Коаліївщина

От якби ми жили у Британії, то всі події, пов’язані зі створенням парламентської коаліції, можна було б викласти у вигляді пісеньки, на кшталт тієї, яка знайома з дитинства — «Дім, який збудував Джек». Адже прозорий процес передбачає ланцюг зрозумілих причинно-наслідкових зв’язків, результат яких ясний, простий і пояснюваний. І все це тому, що кожен із героїв твору займається своєю справою і виконує властиве йому завдання.

В українській ситуації все нагадує скоріше «Плутанину» Чуковського — коли кішечки зарохкали, а свинки занявкали. Броунівський процес створення коаліції, припинений на час святковим стоп-краном, відновив свій багатовекторний рух. У тому, що відбувається, заплуталися всі, і на перший погляд розібратися у «хвостах» переговорних комет, які курсують між різноманітними центрами процесу, здається неможливим. По суті, кожна з політичних сил, за винятком комуністів, котрих те, що діється, стосується лише теоретично, має кілька переговорних центрів.

Наприклад, у «Нашої України» таких центрів чотири. Президент, який є почесним головою партії, що сформувала блок, веде переговори як із Віктором Януковичем, так і з Рінатом Ахметовим (через посередників).

Юрій Єхануров — чинний прем’єр, уповноважений проводити переговори про створення коаліції з усіма політичними силами, що пройшли до парламенту, особисто президентом. (Який, до речі, публічно заявив про те, що не бере участі у переговорах зі створення парламентської коаліції, тому що це справа обраних депутатів.) Самим блоком «Наша Україна» переговори уповноважений вести Роман Безсмертний, від одного імені якого віднедавна президента «тіпає» приблизно так само, як від імені Михайла Бродського. Періодично Роман Петрович входить у фарватер «любих друзів» — четвертого переговорного центру, а періодично з нього виходить.

Чого хоче Юрій Іванович Єхануров — зрозуміло. Він хоче бути прем’єр-міністром. І, за даними «ДТ», один із центрів переговорів у партії «Регіонів» дав попереднє добро на подібний варіант, доповнивши це добро умовами, виконання яких має гарантувати глава держави. І у випадку, якщо ці прості умови — недоторканність бізнесу і контрольованої території — будуть виконані, то скромний представник партії «Регіонів», зареєстрований у партійному списку під щасливим номером, готовий надати гарантії підтримки кандидатури Ющенка у 2009 році. Але, схоже, не всі у партії Регіонів згодні з такою точкою зору. Втім, про це трохи пізніше. Давайте, поки ми остаточно не заплуталися, розберемося з «Нашою Україною».

Було б непогано мати чітке уявлення про те, чого хоче президент. З одного боку, Віктор Ющенко хоче бачити коаліцію стабільною, і його підозри щодо того, що помаранчевий формат парламентського об’єднання не дасть бажаної стабільності, небезпідставні. З іншого боку, він хоче залишитися в грі, незважаючи на обрізані Конституцією повноваження. Це йому обіцяють як одні, так і інші шукачі руки «Нашої України». Тобто, і БЮТ, і «Регіони». Кому повірити? Мені цікаво подивитися на того, хто візьме на себе безплатну відповідальність дати президенту пораду. З третього боку, Ющенко хоче прем’єра Єханурова і не хоче працювати з Тимошенко. Причини цього емоційного стану президента пояснень не потребують. З четвертого боку, західні партнери дедалі категоричніше висловлюють свою думку з приводу неприйнятності союзу з «Регіонами», оскільки лише з Тимошенко із нині можливих кандидатів вони пов’язують можливість збереження вектора євроатлантичної інтеграції України, а головне — зміни української політики в газовій сфері. Остання обставина, насмілюся припустити, не дуже влаштовує Віктора Андрійовича, поки ще де-юре відставленого Івченка і Ко.

Є підстави вважати, що президент узагалі не зацікавлений у створенні коаліції в парламенті, що, відповідно до Конституції, може призвести до дострокових виборів, які Віктор Андрійович чомусь має намір виграти. Можливо, таку впевненість йому дає рішення звільнитися від баласту імен, котрі, на його думку, гирями висять на рейтингу «Нашої України»? Набір цих імен відомий і має колективне визначення — «любі друзі». Це бізнесмени першого ющенківського призову, які мали досить серйозний вплив на раннього Ющенка і втратили його на початку торішньої осені. З рядом людей уже після парламентських виборів президент обговорював можливість очищення партії, шукав в особі Юрія Луценка (й не лише в його особі) нового лідера, чим дав привід кому — для занепокоєння, кому — для початку підготовки до нової кампанії.

