ДВА ВІКТОРИ ТА ОДНА ВІКТОРІЯ

Ще тиждень тому Президент України Леонід Кучма переконано говорив, що в країні немає політичної кризи, позаяк усі гілки влади працюють нормально. Нинішнього тижня політична криза в трактуванні Леоніда Кучми прийшла в Україну. Сьогодні вже можна впевнено говорити про протистояння між прем’єром і батьками-фундаторами парламентської більшості. Конфлікт може остаточно паралізувати роботу як законодавчої, так і виконавчої влади. Цього тижня очевидним став початок публічних воєнних дій між Віктором Ющенком і Віктором Медведчуком. До моменту ультимативного виступу першого віце-спікера, суть якого зводилася до того, що: «Або Ющенко створює коаліційний уряд, або прем’єр 5 квітня парламентом буде відправлений у відставку», воєнні дії фракції СДПУ(о) та її союзників, у даному випадку Олександра Волкова, велися в режимі партизанської війни. Тепер настав час відкритих і рішучих боїв. Чому саме тепер? Спробуємо відповісти на це запитання.

По-перше, Віктор Ющенко і багато хто з його однодумців у парламенті мають рацію: коаліційний уряд без ухвалення закону про партійну систему виборів у парламент, без формування в парламенті партійної коаліційної більшості, без внесення змін у Конституцію стосовно права парламентської більшості формувати уряд — просто неможливий. Тільки за цих умов парламентська більшість може нести консолідовану відповідальність з урядом за стан економіки в країні. На сьогодні ніяких механізмів, спроможних узаконити таку відповідальність, немає. Будь-який меморандум про згоду, підписаний між урядом і більшістю, із погляду права й відповідальності буде фільчиною грамотою.

Що ж убачають у створенні коаліційного уряду лідери СДПУ(о), «Демократичного союзу» і «Трудової України»? Передусім — розподіл адміністративного та бюджетного ресурсу між тими, хто, за задумом олігархів, повинен узяти більшість у майбутньому парламенті. Сьогодні парламентські вибори — це боротьба за кнопки, якими, при збереженні нинішнього Президента, керуватиметься країна. Усі, тобто абсолютно всі, усвідомлюють це. Саме тому передвиборна кампанія буде безпрецедентно жорсткою і дуже дорогою. У цій ситуації будь-який портфель в уряді є серйозним важелем адміністративного ресурсу. Ми звикли вважати, що під час передвиборних кампаній і навіть у мирний час важливо розставити своїх людей на такі точки, як міністерства енергетики, фінансів, внутрішніх справ, оборони. Важливий контроль над фінансовими потоками в НАК «Нафтогаз Україна» і НАЕК «Енергоатом». Але не варто забувати, що міністр освіти — це контроль над учителями, викладачами та студентами. Міністерство охорони здоров’я — це мільйони медичних працівників, переважна більшість із котрих є бюджетниками. Так зване міністерство інформації — це засіб впливу на друкарні й опозиційні ЗМІ. Словом — кожен «штик», відданий в уряді представникам партій, які поставили за мету взяти більшість у парламенті, це зміцнення адмінресурсу. Не можна виключати, що в разі одержання посади прем’єра будь-ким із прихильників квазікоаліційного уряду певні посади запропонують і Компартії. Приміром, Міністерство праці чи Пенсійний фонд. А чом би й ні? Інша річ, що комуністи можуть не захотіти входити в уряд і ділити відповідальність за результати його діяльності. Оскільки їхня логіка вірна: свої 20—25% за партійними списками вони візьмуть і так, тим паче що влада сама буде в цьому зацікавлена — проблема либонь не в них, а в партіях, що підтримують Ющенка, і Морозівських соціалістах.

