Два будинки на брюссельському пагорбі

«Ви з України?» «Ви прилетіли разом із Ющенком?» — раз у раз смикали нас за рукав у штаб-квартирі НАТО, Єврокомісії та Європарламенті, і поки члени офіційної української делегації перебували на тій чи іншій зустрічі, іноземні журналісти намагалися взяти інтерв’ю, коментар або дістати відповіді на безліч питань, які їх цікавлять, бодай у своїх українських колег. Така увага до наших скромних персон, пригадується, була лише на саміті НАТО в Празі, коли найвпливовіші лідери не захотіли сидіти поруч із Кучмою, і тому розсаджування влаштували не за англійським алфавітом, як зазвичай, а за французьким. Що викликало просто шквал глузувань. Тоді було жахливо соромно за главу держави й дуже за країну. А нині нас виповнювала гордість — і за Україну, і за її Президента. І можна було з легкістю вибачити західних колег, котрі, мало не збиваючи нас з ніг і стинаючи наші голови своїми камерами, прагнули протиснутися ближче до Ющенка, щойно той залишав чергову зустріч.

Навіть попри присутність у Брюсселі «окраси програми» Джорджа Буша, увага до лідера України було вражаючою. Тому після кислих коментарів окремих критиків, особливо тих, хто працював за старої влади, а нині виявився не при державних справах, хотілося просто знизати плечима. Звісно, можна тепер «розфукувати» результати європейського бліцу Ющенка й казати про «відсутність проривів». Але хочеться запитати: а у вас при Кучмі й Януковичі які були прориви? Адже їм ніколи навіть не наснилося за два дні провести таку кількість двосторонніх зустрічей, і не з главами країн СНД, а з Бушем, Блером, прем’єром Канади Мартіном, главою бельгійського сенату Лізен, президентом Словаччини Гаспаровичем і практично з усіма ключовими постатями з керівництва Європейського Союзу й НАТО — головою Європейської Ради, прем’єром Люксембургу Юнкером, главою Єврокомісії Барозу, генсеком Ради ЄС Соланою, главою Европарламенту Борелем, генсеком Північноатлантичного альянсу Схеффером.

Особливо варто підкреслити: Україна була єдиною країною — не членом альянсу, котра брала участь у заходах позачергового саміту НАТО в Брюсселі. Так, на засіданні Комісії Україна—НАТО не було ухвалено жодних рішень, не підписано жодних документів. Проте нагадаємо азбучну істину великої політики: важливість і результативність тієї чи іншої зустрічі далеко не завжди визначається кількістю підписаних документів. Ніхто либонь не братиме під сумнів важливість самітів «великої вісімки», хоча її лідери, як правило, не завершують свої «посиденьки» «історичними» документами.

Менше слів і більше діла!

Саміт Україна—НАТО був, скоріш, такою самою неформальною зустріччю, блискучою можливістю для нового українського Президента познайомитися відразу з усіма главами країн альянсу, більшість із котрих також є членами Євросоюзу. Альянсу ж, аби формувати свою подальшу політику стосовно України, необхідно було довідатися про позицію та плани на майбутнє її нового керівництва. Адже й під час виборів, і після їхнього завершення команда Ющенка говорила в основному про інтеграцію до Європейського Союзу, про важливість відносин із Росією і практично не вимовляла слово «НАТО». А саміт, за словами українського міністра закордонних справ Бориса Тарасюка, вперше дав можливість новому Президентові ознайомити лідерів євроатлантичної співдружності зі своїм баченням сьогоднішніх реалій і майбутнього України. І, за свідченням деяких західних колег Бориса Івановича, наш Президент виконав цю місію «на 150 відсотків» і отримав «дуже потужні позитивні месиджі від лідерів найвпливовіших держав». Приміром, Дж.Буш порівняв Ющенка, із погляду завдань, які стоять перед ним, і покладеної на нього місії, із Джорджем Вашингтоном. Кажуть, розташувавшись через одне крісло від Ющенка, американський президент повернувся до нього всім корпусом і так сидів, не спускаючи з українського лідера очей, увесь час, поки той виступав. Після Ющенка слово брали ще чотирнадцять учасників саміту, причому навіть ті, хто раніше не збирався цього робити. Розповідають, особливо схвильовано й емоційно говорив Блер.