Із «любими друзями», за винятком Олександра Третьякова, президент не зустрічається вже давно. Але відсутність безпосередніх контактів не заважає президентові мати об’єктивну інформацію, відповідно до якої саме ці люди мають найбільший вплив як у партії, так і в новообраній фракції «НУ». Саме цей аспект, із огляду на слабкий вплив президента і практично ніякий — Юрія Єханурова, робить «любих друзів» впливовим центром переговорів у «Нашій Україні». За даними «ДТ», саме представники бізнес-кіл президентської партії першими вступили в контакт із «Регіонами». Було це не сьогодні й не вчора, а набагато раніше. Але, по суті, самі лідери партії «Регіонів» вивели контактерів від «НУ» з фінального переговорного процесу щодо створення коаліції.

У «Регіонах» вирішили: за статусом їм належить вести переговори з государем, а не з купцями третьої гільдії. І ті, хто в «Нашій Україні» зберіг можливість аналізувати події, чітко зрозуміли: президента схиляють до рішення, прийнявши яке, він може позбутися відразу двох політичних недругів — Юлії Тимошенко та «любих друзів».

Смішна історія. Але для її втілення в життя мало домовитися з «Регіонами», потрібно примусити фракцію «Нашої України» піти на цей союз, а «любих друзів» – примусити підтримати кандидатуру Єханурова на посаду прем’єра, що президентові буде зробити дуже не просто. До того ж існують рейтинги й результати соцопитувань, які чітко демонструють непопулярність кандидатури Юрія Єханурова як прем’єра й непідтримку помаранчевим електоратом коаліції з «Регіонами».

Тому в президента залишається два шляхи: перший — дати можливість реалізуватися помаранчевій коаліції, докласти певних зусиль для її ефективної роботи, а потім, максимум через півроку, замінити її коаліцією змішаною; другий шлях — усунувшись від рішення коаліційних питань, висловити свою пасивну й неформальну згоду на прем’єрство Тимошенко, а решту віддати «любим друзям», які, як припускає президент, ніколи не знайдуть спільної мови з лідером БЮТ і завалять коаліцію, привівши ситуацію до логічного фіналу — дострокових виборів.

Тепер про «Регіони». Ця, на перший погляд, монолітна фракція має всередині себе кілька центрів впливу. Говорити про можливість розколу цього політичного об’єднання на сьогодні немає жодних підстав. Можна лише розмірковувати про тенденції. На превелику силу, і то не до кінця, Віктору Януковичу вдалося змиритися з думкою, що він не буде наступним прем’єр-міністром. Той факт, що він досі залишається рейтинговим прапором партії, зберігає за ним можливість бути однією зі сторін переговорів. Проте ряд впливових людей у «Регіонах» усвідомлюють, що чим далі вибори-2004 і чим ближче вибори-2009, тим слабшою буде позиція Віктора Федоровича. Не всім господарям життя в регіоні подобається зоряна хвороба Януковича. Це розуміють також ті, хто намагається вести переговори з ключовою і, як видається на сьогодні, найстабільнішою постаттю — Рінатом Ахметовим. Як ми вже писали, Рінат Леонідович активних переговорів не веде, зустрічається з вибраними, істерик із приводу пристрасного бажання ввійти у владу негайно, не влаштовує. Ахметов готовий із півроку зачекати, доки влада сама прийде до нього. Ну, а якщо вона готова впасти в руки йому вже тепер, то умови дивися вище.

У принципі, Рінат Ахметов не виключає й союзу з Тимошенко. За даними «ДТ», він неодноразово висловлювався на той предмет, що «не має на неї зуба», бо відібрана «Криворіжсталь» була не його проектом, а проектом Віктора Пінчука й Леоніда Кучми. Один із найвпливовіших членів Партії регіонів сказав «ДТ»:«Найкраще для нас було б перестати вовтузитися з цим президентом та з його партією і домовитися з Тимошенко. Але вона не хоче».

Третім підцентром, принаймні — переговорним, у партії є Андрій Клюєв. Чималу кількість людей у списку «Регіонів» він, як би це сказати м’якше... підтримав. Клюєв — впливовий міноритарний акціонер цієї політичної сили. З ним зустрічається Єхануров, після чого з рядом людей обговорює можливість призначення Клюєва на місце Івченка; з ним зустрічаються люди із секретаріату президента, після чого йде чергова хвиля заяв про необхідність широкої коаліції; з ним після програшу в Київраді й під час битви за столичні райони зустрічається Юлія Тимошенко, що до жодного результату, принаймні для БЮТ, не приводить.

