Гліб попутав... Метаморфози російської зовнішньої політики напередодні президентських виборів в Україні

«Всі учасники зібрання одноголосно ухвалили заяву, в якій закликали громадян України проголосувати на президентських виборах за Віктора Януковича».

З репортажу українського телебачення про з’їзд представників
українських громадських організацій у Москві 8 вересня 2004 р.

Усамітнившись цієї осені в Чернігові для наукових студій, я намагався не відволікатися на зовнішні події. Відволікатися, власне, не було на що: українські газети, теле- та радіопрограми, за поодинокими винятками, хором співали осанну й анафему. Повідомлення з Москви вторили їм і пригнічували одноманітністю. Але процитована вище звістка з Москви переповнила чашу терпіння...

Моє покоління сформувалося в роки однодумності, коли існувало лише дві точки зору: офіційна й неправильна. Потім з’явилося відчуття, що той час минув, ми стали толерантнішими, а влада — розумнішою. Але чим більше я спостерігаю за перебігом передвиборної боротьби в Україні, тим сильніше сумніваюся в цьому.

Беручи участь у засіданні Ради українських земляцтв у Росії напередодні з’їзду, я не оскаржував права донецьких земляків мати власну точку зору. Я лише просив їх почути іншу думку. Будь-яка масова єдність підозріла, а одноголосне схвалення дій влади — підозріле удвічі.

Жодною мірою не намагаюся вплинути на чийсь вибір. Хочу лише, щоб у тих моїх земляків, хто відстоює своє право вільно обирати собі владу, не склалося враження, що в Росії не залишилося нікого, навіть серед українців, на чию солідарність вони могли б розраховувати і нині, і в майбутньому. Це дуже важливо. Можливо, навіть важливіше, ніж результати виборів. Академік Дмитро Сергійович Ліхачов, людина мудра, одного разу сказав мені: «Я пов’язую сподівання на майбутнє моєї великої Батьківщини лише з формуванням вільної і самостійної людини». Я з ним згоден, і від себе міг би додати лише: «і з солідарністю таких вільних людей, з готовністю, як казали польські повстанці, а потім і російські кадети, виборювати «нашу і вашу свободу».

Я — українець і люблю свою Батьківщину. Росію теж люблю і нині живу в ній. Упевнений, любов до Батьківщини не містить у собі конфлікту. Він виникає тоді, коли хтось вирішує, що любить землю батьків більше, ніж його одноплемінники. Такий «патріотизм» справді перетворюється на «останній притулок негідника».

Особливістю російсько-українських відносин є те, що Бог і історія не залишили нам вибору. Ми тільки разом можемо бути вільними або невільними. Для України відносини з Росією, як і відносини з Україною для Росії, не можуть бути предметом політичної суперечки. Це — безумовний загальнонаціональний пріоритет для обох країн. На жаль, і російська, і українська влада, судячи з того, що вони разом роблять на виборах, поки що цього не розуміють.

Неможливо прийняти твердження влади, що не вона, а опозиція сіє розбрат і смуту в українському домі. В опозиції є різні люди. З деякими мені важко знайти спільну мову. Я зі сходу, вони нерідко — з заходу. Я переконаний соціаліст, багато хто з них — ліберали й націоналісти (у прямому, а не в лайливому значенні цього слова). Я припускаю, що серед них, як і скрізь, є люди, готові через багато що переступити в боротьбі за владу. Все так. Але судити про це поки що неможливо, оскільки влади у них поки що немає.

Вина за те, як проходять вибори, може бути обопільною, але відповідальність лежить на владі, і тільки на ній. Тим більше коли судова влада заслабка, а «четверта влада» — засоби масової інформації, на жаль, є лише продовженням першої. Відверто кажучи, я не знаю, що можна нині зробити. Але впевнений, що доти, доки одна зі сторін, які змагаються на виборах, тримає в руках усі важелі влади, чесних виборів не буде, і ніхто не переконає мене в протилежному. Нинішня українська кампанія ще раз підтверджує це.

У червні в мене склалося враження, що російсько-українські відносини подолали певний бар’єр і переходять у нормальний режим шанобливих відносин рівних і зацікавлених партнерів.

На нараді в російському МЗС із керівниками дипломатичних представництв Володимир Путін сказав, що, визнавши незалежність нових держав, слід і поводитися в них відповідно. Приблизно так, згідно з повідомленнями у ЗМІ, президент Росії сформулював своє бачення міждержавних відносин на пострадянському просторі, зокрема й з Україною. За цією заявою, крім іншого, вбачалося зростання впливу професіоналів-міжнародників, дипломатів. Досі частіше говорили про «близьке зарубіжжя».

