Суркіс і Медведчук об’єктивно багато сала залили за шкуру і вам, і йому. Ви дієте злагоджено, змовившись — чи працюєте з окремими держорганізаціями самостійно, без підтримки згори?

— По-перше, я хочу сказати, що у мене з Президентом збігалися інтереси не лише в тому, щоб якимось чином відновити справедливість стосовно Суркіса та Медведчука. Я сподіваюся, що його й мої інтереси збігаються в намірі побудувати нормальні бізнес, суспільство і державу. Що стосується такого питання, як Суркіс—Медведчук, то для мене воно локальне, а для Ющенка, я так гадаю, тим більше. Говорити, що Президент країни про щось домовляється з бізнесменом Григоришиним, — смішно.

— Чого ж у вас раніше не виходило?

— У мене й тепер нічого не вийшло. Що, компанії обленерго стали прозорішими? Ні. Наскільки я розумію, на гроші тих-таки обленерго відбуваються мітинги, хтось піариться, термоситься моє ім’я, попри те, що я не робив жодної заяви. Більше того, до цих подій абсолютно бездоказово прив’язуються прізвища політичних діячів. Як ви собі уявляєте: я сиджу з Ющенком і розробляю план захоплення обленерго? Як на мене, цього навіть колишній президент не робив.

— Навіщо ви пересмикуєте? Можна ж просто отримати карт-бланш без докладного пропрацювання.

— Запевняю вас, ніякого карт-бланшу у мене немає.

— Послухайте, я у відновленні справедливості зацікавлена так само, як і ви, так само, як і мільйони громадян. Медведчук і Суркіс у багатьох питаннях, зокрема в питаннях бізнесу, — це притча во язицех. Але чи згодні ви з тим, що нова влада від старої повинна відрізнятися пієтетним ставленням до закону, принаймні до чинного?

— Нова влада ще не зрозуміла, що вона — влада. Помилково вважати, що вона вже почала абсолютно усвідомлено діяти. Ще ні. Приклад того — відсутність будь-якої реакції на наше звернення в прокуратуру з приводу тих-таки обленерго. Якби була домовленість із владою, все було б інакше. Тепер, щоправда, після мітингів, з’явилося доручення Президента розібратися в цій ситуації.

— Костянтине Івановичу, у вас є громадянство України?

— Немає.

— Ви маєте намір його отримати?

— Це складне, глибоко особисте питання. Мені по-своєму дорогі обидві країни — і Росія, і Україна. А взагалі, я б із задоволенням залишився громадянином Радянського Союзу, але це неможливо.

— Які ваші бізнес-плани в Україні?

— Очевидно, основні плани — в галузі машинобудування. Україна має величезний потенціал, і я давно виношував ідею створення потужного українського холдингу в цій галузі. Це дозволить посісти серйозне місце на світовому ринку. Всі складові для цього в Україні є. Але поки що у цій сфері втрачаються гроші, замовлення та робочі місця.

Гадаю, ми продовжуватимемо інвестиції в енергетику, але не з метою отримання контрольних пакетів. У цій галузі швидких грошей бути не може, і, оскільки останніми роками ми заробляли мало, то не можемо захоплюватися інвестиційними проектами з низькою віддачею.

— Чи означає це, що ви можете продати свої частки в обленерго?

— Ні, мені з ними поки що комфортно. Я працюватиму над тим, щоб вартість цих акцій істотно зросла. А коли це станеться, я, можливо, подумаю про продаж. Але горизонт цієї події не ближче, ніж п’ять—сім років.

Цікавлять нас девелопментські проекти, можливо, в Криму. Можливо, пограємося з землею. Загалом, ідеї і плани є.

— Після Суркіса й Медведчука вашими партнерами були Пінчук і, певною мірою, Чубайс...

— Ви неправильно розумієте. Пінчук і Чубайс моїми партнерами не були.

— Ви намагалися з їхньою допомогою захиститися?

— Так можна сказати про стосунки з Пінчуком. Я намагався, вдавшись до його допомоги, захистити від Суркіса й Медведчука свої позиції на заводі «Дніпроспецсталь». Це закінчилося тим, що тепер завод належить не Суркісу, а Пінчуку. У мене були з Віктором Михайловичем деякі спроби проектів в енергетиці, але вони не реалізувалися. Тому з ним партнерами ми не були і ними не стали.

— Це означає, що ви не будете реанімувати енергетичний проект, який намагалися реалізувати з Пінчуком і Чубайсом?

— Наскільки я знаю, у Пінчука зник інтерес до енергетики. У Чубайса, можливо, інтерес зберігатиметься. Звісно, українській енергетиці потрібен стратегічний інвестор. Але чи повинно ним стати РАТ ЄС — не знаю. У нашої компанії є один відсоток РАТ, і мені здається, що у РАТ вистачає своїх проблем. Тому я гадаю, що Україні потрібен інвестор, який здатний буде підняти капіталізацію галузі. Я не впевнений, що РАТ — оптимальний варіант.

— Хто нині ваш бізнес-партнер в Україні?

— Нині у мене бізнес-партнера немає. Ви знаєте, я вважаю несправедливим той скандальний образ, який мені створили в Україні. Я втомився від описань своїх стосунків із Суркісом і вважаю несправедливими порівняння моїх і його методів. Мені цікаві системні рішення і така ж робота у сфері економіки та бізнесу. Я не хочу все життя давати пояснення про пістолет і наркотики, про те, допомагав я чи не допомагав помаранчевій революції і які у мене стосунки з Суркісом та Медведчуком. Але чомусь від мене постійно цього вимагають.

— Але ви самі даєте для цього привід. Ви ж не почали займатися приватизацією «Турбоатому» чи «Зорі»?

— Їх не виставляють на приватизацію.

— Гаразд. Лобіювати їх виставлення на приватизацію ви ж не почали? Ви насамперед взялися за «Динамо» та обленерго, що пов’язані з Суркісом.

— Я з вами згоден, але з київським «Динамо» я вичікував три місяці і тільки потім подав до суду. Раніше подавати було безглуздо. Про обленерго ми говорили два з половиною чи три роки. Я сьогодні не сказав нічого нового: те, що відбувалося в компаніях, — це порушення закону України. Я сьогодні нічого не почав. Це реакція на свавілля лише сьогодні з’явилася. Але, дякувати Богу, хоч сьогодні.

— Що отримає держава від ваших дій в обленерго?

— По-перше, державна частка в обленерго стане значно дорожчою. Сьогодні вона мало коштує, а може, і взагалі нічого не коштує. Адже що там діється — ми не знаємо. Що сьогодні відбувається в обленерго? Там працює свого часу створена мною команда, але ідеї у цієї команди давно закінчилися. Ефективні механізми, придумані мною, було запущено в 1999—2000 роках: боротьба з втратами, рішення щодо збирання коштів. Сьогодні показники нібито моїх обленерго найкращі по Україні, але що робити далі — ця команда не знає. І держава не знає. Але я вважаю, що ми готові дати державі ідею структурного рішення щодо розвитку мережевих компаній України.

— Більшість бізнесменів, які стали заможними в Україні, мали політичний «дах». Чи буде потрібен політичний «дах» при новій владі?

— Хочеться сподіватися, що ні. Тобто я хочу дружити з Порошенком, із Тимошенко, я хочу бути в добрих стосунках із Ющенком. Але я не хочу, щоб вони були моїм «дахом». Коли я відчую, що мені це знадобиться і що без «даху» — ну ніяк, то я не житиму в Україні. Мені це набридло.