Тепер про блок «залізної леді». Вже сьогодні очевидно, що найбільша проблема Юлії Володимирівни — це списки. Фракції, які пройшли під її прапором до місцевих рад, у багатьох випадках уже почали сипатися. Якщо вона не стане прем’єр-міністром, то випадково дібрані люди, які внесли свою посильну лепту у фінансування кампанії, вважатимуть, що більше нічим не зобов’язані політичній силі, яка вивела їх на орбіти районних, міських та обласних рад. Абсолютно не виключається зменшення чисельності фракції і в самій Верховній Раді, тому що всередині парламентської фракції БЮТ є багато людей, котрим не хочеться, як мінімум, простоювати в бізнесі, а як максимум — втрачати його через те, що БЮТ опинився в опозиції. Наїздів Ющенка вони, певна річ, не бояться, але в тому, що «Регіони», узявши владу, скористаються всім її арсеналом, вони не сумніваються. Тому вже сьогодні деякі комерційно видатні бютівці намагаються обмоститися «регіональною» соломкою. Одне слово – викапана «Наша Україна» зразка 2002 року.

Далеко не завжди збігаються думки Тимошенко та її найближчого оточення (Бродський, Турчинов) із приводу стратегії й тактики переговорних процесів. Досі ніхто не зміг переконати Юлію Володимирівну в тому, що переговори про створення коаліції потрібно вести з «Нашою Україною», а не з президентом. Досі Тимошенко впевнена, що, домовившись із Ющенком, вона автоматично отримає згоду фракції «Нашої України» на всі застережені з ним кроки з кадрового заповнення клітин у новому уряді, забуваючи при цьому свої ж слова про те, що «Нашою Україною» керує група «любих друзів».

При цьому Тимошенко розуміє, що, потрапивши в уряд, вона ризикує вже через півроку опинитися поза виконавчою і поза законодавчою владою. Вона розуміє, що навіть у разі створення коаліції й затвердження її прем’єром не зможе реалізувати в повному обсязі свої плани, бо відчути тонку різницю між контролем і «вставлянням» палиць у колеса навряд чи хтось із партнерів по коаліції здатний.

Чому, розуміючи все це, Тимошенко продовжує домагатися прем’єрської посади? Чому не йде на союз із «Регіонами», який дозволяє сформувати конституційну більшість, змінити Конституцію, одне слово – творити «любе». Відповідь проста: між владою й електоральною підтримкою Тимошенко вибирає друге. Вона не може відмовитися від прем’єрства, під прапором якого пройшла всі вибори, і вона не може піти на союз із «Регіонами», оскільки її електорат категорично такого союзу не прийме. Вона готова на короткочасне прем’єрство, вона готова до опозиції, вона готова до обвалу фракцій БЮТ на всіх рівнях, – але вона не готова до дій, здатних ударити по рейтингу її громадської підтримки. Бо її головна мета — це пост №1 у країні. Як би він унаслідок конституційних експериментів не називався.

Тепер трохи про соціалістів. Схоже, на відомому плакаті Юлія Володимирівна в руках ніжно тримала не пагін проліска, а пагін спікерських амбіцій Олександра Мороза. Ой і плекала ж вона їх! Ой і удобрювала! В результаті нарцис розкрився в усій красі, і, кажуть, зустрічаючись на Банковій п’ятого числа з президентом, Сан Санич навіть його охоронцям пояснював неминучість свого верховенства у Верховній Раді. У такий спосіб Тимошенко намагалася максимально прив’язати політичну силу Олександра Мороза до помаранчевої коаліції. Її категорична позиція «я — прем’єр, Мороз — спікер» ще більше спантеличила «Нашу Україну», що негайно позначилося на «ефективності» зусиль робочої групи з підготовки першої сесії. Адже головуючого — людину, яка має відкривати сесію й вести її до моменту обрання керівництва Ради, досі немає...

Перспектива, відповідно до якої спікерське крісло Мороза може бути збите з менших міністерських і обласних стільчиків, членам Соцпартії не дуже сподобалася. Це лише посилило наявні суперечності. Уже багато написано про різницю в думках із приводу коаліційних рухів СПУ в бізнесовому й ідеологічному крилах соціалістів. Перше — вирощене Володимиром Бойком — за союз із «Регіонами», друге крило — Йосипа Вінського — бачить можливість кадрової реалізації і збереження електорату лише в помаранчевій коаліції. Але є й змагання окремо взятих амбіцій. Наприклад, під час перших засідань робочої групи СПУ, БЮТ і НУ не змогли консолідовано проголосувати за головуючого, оскільки Тимошенко категорично заявила, що ним має бути Мороз. Перед останнім засіданням лідери трьох політичних сил все-таки узгодили кандидатуру Юрія Ключковського. БЮТ і НУ її підтримали на засіданні, але Іван Бокий і Станіслав Ніколаєнко, які представляли соціалістів, попри попереднє узгодження, за Ключковського не проголосували.

