ДРУЖБА НЕПОВНИМИ СІМ’ЯМИ

Висновки американо-британської групи експертів одкровенням не стали. Як і припускало на своїх шпальтах «ДТ» ще три тижні тому, Україні були пред’явлені претензії в недостатніх відкритості і готовності до співробітництва. А також поставлено ще сім запитань, вичерпні і правдиві відповіді на які, на думку іноземних експертів, могли б допомогти їм зрештою розібратися, то продавала чи ні Україна Іраку «Кольчуги».

Довгождана доповідь, як і слід було очікувати, у цю справу остаточної ясності не внесла, а лише ще більше ускладнила взаємини України та США.

Кожен про своє. Усі при своїх

У Києві не лише висловлюють незгоду з основними висновками американо-британських експертів про «недостатність наданих Україною доказів відсутності факту продажу «Кольчуг» в Ірак». Тут уже навіть лунають гнівні заклики «дати відсіч» нахабним американцям, які цікавляться не лише «Кольчугами», а й зазіхають на українські державні секрети.

У Вашингтоні ж, залишившись, за нашою інформацією, задоволеними відвертістю лише українського МЗС і Міністерства оборони, заявляють, що в питаннях, «що стосуються схвалення Президентом Кучмою продажу «Кольчуг» до Іраку, українські представники були менше готові до співробітництва». У держдепі також упевнені, що «рівень експортного контролю, забезпечуваного українським урядом, не має механізмів, здатних перешкодити високим посадовим особам або державним суб’єктам використовувати державні органи у своїх цілях і обходити такий контроль».

Розібратися, хто і наскільки правий у даній ситуації, досить складно, оскільки зміст доповіді експертів широкій громадськості досі невідомий і все обговорення в Україні йде за відомим принципом «не читав, але засуджую» і будується не на тексті самого документа, а на думці про нього декількох українських
офіційних осіб, чия неупередженість може викликати сумніви.

Якщо американці з британцями дійсно ставляться до України упереджено і намагаються вивідати найтаємніше, причому те, що не стосується «кольчужної справи», чому б офіційно не опублікувати доповідь і весь перелік запропонованих запитань і викликаної інформації, щоб усі переконалися в правоті української сторони і підступництві її партнерів? А не зливати по краплях інформацію журналістам і потім її частково спростовувати, викликаючи тим самим ще більшу недовіру до своїх слів. Крім того, про що в Києві, власне, думали, коли запрошували в Україну групу іноземних експертів? Невже у когось були ілюзії, що вони стануть відвідувати тут картинні галереї чи порпатися у сховищах бібліотеки Вернадського? Адже список запитань, які цікавили американців, був уже відомий. (До речі, за нашою інформацією, «нові» сім запитань насправді аж ніяк не нові і вже ставилися українській стороні під час приїзду сюди групи експертів.) Тож, назвався грибом — лізь у кошик, інакше на весь світ ославлять поганкою.

З іншого боку, якщо американці справді вимагали від Києва щось під грифом «цілком таємно», то тим самим вони дійсно змушували українських посадовців до порушення внутрішнього законодавства країни (наприклад, закону про держтаємницю), зі свого боку не бажаючи при цьому підписувати з українцями угоду про обмін і захист секретної інформації. Викликають у Києві запитання і деякі вербальні докази американців (із письмовими, повторимо, тут поки мало хто знайомий). Наприклад, на запитання, чому Білий дім «так хоче впіймати Київ на гарячому» і реагує спокійно, коли подібні речі робить інша країна, зокрема Югославія, офіційний представник держдепу Річард Баучер відповів, що в югославському випадку діяла система контролю над експортом озброєння, тоді як в Україні така система відсутня. За словами дипломата, югославські власті «вжили всіх необхідних заходів» і «покарали винних». Та коли в Югославії факт незаконного продажу зброї встановлений і доведений, то як можна говорити, що там «діяла система контролю над експортом озброєння»? Подібними прикладами американці самі вкладають деякі козирі в руки своїх українських опонентів і дозволяють їм говорити про «подвійні стандарти», оскільки факт продажу Україною «Кольчуг» поки не встановлений і не доведений, але в очах американців Україна усе ж гірше від Югославії. Адже Баучер, до того ж, заявив, що головна відмінність югославського випадку від українського полягає в тому, що в Югославії «було співробітництво і доступ до інформації, забезпечений урядом, який прагнув продемонструвати, що подібне не повториться в майбутньому». Цим американці ще більше переконали у власній думці тих в Україні, хто твердо упевнений, що для Штатів головне не «Кольчуги» («Якби їх не було, придумали б щось інше»). З вуст пана Баучера більш переконливо, мабуть, прозвучав би аргумент, що югославський президент, на відміну від українського, незаконні продажі особисто не схвалював.

