ІСПАНІЯ: ПОПЕРЕДЖЕННЯ. АЛЕ ПРО ЩО?

Як згадуватимуть день 11 березня 2004 року через рік, у 2005-му? Ніхто в Європі наразі не відповість на це запитання. Чотири дні, між вибухами та виборами в Іспанії, європейці перебували у величезній розгубленості, можливо, такій, як після падіння Франції у 1940 році. Коли 12 березня вісім мільйонів іспанців вийшли на вулиці, це здавалося тріумфом демократичного устрою. Коли 14 березня несподівано багато — 76% —громадян прийшли на вибори, демократичний устрій гідно відповів на випад своїх ворогів. Наступного після терористичних актів ранку здавалося, що ці вороги, як неодноразово бувало з опонентами демократії в минулому, не розуміють природи тих, проти кого вони виступають. Наступного після виборів ранку виявилося, що вони розуміють її надто добре. Тож не дивно, що відчуття благородного смутку поступилося у Європі й Північній Америці приголомшеності та тривозі. Навряд чи зараз можна відповісти на всі запитання. Але час принаймні деякі запитання поставити.

Перше запитання — яке майбутнє самого демократичного устрою? У зрілих, упевнених у собі демократіях, таких, як Британія, це запитання може здаватися недоречним. Проте в Центральній та Східній Європі воно не зайве і не надумане. Членами НАТО і Європейського Союзу скоро стане чимало нових демократичних держав; вони долучаться до вже дійсних членів цих організацій, включно з постфранкістською Іспанією. Більше того, перед демократичним устроєм постала серйозна й невимірна загроза, із завбачливою невизначеністю названа «війною з тероризмом». Це не лише війна без фронту й тилу; це війна без того, що Клаузевіц називав «центром тяжіння», і без ясних критеріїв успіху. Про що свідчать скоєні в Іспанії теракти — про впевненість «Аль-Каїди» чи, навпаки, про її відчай? Лише найсміливіші ризикнуть дати відповідь. Не тільки в Іспанії участь у цій «війні» і солідарність зі Сполученими Штатами розділили країну. Думки розділилися і в багатьох країнах Центральної Європи. Росія веде власну «війну з терором», причому набагато довше, ніж Іспанія. Росія теж прийшла на виборчі дільниці 14 березня. Чи є якийсь символ у тому, що позбавлений влади іспанський лідер скуштував гіркого плоду демократії у той самий день, коли «керована демократія» тріумфувала в Росії? Сподіватимемося, що ні. Чи буде використано іспанську трагедію як іще одне виправдання (в ім’я національної безпеки) «закручування гайок» «керованої демократії» в Україні? Сподіватимемося, що ні. Але українські демократи повинні поставити це запитання і знайти на нього відповідь.

Другий президент Сполучених Штатів Джон Адамс одного разу попереджав, що «жодна демократія ще не уникнула самогубства». Проте, разом з іншими авторами знаменитих «Статей про федералізм», у яких обґрунтовувалася американська Конституція, Адамс намагався покласти край саме цій тенденції, а не демократії як такій. Тому американські «батьки-засновники» прагнули стабільної, а не керованої демократії. В Україні принципи стабільної демократії необхідно поєднувати з принципами «керованості». Серед багатьох принципів, сформульованих у «Статтях про федералізм», один має особливе значення: народовладдя не повинно перетворюватися на здійснення влади шляхом референдумів. Причина проста: безпосереднє прийняття рішень населенням завжди помилкове. Якби у Сполучених Штатах було запроваджене безпосереднє прийняття рішень більшістю, Рузвельт не наважився б допомогти Британії у 1940 році, а Трумен не започаткував би План Маршалла у 1947 році. Обидва лідери брали на себе ризик відповідних рішень, обидва у належний час звітували перед виборцями, і обидва були обрані повторно.

