КАВОВА ГУЩА СТАМБУЛА

Наступного тижня, другого квітня, у Брюсселі пройдуть урочистості з нагоди офіційного прийому в НАТО семи нових членів — Литви, Латвії, Естонії, Словенії, Словаччини, Болгарії і Румунії. Але для нас це буде свято на сусідній вулиці. На історичний захід навіть не запросили українського міністра закордонних справ, зауважимо, на відміну від свіжопризначеного глави російського МЗС. І хоча й у Києві, й у Брюсселі на офіційному рівні роблять вигляд, що нічого особливого в цьому немає, що це лише питання протоколу, і на торжествах разом з іншими послами країн-партнерів буде присутній і глава місії України при НАТО, але для нашої країни це певний знак. До речі, про те, що рівень представництва на торжествах не є винятково протокольним питанням, свідчать слова одного з натовських послів, котрий емоційно назвав рішення Брюсселя «ганьбою для НАТО».

Можна погодитися зі словами міністра закордонних справ Костянтина Грищенка, котрий заявив цього тижня на зустрічі з журналістами, що «для нас головне не саміт сам по собі, а те, чого ми можемо домогтися практично сьогодні, завтра, за місяць до й через шість після Стамбула; наскільки практичний рівень співробітництва відповідає очікуванням, які є в нас і наших партнерів». «Ми вже відійшли від гучних декларацій і більше концентруємося на елементах практичної взаємодії, від якої, зрештою, і залежить, чи є зміст у відносинах чи ж у них більше слів», — наголосив міністр.

Усе це так. Але правда й те, що надії на стамбульський саміт у Києва були великі. Ще недавно, у вересні минулого року міністр оборони Євген Марчук заявляв із телеекрана, що наступним етапом інтеграції України в НАТО стане саміт країн—членів альянсу: «Я думаю, що на той час ми повинні вийти на План дій щодо членства (ПДЧ). Якщо нам удасться переконати переважну більшість членів НАТО, і вони проголосують за те, щоб ми вийшли на режим ПДЧ, у якому вже визначаються терміни (вступу в НАТО. — Т.С.), це буде великим успіхом». На той час надії були небезпідставними, оскільки тоді приєднання України до ПДЧ підтримували не лише вірні поляки, американці також недвозначно натякали на це.

Тест на відповідність демократичним стандартам Україна поки що успішно провалює. Після донецьких подій, рішення Конституційного суду про можливість третього терміну Л.Кучми, погіршення ситуації зі свободою слова, репресій проти опозиційного бізнесу etc., і без того нечисленна група підтримки України в НАТО виявилася геть позбавленою аргументів для переконання партнерів у необхідності підвищувати рівень відносин альянсу з нашою країною. І тепер месиджі натовців і представників найвпливовіших держав альянсу, практично, однозначні: до виборів про ПДЧ Україна може й не заїкатися.

Проте Київ продовжує публічно наполягати. «Україна готова перейти до якісно нового рівня співробітництва з НАТО», — заявив нинішнього тижня заступник міністра закордонних справ Олег Шамшур. Він несхвально висловився про умови альянсу щодо виборів: «Ми вважаємо, що це помилкова прив’язка, оскільки цільові плани на 2003 і 2004 роки показали суттєві якісні зміни в наших відносинах із НАТО. І нині було б вельми нерозумно з боку західних партнерів включати механізм гальмування цього процесу, оскільки це не піде на користь ні Україні, ні, власне, нашим партнерам». «Ми вважаємо, що всю роботу і вищого керівництва, й органів державної влади скеровано саме на те, щоб провести прозорі й демократичні вибори. Як на мене, нині немає ніяких підстав у цьому сумніватися», — переконаний О.Шамшур.

Можемо пояснити переконаність високопоставленого дипломата тим, що він з головою поринув у чисту дипломатію, оскільки навіть для хоч трохи обізнаної з українськими внутрішньополітичними реаліями людини сьогодні очевидні як неготовність керівництва країни до чесних виборів, так і зусилля найближчого оточення Л.Кучми щодо будування залізобетонної стіни взаємної недовіри й непорозуміння між Президентом України та західними партнерами нашої держави.

Чого лише варта відповідь Леоніда Кучми на декларацію президента Євросоюзу від імені ЄС стосовно свободи ЗМІ й демократичних стандартів в Україні. Отже, Л. Кучма відповів на заяву ЄС цілком дохідливо, оцінивши її як «виконання політичного замовлення щодо України» і відзначаючи «тенденційність й однобокість оцінок» у цій заяві: «Мені прикро читати, таке враження, що це написав хтось у Києві, а там озвучили».

