Хто там крокує лівою?

«Не треба боятися слова «лівий», — саме так називалася стаття Євгена Марчука, у якій тодішній опонент Леоніда Кучми проголошував себе переконаним соціалдемократом. Багато часу спливло відтоді. І Марчук устиг кілька разів поміняти свою політичну орієнтацію, намагаючись при цьому бути щоразу таким же переконливим. І соціалдемократи примудрилися двічі подолати шлях з опозиції у владу і навпаки. Настали зовсім інші часи. Тепер насилу віриш, що слова «лівий» колись боялися. Нині лівим бути не соромно, а навіть модно. У лівизні зізнаються такі не схожі один на одного політики, як Олександр Мороз і Наталя Вітренко, Юрій Луценко і Віктор Медведчук, Леонід Кравчук і Петро Симоненко. Навіть Юлія Тимошенко з Віктором Януковичем не проти погратися в лівоцентризм. От тільки багато виборців — із тих, хто справді дотримується лівих переконань — скаржаться, що не знають, за кого голосувати. І не від багатства вибору їх бентежить, скоріше навпаки — на перший погляд переповнена претендентами ліва ніша вітчизняного політичного спектра на ділі виявляється на диво порожньою.

«Льодовиковий період» соціал-демократії

Чимало вітчизняних політиків переконані — щоб бути впливовим, щоб до твоєї думки дослухалися, треба стати партійним лідером, обратися депутатом, обійняти посаду у виконавчій владі або влаштуватися десь ближче до президента, частіше з’являтися на телеекранах й уважно стежити, щоб виборці не подумали про тобе погано. Віктор Медведчук, можливо, колись теж так уважав. Але мимоволі довів протилежне. Звичайно, свого часу він попрацював і віце-спікером Верховної Ради, і керівником президентської адміністрації, але це — вже у минулому. Телеканали вже давно не змагаються, хто частіше покаже його в новинах. А соціологи досі кажуть про рекордно негативний рейтинг колишнього глави канцелярії Леоніда Кучми, з яким міг позмагатися хіба що Петро Порошенко, та й той — недовго. Майже рік тому Медведчук написав заяву про звільнення із посади голови СДПУ(о). Проте в есдеків постійно цікавляться, що робить Віктор Володимирович? Чим займається? Що думає з приводу того, що відбувається? І коли нарешті ми його побачимо?

Дійшло до того, що Юрій Єхануров недавно проголосив майже урочисто: «Медведчук незабаром вийде з тіні». Куди вийде й у якій ролі, правда, не уточнив. Утім, журналісти могли здогадатися самі — адже перед цим екс-прем’єр дуже багато говорив про те, що Україна потребує сильної лівої партії, «у СДПУ(о) багато розумних людей» і взагалі-то логічно, щоб соціал-демократи об’єдналися з «Батьківщиною». Правда, самих есдеків, як, до речі, і бютівців, про перспективи такого альянсу спитати забули. Втім, про ситуацію всередині СДПУ(о) публіці відомо не набагато більше, ніж про думки Медведчука. Його консультативними і комунікаційними послугами нині користуються практично всі лідери найбільших партій. Медведчук у Грі, але про його ставки мало що відомо. Свіжою інформацією журналістів балує хіба що Леонід Кравчук. Але і від нього відомо тільки про майбутній з’їзд, призначений спочатку на осінь минулого року, який відтоді кілька разів переносили і тепер начебто б намітили на травень.

Формально на з’їзді мають підбити підсумки дискусії, розпочатої після виборів минулого року. Тоді висновки було зроблено дуже радикальні. Причиною поразки називалися помилки, допущені ще під час «будівництва» партії в 1999—2002 роках, унаслідок яких організація перетворилася на адміністративну машину, мало підхожу для виконання власне соціал-демократичної програми, зате дуже чутливу до побажань партійних керівників і спонсорів. Багато говорили про потребу ідеологічного відновлення і «повернення до цінностей соціал-демократії», децентралізацію й більш гнучку структуру, відмову від погоні за формальною кількістю членів партії й «ставку на однодумців». Правда, відразу ж виникло запитання: а хто, власне, має відповідати за допущені помилки й опікуватися відновленням партії? Медведчук заявив, що бере відповідальність на себе, і написав заяву про відставку. Кравчук зайняв іншу позицію — відповідальні всі керівники партії, а тому ініціатива відновлення має йти знизу — від регіональних організацій і очолити її мають зовсім інші люди. На тому й зупинилися. У результаті — есдеки дискутують досі. А СДПУ(о) практично зникла з публічного політичного життя. Не вважати ж заявкою на таку участь інформацію про вихід Медведчука з партії, запущену в понеділок із посиланням на Кравчука й відразу спростовану партійною прес-службою.

