ІГРИ В ЯНУКОВИЧА

Віктор Янукович став сиротою в п’ять років. Його дитинство пройшло в дитбудинку. Може, одного цього досить для того, аби зрозуміти і забути ті дві судимості, які недруги Віктора Федоровича виставляють йому як претензію. Хто не був молодий, той не був дурний — говорить давня мудрість. Мабуть, красномовним із того періоду життя молодого Януковича є лише одне: під час першого потрапляння у виправну установу, за оперативними даними, він мав прізвисько «Хам».

Виправивши помилки молодості, Віктор Федорович зберіг уміння «круто поставити себе на районі». І в області. Що, до речі, зрозуміти і забути значно складніше, оскільки країна могла безпосередньо спостерігати за тим, яким чином на керованій ним Донеччині організовувалися і проходили вибори; бізнесмени могли гідно оцінити засоби ведення бізнесу соратниками Віктора Януковича, а правоохоронні органи могли догадуватися про способи розв’язання проблем, що виникали.

Одинадцять років реформ і руху по європейському шляху знадобилося для того, щоб досвід Донецької області виявився затребуваний на загальнодержавному рівні. Адже це лише 61 відсоток населення не знає, про кого йдеться, коли називається прізвище Янукович. На Банковій і Грушевського ця людина відома давно. Протягом практично всього президентства Леонід Кучма використовував організаційні та фінансові можливості Януковича і його земляків. А Віктор Федорович терпляче чекав, коли прийде його зоряний час, періодично нагадуючи про себе і щоразу невдало підходячи до прем’єрського снаряда. І от «ривок» йому вдався. Чи вдасться здійснити «поштовх»?

Шанси пройти горнило Верховної Ради у Януковича, щоправда, є. Вони не настільки безхмарні, як уявлялося донецькому губернатору на початку цього тижня. Його повірники, подібно бендерівським сіяльникам із товстими сумками на ремені, ходили по всіх фракціях і вражали уяву сумою запропонованих аргументів. Зараз не можна з упевненістю сказати, яка кількість народних депутатів полила ці «аргументи» водою з калюжі і затрусила сіллю. Але те, що їх може виявитися понад 226, — цілком імовірно. На вечір середи, за підрахунками адміністрації Президента, за Януковича впевнено могли б проголосувати 182 депутати. У число інвентаризованих не входила частина «Трудової України», НДП і луганська фракція. Проте цілком можливо, що на момент голосування кількість вимушених прибічників Януковича приросте тими, хто спокусився запропонованою Віктором Януковичем програмою дій. До останніх із рівною мірою ймовірності можуть відноситися до десяти депутатів із БЮТ; попри категоричну відмову підтримувати донецького губернатора, змінити свою думку можуть до 20 комуністів і від 15 до 30 «нашоукраїнців». У разі, якщо «четвірка» не виявиться монолітною, то донецькому лідеру можуть підставити плече соціалісти.

Як видно, інформація про переговори, котрі проходять під гаслом «із бору по сосонці», дала підставу Володимиру Литвину припустити, що за кандидатуру Януковича в парламенті зможуть проголосувати 250 депутатів.

Однак для того, аби добратися до парламентських фанфар, Януковичу ще слід подолати смугу перешкод на Банковій, де Президент нібито дослухається думки фракцій, які входять у більшість. За словами Леоніда Кучми, більша частина цих самих фракцій рекомендує на пост прем’єра Віктора Януковича. Правда, при цьому Президент не запитує «Що ви пропонуєте», а цікавиться «Якої ви думки про Януковича?» І не тисне при цьому. Всупереч прогнозам, відповідно до яких Президент у п’ятницю на прес-конференції мав оголосити указ про відставку Кінаха і назвати Віктора Януковича кандидатом у прем’єри, Леонід Данилович був у своїх відповідях ухильним. З упевненістю можна сказати лише одне: боротьба за і проти Януковича не зупиняється ні на хвилину. Президенту необхідна гарантія проходження кандидатури і відповідно позиція достатньої кількості фракцій, до яких, повторимося, він нібито дослухається, демонструючи готовність конституційно закріпити право більшості пропонувати кандидатуру прем’єра.