Що ж стосується «доступу до інформації», то для української сторони на даному етапі спілкування з американцями одна з болючих проблем — їхні вимоги надати cхеми кооперації між Україною та Росією з виробництва «Кольчуг» і деталі переговорів з укладання контракту на продаж цих радіолокаційних станцій Китаю. Адже Китай і Росія також є стратегічними партнерами України, і задоволення допитливості американських партнерів загрожує нашій країні серйозними проблемами з партнерами російськими та китайськими.

Росія вустами свого посла Віктора Черномирдіна уже висловила з цього приводу свій протест і обурення («Так і будете жити нарозхрист?!») У китайців же з’явиться гарна можливість для висловлення свого занепокоєння під час запланованого на кінець поточного місяця візиту до них українського Президента. Тож, думають у Києві, чи варто ризикувати ще й взаєминами з Росією та Китаєм, якщо зі Штатами взаємини вже й так зіпсовані далі нікуди? Тим більше що американці ні про яку компенсацію за ускладнення українських взаємин з іншими партнерами, хоча б у вигляді потепління власного погляду, не те що мови не ведуть, а й навіть думати не дозволяють.

До того ж деякі вітчизняні експерти всерйоз побоюються, що у разі передачі американцям інформації про треті країни, наш український ВПК, котрий і так ледь животіє, незабаром спіткає ще сумніша доля. Адже Україну, котра себе скомпрометувала і зажила слави ненадійного партнера, навряд чи стануть закидати замовленнями на поставку специфічної продукції. Та й не тільки специфічної.

Загалом, кожна зі сторін залишається при своїй думці і продовжує гнути власну лінію. Американці з британцями, наскільки нам відомо, не проти були б надіслати ще одну групу своїх експертів із черговим списком запитань (що цілком зрозуміло: у будь-якому разі — що більше знаєш, чи ж навпаки, що більше від тебе приховують, — то більше запитань завжди виникає). Українська ж сторона, зі зрозумілих причин, воліла б поставити в цій справі жирну крапку. Чи хоча б перенести проблему «Кольчуг» із двостороннього рівня на міжнародний. Для чого за власною ініціативою і звернулася в Раду Безпеки ООН із проханням про створення комісії з перевірки обвинувачень у порушенні санкцій ООН щодо Іраку. Що саме по собі є кроком безпрецедентним, адже зазвичай РБ сама вимагає відповіді у підозрюваних у порушенні санкцій ООН. Свій крок українська сторона мотивує тим, що, відповідно до вимог Організації Об’єднаних Націй, будь-яка держава, у розпорядженні якої знаходиться інформація, що стосується порушення оонівських санкцій, зобов’язано надати її в Раду Безпеки. Крім того, Україна, йдучи на подібний крок, здається, також розраховує на суттєву підтримку таких впливових постійних членів РБ ООН, як Росія і Китай, оскільки і далі збирається берегти їхні таємниці подалі від американського ока.

А підтримка, судячи з усього, знадобиться дуже потужна: позавчора усе той же Річард Баучер уже висловив сумніви своєї країни в продуктивності розслідування Організацією Об’єднаних Націй справи про підозри щодо України в продажі радарної установки «Кольчуга» Іраку. «Якщо український уряд насправді хотів врегулювати справу, він міг це зробити, коли в Україну було відправлено команду експертів зі США та Великобританії. Вони мали всі можливості надати нам усю необхідну інформацію. Ми поставили їм додаткові запитання, на які вони не відповіли. Тому, якщо відверто, який сенс у направленні команди ООН, які нові шанси вона відкриє?» За інформацією «ДТ», одним із «додаткових запитань», про які згадав Р.Баучер, було прохання американської сторони надати їй документи розслідувань, що проводили у «кольчужній справі» СБУ, РНБОУ і Генпрокуратура. В ознайомленні з цими матеріалами американцям було відмовлено. Звідси і зрозумілий скепсис і підозри — якщо українці не хочуть ділитися цією інформацією, отже, там може бути щось таке, що їх компрометує.