Звичайно, можна вважати це тимчасовим явищем і навіть «хитрим маневром» соціал-демократів. Репутація в них така. До того ж Мін’юст нещодавно нагадав — місцевих організацій СДПУ(о) і тепер більше, ніж у будь-якої іншої вітчизняної партії, а таке добро, за традицією, дарма пропадати не повинне. Та й в уряді есдеки подані не гірше від соціалістів із комуністами. І це при тому, що останні мають власні фракції у Верховній Раді, а блок «Не так» залишився за її бортом. Правда, ніяких ознак перетворення Нестора Шуфрича чи Михайла Папієва на лідерів СДПУ (оновленої) поки що не видно. Міністр з надзвичайних ситуацій при кожній нагоді переконує журналістів, що головою партії має бути Медведчук і ніхто інший. А міністр праці так захопився, за його власним висловом, «практичною соціал-демократією» у ввіреному йому відомстві, що йому буцімто й не до партійної кар’єри. Втім, обидва вони залишаються заступниками голови СДПУ(о), Шуфрич навіть першим заступником, отже, їхні амбіції залишаються в «замороженому» вигляді, майже так само, як партійна структура.

Революціонери-прагматики

Користуючись нагодою, нішу лівоцентристів у політичному спектрі спробували остаточно застовпити за собою «щирі конкуренти» есдеків — соціалісти. Якийсь час здавалося, що вітер дме їм у вітрила — СДПУ(о) до парламенту не потрапила, Олександр Мороз став спікером, СПУ знову ввійшла до правлячої коаліції, зберігши за собою міністерські портфелі, й так лояльно налаштовані до соціалістів європарламентарії останнім часом просто розсипаються в компліментах... Чого ще бажати? От тільки спокуса владою для більшості вітчизняних політиків виявляється набагато важчим випробуванням, ніж випробування опозицією. Соціалісти почали повторювати помилки есдеків (і не тільки їхні), причому з запаморочливою швидкістю. Прикрашання виборчого списку «власниками заводів, газет, пароплавів», борці за щастя трудового народу на «Астон-Мартінах», партійний «медіа-холдинг», безкінечні компліменти на адресу лідера, виключення зі «струнких лав» тих, хто насмілюється критикувати керівництво, захопливі маневри зі зміною союзників під гаслом «Зате ми їх випередили», — все це насправді вже було. І навіть нарікання на «неправильних» соціологів, що так недоречно починають сигналізувати про падіння підтримки серед виборців. Тепер уже щодо соціалістів розповідають анекдот про морську свинку — мовляв, у СПУ від соціалізму залишилося стільки ж, скільки в кавії (це так морська свинка називається по-вченому) від моря. А як вам дежа-вю з переходом на бік політичних супротивників другої особи в партії, який більше не хоче «монотонно слідувати лінії однієї людини» (тільки цього разу не Медведчука, а Мороза) і вибачається перед однопартійцями за неможливість будувати «справжню європейську партію»? Звичайно, Вінський не Зінченко, організаційних здібностей у нього більше — але ж і Тимошенко не Ющенко.