А тепер уявіть, що всі згадані та ще ряд не названих з огляду на малозначимість політиків ведуть переговори один з одним, один замість одного, підставляючи один одного, і вся ця співворожість займається лише одним: створенням стабільної відповідальної коаліції, покликаної сформувати уряд реформ, який виведе Україну зі складного економічного становища і приведе її до стабільної демократії і бурхливого економічного розвитку...

Якщо ж забути про все написане, то впевнено констатувати можна одне: чітко в країні працює лише група з підготовки програми дій помаранчевої коаліції. Якщо спочатку вона була створена лише для того, щоб обкласти самі знаєте якого прем’єра (адже кадрові питання обговорюватимуться в останню чергу) вістами, а точніше – жорсткими, а то й нездійсненними показниками економічного розвитку, то в останні тижні до роботи секції було залучено представників третього сектора, міністерств та відомств України. Шедевра очікувати не доводиться, але боязка надія на те, що програмний документ подекуди матиме осмислений і стратегічний характер — є. Зрозуміло, і там не все гладко, оскільки ідеологічні різночитання, передусім із соціалістами, широко відомі. Інше питання – наскільки їх мікшування буде компенсоване у кадровому плані?

Цілком очевидно, далеко не всі в українській владі зацікавлені в створенні взагалі якоїсь коаліції. А ті, хто зацікавлений у цьому, передусім — депутати п’ятого скликання, мають визначитися з макротехнологією процесу: хто є ключовою постаттю в створенні коаліції — президент чи депутати? За діючим планом Тимошенко — це президент. За планом, що формується, бютівців, соціалістів і частини «Нашої України» — це депутат. Одне слово, або коаліція будуватиметься за Конституцією знизу вгору, або, за традицією, згори вниз.

За даними «ДТ», представникам найближчого оточення Віктор Ющенко сказав про те, що дав відмашку Юлії Тимошенко на початок консультацій із формування коаліційного уряду. Насправді, якщо цю інформацію й буде підтверджено публічно, вона не несе жодного смислового навантаження, оскільки зобов’язати в наказовому порядку людей, котрі контролюють «Нашу Україну», прийняти кадрові пропозиції Тимошенко, нереально. Цілком можливо, на цю нездоланну перепону президент і розраховує. При цьому він зберігає помаранчевий образ і відкриває шлях, якщо не до дострокових виборів, то до коаліції з «Регіонами».

Утім, не додумуватимемо в даній ситуації за Віктора Андрійовича. Спробуємо зрозуміти: а чи існує лаз у цій непереборній перепоні — конфлікті Тимошенко та «любих друзів»? Теоретично — та й називається він «меморандум». Той самий меморандум, який був узгоджений Турчиновим, Вінським і Безсмертним напередодні виборів. Той самий меморандум, який після виборів підписали Олександр Мороз і Юлія Тимошенко в односторонньому порядку. Той самий меморандум, який передбачає квотний і почерговий розподіл посад між БЮТ, НУ та СПУ і прямо засвідчує неможливість права вето учасників коаліції на ті кадри, котрими свої вакансії заповнює кожна з трьох політичних сил. Умовно кажучи, якщо «Наша Україна» пропонує на спікера Петренко (а до речі, саме їй, відповідно до підписаного Морозом меморандуму, дістається спікерське крісло), то БЮТ і СПУ не мають права вето на цю кандидатуру й зобов’язані забезпечити своїми голосами її проходження в сесійному залі. Якщо на Мін’юст БЮТ пропонує Сидоренка, а СПУ на Нацбанк Іваненка — процедура та сама.

Поза сумнівом, такий підхід не в змозі забезпечити цілісну й осмислену кадрову політику у виконавчій владі, так само, як і розподіл посад у парламентських комітетах. Але, з іншого боку, шлях, викладений у меморандумі, дає змогу мирно реалізувати амбіції сторін, відповідно до внутрішньопартійних домовленостей і кількості квитків, куплених у парламент.

Інша справа, що творці меморандуму, увійшовши в раж, заповзли глибоко в тил президентських конституційних повноважень і включили в карусель кадрового розподілу не лише МВС, СБУ та прокуратуру, а й навіть МЗС. Ідеологам меморандуму необхідно ввійти в береги, залишивши Богу — Богове й додавши до цього, приміром, губернаторський корпус, до призначення якого, як і раніше, конституційний стосунок має Кабмін і президент. Створення на основі меморандуму коаліції самими депутатами з дотриманням конституційних прав президента й конституційних прав законодавчого органу, могло б стати виходом із коаліційного глухого кута. Можливо, у такий спосіб цивілізовано міг би бути покладений край небаченій броунівській вольниці, яку, відповідно до історії, завжди перериває тверда рука.