Можна було очікувати серйозних змін у російсько-українських відносинах. Рішення російського уряду про порядок стягування ПДВ, українського Кабміну — про використання нафтопроводу Одеса—Броди та деякі інші постанови, незважаючи на всі суперечки, що не перестають точитися навколо них, були конкретними кроками саме в цьому напрямі. Насторожувало те, що МЗС Росії чи то саме відсторонилося, чи то було відсторонене від цієї роботи. Принаймні важко пригадати значущу заяву зовнішньополітичного відомства Росії з цього приводу.

З початком активної фази передвиборної кампанії в Україні на перший план у російсько-українських відносинах вийшла адміністрація президента РФ. У цьому не було б нічого дивного. Адже адміністрація президента — «мозковий центр» глави держави. Якби не одне але. На сцену вийшли не прес-секретар президента або, наприклад, його помічник із міжнародних питань, а приватні особи.

Російський політолог, президент «Фонду ефективної політики» Гліб Павловський узяв на себе обов’язок доводити до відома російської, української і світової громадськості позицію глави російської держави щодо одного з головних зовнішньополітичних питань. Згадаємо заяву, зроблену паном Павловським на УТ-1 на початку серпня. Адміністрація президента Росії на пустощі політолога не відреагувала.

Незабаром Гліб Олегович повторив заяву про підтримку Путіним одного з кандидатів уже на російському телеканалі. Відеосюжет, що передував розмові, викликав замішання навіть у ведучого програми. Він запитав, чи не зашкодить таке подання українських подій двостороннім відносинам у майбутньому. Запитання було, що називається, в яблучко і здивувало точністю формулювання самого політолога.

Літо також було позначене низкою, як кажуть фахівці, «хеппенінгів», тобто штучних інформаційних приводів: створення і засідання «Російського клубу» в Києві, з’їзд представників українських громадських організацій у Москві, «опитування» українських робітників у Росії тощо.

Група російських фахівців на чолі з Павловським у взаємодії, як стверджують, зі штабом одного з кандидатів у президенти України, використовуючи практично повний контроль над інформаційним простором і в Україні, і в Росії, створювали міф про «українську політичну альтернативу». Суть цієї казочки приблизно така. В Україні є два реальних кандидати. Один із них — друг Росії, інший — її ворог. Переможе, звісно, друг, і відносини між Україною й РФ почнуть бурхливо розвиватися. Всі проблеми буде знято. Україна відмовиться від вступу до НАТО та до ЄС і остаточно зробить вибір на користь ЄЕП. Буде запроваджено подвійне громадянство, російська мова стане другою державною в Україні, кордон можна буде перетинати майже без контролю тощо.

Аналізувати міф — річ марна. Міф він і є міф. Наскільки «казки Павловського» вплинуть на українських виборців — покажуть вибори. Цікавить інше: де закінчується міф і починається політика; який середньостроковий і довгостроковий вплив справлять ці маніпуляції масовою свідомістю на російсько-українські відносини — в разі перемоги того кандидата, для якого він створювався, і в разі його поразки. Важливо також зрозуміти, де пролягає межа, якої не повинні переступати політики, з одного боку, та відповідальні політтехнологи, якщо такі існують, — з іншого.

Деякі люди в Москві говорили мені, що пан Павловський не має впливу. Він діє, як завжди, напористо й винахідливо, на свій страх і ризик. Події літа та початку осені засвідчили, що в питанні російсько-українських відносин Гліб Олегович, не будучи фахівцем із них і до виборів не претендуючи на таку роль, є для керівництва РФ головним експертом. Або Кремль вдає, що це так.

У «хеппенінгах» Гліба Павловського помічено багато людей — губернатори, політологи, керівники російських ЗМІ, голова адміністрації президента й навіть сам Володимир Володимирович. Кого там не було, то це фахівців-міжнародників і україністів. Нечисленні російські експерти в цій галузі — Сергій Караганов, Костянтин Затулін, Аркадій Мошес, Андрій Піонтковський, Олександр Міллер, Андрій Окара та інші — участі в таких зустрічах не брали. В цьому немає нічого дивного, адже не політика вироблялася, а міф створювався.

Деяка відстороненість російського МЗС також зрозуміла. В будь-якій країні є політичні лобісти, впливові політологи й експерти. Але річ у тому, що ця група не вибудовує і не може вибудовувати довгострокових або навіть середньострокових політичних програм. Контракт виконано, й можна умити руки. В цьому немає нічого ганебного — така вже специфіка цього бізнесу. Адже насправді політологи за політику не відповідають. А відповідати доведеться іншим. І вже хто-хто, а дипломати знають, як такі питання вирішуються, які міжнародні наслідки для України і Росії можуть викликати ігри непрофесіоналів і де пролягає межа між пі-аром та політикою.

Вже очевидно, що поведінка Росії під час виборів в Україні створить для російсько-українських відносин багато проблем.

