Горе переможцям

Кілька років тому один політтехнологічний журналіст сказав чудову фразу: «Уявімо найгірший варіант: ми перемогли». Справді, українські політики й українські політичні проекти переживають перемоги чи не тяжче, ніж поразки. Якщо програли — вони все ж таки інколи можуть знайти в собі сили зібратися й домагатися реваншу. Якщо виграли — найчастіше просто не знають, що з цією перемогою робити. Через це пройшли народні демократи — після того, як «звалили» Лазаренка і зібрали найбільшу фракцію в парламенті, зелені — коли несподівано для самих себе прорвалися в парламент, СДПУ(о) — в один момент перетворившись на «партію адміністрації президента». «Наша Україна» такий синдром примудрилася пережити двічі — після нищівної перемоги на парламентських виборах-2002 і помаранчевої революції. Тепер, схоже, настала черга Партії регіонів.

Цікава партологія

Аби зрозуміти причини специфічної «хвороби» вітчизняних партій, треба згадати, чим вони відрізняються від своїх «тезок» — партій західноєвропейських. Західніше Бугу (чи Одера — польську політичну систему поки що не братимемо за взірець) партії створюють, як правило, з однією метою — домогтися виконання певної програми. Соціалісти, скажімо, не просто обіцяють виборцям боротися з безробіттям, підвищувати пенсії чи зробити освіту безплатною, вони справді цього прагнуть — навіть якщо для досягнення зазначеної мети потрібно йти на якісь не дуже популярні заходи, наприклад — підвищити податки. А ліберали вимагають зниження податків не лише для того, щоб за них проголосував «середній клас». Вони справді цього хочуть. І щиро вірять, що інтересами незаможних ради досягнення такої шляхетної мети можна й поступитися. Звісно, на практиці все не так грубо. Природно, кожна партія намагається піднести свої погляди у якомога привабливішій упаковці й неодмінно дає, так би мовити, «на доважок» передвиборні обіцянки. Але, перемігши на виборах і сформувавши «свій» уряд, вона насамперед намагається виконати свою програму.

Проблема українських партій полягає в тому, що такого роду програм вони зазвичай не мають. І мету свого існування могли б цілком описати формулою Беніто Муссоліні: «Наша програма дуже коротка. Прийти до влади». Коли цієї — головної і єдиної — мети досягнуто, робити партійцям... просто нічого. Якщо, звісно, не брати до уваги тих із них, котрі стають після перемоги чиновниками й реалізовують свою «індивідуальну програму особистого збагачення».

Утім, Партія регіонів на тлі решти політичних утворень має не такий уже й поганий вигляд. Звісно, про внутрішні мотиви «батьків-засновників» ПР ми можемо тільки здогадуватися. Але ті, хто до них приєднався чи просто підтримував регіоналів на виборах, мають цілком сформовані політичні погляди. Якщо не державний статус російської мови, то згортання курсу на «українізацію», якщо не союз із Росією, то хоча б «нормалізація» відносин із Москвою, визнання за південними та східними областями статусу «годувальників усієї України», «турбота про вітчизняного виробника», повернення до цін 2004 року і щедрої соціальної політики Януковича–кандидата у президенти, карбована формула «поліпшення вашого життя вже сьогодні». Загалом, якщо не програма, то хоча б її контури в Партії регіонів є. Інша річ — чи можна її реалізувати на практиці? Чи є бажання? І, нарешті, — люди, здатні втілити її у життя?

І пусто, і густо

З останнім у регіоналів особливо складно. По-перше, попри запевняння, що на кожну посаду в «біло-синіх» є по кілька кандидатів-професіоналів, лава запасних у ПР виявилася на диво короткою. Можна, звісно, пояснити масовий призов у владу есдеків, народних демократів, народників та безпартійних широкою душею прем’єра, його вдячністю тим, хто не залишив у скрутну хвилину, або спробою створити «особисту гвардію» з людей, зобов’язаних Януковичу особисто. Але факт залишається фактом — багато владних вакансій досі не заповнені лише тому, що регіонали не мають підходящих людей.

З іншого боку, у фракції ПР у Верховній Раді, не кажучи вже про місцеві ради, опинилося дуже багато просто випадкових людей. Адже перед виборами регіонали розраховували здобути в парламенті 130—140 місць. Вийшло — 186. Частина пішла у виконавчу владу. І тепер у бій ідуть люди вже з третьої сотні списку, куди, як зізнаються самі штабісти, записували ледве чи не всіх бажаючих. На місцях, кажуть, де-не-де списки взагалі закінчилися і місця в радах просто порожні. І для керівництва партії це, між іншим, далеко не найгірший варіант. Адже навіть утримувати під своїм контролем таку величезну різношерсту депутатську армію непросто. А вже вимагати від неї виконання якихось програмних установок — тим більше.

