КОРЕКЦІЯ ВІРТУАЛЬНОСТІ

Зізнаюся чесно: збиратися з думками й розбиратися з власними почуттями з приводу нововведень — «корекції пріоритетів» і «політики конструктивної євроінтеграції» — особисто мені довелося досить довго. З одного боку, з деякими останніми заявами представників керівництва країни щодо української євроінтеграції важко не погодитися. З іншого — прізвища цих людей, а також історичний момент, у який були зроблені заяви, змушують насторожитися й замислитися над справжнім підгрунтям сказаного.

Але спочатку нагадаємо, про що, власне, йдеться. Минулого тижня, виступаючи на конференції зі складною назвою «Стратегія сталого розвитку і структурно-інноваційної перебудови української економіки (2004—2015)», Президент Леонід Кучма, по-перше, констатував, що «реалізація кінцевої мети — набуття Україною повноправного членства в ЄС, а це наше незмінне прагнення», відкладається на більш віддалений, ніж це передбачалося раніше керівництвом країни, термін.

По-друге, Президент заявив, що «ми маємо творчо осмислити досвід країн попередньої хвилі євроінтеграційного процесу, проаналізувати не лише позитивні, а й негативні сторони, щоб уникнути помилок, яких припустилися країни Центральної Європи». «Ми не повинні інтегруватися в Європу, як «молодша сестра». Ми вже це проходили. Маємо уникнути цих явищ», — підкреслив Л.Кучма.

І, по-третє, глава держави заявив про «специфічні риси українського шляху євроінтеграції, де основна увага концентрується на фундаментальних внутрішніх перетвореннях». «Ідеться про політику, яку можна було б назвати політикою конструктивної євроінтеграції, що враховує ризики і загрози форсованої євроінтеграції. Реалізацію Копенгагенських критеріїв ми повинні здійснювати саме на такій основі. Поспішність тут недоречна», — пояснив нові особливості української євроінтеграції глава держави.

Услід за Президентом зі статтею в тижневику «Бизнес» виступив перший віце-прем’єр, він же уповноважений країни з питань європейської та євроатлантичної інтеграції Микола Азаров і повідомив: оскільки «Україна довго і наполегливо прагнула отримати план приєднання до ЄС, а Союз так само довго відмежовувався від вирішення цього питання», «ми скорегували свої пріоритети: незмінний курс на євроінтеграцію України зовсім не рівнозначний вступові в Євросоюз». «Ми зосереджуємося не на вступі, а на створенні в Україні економічних, соціальних і правових стандартів, що дозволять не проситися в ЄС, а спокійно вирішувати — вступати чи ні». Зауважимо, що пан Азаров настільки захопився коригуванням курсу, аж відкоригував самого Президента, який, нагадаємо, підкреслив: «повноправне членство в ЄС — наше незмінне прагнення».

Правда, про те, що «цілком можливо проводити політику євроінтеграції, не торкаючись питання про членство в ЄС, концентруючись передусім на внутрішніх трансформаціях», говорив у тому ж самому номері «Бизнеса» і перший заступник міністра закордонних справ із питань європейської інтеграції Олександр Чалий. Він навів приклади Швейцарії, Норвегії та Ісландії, «які, безперечно, є частиною інтегрованої Європи, але водночас не входять до Європейського Союзу і не ставлять перед собою такої мети, керуючись своїми національними інтересами». Дипломат також підкреслив, що, оскільки після розширення ЄС і НАТО Україна опиниться в принципово новій геополітичній і геоекономічній ситуації, ця обставина «диктує необхідність пошуку нової моделі нашої євроінтеграційної стратегії». Повторити ж успішний досвід наших сусідів, передусім Польщі, тобто використати інструмент угоди про асоціацію європейського типу, на думку О.Чалого, Україні не вдасться: «Сьогодні очевидно, що не тільки й не стільки з нашої вини перспективи реалізації такої стратегії досить примарні. Отже, нам треба шукати інші шляхи та форми».

З одного боку, важко не погодитися з пропозицією менше говорити про членство в ЄС, а більше уваги приділяти, як і пропонує Президент, зменшенню розриву в розмірах ВВП на душу населення між Україною та державами—членами Євросоюзу, підвищенню конкурентоспроможності економіки, утвердженню України як високотехнологічної країни, скороченню розриву між Україною і країнами ЄС у рівні та якості стандартів життя тощо. Бо реалізація саме цих завдань і є основною метою євроінтеграції нашої країни. Саме така євроінтеграція знайде відгук у душі кожного українця, а не нескінченні порожні заклинання про високу «стратегічну мету».

І визнати, що членство України в Європейському Союзі може стати реальністю не так скоро, як хотілося б, із боку нинішньої влади набагато чесніше, ніж обіцяти, нічого при цьому не роблячи, створення передумов для цього членства вже в 2011 р. Нова риторика представників української влади у дечому справді більше відповідає реальному станові справ із нашою євроінтеграцією, ніж це було дотепер.