Навіть якщо переможе Віктор Янукович, що поки що зовсім не очевидно. Аби бути президентом України, а не Донбасу, йому доведеться відмовитися від даних ним Росії обіцянок. Не думаю, що це сподобається Москві. Можна з високим рівнем імовірності припустити: в результаті замість рівних відносин дві держави переживуть гострі напади любові й не менш гострі напади ревнощів.

Хотіли того чи ні режисери та постановники передвиборного українського шоу в Росії, результат його цілком передбачуваний — зміцнення у суспільній свідомості українців одвічної підозри, що Росія зацікавлена лише в одному — будь-що «прив’язати» до себе Україну. Що Росія готова допомагати в Україні лише тим, хто улещує її. Що вона робитиме це тільки в обмін на згоду рухатися у фарватері ро-сійської політики без заперечень. А на це навіть Олександр Лукашенко не йде. Хоча на час виборів частина української нової еліти з цим, можливо, й погодиться. Але не слід сподіватися на щирість і довгочасність таких відносин...

І тут немає нічого особистого, ніяких національних чи індивідуальних рис характеру. Все об’єктивно. Якщо в Росії є хоч якісь «обгрунтування» для обмеження демократії (війна в Чечні, терористичні акти, самоправність місцевої влади тощо), то в Україні їх немає. Будь-які кроки у бік від демократії в Україні призведуть, щонайменше, до трьох цілком передбачуваних наслідків, кожен із яких здатен втретє поховати «український проект».

По-перше, Україна позбудеться можливості використати свій єдиний потенціал розвитку — інтелектуальний, людський. Без демократизації він не запрацює. Сировинних же ресурсів в Україні, на відміну від Росії, недостатньо. По-друге, існує небезпека розколу єдиної поки що країни на дві або три частини.

Дисонанс у настроях між західними і східними регіонами України останніми роками ослабнув. Тривав процес формування суспільної свідомості сформованої політичної нації.

Однак нинішня кампанія, хоч би хто переміг на виборах, уже призвела до того, що або захід, або схід України вважатиме себе у програші. Благотворний для країни процес зупинено або, щонайменше, призупинено. Значна частина вини за це лежить на людях, які контролюють майже всі ЗМІ країни. Чого вартий лише рекламний ролик, у якому мапа України розділена на три регіони, позначені як перший, другий і третій сорт. Якщо відбудеться, вибачте, політичне згвалтування, не важливо — сходу чи заходу, то метанням яєць, попри всю природну толерантність українців, може не обмежитися.

По-третє, не повинно бути ілюзій щодо реакції у світі на «вибори з українською специфікою». Ці вибори будь-який незалежний експерт не може визнати ні демократичними, ні вільними, навіть за заниженими оцінками. Не треба їхати на виборчі дільниці, досить подивитися телевізор. Російське керівництво готове заплющити на це очі. Але тим, хто прийде до влади в Україні таким шляхом, навіть із поправками на відомий прагматизм Заходу, не слід розраховувати на розуміння, і тим більше на співробітництво з ним. Надворі не 1994-й, а 2004 рік!

Питання європейської інтеграції України буде зняте з порядку денного навіть у тому вигляді, в якому воно стоїть нині. На превелике задоволення євроконсерваторів і слов’янофобів у ЄС, проект «великої Європи» засунуть у найдальшу шухляду. Україна і Росія на довгі роки опиняться поза головним інтеграційним процесом у Європі. Чи відповідає це національним інтересам Росії або України? Я так не вважаю. Чи можна цим знехтувати? Так, якщо політичний вибір остаточно зроблено на користь самоізоляції й авторитаризму. Яких наслідків можна очікувати у такому разі для України? Таких самих, як і при перших двох спробах посісти гідне місце в Європі та світі — у XVII столітті й на початку ХХ століття. Невже хтось у Києві або в Москві може всерйоз розглядати це як альтернативу розвитку на початку XXI століття? Не вірю!

Сподіваюся, що і глава президентської адміністрації пан Медведєв, і президент Путін розуміють це і знають ціну передвиборним рішенням. Маючи, як мінімум, десяток приводів, жоден із них жодного разу прямо не висловився на підтримку одного з кандидатів. І правильно зробили. Погралися — й досить. А в разі чого... Скажемо, що «Гліб попутав».

Але річ не лише у владі, в небажанні з нею розлучатися, у її покладанні на всемогутність політтехнологів і непорушність створюваних ними міфів. Усе, що ми з вами спостерігаємо, стало і прямим наслідком загальної помилки як українських, так і російських демократів. І ті, й інші боролися за владу, коли треба було боротися за принципи. До чого це призвело в Росії, ми вже, на жаль, бачимо. Україна поки що на роздоріжжі. Від її вибору залежить майбутнє не лише України, а й Росії, а в якомусь сенсі — і всієї Європи.

Хоч би яким був результат виборів (гадаю, він багатьох здивує), уже нині зрозуміло — завали політичного сюрреалізму, створені найманими політтехнологами, доведеться розбирати тяжко і довго.