«ДТ» трагедія в Нью-Йорку зачепила безпосередньо

Досить довго ми не мали інформації з приводу долі нашого видавця Юрія Орликова, чий офіс знаходився на сорок шостому поверсі в південному будинку Всесвітнього торгового центру. Обірваний телефонний зв’язок, який не дозволяв додзвонитися ані по домашньому, ані по мобільному телефону, змусив нас усіх не на жарт похвилюватися. Але для нашого видавця все закінчилося відносно благополучно: офіс із усією документацією похований під уламками будинку, але всі співробітники Юрія живі. Деякі з них мали прийти на роботу пізніше, а ті, хто приїхав завчасно, народилися під щасливою зіркою: фінансовий директор компанії Яна Ліпець, яка зазвичай приходила на роботу на дев’яту, цього разу під’їхала до «близнюків» на півгодини раніше. Якби вона знаходилася в офісі — двоє маленьких дітей залишилися б без матері. Але тут на машині якраз проїжджала подруга й, помітивши Яну, припаркувала машину просто біля входу до центру і покликала її на кілька хвилин побалакати.

— Я навіть не закрила двері авто, бо поспішала, — розповідає Яна Ліпець. — Ми помітили літак, який низько летів, але не звернули на нього уваги. Спочатку був звуковий удар, і ми не зрозуміли, звідки цей гуркіт. Від вибуху здригнулася земля. Мене обсипало уламками битого скла. Ми глянули вгору й побачили червоне полум’я, що виривається з вікон будинку. І люди... Люди летіли, як птахи. Ми так і не зрозуміли, чи були це люди, що сиділи в літаку, чи ті, хто під час вибуху знаходився в будинку. Вони падали навколо нас разом із палаючими шматками будинку. Скло й вогонь градом сипалися на машини. Я крикнула Карині: «Газуй!». Ми від’їхали на певну відстань, але далі вести машину вона не змогла. У нас обох тремтіли руки. Ми плакали й дуже погано розуміли, що відбувається. Озирнувшись назад, ми побачили, як горить перший будинок.

— На момент вибуху робочий день уже розпочався?

— У принципі, робочий день розпочинається о дев’ятій, але багато компаній, які мали там офіси, починали працювати з сьомої та восьмої годин ранку. Чимало людей приходять на роботу раніше, аби зайти до крамничок, випити кави, поснідати. Мені здається, у будинку не було стільки людей, скільки могло б бути по дев’ятій. Але усе одно багато.

— Тобі довелося бути в офісі того дня, коли 1993 року в підземній частині Всесвітнього торгового центру був організований теракт?

— Ні, тоді мене не було, але були інші наші співробітники і Юрій Орликов також. Вони розповідали, що ліфти відразу ж перестали працювати й усі кинулися до аварійних сходів. Там зібралася маса людей. І тоді з 46-го поверху на 1-й наші спускалися п’ятдесят хвилин.

— Тобто ти вважаєш, що в тих, хто був на верхніх поверхах, навіть нижче рівня тарану, було занадто мало часу?..

— Гадаю, встигли спуститися лише ті, хто працював нижче, та й то не всі. У моїх знайомих 21-річний син, який тиждень тому влаштувався на роботу в Центр, знаходився на 103-му поверсі. Його не знайшли.

Хто встиг вибратися за ці сорок хвилин, виходили з будинку чорні, всі в поросі. Запах газу й пилюка поширилися всім нижнім Манхеттеном. Люди просто задихалися. Згодом ми від’їхали досить далеко, але все одно відчували цей запах.

— Що, на твою думку, повинна зробити Америка? Якої реакції ти чекала б як громадянка США?

— Я вважаю, їх усіх потрібно вбити, слово честі. Постраждало страшенно багато людей, і я не розумію, як ці літаки взагалі пропустили. Як їх могли безкарно захопити? Я вважаю, уряд повинен в усьому розібратися. І обов’язково знайти тих, хто це зробив. Вони не повинні жити.

А ось думка самого Юрія Орликова:

— Як на мене, то потрібно дати жорстку відсіч. Це буде не так легко. Тим більше що існують, швидше за все, глави держав, які відповідальні за теракт, хай і не прямо. Такі лідери, як Арафат чи Хусейн, напевно знали про майбутню атаку і не дали США сигналу. Гадаю, що ці люди теж мають бути притягнуті до відповідальності. Що стосується арабських погромів, то їх як таких не існує. Принаймні немає жертв. Я жодним чином не виправдую тих матеріальних збитків, яких подекуди завдають арабським магазинам та ресторанам. Однак американців можна зрозуміти. Є, наприклад, у Нью-Джерсі містечко Петерсон. У ньому велика арабська громада. Вони вийшли на вулицю 11 вересня і святкували те, що сталося. І це люди, які жили в Америці по десять, двадцять, тридцять років. Ви знаєте, ні я, ні російська громада не святкували, коли Радянський Союз збив корейського літака. Водночас ставити знак рівності між словом «терорист» і словом «араб»— неприпустимо. Це саме собою вже теракт.

На мою думку, в усьому, що сталося, винна адміністрація Білла Клінтона. Коли 1998 року було доведено, що вибухи в американських посольствах у Кенії й Танзанії пов’язані з діяльністю групи бен Ладена, адміністрація Клінтона не мусила це так залишити. Вже тоді вони зобов’язані були пред’явити ультиматум Афганістану та Пакистану з вимогою видачі терориста №1. Він повинен був постати перед судом ще чотири роки тому. Якщо ж ні, дії мали бути адекватні поведінці країн, котрі покривають терористів. Згадайте, як Буш увів війська в Панаму і вивіз звідти президента Нор’єгу, а він же не вбив сотні й тисячі американців безпосередньо. Він був причетний до реалізації наркотиків на території США.

Замість боротьби з терористами Клінтона потягло в Югославію. Більше, ніж терористи, його цікавили брудні гроші. Але якщо Америка може так легко відстежувати рух капіталів Єльцина, Березовського, Гусинського, не кажучи вже про українських політиків, то невже таким шляхом не можна було вийти на бен Ладена? Питання пріоритетів — дуже важливе питання, і якби все було зроблено вчасно, то трагедії, швидше за все, не було б.

— Людських життів не повернути. Однак життя триває. Чи важко буде фірмам відновити поховану під уламками будинків документацію?

— У будівлі було понад сто адвокатських фірм. Багато документів зберігалися в оригіналах. Суди тривають, однак втрати цих документів непоправні. Це просто катастрофа для багатьох клієнтів цих адвокатських фірм.

Я ж, приміром, навіть у банк не можу зателефонувати в Нью-Йорку, бо не знаю номера. Дуже важко додзвонитися в довідкову, яка теж зараз постійно зайнята, оскільки телефонні системи не в порядку і перевантажені. Водночас, усі документи, весь архів, усі контракти, що зберігалися в офісі, відновити буде надзвичайно складно. Гадаю, багато фірм у зв’язку з цією проблемою спіткає банкрутство.