Але, з іншого боку, постає резонне запитання: а чому це наші євроінтегратори раптом стали такими чесними реалістами, й чому це з ними сталося саме нині? Чому так кардинально змінилася риторика? Адже, власне, у самій українській євроінтеграції абсолютно нічого не змінилося — вона як була, так і залишається віртуальною. Хіба тільки тепер стало зрозуміло, що ніяка асоціація з ЄС нам найближчим часом не світить? Хіба раніше Євросоюз на всіх рівнях не говорив, що спочатку Україні слід провести фундаментальні реформи в усіх сферах, а потім уже розпочинати розмову про нові форми відносин із ним?

Усе стає на свої місця, якщо згадати, коли саме було зроблено всі процитовані вище (та інші аналогічні) заяви. По-перше, відразу ж по завершенні епопеї з укладенням Україною Угоди про формування ЄЕП, під час якої безліч експертів, політиків і навіть держчиновників високих рангів багатократно повторили тезу, що участь нашої країни в ЄЕП суперечить її стратегічному курсові — повноправному членству в ЄС. Однак тепер, після того, як головний промоутер України в ЄЕП пан Азаров пояснив, що наша євроінтеграція «зовсім не рівнозначна вступові в ЄС», — то й суперечностей жодних бути не може, оскільки в нас нині своя, специфічна «євроінтеграція», як хочемо, так і трактуємо її, під що хочемо, під те й підганяємо. Хоч під Казахстан, хоч під Білорусь. Це нехай країни Центральної Європи зі своїми помилками в Євросоюз вступають. А ми таких помилок не повторюватимемо. І «молодшою сестрою» для Європи не будемо. Ми нині разом із Росією на роль «старшого брата», напевно, претендуємо.

По-друге, перед виборами дуже до речі заявити, що поспішність у виконанні Копенгагенських критеріїв абсолютно недоречна, понад те, «форсована євроінтеграція» просто небезпечна. Особливо, мабуть, у питаннях, які належать до першого критерію — забезпечення стабільності інститутів, що є гарантами демократії, верховенства права, прав людини, поваги прав меншин та їхнього захисту. Ось Леонідові Даниловичу відносини України з ЄС навіть у вигляді кориди уявляються, на якій ЄС виконує роль досвідченого тореадора, що розмахує червоним полотнищем, а Україні випала роль молодого бичка. «Тореадор же на місці стоїть, а ми все навколо бігаємо. А стріли ж летять, і вже живого місця не залишилося», — змальовує Президент. Зрозуміло, дуже вигідно напередодні виборів обвинуватити Європейський Союз у причіпках та упередженому ставленні до України. Адже вибори в Мукачевому дуже чітко засвідчили, що реакція Євросоюзу в разі нечесних, недемократичних і непрозорих президентських виборів буде дуже жорсткою. Аж до невизнання результатів цих виборів. Тому й намагаються кучмівські кризові менеджери заздалегідь сформувати в населення України негативний образ ЄС, щоб серйозно його заяви тут більше ніхто не сприймав. Для цього й темники спеціальні пишуться. Наприклад, хтось із глядачів трьох центральних каналів хоч що-небудь чув про «європейський тур» містами нашої країни, який напередодні розширення ЄС організувало представництво Єврокомісії в Україні з метою широкого ознайомлення українців із політикою Євросоюзу? Навряд чи. Скільком українцям відомо, що євросоюзівський документ «Розширена Європа» зовсім не виключає майбутнього членства України в ЄС? Що нині Євросоюз працює над звітом щодо України, який багато в чому скидається на подібні звіти, свого часу підготовлені для країн-кандидатів, і при цьому використовує ті ж самі критерії оцінки? Хто з українців у курсі того, що нині розробляється і невдовзі буде прийнятий конкретний і амбіційний План дій Україна—ЄС, моніторинг виконання якого багато в чому скидатиметься на оцінку Євросоюзом досягнень країн-кандидатів на шляху до повного членства? Гадаю, мало хто з наших співвітчизників може похвалитися такою поінформованістю.

Але всі чули про те, як Україна «довго й наполегливо» хотіла отримати «план приєднання до ЄС», а той залишився байдужим до наших благородних поривів і навіть «журавля в небі» не пообіцяв, а тільки «учить, учить, учить». Усі добре поінформовані про «егоїзм» і незговірливість Євросоюзу, через розширення якого на Україну зваляться жахливі збитки, яких він нібито аж ніяк компенсувати не хоче. А коли так, то можна сміливо заявляти, що «Європа нам не указ».

