ХІМБАТ УЧОРАШНЬОГО ДНЯ?

Тема відправки з Самбора на Близький Схід батальйону радіаційного, хімічного і біологічного захисту вже достатньо прозвучала в українських ЗМІ, деякі з яких навіть назвали цей підрозділ чи не найкращим в Європі. Я, ймовірно, не став би звертатися до редакції, якби не недавні повідомлення про те, що Ірак, можливо, має в своєму розпорядженні так звані VX-гази, виключно високотоксичні отруйні речовини нервово-паралітичної дії, і навіть більш сучасну хімічну зброю. Остання обставина змушує уважніше оцінити оснащення нашого хімбату, який відправлено до Кувейту. За військовим фахом я офіцер хімічного захисту, в свій час командував підрозділами спеціальної обробки техніки та радіаційної розвідки, у 1986 році був під Чорнобилем, де служив начальником хімічної служби полку. У цьому зв’язку звертають на себе увагу висловлювання керівників наших військових на спеціальній прес-конференції у Києві, а потім і пояснення командира названого підрозділу підполковника Юрія Онищука, дані журналістам в районі навчань хімбату, в яких визнається, що на озброєнні згаданого підрозділу знаходиться техніка ще радянського виробництва. Широкому загалу відомі також хронічні проблеми з недофінансуванням української армії, що практично позбавило її можливості отримувати сучасні види військового спорядження. Та й абсолютна більшість техніки, приладів, засобів для радіаційного, хімічного і біологічного захисту в Україні не вироблялась.

Власне, телевізійні репортажі з навчань РХБ батальйону, що йшли у випусках новин, теж підтверджують, що працювати нашим воякам доводиться переважно із застарілими зразками спеціальних машин та амуніції. Так, я побачив до болю знайомі авторозливні станції АРС-12У зразка 60-х років минулого століття, змонтовані на шасі старих ЗІЛів і призначені для проведення дегазації і дезактивації техніки і місцевості. З’являлися і більш сучасні АРСи-14 (теж на ЗІЛах, але новіших модифікацій), проте вони почали поступати на озброєння хімвійськ ще на початку
70-х років того ж століття. В кадр потрапляли також бойові розвідувально-дозорні машини БРДМ-х, основна спеціальна «начинка» яких створювалася тоді ж. Особливе здивування викликало те, що вояки одягалися в прогумові костюми типу
ОЗК-1 (російська абревіатура, що означає «общевойсковой защитный комплект»). Це взагалі позавчорашній день хімзахисту. Причому, якщо автора не зраджує пам’ять, 15—30 років тому їх виготовляли з матеріалів, що пропускали краплевидні VX-гази. Останні ж при попаданні на шкіру можуть спричинити миттєву смерть. Щоправда, в останніх репортажах вже фігурували бійці, одягнені в легкі і більш сучасні комплекти Л-1. Однак і це розробки не менш ніж 35-річної давності. З чого захисні костюми робляться нині, судити важко, можливо, хоча й малоймовірно, їх виготовляють з більш сучасних матеріалів і з використанням досконаліших технологій. Проте, найімовірніше, це теж старі запаси. Утім, хімбатівці визнавали, що працювати в таких герметичних костюмах і з надягнутими протигазами в умовах близькосхідної спеки тренований вояка може щонайбільше годину. Автор міг на власному досвіді переконатися в справедливості згаданих тверджень — навіть в умовах прохолодного Сахаліну цей час був не набагато більшим. Про оснащення для визначення типів застосованих отруйних речовин повідомлялося тільки, що в місцях дислокації будуть розгорнуті спеціальні польові лабораторії. Але для оперативного контролю потрібні швидкодіючі портативні прилади. Якщо з такою метою збираються використовувати військові прилади хімічної розвідки (ВПХР), які знаходилися на озброєнні військ раніше, то є всі підстави сумніватися в ефективності цього способу з огляду на його архаїчність. Адже у більшості країн НАТО у військах давно застосовуються малогабаритні аналізатори, які практично миттєво дають картину зараження повітря, води чи ґрунту за широким спектром отруйних речовин. Можна було б проаналізувати деякі інші моменти, пов’язані, зокрема, з протирадіаційним захистом. Так, під Чорнобилем у військах у абсолютної більшості солдат і офіцерів не було надійних індивідуальних дозиметрів, що не давало змоги мати адекватну картину їхнього радіаційного опромінення, і зараз тисячі і тисячі їх страждають від важких захворювань. Схоже, що нині ситуація не поліпшилась. Але про наявність у Саддама Хусейна готової до застосування ядерної зброї не йдеться, а тому це більше питання загальної бойової готовності, ніж конкретної ситуації навколо Іраку. Можуть також виникнути питання стосовно характеристик техніки для санітарної обробки людей та одягу, ефективності наявних в хімбаті речовин для дегазації і дезинфекції, медикаментів для оперативної допомоги постраждалим. До запевнень військових, що матеріально-технічне забезпечення підрозділу відповідає сучасним вимогам, слід поставитись обережно — занадто свіжі приклади збоїв в нашій армії навіть ніби досконалого озброєння, які спричинили трагічні наслідки.

Та підіб’ємо підсумки. Автор не ставить під сумнів право вищих політичних інстанцій країни вирішувати питання щодо направлення військових підрозділів того чи іншого призначення для виконання певних завдань за кордоном, у тому числі у райони, які можуть опинитися в зоні бойових дій. Однак загострити увагу на необхідності ретельного розгляду всіх аспектів, пов’язаних з прийняттям таких рішень, і передусім в плані оснащеності нашого контингенту для повноцінного виконання своєї місії, вважав за свій обов’язок. Сподівання на те, що в Іраку немає хімічної зброї або що він в разі війни не наважиться її застосувати, не повинні присипляти пильність ні політиків, ні військових. А якщо на волю буде випущено джина типу VX-газів або щось страшніше, то наслідки такого розвитку ситуації взагалі передбачити важко.