11 березня «Аль-Каїда» перетворила іспанські вибори на референдум. Якби вибори відбувалися через рік чи хоча б через місяць, результат міг би бути зовсім іншим. По-перше, могло виявитися, що уряд Азнара не «брехав», покладаючи вину за цю бійню на баскське терористичне угруповання ETA, і ті, хто звинувачував його у брехні, мали б дуже непривабливий вигляд. Антитерористичний центр британської розвідки MI5 також вважав ETA відповідальною за теракт, без будь-якого зиску для себе. Як і їхні іспанські колеги, британці зробили цей висновок на підставі нової інформації про ETA: що ця організація вирішила відмовитися від «табу» на такі дії, що вона планувала завдати удар саме перед виборами і що транспортна система була вірогідною мішенню. Якщо уряд Іспанії свідомо брехав, чому він змінив свою позицію у день виборів, а не днем пізніше? Не секрет, що війна в Іраку взагалі непопулярна серед іспанців. Попри це, уряд (який мав абсолютну більшість у Кортесах) загалом користувався підтримкою, й очікувалося, що він зміцнить свої позиції. Його усунення від влади свідчить не про незрілість іспанської демократії, а про підступність «Аль-Каїди».

Наслідки політичної незрілості в Іспанії досить загрозливі. У Британії, Франції, Німеччині чи Сполучених Штатах зміна уряду не спричиняє такого різкого повороту в політиці, як в Іспанії (чий новий прем’єр Хосе Луїс Родрігес Сапатеро виявився настільки нечемним, щоб заявити, буцімто він не пам’ятає, чи телефонував йому з поздоровленнями президент Буш). В усіх цих чотирьох країнах питання війни в Іраку, війни з тероризмом та устрою Європи — дискусійні. Але в цих країнах поле для суперечок вужче, а база для порозуміння між опонентами — ширша, ніж в Іспанії або, в цьому ж контексті, в кількох нових країнах-учасницях НАТО і ЄС. Якими будуть наслідки, якщо «Аль-Каїда» вирішить провести референдум і в цих країнах?

Звідси випливає друге ключове запитання. Якими будуть наслідки для ЄС і для трансатлантичних відносин? Брутальність мадридських подій підказує, що все зміниться. У Вашингтоні й Лондоні, не кажучи вже про Варшаву, це викликає приголомшення. Союз Хосе Марії Азнара з Джорджем Бушем і Тоні Блером паралізував був франко-німецьку вісь. Він підбадьорив тих, хто її побоювався (зокрема Польщу), надихнув тих, хто почувався ущемленим нею (зокрема Португалію й Італію), і викликав дискусію щодо її доцільності навіть у самій Німеччині. Цей союз, який об’єднав 16 із 25 майбутніх членів ЄС в антиіракській коаліції, допомагав ЄС проводити більш плюралістичну і, вочевидь, більш євроатлантичну лінію. Але коли лідер блоку соціалістів у Європарламенті Енріке Барон Креспо 16 березня заявив: «…ми хочемо впевнитися, що франко-німецька вісь знову працює», — він засвідчив зовсім іншу тенденцію. По-перше, з’являться нові спроби ухвалити бюрократичну Конституцію ЄС, яку досі блокували Іспанія та Польща на тій підставі, що запропонований нею порядок голосування передбачає домінування більших країн. По-друге, з’являться спроби реанімувати європейську політику безпеки і оборони, причому не на підставі англо-французького компромісу, який передбачає збереження керівної ролі НАТО, а за голлістськими схемами створення паралельних військових структур і постановки незалежних від НАТО завдань ЄС. Нарешті, підсилиться позиція Романо Проді стосовно інтеграції та розширення — що не забарився підтвердити сам Проді.

Отже, реанімується «стара Європа». Чи не є це підставою для сумних висновків у різних країнах? Так, у Британії можуть зробити висновок, що їй більше не вдасться поєднувати «порційну» євроінтеграцію з місцем на чолі стола. Хай пережита в січні 1963 року (коли де Голль наклав вето на вступ Британії) образа не повториться, буде дивно, якщо про неї не згадають у наступні тижні й місяці. Знову-таки, «партнери» Британії чекатимуть від неї вибору, а не «наведення мостів». Для Польщі, країн Балтії та інших держав, яким президент Франції Жак Ширак нещодавно закидав «погані манери», перспектива також може виявитися невтішною: членство у «Європі вотчин» замість «Європи вітчизн» — і до того ж, на правах «молодшого брата». Для України перспектива може взагалі зникнути, після чого Ющенко, не виключено, зробить той самий висновок, що його давно зробив Кучма, мовляв, «ніхто на Заході нас не чекає».