Нагадаємо, Сполучені Штати, які мають у РБ право вето, нещодавно із того ж приводу ним уже скористалися, заблокувавши обговорення українського питання напередодні відправлення в нашу країну групи експертів. Не виключено, що американці знову вчинять так само. Хоча усе ж є деякі підстави думати, що засідання хоча б відбудеться.

Що може зробити в такій ситуації Україна? Чи є в неї простір хоч для якогось маневру? Що очікує в найближчому і не дуже майбутньому україно-американські взаємини? Чесно кажучи, після сили-силенної бесід із людьми, котрі так чи інакше беруть участь в обговоренні чи підготовці пропозицій із виходу з кризової ситуації, у нас не склалося враження, що в української сторони є чітке уявлення про те, що ж робити далі. По-перше, ніхто не знає, що з цього приводу завтра думатиме персона, від чийого настрою в цій країні залежить більше, аніж від розумових зусиль десятків дипломатів і експертів. А по-друге, мабуть, дійсно важко планувати якісь ходи, коли ти погано уявляєш, у яку гру граєш, яка роль у ній тобі приділяється, які істинні цілі головних гравців і скільки їх узагалі.

Опір — деструктивний

Невже хтось ще думає, що Україні вдасться щось довести Штатам? Так, дійсно має рацію той, хто каже, що у світі поважають сильних. А хіба нинішнє борсання може зарахувати Україну в розряд сильних світу цього? Нагадайте, будь ласка, коли Україні за 11 років незалежного існування вдалося по-крупному відстояти власні інтереси? Коли ми змогли чинити гідний опір нашим «стратегічним партнерам»? Коли віддавали ядерну зброю, ЧФ, Бушер, ЧАЕС, Македонію, газопровід?

Так, дійсно, світ не складається з одних Сполучених Штатів, і на глобусі справді цілком достатньо держав, які й далі охоче спілкуватимуться з нашою країною і навіть щиро поважатимуть її (і зараз у деяких арабських країнах представникам України палко потискують руку і кажуть: які ж ви, хлопці, молодці, якщо і справді продали Іраку свої чудові «Кольчуги»!).

Хочеться вірити, що мають рацію і ті, хто наполягає: Україну, як і раніше, дуже цінують і поважають в ООН. Перевірити це твердження ми зможемо досить скоро за результатами або їхньою відсутністю розгляду в ООН «українського питання». Як стало відомо вчора, 11 листопада Комітет із санкцій РБ ООН, заснований резолюцією №661, розгляне питання про обвинувачення керівництва України в нелегальному продажі радарних установок «Кольчуга» Іраку.

Безумовно, дуже добре, що ми останнім часом налагодили відмінні контакти з Таїландом і Гамбією. А коли, як продовжують щодня запевняти з високих українських трибун, наша стратегічна мета усе ще — євроатлантична інтеграція, то, даруйте, ніяка Гамбія нам тут не допоможе. А хто з тих, хто може допомогти нам у цьому напрямі, стане сваритися зі Штатами через Україну? Німеччина, Франція, Канада чи наш друг Квасьнєвський?

У загальній какофонії думок в Україні зараз досить добре чутні голоси, які закликають будь-що зберегти честь і гідність нашої держави, «аби Україна могла йти далі з гордо піднятою головою». Високі помисли. Але, як зауважила із цього приводу одна мудра людина, про честь і гідність слід було потурбуватися 1999 року. Це по-перше. А по-друге, коли насильство неминуче, хоч би яку горду позу ви приймали, про честь і гідність годі вже казати. Краще подумати про те, як зробити процес найменш болючим для країни. Опір Сполученим Штатам є деструктивним. І, здається, в Україні стає дедалі більше тих, хто розуміє, що ми не можемо вести у світі самостійну і незалежну політику. Що всі спроби спростувати це — зусилля, шанси і час, витрачені даремно. У виникаючій ситуації Україні потрібно або повністю лягати в русло американської політики (як, до речі, і вчинила більшість східноєвропейських країн), але це абсолютно нереально при нині пануючому українському режимі. Або шукати могутнього захисника. До речі, а знаєте, кажуть, що свій «патронат» Україні останнім часом пропонує Китай. Серйозно. Чим не захисник? Ядерна держава, член РБ ООН, потенційно найпотужніша економіка XXI століття. І товарообіг у нас із китайцями зростає не щодня, а щогодини. І голова товариства україно-китайської дружби — людина серйозна.