Президентська теза про «конструктивну» (отже, раніше вона була деструктивною?) і неспішну євроінтеграцію також дуже зручна. Знову ж — напередодні виборів. Адже тепер можна сміливо відкидати будь-які обвинувачення в невиконанні самою ж владою і накресленого графіка української євроінтеграції, про малореальність якого багато експертів говорили з самого початку. Нагадаємо тим, хто забув, що в широко відомому посланні Верховній Раді під назвою «Європейський вибір» Президент рівно два роки тому, у квітні 2002-го, планував, що членом СОТ Україна стане в 2002—2003 рр., у 2003—2004 рр. проведе переговори й підпише з Євросоюзом Угоду про асоціацію, а також проведе переговори щодо створення зони вільної торгівлі з ЄС (графіка на подальші роки навіть не згадуватимемо). Цей план нереалізований. І не тільки й не стільки з вини Євросоюзу. І ми всі чудово це розуміємо. Адже досі Україна так «поспішала» й «форсувала» євроінтеграцію, що, приміром, не виконала навіть усіх пунктів Угоди про партнерство і співробітництво, яку так наполегливо прагнула замінити угодою про асоціацію, зірвала всі плани й графіки адаптації українського законодавства до європейського, про нашу ж готовність до членства в ЄС у сфері стандартизації та сертифікації краще взагалі промовчати (наприклад, у металургії чи сільському господарстві, за даними Мінекономіки, вона становить трохи більше 10%). І таких прикладів — чимало.

І статусу країни з ринковою економікою ми теж досі не отримали. Але, схоже, скоро все-таки отримаємо. Ви помітили, як пожвавилися і з новою силою стали вимагати його наші чиновники та високі посадові особи, особливо прем’єр Янукович? Як почали переконувати, що нині це найпринциповіше питання в наших відносинах із ЄС? А ще півроку тому високі дипломати у приватних розмовах говорили, що українська сторона більше так активно не тиснутиме на Євросоюз у питанні надання ринкового статусу, оскільки, по-перше, це не так уже й принципово, а по-друге, тому що «незабаром самі прийдуть і дадуть», «усе до того йде».

Мабуть, «усе» майже «прийшло», оскільки питання ринкового статусу знову порушується на всіх більш-менш важливих переговорах, і очікується, що незабаром кандидат у президенти Віктор Янукович оголосить про гучну й важку перемогу, вирвану в незговірливого Євросоюзу. Щоправда, самі європейці досить прозоро натякають, що, по-перше, нині саме завершуються всі формальні процедури, виконання яких необхідне для надання ринкового статусу. По-друге, відверто сумніваються, що українська економіка справді така вже ринкова (ставлячи при цьому риторичні запитання, наприклад, чи можна в Україні вільно торгувати землею, чи вільно функціонує українська фінансова система, чи вільно дають кредити, чи вільне ціноутворення і т.ін., і т.п.). Але ринковий статус, напевно, все-таки дадуть. Українці вже всіх «дістали» аргументом, що, мовляв, Росії ж дали цей статус, хоча вона йому не відповідає (а європейці особливо з цього приводу й не заперечують: і справді не відповідає).

Одне залишається незрозумілим: навіщо нам цей ринковий статус? Адже наш кращий друг Володимир Путін на спільній з Леонідом Кучмою прес-конференції в Алушті висловився в тому сенсі, що все одно без Росії й ЄЕПу Україна на світових ринках тільки буряком торгувати й може, а буряк цей нікому не потрібний. Леонід Данилович не лише не став заперечувати, а й доповнив висловлення колеги на своїй позавчорашній прес-конференції безапеляційним твердженням, що Україна на європейському ринку «абсолютно неконкурентоспроможна». Ну, неправда це. Навіщо ж так принизливо про власну країну? Невже ніхто з членів уряду не доводив до відома Президента даних Мінекономіки, які свідчать, що «важливою особливістю співробітництва України з ЄС та його новими країнами-членами за останні чотири роки є прискорення темпів зростання двосторонньої торгівлі»? Невже ніхто не звертав уваги Президента на той факт, що саме в торгівлі з Євросоюзом ми маємо позитивне сальдо, тоді як із Росією — велике від’ємне, і воно неухильно збільшується? Невже ніхто не знайомив главу держави зі статистикою, відповідно до якої, за останніх чотири роки приріст нашого товарообігу з ЄС становив 16—18% на рік, а 2003 року ці тенденції значно посилилися: у нас була позитивна динаміка з ЄС-15 на рівні 34%, а з десяткою нових членів — і взагалі 47,5%? Хіба Леонідові Даниловичу невідомо, що близькі йому бізнесмени й родичі надзвичайно зацікавлені в європейському ринку для збуту експортної продукції, виробленої на їхніх підприємствах? Напевно, Леонідові Кучмі ніхто не повідомляв, що вже сьогодні найбільше інвестицій в Україну надходить із країн Євросоюзу — близько 36% від їх загального обсягу. Невже Леонідові Кучмі, який ішов на вибори 1999 року під європейськими гаслами, невідомо, що впродовж усіх останніх років стабільні 60% населення країни підтримували досягнення стратегічної мети України — повноправного членства в Європейському Союзі? Вважаю, все це Президентові чудово відомо. Просто цілі і партнери в нього сьогодні зовсім інші...