«На саміті встановилася атмосфера приязного ставлення лідерів НАТО та ЄС до Президента України. Це дуже важливо й є запорукою подальших успіхів. Головне, що лідери країн—членів альянсу побачили іншу, нову Україну в особі її Президента. Це основне досягнення саміту», — вважає Б.Тарасюк.

Але, описуючи атмосферу загального піднесення, яка панувала на засіданні Комісії Україна—НАТО, не можна не згадати і про дві-три ложки дьогтю у великій бочці меду.

Для журналістів так і залишилося загадкою, чому виліт Віктора Ющенка до Брюсселя затримався на дві з половиною години, у результаті чого в понеділок було скасовано не лише зустріч Президента України з датським прем’єром Рассмусеном, а й як мінімум півторагодинну робочу вечерю з генсеком НАТО Схеффером! Напевно, Віктора Андрійовича затримали, справді, важливі державні справи. Нам довелося почути такі версії: «робота з документами», «зустріч із мітингувальниками біля секретаріату Президента», «бесіда з Юлією Тимошенко», «вирішення питань внутрішнього порядку» (певне, саме через них держсекретар Зінченко й перший помічник Президента Третьяков залишилися в Києві й не супроводжували в поїздці Президента). Але хоч би якою була істинна причина, пропускання неформальної бесіди з генсеком альянсу напередодні зустрічі на найвищому рівні — вчинок, скажемо так, неординарний. Адже не члену альянсу роздобути на вечерю генсека тоді, коли в Брюсселі перебувають 26 лідерів країн НАТО, — цьому обзаздриться хто завгодно. І не скористатися такою чудовою можливістю в неформальній обстановці детально обговорити багато питань, цікавих для обох сторін, особливо, якщо Україна справді збирається переводити відносини з альянсом на «якісно новий рівень» — недозволена розкіш. Отож натовська сторона, м’яко кажучи, була здивована та спантеличена. Хоча офіційно, звісно, чемно висловила «розуміння».

До слова, у Брюсселі не залишилося непоміченим, що того ж таки дня, коли не відбулася зустріч Ющенка з генсеком НАТО, Президент України провів із російським міністром закордонних справ дві години замість запланованих тридцяти хвилин.

Другий прикрий момент: французький президент Ширак майже відразу ж після виступу Ющенка пішов із засідання Комісії Україна—НАТО (КУН). Борис Тарасюк пояснив це «звичайним графіком глави держави», у котрого, як і в усіх його колег під час таких самітів, завжди багато двосторонніх зустрічей. Цікаво, з ким із сильних світу цього зустрічався під час КУН Ширак, якщо всі інші 25 глав держав альянсу в цей час перебували разом із Президентом України в залі №1 штаб-квартири НАТО? І чому лише в нього в цей час знайшлися важливіші справи?

Наші джерела засвідчують, французька сторона від самого початку була проти проведення засідання Україна—НАТО в рамках брюссельського саміту альянсу: мовляв, вистачить із нас і візиту одного Буша до Європи, а тут ще якась Україна під ногами плутатиметься, при чому тут вона взагалі, тим паче що саміт НАТО—Росія проводити не передбачається. Українська сторона не виключала, що Ширак узагалі може не з’явитися на засіданні КУН. Особливо з огляду на те, що Франція є одним із найзатятіших супротивників можливого членства України в НАТО.