Не подобаються китайці? То он росіяни завжди з розкритими обіймами очікують. Але це, знову ж, коли забути про євроатлантичну інтеграцію. А коли не забувати, то, хоч як крути, доведеться мати справу з американцями.

Шанси ще є

Як заявляють наші авторитетні західні джерела, серед членів НАТО лише Польща та США більш-менш серйозно сприймають українські декларації про її євроатлантичний курс. Без реальної підтримки цих держав Україні в її ситуації на Заході навряд чи щось світить узагалі. До речі, попри широко розповсюджене у нас переконання, що США вже втратили до нашої країни всякий інтерес, під час візиту до Києва другого заступника держсекретаря США Стівена Пайфера, що проходив цього тижня, американська сторона усе ж дала зрозуміти, що Сполучені Штати і Україна, Україна і НАТО мають продовжувати розвивати взаємини на різних рівнях, хоча це буде і дуже непросто. Але при цьому підкреслювалося, що основним завданням візиту високопоставленого дипломата було підтвердження відсутності довіри і розуміння стосовно Президента Кучми. Така ось дружба неповними сім’ями. Маленьке спостереження: офіційні представники США вже досить давно уникають у своїх виступах словосполучення «Президент України Кучма», обмежившись просто «Президентом Кучмою».

До речі, за словами одного дуже високопоставленого західного джерела «ДТ», Президенту України слід гарненько задуматися, чи слід йому їхати в Прагу на засідання Ради Євроатлантичного партнерства. Адже в чеській столиці його можуть очікувати дуже неприємні сюрпризи, і він, імовірніше за все, виявиться там у дуже дражливій ситуації. Крім того, припустив наш співрозмовник, стресова ситуація, у якій напевно перебуватиме в Празі Леонід Кучма, і викликані нею президентські емоції, із великою часткою імовірності можуть перекреслити весь позитив, який, попри все, може бути напрацьований у Празі в україно-натовських взаєминах.

Водночас Вашингтон і Брюссель дають зрозуміти, що Анатолій Зленко в Празі буде бажаним гостем. Більше того, наскільки нам відомо, американці настійно рекомендують українській стороні не відмовлятися від проведення засідання комісії Україна—НАТО на міністерському рівні. Оскільки відмова буде розглядатися в альянсі як свідчення недостатньої серйозності України в її євроатлантичних устремліннях. До того ж, План дій Україна—НАТО (ПД) готовий на 99%. І було б дуже прикро згаяти можливість підписати цей документ уже через два тижні і загальмувати розвиток україно-натовських взаємин, як мінімум, на півроку, тобто до наступного засідання КУН на рівні міністрів закордонних справ. Водночас, за інформацією «ДТ», починати з Україною в Празі, як планувалося раніше, фазу інтенсифікованого діалогу НАТО, на жаль, не збирається. Але до цього питання, за словами американських дипломатів, можна буде повернутися вже через шість місяців у разі успішного виконання Україною Плану дій. Якщо ж успіхів відзначено не буде, крім того, у разі консервації та відсутності поліпшень у внутрішньополітичній ситуації в Україні і, тим більше, її погіршення, то, як прогнозують наші західні співрозмовники, взаємини України з альянсом будуть законсервовані до 2004 року. А може на значно більший строк, адже до 2004 року Євросоюз прийме до своїх лав десять нових членів, НАТО — сім, по зростаючій стануть розвиватися і взаємини альянсу з Росією, і, як пророкують натовські чиновники, недалекий той час, коли її членство в альянсі «не здаватиметься фантастичною ідеєю». У цій ситуації Україна геть буде виключена з євроінтеграційних процесів і опиниться на європейському узбіччі, у своїй споконвічній «хаті скраю», чий наскрізь прогнилий дах рано чи пізно повалиться на голови її інертних і байдужих мешканців.