Коли товариші не вірять в згоду

Кадрові суперечки стали головною перешкодою на шляху до об’єднання коаліціянтів. Констатувати цей сумний факт нам дозволяють відомості, отримані від численних джерел, так чи інакше причетних до переговорного процесу. Згладжуванню ідеологічних суперечностей представники трьох фракцій приділили набагато менше сил і часу. Проте було б нечесно стверджувати, що це питання зовсім не турбувало керівників БЮТ, «Нашої України» та Соцпартії, які дотримуються різних поглядів на ключові проблеми політичного й економічного облаштування країни.

Пошук компромісів практично завершився, і вінцем його стала «Угода про створення коаліції демократичних сил у Верховній Раді України V скликання». Цей документ — труд, без перебільшення, монументальний. І річ не лише в обсязі (текст угоди — ні багато ні мало — сотня сторінок). Договір між трьома політичними силами можна назвати водночас і програмою спільних дій, і зводом правил поведінки в рамках союзу.

Ми не станемо аналізувати документ у цілому. Попри велику кількість декларацій, у ньому є чимало цікавого, проте ретельному розбору всіх планів новоявленої парламентської більшості довелося б присвятити весь газетний номер.

Утім, деякі деталі впадають у вічі. Наприклад, кілька реверансів у бік президента. Глава держави, зокрема, згаданий у преамбулі, де відзначено, що коаліція має намір домагатися реалізації численних завдань «разом із президентом».

Опис програми коаліції розпочинається з заяви про те, що вона «грунтується на положеннях програми президента України Віктора Ющенка та програм суб’єктів коаліції». Плани БЮТ, і особливо СПУ, м’яко кажучи, не завжди збігаються з намірами Віктора Андрійовича. Проте коаліціянти вирішили не надавати цьому особливого значення. Принаймні поки що. Просто існувала необхідність вшанувати гаранта.

Дехто стверджує, що в остаточній версії цей пункт буде сформульовано трохи інакше. Проте варіант, який потрапив у наше розпорядження, посилання на президентську програму містить.

З інших важливих деталей відзначимо:

— готовність коаліціянтів домогтися скасування недоторканності парламентаріїв і загального нагляду прокуратури;

— намір нарешті прийняти закони про президента і Кабінет міністрів;

— прагнення вдосконалити пропорційну систему виборів, а також законодавчо відрегулювати права, обов’язки, функції депутатської коаліції та парламентської опозиції;

— бажання вмонтувати прокуратуру в систему органів юстиції;

— обіцянка визначитися з наміром приєднатися до НАТО, але тільки після проведення відповідного референдуму (термінів, певна річ, не зазначено).

Можна по-різному оцінювати такий підхід до вирішення серйозного геополітичного питання. Ми цього не робитимемо, проте звернемо увагу на важливий момент. 2003 року уповноважений конституційний орган — Верховна Рада ухвалила закон про основи національної безпеки, в якому членство в Північноатлантичному альянсі називалося однією з цілей, що стоять перед державою. Кілька років частина парламенту в документі, який не має нормативного (тобто обов’язкового) характеру, цю мету ставить під сумнів.

Ми зупинилися на цій деталі лише тому, що вона ілюструє, мабуть, основну ваду угоди. Її автори пропонують механізм, реалізація якого має дозволити групі парламентаріїв підмінити депутатський корпус. Інакше кажучи, коаліція перебере на себе права вищого представницького і законодавчого органу.

Ваду цю від початку було закладено в новій редакції Основного Закону, завдяки якій коаліція набувала ознак політичного органу. Що суперечить європейській практиці. У країнах, які в тій чи іншій формі сповідують парламентаризм, коаліція, як правило, є лише інструментом створення уряду, а також механізмом взаємодії між депутатським корпусом і кабінетом. Та аж ніяк не формалізованою, самодостатньою структурою, котра володіє серйозним набором повноважень.

Чи було в коаліціянтів право брати на себе таку ношу? І яка реальна вага угоди?

Виясняється цікава штука. З одного боку, новоявлені «більшовики» самі собі ускладнили життя. Їхні дії регулюються відразу трьома документами — новою редакцією Конституції, новою версією регламенту Верховної Ради (прийнятою на початку нинішнього року) і власне угодою (в якій також є регламент). Навіщо такі складнощі? Логічне пояснення лише одне. Сторони настільки не довіряють одна одній, а вожді до такої міри не впевнені у своїх підопічних, що змушені максимально бюрократизувати свої відносини. Якби була згода, половину норм і вимог легко можна було б замінити неписаною джентльменською угодою, як це заведено у багатьох країнах.