По-друге, аналізуючи причини загострення протистояння між лідерами СДПУ(о) та прем’єр-міністром, треба враховувати проміжні, але вже реальні наслідки «касетного скандалу». Ослаблений Президент потрапив у дуже складне становище. З одного боку — він не допускає думки про відставку, з іншого —чітко розуміє, що основною його опорою в нинішній ситуації виявилися олігархи. Але олігархи — це дуже голосно сказано. Вагомість Ігоря Бакая в політиці сьогодні визначається нульовою цифрою, а його фінансова вага виражена величезною сумою його особистих боргів. Олександр Волков має порівняно з минулим дуже символічний вплив на економічні й політичні процеси. Його імідж одіозний, його бізнес не має реальної структури, для Заходу він — виплодок пекла, що останнім часом особливо підкреслюється західними ЗМІ в зв’язку з арештом Юлії Тимошенко, запротореної у Лук’янівку фактично за тими самими обвинуваченнями, які Захід висуває проти Олександра Михайловича. До речі, багатьох здивувало співробітництво СДПУ(о) й Демсоюзу: рейтинг ДС мізерний, імідж Волкова навряд чи привабить виборців, фонд «Соціальний захист» при зміцнілих губернаторах — примара. Проте СДПУ(о) зблокувалася з Демсоюзом і, скоріш за все, це пов’язано з бажанням Медведчука й Суркіса обнулити в оточенні Президента джерело, потенційно спроможне, використовуючи доступ і досі збережену довіру Президента, працювати проти них. Плюс розподіл видатків на виборчу кампанію. Словом, об’єктивно Олександр Волков для Президента не опора, а радше гиря. Безумовно, основною президентською бойовою одиницею є Суркіс і Медведчук. І в цьому моменті приховано пастку для Президента. Він змушений підтримувати лідерів СДПУ(о) і мовчки дивитися, як ці люди де-факто щодня займають нові владні плацдарми.

Зі свого боку ніхто з олігархів не може відчувати щирого теплого почуття до Президента, але неприязнь до Ющенка та його пристрасті до прозорої економіки, страх перед невизначеністю, яка може настати для олігархів у разі відставки Президента, змушують їх ні на крок не відходити від гаранта Конституції. Хоча, по суті, сьогодні Президент перетворився для них на гаранта ресурсів. Якщо на тлі кризи пропрезидентські олігархічні партії візьмуть владу над Кабінетом міністрів, то на Банковій, із погляду впливу на ухвалювані рішення, можна буде повісити великий комірний замок і відмикати його лише тоді, коли господарям виконавчої влади буде потрібна підтримка з вуст Президента чи секретаря РНБОУ Євгена Марчука.

Таким чином, заяву віце-спікера слід розглядати не як тактичний конфронтаційний хід, а як оголошення намірів, стратегічна мета яких — повноцінна влада в Україні. Немає сумнівів у тому, що, коли Віктор Медведчук обійме посаду прем’єра, спікера чи Президента, в його руках у дуже стислі строки зосередиться абсолютна влада.

Ресурси

Сьогодні ще невідомо, чи стане боротьба віце-спікера з прем’єром боротьбою самого прем’єра. Різкі заяви у відповідь Віктора Ющенка дозволяють вважати, що прем’єр-міністр підняв кинуту рукавичку й готовий на дуелі захищати свою честь і своє ж майбутнє. Проте не можна виключати, що Віктор Андрійович таки піде на певні компроміси. Правда, не з самим Медведчуком і з СДПУ(о), а з низкою фракцій, з яких складається пропрезидентська частина більшості. Не можна виключати, що ці фракції можуть знайти у своїх надрах професіоналів, спроможних обійняти ряд посад у Кабміні, особливо ті з них, які провалені персоналіями, ангажованими рік тому Віктором Ющенком у свій уряд.

Стосовно висловлення недовіри Віктору Ющенку парламентом 5 квітня... Здавалося б, сьогодні в прем’єра практично немає шансів устояти: СДПУ(о), комуністи, «Відродження регіонів», «зелені», скоріш за все, попри позицію Плюща, й НДП, група Вітренко, фракція «Яблуко» голосуватимуть проти прем’єра. І причиною цього голосування, повторюся, буде не провал виконання програми уряду, про що серйозно говорити навіть ніяково, а прагнення зайняти плацдарм виконавчої влади, який забезпечить перемогу на наступних виборах.