А жахливі темники останніх тижнів із зовнішньополітичної тематики — щодо висвітлення візитів тих або інших закордонних гостей, ігнорування критичних заяв послів західних держав і заходів з їхньою участю, цілковитого ігнорування тих самих заяв держдепу США, Європарламенту, Ради Європи, Європейського Союзу, НАТО? Можна продовжувати заперечувати їхнє існування, але дипломати країн—членів альянсу все бачать на власні очі.

До речі, про зауваження НАТО. Ну як представники МЗС можуть, чесно дивлячись в очі журналістам, стверджувати, що все в нас у плані демократії та свободи слова о’кей, якщо саме зовнішньополітичне відомство, слухняно виконуючи вказівки Банкової, жорстко дозує інформацію про критику з боку наших західних партнерів? Один з останніх прикладів — подача інформації про засідання у Брюсселі Комісії Україна — НАТО (КУН) на рівні послів. У емзеесівському прес-релізі докладно описано, за що посли країн альянсу висловили подяку Україні, в яких сферах вони відзначили досягнутий Україною прогрес. Йшлося в ньому і про те, що натовські посли підтвердили свої зобов’язання щодо підтримки України в досягненні її євроатлантичної мети, а також про акцентування уваги на «важливості продовження виконання завдань Плану Україна — НАТО на всіх напрямах». І тільки завдяки «західним голосам» і офіційному сайту альянсу особливо прискіпливі й допитливі українські громадяни могли дізнатися, що серед «усіх напрямів» Плану дій у заяві головуючого на КУН (яким цього разу був генсек альянсу) натовська сторона особливо акцентувала увагу саме на «повазі свободи й незалежності засобів масової інформації, вільній і чесній передвиборній кампанії та доступі до ЗМІ без обмежень для всіх кандидатів». І якщо подібні «дрібниці» здаються несуттєвими й опускаються в офіційних повідомленнях навіть одного з головних промоутерів України в НАТО — Міністерства закордонних справ, то про який «поділ спільних євроатлантичних цінностей» на практиці ми можемо говорити? І яке маємо моральне право обвинувачувати натовських партнерів у гальмуванні процесу зближення України з альянсом?

Одне слово, про План дій щодо членства найближчими місяцями говорити не доводиться. Деякі представники країн альянсу кажуть про можливість для України так званого Інтенсифікованого діалогу (ІД). Але якщо його початок був для української сторони вершиною мрій 2002 року перед самітом у Празі та великим розчаруванням – невиправдані щодо цього надії, то зараз від вітчизняних експертів можна почути, що на нинішньому етапі розвитку українсько-натовських відносин пропозиція ІД була б для України образою. Оскільки План дій та щорічні цільові плани на три голови перевершують рівень класичного інтенсифікованого діалогу. Ці самі експерти не бачать жодної трагедії в тому, що Україна не зможе приєднатися до ПДЧ у Стамбулі, оскільки це можна зробити, приміром, і на засіданні КУН на міністерському рівні. (До речі, Хорватія свого часу приєдналася до ПДЧ саме на міністерській зустрічі з альянсом.) Причому ця знаменна подія, за оцінками оптимістів, може статися навіть наприкінці нинішнього року, якщо вибори пройдуть чесно й демократично. Таку можливість не заперечують у кулуарних розмовах і самі натовці.

Але що тоді все ж таки обговорюватимуть з Україною в Стамбулі? А хто сказав, що там з Україною взагалі щось обговорюватимуть? Адже офіційного рішення стосовно проведення КУН у Стамбулі поки що немає. І такою є офіційна відповідь як української, так і натовської сторони. З неофіційних же джерел нам стало відомо, що Україна письмово поінформувала НАТО про те, що українська сторона готова взяти участь у КУН на рівні глав держав та урядів у рамках стамбульського саміту, якщо буде прийнято таке рішення. І зараз, за нашою інформацією, саме триває обговорення можливого формату цієї зустрічі. І отут неможливо позбутися відчуття дежавю.

Півтора року тому, напередодні Праги, ми також намагалися уявити різноманітні сценарії проведення Комісії Україна — НАТО. Тоді неясність зберігалася майже до самого дня саміту. Отже робити якісь прогнози за майже три місяці до Стамбула — заняття невдячне. Тим більше, що Костянтин Грищенко, який має найповнішу інформацію з цієї теми, як справжній дипломат відмовився поділитися з нами власними сценаріями розвитку ситуації. Проте ніхто не заважає нам випити чашку кави по-турецьки і поворожити на кавовій гущі.

Отже, як і перед Прагою, ми можемо розглядати сьогодні чотири можливих варіанти.