З іншого боку, усім прийнятим домовленостям, із правової точки зору, — гріш ціна. Чому? Відповідь — у 92-й статті Конституції. Там чорним по білому написано, що організація і порядок діяльності парламенту регулюються виключно законом. А як же регламент? — запитаєте ви. У попередній редакції Конституції зазначалося, що правила функціонування ВР мають бути описані в законі про регламент. У ході проведення політреформи з 88-ї статті Конституції нагадування про закон прибрали. Головним документом для депутатів тепер став просто регламент — внутрішній документ Ради, який має силу закону, але не є законом. Отже, з погляду Конституції, регламент не може регулювати жодного питання, яке належить до організації та порядку діяльності парламенту. Свіжі норми регламенту про коаліцію — не виняток. Що вже тоді казати про якусь коаліційну угоду, про яку в Конституції — ані звуку. З юридичної точки зору, цей документ — ніщо.

Безліч суворих вимог, виписаних в угоді, — набір побажань, не більше. Прем’єр і всі члени Кабміну повинні керуватися програмними принципами коаліції? Якщо міністр коаліційного уряду не згоден із рішенням коаліції, він повинен піти у відставку? Якщо на загальних зборах коаліції провалено якийсь законопроект, то жодна з політичних сил — учасниць більшості – не має права шукати підтримку в рядах опозиції? Чудово. Та що буде, якщо хтось порушить ці (і багато інших) умови? Нічого. Бо в Конституції цих застережень немає.

До речі, про Конституцію. В угоді записано, що керівний орган більшості (так звана Рада) має право винести «рекомендаційне рішення про виключення депутата з фракції та коаліції».

Кого осяяла така «геніальна» думка? Пояснимо, що маємо на увазі. За Конституцією, якщо депутат залишає фракцію, це автоматично означає позбавлення його мандата. (Як саме має відбуватися вигнання з депутатства — досі незрозуміло, бо немає відповідної законодавчої норми. Та це вже інше питання.) Проте ось у чому заковика: Основний Закон передбачає лише добровільний вихід нардепа з парламентського осередку. Виключення фракцією Конституція не передбачає. Свого часу в одному з проектів політреформи таке нововведення пропонувалося, але його не підтримала абсолютна більшість народних обранців.

Фракція не може виключити депутата. Чи може вона приймати «рекомендаційне рішення про виключення»? А хто їй заборонить? Проте який сенс у рішенні, яке неможливо виконати?

Опис нісенітниць, описаних у регламенті коаліції, зайняв би надто багато місця. Але сенсу робити це — немає. Юридична рекомендаційність положень повністю нівелює їхню повчальну тональність. Окремої уваги могла б заслужити хіба норма, появу якої багато хто чекав. Однак так і не дочекався. Очікувалося, що, бодай на рівні декларації, буде застережено: розпад коаліції веде за собою відставку коаліції. Проте в угоді (у кожному разі, в тому варіанті, який є в нашому розпорядженні) про це не сказано жодного слова. У регламенті Ради передбачено лише одне правило, відповідно до якого з Кабінету можуть бути відкликані представники політичної сили, котра залишила коаліцію. «Можуть» — не означає «повинні». «Представники» — не означає «Кабінет».

Що це означає – небажання коаліціянтів знімати уряд? Ну, наприклад, прагнення зберегти своїх посланців в уряді за будь-яку ціну. Незалежно від того, якою буде наступна коаліція. З розмовами про солідарну відповідальність це якось не в’яжеться.

Програму коаліції, описану в угоді, зрозуміло, слід оцінювати професійним експертам. Однак загальний характер документа дає підстави зробити два висновки. Перший: коаліціянти хочуть узяти на себе більше, ніж можуть. По суті, вони збираються керувати урядом, що суперечить Конституції. Висновок другий: учасники більшості вірять одне одному менше, ніж хотілося б їхнім прибічникам. Надмірна формалізованість і категоричність внутрішнього регламенту коаліції —свідчення цього.

А команді, в якій панують недовіра й підозріливість, великі повноваження, мабуть, ні до чого. Бо їй навряд чи до снаги великі завдання. І дай Боже, щоб ми помилялися.