Під час саміту й на прес-конференції Віктор Ющенко чітко підтвердив «незмінність кінцевої мети України — цілковиту інтеграцію в євроатлантичні структури» й висловив готовність нашої країни приєднатися до Плану дій стосовно членства (ПДЧ). У принципі, ще влітку в Стамбулі на саміті НАТО дано завдання країнам-членам до грудня розглянути можливість підвищення рівня відносин з Україною. Але завдання поки ще не виконано, і на запитання «ДТ» «Чому? І коли це все-таки може статися?», а також «Чи може як якісне підвищення рівня відносин з Україною розглядатися її приєднання до ПДЧ?» генсек альянсу Схеффер ухильно відповів: мовляв, дуже важливо, що у відносинах України й НАТО зберігається політика «відкритих дверей», а «європейські демократії, котрі відповідають критеріям членства, можуть увійти в ці відкриті двері». «Як ми бачили з попереднього досвіду розширення, країна спочатку повинна виконати свої зобов’язання, — підкреслив генеральний секретар. — На підставі пріоритетів нового українського уряду нам треба чітко визначитися, яким шляхом іти, і давайте розпочинати — на підставі Плану дій. Крім того, особливе партнерство пропонує нам багато можливостей, зокрема й інтенсивнішу співпрацю між Україною та НАТО».

У тому, що на цьому саміті нашій країні не запропонували такий бажаний План дій стосовно членства, немає нічого страшного, і це просто пояснити. Адже, по суті, країна перебуває ще практично в тій самій точці свого розвитку, в якій її залишив Кучма. Тому стогони деяких експертів, мовляв, «нам знову сказали «ні», не зовсім адекватні. На нашу думку, цілком зрозуміло та справедливо, що нова українська влада має спочатку продемонструвати вражаючі успіхи в реформуванні країни для того, аби мати вагомі аргументи на переговорах із НАТО та ЄС про новий рівень відносин.

А паралельно з реформами домагатися того, щоб уже набридла політика «відкритих дверей» («двері» й перед Кучмою тримали відчиненими), нарешті, замінилася для нас політикою розширення. І замість вигаданих для України «утішливих призів» у вигляді Хартії, «особливого партнерства», різноманітних центрів інформації й документації та інших офісів зв’язку, розпочали діалог, аналогічний тому, який пройшли всі нові члени НАТО.

Про терміни вступу України до альянсу українська делегація за негласною домовленістю в Брюсселі не згадувала. Хоча напередодні саміту альянсу Дж.Буш заявив: «Ми вітали б Україну в євроатлантичній сім’ї!». А польський президент Квасьнєвський на прес-конференції після саміту НАТО висловився ще визначеніше: «Було б добре, якщо Україна опинилася у НАТО в 2007—2008 рр.». Але Б.Тарасюк у бесіді з українськими журналістами чітко сформулював позицію керівництва країни: «Сьогодні про членство України в НАТО не йдеться». А секретар Ради нацбезпеки й оборони Петро Порошенко додав, що нині ані Президент, ані уряд «жодних дат не фіксують», оскільки рішення про вступ у НАТО — надзвичайно відповідальний крок, і перед тим, як подавати заявку, необхідно, по-перше, провести дуже серйозні інституціональні зміни в країні, по-друге, скрупульозно проаналізувати всі пов’язані з інтеграцією можливі переваги й загрози. Вимовивши останнє слово, секретар СНБОУ відразу пригадав, що в своєму виступі Тоні Блер підкреслив: «Наша підтримка демократії в Україні за визначенням не може бути спрямована проти Росії». Ту саму думку на прес-конференції висловив і генсек Схеффер: «Демократичне майбутнє України не може розглядатися як суперництво між Сходом і Заходом». А Віктор Ющенко, із свого боку, виступаючи в Страсбурзі, зробив особливий акцент: «Україна в Євросоюзі, як і Україна в НАТО, ніколи не дозволить використовувати ці структури проти справедливих інтересів російського народу».

