«ГЕРБ СВОБОДИ — ЗНАК ПИТАННЯ»

Цей мудрий вислів придумано не нами, а польським майстром політичного афоризму Єжи Лецем. Він пішов з життя 1966 року. Валенса, Курань і Михник були вже потім. Це за ними пішли тисячі докерів, це вже потім мільйони поляків відстояли своє право жити в цивілізованій країні, це вже потім Польща стала органічною європейською країною. Для України ж 2000 року визначення свободи, дане Єжи Лецем за часів соціалістичної Польщі, цілком актуальне. Революція в державі чи її еволюції можливі тоді, коли народ і держава ведуть між собою діалог, ставлячи запитання й знаходячи відповіді без самообману. А коли запитань немає, то це означає, що суспільство й держава перебувають у стані деградації. Скраю опинилися хати, будинки й палаци. Скраю опинилася країна, котра ще кілька років тому бачила себе в центрі, а зараз упевнено перетворюється на другу Білорусь, і в перетворенні цьому задіяна не тільки влада, а й суспільство. Найзначимішою відмінністю на сьогодні від сусідньої держави є наше лицемірство: ми все ще продовжуємо робити вигляд, тоді як у Білорусі давно перестали напружувати себе подібними потугами.

Настільки похмура картина продиктована аж ніяк не останніми подіями, поштовхом до яких стала сенсаційна заява Олександра Мороза в парламенті. Вона існує сама по собі. Ми писали її разом останні дев’ять років, не шкодуючи похмурих тонів, але при цьому вперто дивилися на полотно крізь рожеві окуляри. Але якщо спробувати відкласти їх убік, то стане цілком зрозуміло, що найбільший за історію незалежності політичний скандал незалежно від його причин і наслідків є закономірним наслідком аномальних процесів, які відбуваються на нашій території. Закритість інформації від суспільства, ручне управління політикою, економікою та правосуддям у країні, відсутність опозицій, недорозвиненість свободи слова - усе це і багато іншого ввело країну в період морально-політичних катастроф. Ситуація дуже схожа на ту, що, за пророцтвами вітчизняних і закордонних фахівців, очі- кує Україну, Росію й багато пострадянських держав у технічній сфері: безжалісне використання технічних потужностей, побудованих за часів Радянського Союзу, чи то заводи, літаки чи кораблі, без вкладення належних коштів у реконструкцію й ремонт неминуче призведуть і вже призводять до серії аварій і катастроф. Щось схоже відбулося й у суспільно-політичній сфері життя. І треба думати, що скандал із касетою - не останній.

Цинізм влади, відсутність розумних опозиційних лідерів, тотальний контроль, заснований на шантажі, безпрецедентне посилення ролі силових відомств, нерішучість відповідальних за економічні реформи - ось ті складові, котрі найсерйознішим чином гальмують розвиток правової держави. Але не це здається сьогодні найстрашнішим. Байдужість - той алмазний пісок, який не дає працювати механізму громадянського суспільства й демократії.

«Не бійся ворогів, у гіршому випадку вони можуть тебе вбити, не бійся друзів - у гіршому випадку вони можуть тебе зрадити. Бійся байдужих - вони не вбивають і не зраджують, але тільки за їхньої мовчазної згоди існують на землі зрада й убивство», - ця фраза Р.Еберхардта стала банальністю, але ви не замислювалися над тим, що банальність - це незрозуміла істина? І вона відкривається по-новому, коли стає актуальною.

У демократичній країні народ має право знати. У недемократичній він засуджує на парт- і профзборах чеський «Маніфест-2000», не читаючи його, Солженіцина - не бачачи його книг у вічі, «Хартію-77» - не цікавлячись, хто за нею стоїть.

Сьогодні ж український читач і глядач разом із вечерею ковтає безпідставні заяви силовиків про те, що тілу, знайденому в Таращі, не менше двох років. Бездоказові обвинувачення на адресу Президента про причетність його до розправи над журналістом, утім, як і бездоказові обвинувачення на адресу Олександра Мороза в прагненні за рахунок скандалу цинічно підвищити свій рейтинг...

У нашій країні народ має право не знати?

Ми не публікуємо розшифровку запису не тому, що кожен, хто прослухає її, зрозуміє, що розкріпачений у своїх виразах Лесь Подерев’янський просто відпочиває, і не тому, що у разі її публікації «Дзеркало тижня» може не вийти точно так само, як газета соціалістів «Товариш». Просто не маючи на руках сертифіката експертизи про справжність голосів, записаних на плівці, ми не можемо ознайомити вас із стенограмою, хоча вона доступна всім, у кого є комп’ютер і вихід в Інтернет. Але базуючись на інформації, зібраній в парламенті, адміністрації Президента, у незалежних журналістів, співробітників посольств і українських правоохоронних органів, ми в змозі висунути низку версій, причин її появи, використання, а також висловити припущення щодо наслідків для держави скандалу з плівкою, на якій голоси, схожі на голос Леоніда Кучми, міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка та глави адміністрації Володимира Литвина, обговорюють план незаконної депортації опозиційного журналіста Георгія Гонгадзе в Грузію під виглядом викрадення його чеченцями; висловлюють у неприпустимо непристойній формі обурення діяльністю опозиційних журналістів; ведуть мову про стеження за Георгієм Гонгадзе; з’ясовують джерела фінансування «Української правди»; обурюються діями генерала МВС Опанасенка, який вийшов на слід тих, хто вів зовнішнє спостереження за Гонгадзе, і дають указівки звернутися до президента Грузії Шеварднадзе з вимогою про відкликання посла Грузії, котрий оприлюднив інформацію про телефонний дзвінок у посольство з інформацією про причетність до зникнення Гонгадзе Юрія Кравченка, Олександра Волкова та Володимира Киселя.

Ми не беремося судити, чи є інформація, розповсюджена Олександром Морозом, правдою чи це майстерна фальшивка. Робити висновки - право та обов’язок відповідних структур (сподіваємося, відкритість цього процесу буде забезпечено). Але ми не хочемо залишити наших читачів без інформації про обговорення теми, яка шокувала нашу владу.

Наша країна переживає несподіване загострення давньої хвороби. Їй потрібна чітка діагностика й ефективне лікування. Давайте не будемо залишатися осторонь.