ЕПІДЕМІЯ ВАРВАРСТВА

Я не учасник Другої світової, не воювала в Афганістані та В’єтнамі, не служила в РВВС і не була в радянській армії ні «салагою», ні «дідом». Саме тому я побоююся, що читачі все нижче сказане можуть сприйняти як рімейк монологу з фільму «Раба кохання» — враженої до глибини душі жінки, котра шепоче: «Ви звірі, панове». Проте перспектива бути сприйнятою таким чином не заважає мені, матері й жінці, котра живе у XXI столітті, прошепотіти про біль. Він народився з відчуття страху перед війною, з відчуття пекучого сорому за незнайомих мені американських солдатів, із відчуття жалю та співчуття до незнайомих мені іракських в’язнів. Але не тільки. Кадри знущань у в’язниці Абу-Грейб, які приголомшили з різних причин увесь світ, загострили відчуття вразливості цивілізації як такої й розуміння тієї легкості, з якою варварство може цю цивілізацію перемагати.

По суті, сама собою цивілізація — це результат усвідомленого контролю над рефлексами й інстинктами. А безконтрольне їх домінування породжує морок жорстокості в процесі боротьби людини за виживання. Народжуючись на світ, людина нашпигована цими рефлексами й інстинктами, покликаними допомогти їй відвоювати місце під сонцем. Її життєвий шлях звільнений природою від обставин, які ускладнюють рух, таких, як гуманність, співчуття й милосердя. Всі ці чесноти людській особині прищеплюються штучно. Для частини людей це стало необхідністю, оскільки співчуття й милосердя в поєднанні з неагресивністю й порядністю несуть душі перспективу вічного життя. Для більшості дотримання цих норм стає важливим через страх перед неминучістю Страшного суду й пекельної розплати, де жінок гвалтуватимуть собаки, де в пряму кишку вставлятимуть палиці, а чоловіків примушуватимуть до неприродних статевих актів...

Цивілізація — це коли гуманність і милосердя для людини природні такою ж мірою, як потреба в їжі та воді. У мирний час складається враження, що таких більшість. Війна піддає дуже тяжким випробуванням цю ілюзію. Причому не кожна війна. Спробую припустити, що якби військовослужбовці Сполучених Штатів вели бойові дії у Швейцарії чи Нідерландах, то навряд чи могло б статися щось подібне. Зустріч із ворогом на лінії фронту віч-на-віч, чи дисплей до дисплея, перетворює людину на воїна — жорстокого і злого, але не на тварину. Ворог невидимий, котрий діє підступно, цинічно, кровожерно, не зважаючи на частку вбитих дітей і жінок, інфікує своїх візаві варварством. Жорстокість іракських бойовиків, які глумилися над тілами убитих американських солдатів, могла стати приводом для жорстокості у відповідь. Але не може слугувати виправданням. Вірус варварства дуже легко підчепити, і не тільки у військовий час, а й у відносно мирний. Скільки разів українським опозиціонерам доводилося чути кулуарні закиди, що вони діють менш цинічно, тож і значно менш ефективно, ніж влада. І дехто увірував у неможливість гуманної перемоги, й вилилося це не лише в ідеї економічного реваншу, а й у такі, здавалося б, дрібниці, як книжка про батька Медведчука чи інтерв’ю зі зведеним братом Віктора й Сергія Медведчуків, який захотів винести на суд загалу брудну сімейну білизну. Це дрібниця, яка дозволяє в малому поставити знак рівності між варварством влади, що не гребує ніякими засобами в боротьбі з опозицією, і самою опозицією, спроможною легко інфікуватися жорстокістю й аморальністю.

У дрібницях — диявол. Злочин обмеженого масштабу здатен викликати недовіру до великої й потенційно правильної справи. Огидні дії американських військових підірвуть віру мільйонів у вітринні принципи американської демократії. У її непохитність, глибину й усвідомленість. І це, на мій погляд, буде помилкою. Самовпевненість рульових у Вашингтоні дає підстави для роздратування. Злочини рядових — для зловтіхи та бридливості. Але є американська система і є американський народ, які не раз доводили свою готовність до болючої процедури самоочищення, що супроводжується публічними визнаннями власних помилок. Соратники Медведчука, які епідемією темників понівечили українську журналістику, витратили чимало зусиль спочатку на те, щоб приховати наявність цензури, а потім — щоб довести нормальність цієї патології. Як багато слів ми почули про те, що темники працюють в Америці, про цензуру в цій країні та залежність ЗМІ. Але ж це там, у Вашингтоні, що перебуває у стані війни, американські журналісти розкрили гнійну історію зі знущаннями в іракській в’язниці. Саме американська преса, яка усвідомлює наявність всесвітнього антиамериканського шторму, витягла на світ божий злочин власних співвітчизників. Це вам не базікання наших телеканалів про двох солдатів, що курили в неналежному місці...

