«ДВА КОЛЬОРИ МОЇ»

Незалежність. Чи замислювалися ми над тим, що її антиподом є залежність? Мабуть, підсвідомо — так. Особливо тоді, 1991-го, коли душа рвалася на волю з радянського полону, задихаючись у відведеному для неї тісному «червоному куточку». Як вірили одне одному, як упевнено говорили про завтрашній день!

Правда, досить скоро романтичне цунамі згасила зустрічна хвиля реалій нового життя. Ми й озирнутися не встигли, як у боротьбі духовної та практичної стихій виявилися зметеними плани, устої, традиції, уявлення про межу між порядністю й непорядністю, правдою та неправдою, життям і виживанням. Відмовившись від пайкової соціалістичної системи, відійшовши від суспільного устрою з білим верхом і чорним низом, ми не змогли, як багато хто з наших побратимів за соцтабором, швидко побудувати обмежувальний законодавчий каркас. Зяюча порожнеча наповнилася рисами, які наблизили до братів наших менших: ми стали злішими, хитрішими, майже перестали жаліти слабких, зате в нових умовах швидко відновили звичку підкорятися сильним, нехай навіть і неправим.

Ми перестали розуміти, як виховувати наших дітей, що сіяти в них: добро, готовність поділитися своїм і любов до людей або ж із народження пояснювати чарівне значення слова «моє» і ще з пелюшок привчати набивати ребро долоньки об сповивальний столик, відпрацьовуючи життєво важливе вміння постояти за себе в цьому жорстокому світі.

Ми ще не перестали відчувати біль за стареньких, але більшість із нас їм не може допомогти: немає часу й коштів. Іноді ми думаємо: навіщо вони нас так виховували? Навіщо говорили й доводили власним життєвим прикладом, що чужого брати не можна, що головні сили в житті дає відчуття власної правоти, а не вміння хитрістю, грубістю й підлабузництвом відвойовувати місце під сонцем? Цікаво, а чого матері навчали тих, хто за десять років розікрав нашу країну? І що з ними тепер, чи привозять їм сини мішок картоплі на зиму?

Ми розгубилися й не знаємо, що робити зі зграйками озлоблених дітей, які не знали материнської ласки. Звідки їх стільки на наших вулицях?

Ми не можемо зрозуміти, як кровотечу можна лікувати зеленкою, а інфаркт — валідолом, які є в наших лікарнях. А ті, хто зачепився за це життя й заробляє на платне медичне обслуговування, ніяк не можуть уторопати, що в таких клініках, заплативши в касу, не треба давати хабарі лікарям...

Дівчатка не знають, чи берегти їм цнотливість до заміжжя, а хлопці — йти їм після школи в інститут чи в бригаду місцевого авторитета.

Тоді, на початку, все було таким зрозумілим, а тепер, проживши десять років власним розумом, ми не знаємо, кому віддавати владу. Ми не змогли достатньою мірою захистити тих, хто хотів говорити правду. Можливо, ми просто не хочемо її знати? Нам вистачало власних проблем і не бракує досі. Ми відмовилися від права справжнього вибору, поставивши розділову ширму між собою та державою. Ми не хочемо замислюватися над тим, що життя наших дітей, наших стареньких і, зрештою, наше власне, ще таке молоде, залежить не тільки від кількості грошей, які вдасться урвати, заробити чи виканючити. Воно залежить від того, хто писатиме закони, які рано чи пізно нам доведеться поважати. Від того, як розподілятимуться підприємства, які залишилися в держави. Від розуміння тих, хто може з екранів телевізорів, газетних шпальт сказати чи не сказати нам правду про життя нашої країни.

На десятому році незалежності за великим рахунком сформувався дуже дивний союз суспільства з державою — союз глухих верхів і німих низів. І на цьому можна було б поставити крапку. Але ви прислухайтеся й почуєте, як земля вигорілих ілюзій проростає новими пагонами. Суспільство й економіка почали загоюватися. Адаптація до нових умов життя кожного з нас, успіх кожного вдалого підприємства молекула до молекули затягує наші рани. Повільно, тяжко, але ми відновлюємося. Процес цей триватиме ще довго, але в душі ми знаємо, що він буде в десятки разів коротшим від багатовікового очікування незалежності.

Ми почали трішки більше народжувати, трішки менше помирати.

Від нас, як і раніше, в не менших кількостях на всіх рівнях вимагають хабарі, але ми помалу навчаємося захищати власні права в суді.

Ми з задоволенням слухаємо російського «Мумій Тролля», але при цьому й тиражі «Океану Ельзи» неабияк ростуть.

З жалем ми дивимося на вивіски меблевих торговельно-оптових фірм, прикріплені до прохідних НДІ та конструкторських бюро. Але ми знімаємо капелюха перед «могутньою жменькою» вчених, що не дали померти українській науці. Ми пишаємося генетиком Юрієм Глєбою та біологом Олегом Кришталем і всіма тими, хто на відміну від цивілізованого світу рухає українську науку не завдяки, а всупереч.

Нас засмучує, що наша олімпійська збірна за чотири роки з дев’ятого місця скотилася на сімнадцяте. Але щоразу, коли лунає наш Гімн і піднімається Прапор, нас переповнює гордість. У захваті від перемоги «Динамо» чи «Шахтаря», італійського Шевченка чи українсько-німецьких Кличків, слухаючи, затамувавши подих, голоси Вікторії Лук’янець і Володимира Гришка, які полонили світ, ми говоримо: «Молодці, наші!». Тепер ці люди уособлюють для нас ядерні ракети, перекритий Єнісей, балет і Гагаріна.

Завтра ми сядемо за накритий скатертиною стіл, ми вип’ємо за Незалежність, бо ми втомилися від залежності. Ми вип’ємо за рідних і коханих, за їхнє здоров’я, талан і матеріальний добробут. Не цокаючись, ми піднімемо чарки за хлопців із шахти Засядька. І ми вип’ємо за тебе, країно, бо любимо й жаліємо тебе. Бо ми віримо в тебе, Україно.