Віктор Тихонов у вівторок відверто поскаржився: керівництво регіоналів практично не має важелів впливу на тих, кого обрали за списками чи за підтримки ПР. Максимум — «задушевна розмова» або гримання кулаком по столу. Але така педагогіка допомагає мало. Тим більше що багато регіональних еліт просто ображені на регіоналів за їхню кадрову політику. Адже голосували за ПР не тільки Донбас, а й Харків, і Дніпропетровськ, і Крим із Причорномор’ям. А після перемоги більшість портфелів чомусь дісталися саме вихідцям із Донецька. Євген Кушнарьов, наприклад, очолював виборчий штаб, однак підходящої посади навіть для нього не знайшлося.

І це при тому, що саме Кушнарьов тривалий час стримував незадоволення «недонецьких» регіоналів, виступаючи своєрідним зв’язківцем між елітами інших областей та «донецькими». Після його загибелі це місце залишилося вакантним. Не Герман же з Чорноволом його займати!

Не можна сказати, що Янукович і «батьки-засновники» не розуміють небезпеки такого вакууму. Але гідної людини на місце Кушнарьова в них просто немає. Подейкують, з розпачу навіть пробували залучити людину зі сторони. Але жоден із кандидатів, фахівців із «тіньової комунікації», не підійшов. Керівництву ПР потрібна людина, котра була б для місцевих еліт своєю, бажано — господарником із солідним досвідом керівництва на регіональному рівні, але не пов’язана безпосередньо з батьківщиною прем’єра. Ні Олександр Волков, ні тим більше Віктор Медведчук цим критеріям не відповідають.

Правда, спільну мову не завжди знаходять навіть перші особи партії. Частина регіоналів — і в парламенті, і у виконавчій владі — орієнтована на Януковича, більша частина фракції — на Ахметова. І якщо бували такі часи, коли лідер партії і найбагатша людина України підтримували одне одного в усьому, то вони канули в минуле. Востаннє, щоб дійти консенсусу, їм довелося летіти в Давос. Майже як палестинцям з ізраїльтянами, які теж обрали Швейцарію як «нейтральну територію» для переговорів.

Назустріч з’їзду

Допомогти регіоналам вийти з такої ситуації міг би з’їзд партії, призначений ще на осінь, а потім перенесений на півроку. Дивно, але журналісти дізналися про перенесення чи не випадково — просто поцікавилися, коли ж Калашнікова виключатимуть із партії. Виявилося — не раніше весни. Зрозуміло, історія з «кулачним бійцем» — не єдиний пункт порядку денного. Можливо, до нього взагалі руки не дійдуть. Адже регіоналам слід вирішити, що робити з партійною структурою і чим її зайняти, доки не почалася передвиборна кампанія.

Смерть Кушнарьова уже відкоригувала ці плани. Адже саме його вважали якщо не головним ідеологом партії, то принаймні людиною, здатною доладно сформулювати програмні установки ПР — ті, про які активісти партії здогадуються, радше, інтуїтивно. Звісно, і без колишнього харківського губернатора у регіоналів є кому поговорити про федералізм та права російської мови, але досить порівняти промови Кушнарьова з виступами того ж таки Тихонова, щоб зрозуміти — втрата для партії дуже серйозна. Звісно, в запасі є ще Дмитро Табачник, але він поки що не став для «синьо-білих» цілком своїм і не має тієї харизми трибуна, яка була у Кушнарьова.

Решта «партійних генералів» — яскраво виражені прагматики і навіть хизуються цим. Але прагматизм не може замінити ідеологію, радше навпаки, — чим прагматичніше й егоїстичніше поводяться політики, тим менш ідеологічними вони стають. А отже — віддаляються від виборців, із якими пов’язані не інтересами (які спільні інтереси можуть бути у великих власників і депутатів із мільйонами «рядових» прибічників ПР?), а спільними цінностями та ідейними установками.

Цим загалом можна пояснити і зниження рейтингів регіоналів. Чим більше вони стають владою, тим менше ретельності у виконанні передвиборних обіцянок (значна частина яких, до того ж, узагалі нездійсненна). А якщо так — дедалі більше стає розчарованих у партії та її можливостях.