Ще кілька місяців тому Леонід Кучма до перспективи прем’єрства Януковича ставився так само, як і численні ходоки, котрі намагаються нині утримати Президента від внесення в парламент кандидатури Віктора Федоровича на посаду прем’єра. Президент побоювався розмаху донеччан і, навіть накладаючи позитивні резолюції на проекти приватизації різних підприємств, досить часто ставив умови: «Але щоб там ніяких донецьких». Всерйоз задуматися про Віктора Федоровича як про главу виконавчої влади його змусило загострення зовнішніх і внутрішніх проблем. Йдеться про виступи опозиції, про безрезультатні спроби створити більшість у парламенті і про «кольчужний» скандал. Президентові знадобилася людина, яка, на відміну від Кінаха або Тігіпка, на посаді прем’єра зможе проводити жорстку лінію і не зупиниться перед вибором засобів.

Звісно, певну частину роботи з урегулювання потенційно можливих проблем може взяти на себе глава адміністрації. Свою ефективність Віктор Медведчук, із погляду Президента, довів. Однак жорсткий прем’єр, який працює за президентським статутом, не обговорюючи команд, зможе бути значно кориснішим. Потрапивши у прем’єрське крісло, Віктор Янукович зможе досить швидко погасити осередки опору, оскільки черга в його кабінет на предмет домовленостей вишикується від Банкової і до Грушевського.

Що ж стосується Заходу, то приклади Азербайджану, Туркменістану та й тієї ж таки Росії промовисто свідчать, що відсутність демократії, правових гарантій та свободи ЗМІ може бути проігнорована, якщо в інших сферах, і передусім у економіці держави, панує стабільність. Реальний приплив інвестицій у вищезгадані країни демонструє, що Україна Януковича, перетворившись на західний Туркменістан, може бути інакше сприйнята тримачами західних та й східних капіталів. Як ілюстрацію вже місцевого розливу нагадаю читачам про захоплені відгуки президента ЄБРР, що відвідав Донецьк: на тлі кричущих порушень під час березневих виборів гість до небес звеличував економічні перемоги Донбасу і його лідерство серед регіонів України. Не знав, сердешний, якими могли б бути ці перемоги в окремо взятому Донбасі, та й у країні загалом, якби всі відведені на реформу господарювання кошти використовувалися за призначенням.

Одне слово, Президентові потрібен хазяїн країни, якого він особисто зможе контролювати. Леонід Данилович вважає, що для досягнення цієї мети Янукович — кандидатура оптимальна. Саме ця впевненість змушує Президента розглядати Віктора Федоровича як одного з реальних претендентів у наступники. Спокійна пенсія, недоторканність «пенсійного фонду» і можливість час від часу чинити ключовий вплив на події в Україні — ось та дещиця, якої Президент хоче від життя після відставки. Потрапивши у президентське крісло, Янукович, як передбачається, може це главі держави гарантувати. Чому?

По-перше, Януковича Кучма знає давно, ще під час виборчої кампанії 1994 року Віктор Федорович зустрічав екс-прем’єра на кордоні області і довго про щось говорив із ним сам на сам у машині. По-друге, у Президента була можливість переконатися в тому, що донецький губернатор виконує обіцянки і вирізняється при цьому чіткою пунктуальністю та педантичністю. «Донбас порожняк не жене», — про це Президенту відомо особисто. По-третє, глава держави мав можливість спостерігати, як Янукович ріс і працював над собою. Протягом останніх шести років губернатор зробив досить сильний ривок у плані іміджевого цивілізування. Загалом представники донецької групи мали помітні успіхи у фінансовому й організаційному розвитку. Що ж стосується, не побоюся цього слова, демонстративно інтелектуальної сфери, то тут вони (звісно, на тлі київської еліти) видаються трохи відсталими. Янукович — помітний виняток.

І, нарешті, четверте й головне — щоб контролювати наступника, необхідно мати про нього відповідну інформацію. Девальвація компромату як єдиний поки що підсумок «касетного скандалу» робить будь-яку інформацію фінансово-комерційного роду неефективним засобом утримання у вуздечці. У випадку з Януковичем можна припустити, що Президент має знання іншої якості.