Юлія Володимирівна, до речі, теж не приховує бажання зробити БЮТ головною лівоцентристською силою країни. Звичайно, забавно буде подивитися, як Левко Лукьяненко з Андрієм Шкілем будуть освідчуватися в любові до соціал-демократії, але, зрештою, не вони визначають лінію поведінки блоку. Та й сам блок ішов на вибори у складі тільки двох партій — «Батьківщини» й Української соціал-демократичної. До виборів казали, що УСДП увіллється в «Батьківщину», після виборів натякали, що злиття відбудеться після відходу Василя Онопенка у Верховний суд. Але Онопенко вже майже півроку очолює ВС, а його партія і не думає розпускатися. Більш того, у січні Мін’юст зареєстрував ще й партію «Українські соціал-демократи» на чолі з бютівцем Олександром Клюсом. «Лівого ухилу» БЮТ уже встиг злякатися Михайло Бродський. Тільки навряд чи ідейні розбіжності стали головною причиною відродження «Яблука» і ще однієї сварки Михайла Юрійовича з Юлією Володимирівною. Тим паче що і після виходу «яблучників» у блоці залишаться не менші ліберали з ПРП на чолі з Віктором Пинзеником. Отож цілком можливо, що захоплення Тимошенко лівими ідеями трохи перебільшене. Лідер БЮТ — людина прагматична. Коли ліві гасла допомагають їй додати популярності, вона обов’язково ними скористається. Слоган «Справедливість є. За неї варто боротися» звучить цілком по-соціал-демократичному. Боротьба за зниження тарифів — тактика відверто соціалістична, недарма представники СПУ так обурювалися бютівським «плагіатом». Але якщо буде потреба, Тимошенко з таким же успіхом скористається правими гаслами й ліберальною тактикою. Зрештою, могла ж вона одночасно говорити про приєднання до Соцінтерну і розхвалювати чесноти солідаризму, ідеології крайніх правих.

Юрій Віталійович (ЮВ №2), на відміну від Юлії Володимирівни (ЮВ №1), — персонаж ідеологічно більш підкований. І за переконанням справді лівий або лівоцентрист — коли порівнювати, скажімо, з комуністами. Не дивно, що брат Луценка ще влітку оголосив про створення політичної організації «Європейські ліві». Тільки от відставлений міністр, під якого організація нібито створювалася, ні в які «європейці» не пішов. А Народна самооборона була сформована як позапартійне, позаполітичне і за великим рахунком позаідеологічне об’єднання. І це ще нічого. Адже Юрія Луценка всерйоз розглядали як кандидата на лідерство у зовсім нелівій «Нашій Україні». Добре, що зрештою зупинилися на більш підхожому за політичною орієнтацією В’ячеславові Кириленку. А Луценко тепер може зосередитися на ролі «двійника» Тимошенко. Коли треба — лівого, коли треба — правого, у решті випадків — закамуфльованого.

90 років по тому

Дивно, але «ідейну чистоту» серед лівих зберегли тільки відверті маргінали. Навіть прогресивні соціалісти Вітренко — до чого рафіновані ліві радикали, а й вони все ж устигли відзначитися союзом із досить каламутним «Російсько-українським союзом», у спадщину від який дістали обвинувачення у фінансуванні своєї кампанії загадковими «друзями» Максима Курочкіна. І тепер цей козир будуть використовувати проти Вітренко при кожній зручній нагоді. Тоді як поле для маневру в ПСПУ не надто велике, навіть своїх депутатів у місцевих радах вона не контролює — і при чинному імперативному мандаті відкликати вона їх може тільки за згодою все тієї ж РУСі.

Єдиний шанс Наталії Михайлівни — негласна підтримка з боку супротивників регіоналів. Адже ніхто ліпше за Вітренко не зможе обвинувачувати Януковича в зраді власних виборців, які вірять у дешевий газ, державний статус російської мови і дружбу з Москвою. Хто ж іще спроможний назвати нинішнього прем’єра «натовським снодійним»?

Тільки от самій ПСПУ навіть найбільш радикальна риторика навряд чи допоможе. Як кажуть соціологи, виборці, котрі розчарувалися в Партії регіонів, тепер схильні підтримувати... Компартію. Нехай комуністи й в одній коаліції з Януковичем, але вони вміло дистанціюються від прем’єра, іноді критикуючи, але ніколи не перегинаючи палку. За що синьо-білі виборці їх узагалі-то й люблять.

А бодай ще недавно Петра Симоненка з компанією мало в архів не списували. Нашоукраїнці навіть обіцяли, що наступні вибори стануть для «вірних ленінців» останніми. Тільки комуністи, виявляється, теж уміють чекати. Чи просто на дозвіллі хоч іноді перечитують власних класиків. Леніна ж відразу після лютого 1917-го серйозно ніхто не й сприймав. А от коли ліберали й соціалісти з соціал-демократами самі себе дискредитували, більшовики перейшли в наступ. До речі, якось дуже скромно в нас відзначили 90-річчя Лютневої революції. Невже чекають жовтня?