Але реанімація «старої Європи» і її тріумф — це дві різні речі. Попри ін’єкцію іспанського соціалістичного запалу, придатність доктрин Ширака і Проді для сучасної Європи у складі 15 країн викликає сумнів, не кажучи вже про наступну Європу-25. Чи сприятимуть ці доктрини «глибшій інтеграції», чи, навпаки, перетворять поміркованих євроскептиків на затятих? Чи буде прихильникам європейської оборони легше знайти кошти, ніж було дотепер? Чи зможе ЄС ігнорувати Україну та Молдову на тлі дедалі більших проблем у відносинах із Росією? Чи ризикне ЄС ігнорувати Сполучені Штати при спробах виробити «спільну стратегію» боротьби з тероризмом?

Отже, постає третє запитання. Як іспанські події вплинуть на війну з тероризмом і на війну в Іраку? Знову-таки, для надмірного песимізму підстав немає. Свого часу вихід Росії з війни після підписання Брест-Литовського миру завдав союзникам набагато більше шкоди, ніж може завдати виведення іспанської 3-ї піхотної бригади чисельністю 1300 осіб зі складу багатонаціональної дивізії в Іраку, але це не завадило союзникам перемогти Німеччину. Рішення Сапатеро, різко засуджене міністром закордонних справ Іраку (і дуже тяжке для Польщі), з'явилося невдовзі після схвалення іракським суспільством найбільш ліберальної і демократичної конституції в арабському світі, після того, як опитування громадської думки засвідчили впевненість більшості іракців у покращанні життя, після повернення показників видобутку нафти до довоєнного рівня. Попри тиск і очікування, пов’язані з роком виборів, президент Буш не скоротив американських військ (які за чисельністю перевищують іспанські майже у 100 разів) і підтвердив, що вони залишатимуться в Іраку стільки, скільки буде потрібно. Навряд чи дезертирство Іспанії вплине на ці тенденції.

Чи захистить це Європу від терору? Гілка «Аль-Каїди», яка взяла на себе відповідальність за вибухи, оголосила «перемир’я». Але з ким і як надовго? Чи застрахована від терору Німеччина? Вона виступала і досі виступає проти війни, але направила 2000 військових до Афганістану і зараз допомагає готувати сили іракської поліції. Туреччина намагалася убезпечити себе від терору, виступивши проти війни, але вже двічі там лунали вибухи як «покарання» за потурання в країні американським і британським інтересам. Кілька місяців тому стався напад на французький танкер, а днями Франція отримала попередження про теракти після прийняття рішення заборонити мусульманські хустини у світських школах. Усама бін Ладен у жовтні минулого року попереджав Іспанію, що та буде покарана за «відступництво» і за захоплення Гранади у 1492 р.: це попередження повторив головний мулла Дамаску, який заявив міністрові закордонних справ Іспанії: «Ми збираємося звільнити вашу країну». Чи гарантує капітуляція захист від терору? Це вирішують терористи. Пов’язані з мадридськими вибухами реалії дозволяють зробити висновок, що Європі ще доведеться пересвідчитися, наскільки сліпим виявився у хвилину відчаю і обурення іспанський електорат.

Якщо це станеться, може виявитися, що іспанські вибухи справили на Європу набагато глибший вплив, ніж іспанські вибори. Ці вибухи одним махом зруйнували величезний психологічний бар’єр, що виник між європейцями та американцями після 11 вересня 2001 р. До 11 березня 2004 р. багато європейців гадали, що «війна з тероризмом» — це американська проблема. Відтепер це не так. Сьогодні з’явилося усвідомлення спільної незахищеності. Спільна незахищеність зазвичай супроводжується появою спільних інтересів. Для Європи такі інтереси зараз настільки ж важливі, як і в часи холодної війни, бо коли йдеться про захист від терору, американські можливості визначальні, а коли мова йде про напад на терористів — вони виняткові. Проте нині більшість європейців не реагує на незахищеність так, як американці.

Сьогодні є сенс запитати: вибори в Іспанії були попередженням про щось, що не повинно статися, чи, навпаки, — про те, чого слід чекати. Надмірне моралізаторство адміністрації Буша спричинене відчуттям втрати Європою інстинкту колективного самозбереження. Сьогодні Європі варто поміркувати над закидом Усами бін Ладена на адресу президента Клінтона після виведення американських військ із Сомалі у 1996 р.: «Аллах зневажив тебе, і ти пішов геть. Усі побачили твою неміч і слабкість». Європа, слабкість якої є очевидною для Буша і для бін Ладена, не може почуватися в безпеці.

У статті викладено особисті думки та оцінки автора, які можуть не збігатися з офіційною позицією міністерства оборони Великобританії