Весь цей комплекс причин є мотивацією для серйозного ставлення Леоніда Кучми як мінімум, — до прем’єрства, як максимум — до президентських перспектив Віктора Януковича.

Утримати Президента від предметного вираження симпатій до Януковича останнім часом намагався багато хто. І деякі лідери фракцій більшості, котрі вбачають у Януковичі другого Лазаренка, і великі бізнесмени, котрі проглядають у недалекій перспективі поділ країни донецьким і есдеківським кланами, і члени президентської сім’ї, переконані в необхідності робити ставку на Тігіпка, і ряд губернаторів, які стабільно неприязно ставляться до свого донецького колеги, і найближчі сусіди Януковича — луганчани, які розуміють, що сходження Віктора Федоровича в прем’єрське крісло загрожує їм реальною втратою решток економічного суверенітету. Не стояв осторонь боротьби і спікер парламенту, який із великим задоволенням бачив на чолі виконавчої влади Миколу Азарова, та й сам Микола Янович був не проти сісти в крісло прем’єра. Не вдалося виявити слідів «шкідництва» лише з боку соціал-демократів. Безумовно, певний час Медведчук серйозно «грався в Кінаха», у тому сенсі, що наявність Анатолія Кириловича в прем’єрському кріслі давала час підготуватися до приведення в прем’єрський кабінет людини соціал-демократів, здатної, залишаючись під їхнім контролем, прийти до влади на президентських виборах. Не варто скидати такий варіант із рахунків сьогодні, адже ніяких гарантій у Януковича немає. З другого боку, якщо кандидатура Віктора Януковича буде винесена на обговорення парламенту і не пройде його, то до глави адміністрації і заодно — до Президента в претендента навряд чи можуть бути якісь претензії...

Позиція Медведчука нелінійна. Однозначно, з можливих претендентів на посаду прем’єра його не влаштовували б Азаров і Тігіпко. Та якщо з Кінахом альянс зрозумілий і перевірений, то домовленості з Януковичем, на перший погляд, видаються фантастикою. Та все ж вони є. Слід гадати, їхнім ініціатором став Леонід Кучма, якому непотрібна була війна між Медведчуком і першим помічником — Льовочкіним, війна між Суркісом та Ахметовим, між донецькими і соціал-демократами. Останнім часом Президент проходить через той нечастий у своєму житті період, коли теза «об’єднуй і пануй» ефективніша, ніж звична для нього «розділяй і пануй». У цій ситуації Леонід Данилович діє, як Паризький клуб, який прагнув після розпаду Союзу мати справу не з п’ятнадцятьма боржниками, що розпаювали пасиви СРСР, а лише з Росією. Президентові потрібні кризові менеджери, і самого Медведчука на все не вистачить, а двох може виявитися достатньо. Тому очевидних бойових дій між есдеками та донецькими після обрання Васильєва першим віце-спікером і призначення Медведчука главою адміністрації нібито не було. Були деякі непорозуміння у сфері футболу, «Дніпроспецсталі», роботи ЗМІ, не обійшлося і без тертя з першим помічником Президента, але в цілому дві групи співіснують, не викрешуючи особливих іскор.

Якби Медведчук зайняв активно-ворожу позицію щодо Януковича, то Президент, безумовно, не сягнув би нинішнього рівня серйозності в обговоренні кандидатури Віктора Федоровича на посаду прем’єра. Величезного впливу Медведчука на главу держави для цього вистачило б. Але Медведчук уже програв кілька принципових для себе битв. Він помилився у генеральному прокуророві, який демонструє останнім часом вражаючу незалежність від глави адміністрації. Не зміг він переграти своїх опонентів і у Верховному суді, і його вплив на Маляренка, всупереч загальному переконанню, сьогодні може здійснюватися виключно з допомогою Президента, але не особисто. У цій ситуації стояти осторонь процесів творення прем’єрської долі Медведчук не може собі дозволити.