Власне, відоме негативне ставлення Росії до можливості членства України в НАТО, було однією з причин, через яку українська делегація, коментуючи подальший розвиток відносин нашої країни з альянсом, була надзвичайно делікатна у формулюваннях, і користувалася евфемізмами. Інша не менш вагома причина зловживання мовою Езопа — парламентські вибори, які мають відбутися через рік, і негативне ставлення до вступу України в Північноатлантичний альянс більшості населення країни (48% — проти й усього 15% — за, згідно з останнім всеукраїнським опитуванням, проведеним фондом «Демініціативи» і Київським міжнародним інститутом соціології). Хоча були часи, коли підтримка цієї ідеї сягала понад 30 відсотків. Та якщо ще за рік до президентських виборів Леонід Кучма зустрічав прибулого до Києва із прощальним візитом тодішнього генсека альянсу Робертсона злісною фразою «То що, на танках до нас спостерігати за виборами приїдете?», то зрозуміло, що розгорнута потім провладними ЗМІ антизахідна та антинатовська істерія і не могла сформувати іншу громадську думку. Напередодні нової електоральної кампанії антинатовські тези знову активно піднімаються на знамена, але вже новоявленою опозицією. Таким чином навряд чи слід очікувати, ніби Президент і уряд будуть на кожному кроці заявляти, що вони мріють про вступ у НАТО. Можна з упевненістю припустити, що буде обрано тактику «менше слів і більше діла». Хоча, з іншого боку, є правими й палкі шанувальники членства України в Північноатлантичному альянсі, які стверджують, що «не можна вступити в НАТО таємно».

Віктор Ющенко в Брюсселі заявив: «Кабінет міністрів і політичні сили країни мають докласти максимум зусиль для того, щоб в Україні не залишилося упереджень щодо НАТО». «Я переконаний: якщо на це буде спрямована суть державної політики, ми дуже швидко змінимо уявлення людей, які сьогодні не знайомі з цілями й завданнями цієї інтеграції, і отримаємо набагато більше прибічників європейської та євроатлантичної інтеграції, ніж у нас є сьогодні», — сказав Президент і підкреслив, що має намір шукати аргументи для різноманітних верств населення. Тому що «сьогодні головне те, що ми розділяємо цілі, заради яких влада, нація, країна обирає такий шлях». «Заради цих соціальних, економічних, оборонних та інших стандартів варто йти шляхом в НАТО. Тому що це краще з того, що сьогодні може отримати Україна».

То чи будемо ми прагнути до членства в Північноатлантичному альянсі? «Так. Інакше б мене тут не було», — відповів журналістам у Брюсселі Президент Ющенко.

Багато слів, коли ж справа?

Та все одно, набагато більше уваги, у будь-якому разі, публічно, нова українська влада приділятиме прагненню до членства в Європейському Союзі. Минулого понеділка з обіймами, поцілунками й щирими усмішками був підписаний багатостраждальний трирічний План дій Україна—ЄС (ПД). («ДТ» уже багато і докладно про нього писало.) Звичайно, це не зовсім те, чого хотілося б українцям, адже в ПД немає навіть натяку на можливе членство нашої країни в ЄС. Та, з іншого боку, план містить чимало корисних пунктів, особливо в галузі економіки. Багато які з них аналогічні тим, що були в європейських угодах нових членів ЄС. І якщо уряду вдасться втілити їх у життя, це реально наблизить Україну до Євросоюзу. Та мета нового керівництва — не наближення, а повноправне членство в ЄС. І це було заявлено під час візиту української делегації на чолі з Президентом із таким тиском, що європейці, мабуть, навіть трохи розгубилися. Слів було вимовлено багато, обіцянок — стільки ж. І дуже хочеться сподіватися, що хоча б половина з них втілиться в життя. Євроінтеграційний віце-прем’єр Олег Рибачук, щоправда, запевняє: «Україна може виконати все, що обіцяє». Він сповнений енергії та оптимізму і переконує, що трирічний План дій країна зможе виконати достроково.

Єесівська сторона, як і раніше, наполягає на тому, що ПД є «втіленням Європейської політики сусідства». І дуже важливим моментом можна вважати те, що Україна вустами Президента заявила, що політика сусідства не сприймається нашою країною як адекватна основа для її подальших відносин із ЄС. «Ми розглядаємо співробітництво України з Європейським Союзом у рамках виконання плану дій поза контекстом політики сусідства», — заявив В.Ющенко, виступаючи в Страсбурзі перед депутатами Європарламенту. І запропонував уже нині розпочати готувати діалог про нову довгострокову політику зближення, «визначивши його метою надання Україні перспектив членства відповідно до статутних документів Європейського Союзу». Президент укотре нагадав, що саме перспектива членства в Євросоюзі є «найкращим інструментом» і «найефективнішим стимулом» як для реформ усередині країни, так і для зближення з об’єднаної Європою. Втім, навіть відсутність підтримки наших устремлінь із боку ЄС, за словами Віктора Ющенка, не змінить євроінтеграційний вибір України й не зупинить реформи.