Варіант перший: КУН у Стамбулі не буде взагалі. Варіант прикрий, але не настільки трагічний, як це уявлялося у празькому випадку — адже тоді справді очікували реального підвищення відносин України й НАТО, готували до підписання дуже важливі документи, зокрема, План дій. Крім того, Празький саміт був символічний сам по собі, оскільки на ньому прийняли рішення про прийом до НАТО семи нових членів, три з яких — колишні радянські республіки. Стамбульський же саміт позбавлений такого символізму і буде, скоріше, «робочою зустріччю» глав держав і урядів НАТО, на якій жодних глобальних і історичних рішень не приймуть.

Варіант другий: до Стамбула поїде Президент Кучма. З досить великою мірою впевненості можна припустити, що саме на цьому форматі зустрічі наполягає українська сторона. Думки ж експертів щодо цього розходяться. Одні вважають, що натовці навряд чи погодяться зустрічатися з авторитарним Кучмою, тим більше що його президентський термін добігає кінця. Та й Президенту, мовляв, там робити нема чого, оскільки, по-перше, все одно жодних важливих рішень там не приймуть, а по-друге, по іміджу України знову завдадуть удару, оскільки, як й у Празі, міжнародна преса приділятиме увагу аж ніяк не відносинам НАТО й України, а тому, хто і як поводився з Леонідом Кучмою, куди посадили українського Президента і відповідно до якого алфавіту. Де гарантія, що на КУНі за столом із Кучмою сидітимуть Буш, Шредер, Блер, Ширак та інші глави натовських держав, а не, у кращому випадку, міністри закордонних справ? Щоправда, як згадують із цього приводу інші експерти, їм доводилося чути від західних партнерів, ніби саме той факт, що Кучма свідомо пішов на приниження у Празі, переконало їх у щирості євроатлантичних устремлінь України.

І все ж деякі експерти аж ніяк не виключають можливості проведення КУН на найвищому рівні. Але за умов: якщо в Україні найближчим часом припинять нападки на ЗМІ та тиск на бізнес опозиції, якщо вибори в Мукачевому й довибори в Одесі відбудуться чесно й демократично, якщо нафтопровід Одеса –Броди збереже свій європейський напрямок, якщо конституційну реформу й українську участь в ЄЕП пригальмують, а у стабілізації в Іраку, навпаки, активізують. За три місяці ще багато чого можна встигнути продемонструвати. Теоретично, якщо буде тверде бажання. Попереду ще візит до України генсека НАТО й важлива міністерська конференція у Варшаві, де обговорюватимуть проблеми й подальший розвиток відносин України з НАТО. Не можна виключати, що, отримавши від українського Президента тверді гарантії провести вибори демократично та припинити війну проти опозиції, і спостерігаючи дотримання цих гарантій на практиці, натовці й, насамперед, американці, як бонус можуть надати Леоніду Кучмі не тільки можливість засідати у Стамбулі за «круглим столом» із лідерами НАТО не за французьким, а за англійським алфавітом, а й влаштувати добре підготовлений експромт — зустріч з американським президентом Джорджем Бушем. На якій Кучма зможе отримати в обмін на обіцянку мирно зійти з української політичної сцени гарантію вільного пересування світом після того.

Варіант третій: до Стамбула вирушить прем’єр Віктор Янукович, і при цьому рівень глав держав та урядів на засіданні КУН формально буде збережено. Але у випадку, якщо до того часу прем’єра визначать єдиним кандидатом на президентських виборах від влади, максимальну користь від участі України в стамбульських заходах отримає сам Янукович, який здобуде унікальну можливість помигтіти перед українськими виборцями на телеекранах в оточенні сильних світу цього. Для України ж найкориснішим у цьому випадку виявиться групове фото лідерів країн альянсу та його партнерів за участю українського прем’єра. Щоправда, якщо В.Януковича на момент ухвалення рішення про рівень КУН оголосять єдиним кандидатом, натовська сторона може й не захотіти бачити його у Стамбулі, щоб своїми рукостисканнями не підвищувати шанси на виборах ставленику нинішньої української влади. Якщо ж кандидатом від влади назвуть когось іншого, то до Стамбула прем’єра вже може не пустити Банкова.

І четвертий варіант, найспокійніший і найпрозаїчніший: до Стамбула їде міністр закордонних справ і проводить там чергове засідання КУН.

За таких розкладів Україні не варто особливо зациклюватися на стамбульському саміті. Слід зосередитися на копіткій роботі, зокрема, з виконання Цільового плану на 2004 рік, затвердженого президентським указом нинішнього тижня (насамперед, його невійськових аспектів). Усі визнають наявність міцного військово-політичного й миротворчого базису в українсько-натовських відносинах, що необхідно доповнити відповідною внутрішньополітичною надбудовою. Зробити Україні це цілком під силу, причому досить швидко, вже після президентських виборів – у разі, якщо вони відбудуться більш-менш чесно й демократично.