Однак були у Віктора Володимировича при укладанні союзницького договору з Януковичем й інші резони. Перший і найголовніший — соціал-демократи в останній рік надзвичайно стурбовані активізацією переговорного процесу між Ющенком та донецькими. ККД такого альянсу міг би стати надзвичайно високим: рейтинг одного і гроші інших, плюс популяризація Ющенка у Східній Україні — і справу зроблено. Прем’єрство Януковича та помірна підтримка його президентських амбіцій, за ідеєю, має відрізати Віктору Ющенку шлях до донецьких грошей. Більше того, такий прем’єр відтинає Ющенку шлях до будь-яких грошей, оскільки в країні Януковича і Медведчука знайдеться хіба що три-чотири яточники, котрі погодяться ризикнути і дістати з панчохи гроші на п’ятнадцять листівок кандидата в президенти Віктора Ющенка.

Другий момент, яким міг би керуватися Віктор Володимирович, — це відсутність економічного тертя з донеччанами. Зараз бізнеси двох кланів практично ніяк не ріжуться. Існуюча на футбольному грунті антипатія, за переконанням розважливого глави адміністрації, не повинна стати бар’єром на шляху до досягнення головної мети — збереження серйозного впливу на країну після президентських виборів. А бізнес — його всім вистачить. Одним — «обленерго», іншим — НАК «Нафтогаз України», одним — «Укрнафта», іншим — весь спирт і далі за схемою. У майбутньому ж поділ політичного впливу може відбуватися за різними схемами, аж до російської, де Волошин, не виключено, буде главою адміністрації не лише Єльцина і Путіна, а й наступного президента.

Одне слово, Віктор Володимирович демонструє Януковичу свою підтримку, яка виражається як у наданні в лізинг усієї армади контрольованих ним ЗМІ, так і в заявах на кшталт: ось Віктор Федорович два тижні не спав, усе думав, як вам допомогти. Та все ж, попри видимий, я б навіть сказала — демонстративний альянс, романтиків немає ні з того, ні з другого боку. Насамперед, невідомо на який час Медведчук і Янукович домовилися про сприяння. Є ця угода тактичною (днів на три), чи все ж таки має стратегічний вихід? Як сторони дотримуватимуться взятих зобов’язань? Як Медведчук і брати Суркіси переживуть велике переселення в Київ донецьких народів? Як узагалі поєднуватимуться інтереси й амбіції тих, чиїми представниками в адміністрації Президента є Медведчук, а в Кабінеті міністрів, можливо, буде Янукович? Адже ніхто не плекає ілюзій із приводу того, що Віктор Федорович, потрапивши в Кабмін, не прихопить із собою левову частку своїх товаришів, які давно мріють підкорити, за їхнім влучним висловлюванням, Київський регіон. Може, і справді в цьому міститься нелінійна суть дій Медведчука — виманити противника з усім виводком і розкатати на своєму полі?.. Може, донеччанам про Антея почитати? А тим часом вони не лише скуповують оптом квартири в найдорожчих і престижних районах Києва. Вони будуються в Києві, купуючи дедалі нові майданчики. Донецькі будівництва в столиці набули воістину грандіозного розмаху: готелі, офісні центри, підприємства. Тож згодом, при реалізації жаданої мрії, а саме при обранні соціал-демократичного кандидата мером Києва, партії «червоної троянди», можливо, доведеться зіштовхнутися з серйозним кандидатом від міста троянд.

Насправді навіть не це важливо. Соціал-демократи і донеччани від інших відрізняються наявністю добре організованої командно-структурної діаспори. Медведчук і Янукович — не одинаки, це люди команд, команд амбітних і цинічних. Причому, якщо у есдеків амбіції превалюють над методологією їхньої реалізації, то у донеччан слово з ділом не розходиться. Чи зможуть мирно ужитися протягом тривалого часу два такі монстри? Два ведмеді в одному барлозі — завжди проблема. Я вже не кажу про те, що між ними неминуча боротьба за третього. Хоч і запалого давно в інтелектуальну сплячку, та все ж — головного. Боротьба за Президента обумовлена однаковою мірою як прагненням до максимального контролю над ситуацією, так і українським законодавством і політичною традицією, що передбачає конкурентні взаємини між главою адміністрації та прем’єр-міністром.