Так виглядає ситуація сьогодні. Проте не можна не помічати, що Кабмін, а надто його верхівка, починають консолідуватися в політичну силу. Не можна не помічати, що в деяких із названих вище фракцій може початися серйозний розбрід і коливання в зв’язку з перспективою касетного скандалу (а в тому, що пан Мельниченко й К0 викинуть на інформаційний ринок нову порцію записів, практично не викликає сумнівів, оскільки опозиція може сприйняти як директиву рекомендацію австріяків звіряти події, зафіксовані на плівці, із тим, що відбувалося насправді). Не можна не помічати й того, що на долю прем’єра може істотно вплинути позиція країн Заходу: що нижче падатимуть на західних політичних біржах акції Президента, то більше зростатимуть ризики тих представників оточення Президента, чиї капітали лежать у банках західних країн. І як наслідок підвищуватимуться шанси Віктора Ющенка не тільки залишитися в прем’єрському кріслі, а й стати реальним центром тяжіння усіх, хто захоче зістрибнути з «Титаніка» (якщо, звісно, президентському кораблю дадуть цю назву, про що сьогодні ще рано говорити). Насправді вже сьогодні до Ющенка потягнулися сили з президентського стану. Це саме ті сили, яких Президент не стільки обігрівав своїм теплом, скільки терпів, позаяк вони є об’єктивною реальністю в регіонах.

Не варто також недооцінювати можливості Івана Плюща, котрий уже нинішнього тижня досить різко висловився про позицію Віктора Медведчука й Олександра Волкова. А кількома днями раніше у присутності багатьох свідків заявив, що коли більшість у парламенті розколеться на пропрезидентську і пропрем’єрську частину, то він буде в пропрем’єрській.

І зрештою головним плюсом Віктора Андрійовича є, безумовно, позитивні результати більш аніж річної роботи його уряду.

Серед мінусів у Віктора Андрійовича, безумовно, взаємно алергічні реакції на лінії прем’єр—Москва, відсутність сильної й добре організованої команди, здатної розробляти стратегію і зрозумілою мовою говорити з пропрезидентською частиною парламенту, і найголовніше — нерішучість і непослідовність прем’єр-міністра у веденні політичної лінії.

Що стосується ресурсів Віктора Медведчука, то вони теж чималі. Вже сьогодні за ним суттєва підтримка народних і арбітражних судів, у його руках сенсорний пристрій, що визначає рух найвизначніших постатей у Генпрокуратурі, контроль над декількома губернаторами, розгалужена структура СДПУ(о), сильна, згуртована і практично-цинічна команда. Крім того, Віктора Медведчука й Євгена Марчука, котрий не має до нього ніякого стосунку, підтримує цілий ряд впливових персон у Росії. Втім, чому тільки в Росії? У цих політиків є потужні лобісти і на Заході: політолог Саша Рар у Німеччині, який присвятив шпальту в газеті «Ді Вельт» тому, що Віктор Медведчук стане президентом України, змінивши Кучму, і піарівська агенція «Апко» у США.

У пасиві в СДПУ(о) та її лідера: відсутність щирих політичних союзників, побоювання багатьох бізнесменів стати цеглинами в піраміді імені Павла Лазаренка №2, конфлікт із хазяями Донбасу, що контролюють усе живе у своєму регіоні і впливають на частину електорату Дніпропетровської та Запорізької областей.

Пройти затвердження на пост прем’єра в парламенті у Віктора Медведчука практично немає шансів. Тому, швидше за все, у разі відставки Ющенка йому або доведеться проводити свого ставленика, або підтримувати кандидата тієї ж групи крові.

Серед потенційних мінусів не можна не відзначити і той факт, що політичну й економічну біографію двох видатних політиків ще ніхто за великим рахунком, окрім Юрія Кравченка та Леоніда Деркача, предметно не вивчав. А якщо й вивчав, то в Україні своїми знаннями з громадськістю не ділився.

Психологія

Правду кажучи, важко знайти людей, які так радикально різнилися б один від одного, як Віктор Ющенко і Віктор Медведчук. Спільне в них лише одне — це ім’я, що в перекладі означає «переможець». Але при цьому кожному з них у нинішній ситуації доведеться поборотися за більшу прихильність янгола-хранителя.

У діях першого переважає мораль й інтелігентські рефлексії, у діях другого — цинізм, практичний розрахунок, іноді жорсткість. Перший — добре розбирається в економіці, тяжіє до західного стилю її організації, але дуже слабкий у політичних ходах. Другий — успішний у приватному бізнесі, абсолютно не зловживає словом «прозорість», однак розумний і досвідчений у політичних іграх. Перший — високий, чарівний, подобається багатьом жінкам, які представляють значну частину електорату. Другий — напевно, теж нічого. Дії першого в лютому абсолютно підтримували 29,7% населення країни, другого — 5,5%. Першому абсолютно не довіряє 21%, другому — 38%. Перший задекларував 1999 року кілька тисяч, другий — понад п’ять мільйонів гривень. У першого — четверо дітей, у другого — одна дитина. У першого немає команди, у другого — є, причому одна з найсильніших у країні. Першому вірять, другого бояться.