Авжеж, не можна заплющувати очі на те, що в Сполучених Штатах відбувається передвиборна кампанія. Вибух скандалу значною мірою на руку кандидатові від демократів Керрі. Але еліта США переважною більшістю демонструє готовність до проведення ревізії американських дій в Іраку. Далеко не всі критикують прийняте стратегічне рішення про початок воєнної операції, проте це не заважає демократам і низці республіканців аргументовано критикувати тактичні кроки адміністрації Буша та глави його військового відомства. Прорахунки й помилки Рамсфелда відкрито обговорюються в американських ЗМІ, Конгресі й сенаті. Складається враження, що його відставка неминуча. Просто президент США дозволив собі слабкість продемонструвати силу. Така ситуація знайома й українцям: під тиском Верховної Ради 2000 року Президент не відправив у відставку глав СБУ й МВС. Проте згодом і Леонід Деркач, і Юрій Кравченко свої посади втратили. Але це вже наче не було результатом політичного тиску на Президента. А в американській ситуації категоричність і правовий нігілізм Рамсфелда створили цілу низку проблем, у яких ще довго розбиратимуться. Однією з перших трагедій, що сталися з вини американської армії в Іраку, була загибель журналістів, за яку так ніхто й не відповів. Обставини смерті Тараса Процюка, що загинув від пострілу американського танка, безперечно, мають бути ще раз розслідувані в психологічно нових умовах, що зобов’язують американську сторону до більшої відкритості та об’єктивності у проведенні дізнання.

У сформованих непростих умовах виникає спокуса переглянути свої рішення стосовно присутності в Іраку країн—членів коаліції. Україна — не виняток. Щиро кажучи, введення українських військ в Ірак і їхня участь у незаконній, із погляду міжнародного права, коаліції в мене ніколи не викликали захоплення. При всіх об’єктивних аргументах «за», що їх наводять МЗС і Міністерство оборони, ті, хто приймав рішення, керувалися особистими інтересами. Президент закривав відкритий Америкою антикучмівський фронт, відомий дипломат, пропонуючи Президенту вихід зі складної ситуації, торував собі кар’єру, а ще один міністр розраховував добряче заробити на іракських контрактах... Але після ухваленого владою та проковтнутого суспільством рішення кулаками махати або смішно, або непристойно. Зруйнувати коаліцію й вийти з Іраку хоч Україні, хоч Польщі, хоч Сполученим Штатам (які значно чутливіші до людських втрат, ніж слов’янські країни) — означає продемонструвати слабкість цивілізації перед закладеними фугасами й терористами-камікадзе. Відступити сьогодні, не вивівши Ірак на якісно новий демократичний виток, означає зменшити територію цивілізації на площу Іраку. Більше того, відчувши успіх і ефективність методів, варвари зможуть приростати площею кожного нового вибуху на території опонентів. І світ крихкого милосердя почне різко зменшуватися, як шагренева шкура.

Переглядаючи хроніку американсько-іракського скандалу, пов’язаного з катуваннями та знущаннями, дуже важливо пам’ятати, що не всі американці здатні й можуть діяти так. Причетних до скандалу може бути десяток чи два, а сімсот громадян цієї країни вже віддали свої життя за те, щоб країну Саддама Хусейна на певний час перетворити на ізолятор, провести санацію й вилікувати від варварства, в якому, до речі, бували значно страшніші й незрівнянно масовіші катування та знущання з людей. Важливо пам’ятати й те, що, м’яко кажучи, не всі мусульмани — терористи.

У Корані абсолютно чітко сказано, що свідченням щирості віри мусульманина є наявність у нього співчуття, а людина, котра не вміє співчувати, взагалі не може вважатися віруючою. «Воюйте на шляху Божому з тими, хто воює з вами; але не будьте несправедливі, оскільки спокуса згубніша за вбивство». Це Коран.

Справедливість — складна категорія. Світ поділяється на дві частини: на тих, хто визначає «справедливо чи ні», керуючись силою рефлексів, і тих, хто керується силою розуму, великодушності й доброти. З кожною зміною покоління, з кожною зміною влади других повинно ставати більше. Інакше вірус, що живе в кожному з нас і називається Синдромом Дефіциту Цивілізації, перетворить нас із носіїв на смертельно хворих.