Виходів із такої ситуації може бути два — або партія повертається до своїх первісних установок, залишаючи прагматиків при владі й водночас дистанціюючись від них, або партія переформатовується, створюючи, по-суті, новий бренд, і розраховує на зовсім інших виборців. У першому випадку, звісно, є ризик втратити контроль над партією, зате в другому — небезпека поступитися звичною електоральною нішею агресивнішим «лівим» та «русофільським» партіям на кшталт ПСПУ й не отримати нічого натомість.

Лідер партії чи прем’єр України?

Втім, якщо у партії, хоча б теоретично, є вибір між двома варіантами, Янукович просто змушений змінювати ідеологічне забарвлення. Якщо, звісно, він хоче бути прем’єр-міністром України, а не тільки її південних та східних областей, і вже тим більше — якщо замислюється про президентську посаду. Зрештою, таку еволюцію пережили і Кравчук, і Кучма. І «не пережив», на жаль для багатьох його прибічників, Ющенко.

Певною мірою в цьому зацікавлене й українське суспільство в цілому. Хоч би як ставилися до Януковича його прибічники і противники, якщо він не змінюватиметься — це означає, що на найближчих виборах нас знову чекатиме протистояння «двох берегів Дніпра». Навіть якщо це не буде свідомою технологією. Навіть якщо автори ідеї роликів про «три сорти» цього разу працюватимуть (або вже працюють) у штабі Ющенка. Втім, поки що все йде до того, що самому Ющенку в майбутніх баталіях приготована, у кращому разі, роль союзника однієї зі сторін, а головний розлам відбуватиметься по лінії Янукович—Тимошенко.

Чи зацікавлений у цьому прем’єр? Навряд. Навіть підігравання БЮТ у питанні про опозицію й імперативний мандат аж ніяк не означає, що Янукович хоче зіткнення з Тимошенко віч-на-віч, без «третіх зайвих». Занадто ризикована це гра. Та й соратники прем’єра недарма так дорожать політреформою — в українській політиці ігри, в яких «переможець забирає все», стають дедалі менш популярними.

А якщо так — Януковичу доведеться стати іншим. Причому дуже швидко — за великим рахунком, до виборів 2009 року не так уже й багато часу. Зробити це буде вкрай непросто. У всіх перед очима приклад Ющенка, який і на президентській посаді залишився вождем помаранчевої революції та лідером «Нашої України». А Януковичу ж психологічно змінюватися ще складніше. І складніше дистанціюватися від Партії регіонів, яка, загалом, і забезпечила йому повернення у велику політику. Але робити це доведеться, оскільки ПР поки що не стала і навряд чи до 2009 року стане справді загальнонаціональною партією.

Звісно, прем’єр — ще й лідер антикризової коаліції. Але комуністи й самі сильні хіба що в тилу у регіоналів. А позиції соціалістів у центрі України серйозно підірвані наступом БЮТ. Тож рано чи пізно доведеться шукати нових, може, навіть несподіваних союзників. І, до речі, Януковичу зараз зовсім не з руки конфліктувати з президентом. Навпаки — Ющенко йому потрібен. І не тільки як повноважний представник України за кордоном. Взагалі-то, прем’єр це розуміє. Люди обізнані знають, як важко Януковичу стримувати свої емоції. Проте останніми місяцями він жодного разу не зачепив словом персонально президента. З огляду на те, що саме на ці місяці припали і бюджетна епопея, і історії з Луценком, Тарасюком та Гриценком, не кажучи вже про Закон про Кабмін, — мимоволі згадуються слова відомого кіногероя: «...я не скажу, що це подвиг, але щось героїчне в цьому є». У принципі тактика боротьби за владу, обрана Януковичем, реалізовується за принципом Ющенка: «Не словом, а ділом»... А в українській політиці двері в переговорні кімнати надійніше зачиняють слова, ніж справи.

Звісно, «перепозиціювання» Януковича, співпраця прем’єра з президентом і спроба знайти спільну мову з місцевими елітами «по цей бік Дніпра» багатьом у Партії регіонів можуть не сподобатися. Але це не привід підозрювати прем’єра у зраді. Радше, навпаки, — стимул до пошуку самостійної ролі регіоналів в українській політиці. Якщо пошуки будуть успішними — це буде перший приклад, коли «партія влади» стане просто партією. У європейському сенсі цього слова. Буде цікаво, якщо на цьому шляху регіонали випередять націонал-демократів, які так активно використовують слово «Європа» у партійних назвах і програмах.