Леонід Кучма, котрий раніше роздавав в управління підприємства, а потім органи державної влади та регіони, нині сам виявився об’єктом управління. У даний момент Медведчук на цей об’єкт має майже монопольний вплив. Янукович же не з тих, кому потрібні посередники. Як видно, він упевнений, що зможе вирішувати питання з Президентом. Проте це викликає великі сумніви, оскільки, по-перше, питання з Президентом вирішувати вкрай складно в силу деяких необоротних процесів, по-друге, Медведчук, який має намір відігравати роль шиї, навряд чи відмовиться від свого впливу. Присягнувшись Президенту не претендувати на роль наступника, Віктор Володимирович досить ефективно обгрунтовуватиме претензії на вплив своєю менеджерською роллю, мета якої — забезпечення інтересів Президента під час майбутніх виборів. Президент же в Януковичі вбачає не баланс Медведчуку (якби він хотів балансу, то серйозніше поставився б до кандидатури Азарова). Президент, можливо, хоче обкатати кандидатуру можливого наступника, і в цьому процесі, відповідно до первинної домовленості між Кучмою і Медведчуком, роль глави адміністрації є однією з найбільш ключових.

Безсумнівно, згодом тертя виникнуть між главою АП і можливим прем’єром, що призведе до чергової комерційної поляризації в українському політикумі. Прем’єрство Януковича, у разі його підтримання «Нашою Україною», остаточно маргіналізує українську опозицію. При цьому основні пристрасті цілком можуть бути перенесені на рівень «есдеки (і їхні попутники)—донеччани (і їхні попутники)». Сателіти центрів біполярного світу стануть множитися за рахунок відмови одних і надання «даху» іншими. По ідеї, на цьому тлі з влади зберегти обличчя, саме обличчя, зможе Володимир Литвин. Теоретично спікер парламенту міг би стати третім полюсом, навколо якого змогли б згрупуватися ті, кому неприйнятні соціал-донецькі методи керівництва країною та ведення бізнесу. Умій Литвин займати і по-справжньому відстоювати власну позицію, призначення Януковича на пост прем’єра можна було б розглядати як реальний старт президентської кампанії Литвина. Хто б сказав півроку тому, що за певних обставин лідер блока «За єдину Україну!» може виглядати як найменше зло серед кандидатів у президенти! Однак не можна виключати, що в країні, а може, і за її межами, знайдуться люди, котрі вважають цю думку здоровою.

Напевно, саме в цьому місці саме час перейти до Віктора Андрійовича Ющенка. Оскільки саме ця людина протягом тривалого часу слугує скарбничкою ілюзій, куди політики і кожний четвертий українець складають записочки, у яких пишуть про своє бажання бачити на чолі держави якісно іншого керівника. Що зробив Ющенко для того, аби хоча б на крок просунутися на шляху виконання бажань? А нічого. Не ділом, а словом ось уже півроку ведеться безрезультатний торг навколо парламентської більшості. При цьому громадськості невідома позиція лідера «Нашої України» з більшості важливих питань. Відсутнє стратегічне бачення свого місця у вітчизняній політиці. Дуже сумнівними виглядають експерименти щодо створення передвиборного штабу. Численні переговори з потенційними союзниками не мають остаточних домовленостей і фіксованих результатів. А найголовніше, що Ющенко примудрився стати тією людиною, через яку Україна тепер уже двічі згаяла нагоду змінити владу і зробити якісний ривок уперед. Не Пінчук, не Медведчук і не Волков врятували Президента під час першого «касетного скандалу», а небажання Ющенка зайняти активну позицію. Те ж саме сталося і цієї осені. У результаті, революційне загострення має шанси закінчитися прем’єрством Віктора Януковича.