У Брюсселі та Страсбурзі українська делегація обговорила «дорожню карту» на 2005-й рік. Президент озвучив кілька її пунктів. Перше завдання — отримати статус країни з ринковою економікою в першому півріччі (О.Рибачук переконаний, що це станеться в найближчі пару місяців). Друга мета — до листопада пройти всі формальні процедури по вступу в СОТ. Паралельно з цим докладатимуться зусилля для початку реалізації третього найважливішого завдання — переговорів зі створення зони вільної торгівлі між Україною і ЄС. Четвертий пріоритет — ще до осіннього саміту розпочати переговори зі спрощення візового режиму для окремих категорій українських громадян. Для початку це можуть бути студенти, журналісти, дипломати, бізнесмени, які мають інтереси в країнах Євросоюзу. Зі свого боку, Україна, за свідченням О.Рибачука, збирається лібералізувати (скасувати) візовий режим для жителів ЄС. П’ятим пунктом «дорожньої карти» В.Ющенко позначив обговорення з ЄС доступу нашої країни до конкретних галузевих проектів, зокрема, в галузі енергетики. У найближчі тижні буде створено робочу групу й проведено консультації з енергетичним департаментом Єврокомісії та керівництвом ЄС «щодо концепції, яку запропонує Україна по нових можливостях організації енергетичного ринку».

І шостим пріоритетом було названо облаштованість українських кордонів і митних пунктів відповідно до європейських стандартів, щоб знизити гостроту проблеми нелегальної міграції, контрабанди й наркотрафіку.

Віце-прем’єру О.Рибачуку та главі представництва України при ЄС Роману Шпеку доручено найближчим часом розробити графік виконання Плану дій і «дорожньої карти». У документі буде чітко розписано, яке українське міністерство за виконання якого пункту й у які терміни відповідає. І якщо все вийде так гарно, як планується, то вже восени на саміті з ЄС українська сторона зможе відрапортувати про перші успіхи. А через рік Євросоюз проведе свою оцінку виконання Плану дій, за результатами якої в документ можна буде внести зміни та доповнення.

Що ж до подачі офіційної заявки на членство в ЄС, то Київ після брюссельських зустрічей, схоже, трохи протверезів. Олег Рибачук уже не збирається це робити прямо через півроку, а стверджує, що він мав на увазі, що через півроку Україна лише розгляне можливі терміни для здійснення цього кроку.

Можна припустити, що Євросоюз із острахом очікує цього моменту. Як стверджують деякі джерела «ДТ», основною метою недавнього візиту міністра закордонних справ Франції до Києва було пригрозити пальцем і дати зрозуміти: не думайте подавати заявку, у нас і без вас проблем вистачає — затвердження європейської конституції, переговори з Туреччиною тощо.

Наскільки нам відомо, питання можливості подання заявки під час головування в ЄС Великобританії (з першого липня ц.р.) обговорювалося на зустрічі В.Ющенка з Т.Блером. Британський прем’єр нібито пообіцяв: «Розглянемо». Проте, на думку інформованих експертів, навряд чи британці дадуть нам відмашку, оскільки в них і без України накопичилося надто багато розбіжностей із франко-німецьким тандемом. Тому, вважають фахівці, із заявкою краще почекати до першого півріччя 2006 р., коли головувати в ЄС буде «менш проблемна» Австрія. Крім того, на той час Євросоюз, можливо, уже затвердить свою Конституцію, у нас пройдуть парламентські вибори й завершиться перший рік виконання Плану дій, що, мабуть, надасть нам можливість продемонструвати перші успіхи в реформуванні країни.

Перед нами — величезний обсяг найскладнішої роботи. І в Європейському Союзі, і в НАТО це прекрасно розуміють. Членство в цих організаціях Тоні Блер порівняв із домом на високому пагорбі й застеріг українське керівництво: якщо ви повсякчас не триматимете цей дім у полі зору, то ваш народ бачитиме лише перешкоди на довгому й важкому сходженні до нього.