Подібне протиставлення можна було б продовжувати дуже довго. Вони могли б бути двома частинами одного цілого. Але, напевно, це можливо в іншому житті, бо якщо вам хтось скаже, що українські політики у своїх діях керуються винятково інтересами, то це буде неправдою. Найчастіше на поведінку суб’єктів значною мірою впливають емоції й особисте ставлення до опонента. У нашому випадку психологічний підтекст протистояння Медведчук—Ющенко наявний.

Віктор Андрійович навряд чи зможе із симпатією ставитися до Медведчука і його команди, оскільки прямо асоціює з ними: жорстку протидію реформам, у тому числі в ПЕКу; відкриття кримінальної справи й арешт Юлії Тимошенко; усіляку підтримку тих членів уряду, яких Ющенко бажає позбутися, про що неодноразово заявляв публічно; спотворене висвітлення всіх дій Кабінету міністрів у підконтрольних Медведчуку та Суркісу засобах масової інформації. Підігрівання конфронтаційних настроїв Президента стосовно прем’єра й уряду.

Багатьом експертам складно зрозуміти толерантність прем’єр-міністра щодо найчастіше несоюзницьких дій Президента. Складно це зрозуміти особливо тим експертам, які знають, що Віктору Ющенку передано диск із численними записами майора Мельниченка, на якому зафіксовано характерні відгуки Президента та його співрозмовників про прем’єра і близьких йому людей. Пояснити толерантність Віктора Андрійовича можна було б прагненням будь-що закріпити досягнуті в економіці показники, а для цього він, власне, і залишається на своєму посту, а також ментальним шанобливим ставленням до старшого. Виходячи з цих міркувань, прем’єр досі не позначає публічно конфронтаційних відносин із Президентом. Але прийняти ультимативний тон від першого віце-спікера Віктору Ющенку не видається можливим. На сьогодні різкі й точні заяви-відповіді Віктора Андрійовича пояснюються існуванням усього вище перерахованого беграунду і запитанням: «Ти хто такий?» Тому якщо Віктор Ющенко когось і визначає для себе в ролі ворогів, то це, безумовно, Віктора Медведчука і Григорія Суркіса.

У свою чергу Віктор Володимирович являє собою тип людей навіть у житті, не те що в політиці, нездатних комфортно співіснувати з людьми типу Ющенка. І Медведчук, і Суркіс — переконані сексисти. Попри небезпеку вони не залишають своїх напризволяще, для них культовим поняттям є чоловіча дружба й обидва вони з тих чоловіків, котрі перші враження про людину складають за силою рукостискання. Обидва надзвичайно хворобливо реагують на критику і геть нетерпимо ставляться до приниження.

Саме тому і Медведчук, і Суркіс не те що з антипатією, а з бридливістю ставляться до прем’єр-міністра, котрий не займає чіткої і продиктованої обставинами політичної позиції. Один великодосвідчений і поважний член фракції СДПУ(о) якось сказав: «Повірте мені, Кучма зразка 1993 року ніколи не підписав би «заяву трьох», яку підписав Ющенко». Гадаю, він має рацію. Але зараз мова не про це. Йдеться про те, що керівництво СДПУ(о) не поважає прем’єр-міністра як особистість.

З іншого боку — політики, котрі роблять «козу» кожному, хто кинув на них кривий погляд, величезну кількість принижень зазнали від Президента України. Тому скандал із Ющенком — це не лише конфлікт економічних і політичних інтересів, це можливість відірватися й випустити пару, причиною накопичення якої є не лише дії прем’єр-міністра.

Віктор Медведчук і Григорій Суркіс не є тими людьми, котрі відчувають сентименти стосовно всіх, хто не вміє займати і відстоювати власну позицію. У їхній ментальності — переступити і переробити. Тому можна досить чітко уявити, яким буде ставлення цих політиків, у випадку приходу до влади, до покірливого й безмовного народу...