Від нездатності Віктора Андрійовича визначитися насамперед страждає фракція, готова, по суті, як до чітких опозиційних дій, так і домовленостей. Саме через невизначеність позицію лідера та неясність перспектив ряд представників «Нашої України» дозволяють собі вести сепаратні переговори з донеччанами. Утримати, приміром, Рух Костенка від підтримки Януковича Віктору Андрійовичу буде надзвичайно складно. Аргументи та пропозиції надзвичайно привабливі. Ющенко не може припустити, щоб його фракція посипалася. Водночас, можливість такої ситуації надзвичайно висока. Якщо Янукович стане прем’єром, то цілком зрозуміло, що йому знадобиться парламентська більшість. Причому не стільки для нього особисто, скільки для Президента. Чи буде ця більшість складатися з «Нашої України» і «Єди», чи вона утвориться на базі СДПУ(о), «Єди» і частини «Нашої України»? Останній варіант зовсім не може влаштовувати Віктора Ющенка, оскільки цілком може спричинити падіння його авторитету в регіональних організаціях і як наслідок — зниження рейтингу. Якщо Ющенко вступить у союз з Януковичем, на що в Донецьку дуже розраховують після зустрічей регіональних лідерів із лідером «Нашої України», то він візьме на себе відповідальність за дії прем’єра. До моменту написання цієї статті невідомо, якою буде позиція Ющенка. Чи усунеться «Наша Україна» від голосування за Януковича, що зробить утвердження Віктора Федоровича дуже проблематичним? Чи підтримає його кандидатуру частково, чи лідер докладе надзвичайних зусиль і фракція в повному складі підставить руки можливому прем’єру? До речі, третій варіант найнеймовірніший. Дві третини фракції, розуміючи наскільки для Ющенка важливо не сваритися з донецькими, за жодних умов не погоджуються підтримувати Януковича. Третину депутатів можна визначити як таких, що вагаються, півтора десятка з яких вважають для себе життєво необхідним підтримати донецького губернатора на посаді прем’єра. Як Ющенко кермуватиме в ситуації, що склалася, — запитання, відповідь на яке, у першу чергу хотіли б знати Віктор Янукович і Рінат Ахметов.

Пунктирно пройшовшись по основних інтересах дійових осіб і виконавців, перейдемо до деяких узагальнень. Ще жодному прем’єру так не противився парламент, як Віктору Януковичу. Кулуарні стогони в стінах Верховної Ради та адміністрації Президента повсякчас супроводжуються рефреном «якщо Янукович стане прем’єром, то з цієї країни потрібно буде виїжджати». Кожний другий порівнює Віктора Федоровича з Павлом Івановичем. При цьому всі згадують не лише про схожість політичного шляху, а й що на прем’єрську посаду Лазаренко прийшов людиною заможною, але не супербагатим, чого не можна сказати про Януковича. При цьому ніхто не забуває, що Лазаренко підкорив Київ на чолі команди менеджерів різноманітної якості, а Янукович, якщо й отримає можливість це зробити, то в команді з партнерами, деякі з яких мають навіть більшу ніж він фінансово-економічну вагу. Лазаренко діяв, підкоряючись інстинктам та емоціям, Янукович спирається на розум і розрахунок. Донецьк їде в Київ перемагати, а не брати участь. Саме тому вважається, що Янукович на посаді прем’єра — це свіжа кров. Багато свіжої крові...

І все-таки найголовніше полягає не в тому, що країна опинилася перед реальною можливістю переділу власності й переглядом груп впливу, реальною можливістю виведення з президентської гонки альтернативних сподіванням влади політиків, закупорки останніх пор, якими ще дихає позакланова економіка та суспільство. Головне те, що через всі перелічені вище приватновласницькі причини, лідер такої якості, як Янукович, став абсолютно реальною кандидатурою на посаду глави виконавчої влади, і не знайшлося нікого, хто зміг би публічно й дохідливо пояснити, чим це може загрожувати країні. Більш того, ніхто не зміг знайти та запропонувати кандидатуру ні з першого, ні навіть із другого ешелону політиків, здатну якісно відрізнятися від стандартів політичного покоління Леоніда Кучми. І проблема не в тому, що така людина не мала б шансів, проблема в тому, що немає на кого вказати пальцем. Віктор Федорович Янукович не мав би жодного шансу, щоб його кандидатуру настільки серйозно обговорювали в ролі кандидата в прем’єри ні в країнах Балтії, ні в Польщі, ні в Угорщині, ні в Румунії. Він не мав би жодних шансів у Росії хоча б тому, що ця країна вже могла оцінити дії Михайла Касьянова. В українській же владі люди покоління російського прем’єра допущені лише до створення президентських сайтів. Тому Віктор Янукович для України — це прем’єр XXI століття. І цим усе сказано.