Дипсюрприз

Внесення в парламент кандидатури Арсенія Яценюка на посаду міністра закордонних справ України для «ДТ» не стало несподіванкою. Про таку можливість ми писали раніше. Але мусимо визнати, що запаморочлива швидкість і легкість, з якою Верховна Рада в середу призначила 426 (!) голосами Арсенія Яценюка главою зовнішньополітичного відомства, м’яко кажучи, вразила. Втім, як і «послідовність» антикризової коаліції, котра на день раніше відмовилася повторно підтримати кандидатуру Володимира Огризка. Якому парламентська більшість улаштувала жорстку і малоприємну обструкцію, звинувачуючи його в україномовності (!) і твердому намірі реалізовувати зовнішньополітичний курс, чітко визначений українським законодавством (!), а також висловлюючи побажання побачити претендентом на таку відповідальну посаду ще більш досвідченого і блискучого дипломата. Тож ще у вівторок вранці було достатньо підстав припускати, що історія з призначенням глави українського МЗС затягнеться не на один день, поглиблюючи внутрішньополітичну кризу в країні.

Але вже в середу коаліціянтів абсолютно не бентежило те, що уродженець Чернівців, котрий спілкується українською не лише на службі, а й у побуті, Арсеній Яценюк, стоячи на парламентській трибуні, ані слова не сказав російською. Ніхто навіть і не пригадав, що Яценюк був одним із тіньових авторів сценарію, результатом реалізації якого став гучний скандал навколо мало не скасованого візиту Віктора Януковича до Сполучених Штатів. Не збентежив депутатів коаліції і той факт, що 32-річний перший заступник голови президентського секретаріату ні дня не був на дипломатичній службі і не має дипломатичної освіти. Навпаки, вони гамірливо слідом за Адамом Мартинюком раділи кожній вдалій відповіді претендента на посаду глави зовнішньополітичного відомства, особливо підкреслюючи їхню дипломатичність. Утім, Ганна Герман усе-таки не відмовила собі в задоволенні єхидно поцікавитися у Яценюка, чи не виникає у того хоча б найменших сумнівів у тому, що за наявності в Україні «такого блискучого грона досвідчених дипломатів» хтось зміг би краще і більш професіонально виконувати це складне завдання. Тим більше що їхні прізвища добре відомі і не раз озвучувалися представниками коаліції.

Але саме активна підтримка антикризовиками, зокрема Олек­сан­д­ра Чалого, зле прислужилася досвідченому дипломату, кот­рий дав­но мріяв про міністерське крісло і мав усі підстави розраховувати на нього, посиливши недовіру і підозру президента, який і так вислухав чимало неприємного про заступника глави свого секретаріату від людей, до чиєї думки він іноді схильний дослухатися.

Проте, можливо, для Олександ­ра Олександровича такий розвиток подій і на краще. Оскільки бути міністром закордонних справ у такий незрозумілий час непросто і небезпечно для подальшої кар’єри. Адже, з одного боку, велика ймовірність того, що будь-який міністр закордонних справ, кот­рий відстоює президентський курс, що часто не збігається з інте­ресами коаліції, довго на цій посаді не протримається. З другого боку — Чалому, як і кожній амбіційній людині, напевно хотілося б чогось досягти на високій посаді. А сьогодні МЗС укотре виявилося заручником внутрішньополітичної ситуації, і його можливості і вплив зменшуються на очах.

Тож у нас є підстави думати, що Сан Санич не такий вже засмучений і скривджений, і навіть привітає вибір президента і коаліції, тим більше що з виходом Яценюка з Банкової у нього з’являється шанс зміцнити там власні позиції.

Але набагато більше з цього приводу, як можна уявити, радіє глава СП Віктор Балога, «сплавивши» на Михайлівську президентського улюбленця, котрий мав дотепер не менші, ніж у нього самого, можливості доступу до глави держави.

Безумовно, задоволений був минулої середи і сам президент, отримавши в міністри закордонних справ, як він вірить, стовідсотково свою людину, з якою йому, до того ж, комфортно психологічно, що для Ющенка завжди було дуже важливо.

Звісно ж, святкували перемогу антикризовики, чиє рішення значною мірою було пролобійоване Миколою Азаровим, котрий уже має успішний досвід спільної роботи з Арсенієм Яценюком, і який перший віце-прем’єр, очевидно, сподівається не менш успішно продовжити. Радість же коаліції викликана тим, що одним пострілом їм вдалося убити не менш як трьох зайців. По-перше, як переконані її найяскравіші представники, їм знову вдалося «нагнути» президента: вони сказали, що ні Тарасюк, ні Огризко не очолюватимуть МЗС, і домоглися свого. А після цього вони могли вже голосувати за кого завгодно.

По-друге, на думку представників коаліції, призначивши Яценюка главою МЗС, вони позбавляють секретаріат глави держави найсильнішого економіста: у не менш грамотного у цій сфері Олександра Шлапака немає статусу президентського фаворита, що робить його у великій грі рядовим. До того ж, після того як Арсеній Петрович облаштується на Михайлівській, у нього буде не так вже й багато часу, щоб займатися політикою в самій Україні: графік у міністра закордонних справ дуже щільний і часу ледь вистачає на поточні справи свого міністерства. І, по-третє, думають по обидва боки вулиці Грушевського, призначення креатури президента міністром закордонних справ продемонструє Заходу, який вже почав хвилюватися, їхню готовність до компромісу з Віктором Ющенком.

Захід, до речі, теж зрадів, принайм­ні офіційно. Призначення Яценюка вже привітали НАТО, Єврокомісія, Европарламент і особисто Хав’єр Солана разом із Бенітою Ферреро-Вальднер.

Росія, зціпивши зуби, теж зраділа, оскільки Яценюк має імідж прозахідного політика, але усе ж таки привітала нового українського міністра закордонних справ вустами Сергія Лаврова.

Проте від себе особисто ми повинні зауважити, що наявність прозахідної репутації ще не означає можливості, наполегливості і бажання твердо відстоювати відповідний зовнішньополітичний курс. Оскільки сьогодні без відповіді залишається велике запитання: який саме курс відстоюватиме міністр Яценюк? Оскільки з парламентської трибуни він сказав знакову фразу про те, що, на його думку, «окремої позиції міністра закордонних справ із зовнішньополітичних питань бути не може». І що існує позиція Української держави, яка має вироблятися президентом «у конструктивному співробітництві» як з урядом, так і з коаліцією. Тому й виникає незайве запитання, на яке хотілося б дістати чітку відповідь: а чию позицію міністр Яценюк вважатиме державною у разі, коли позиція уряду і коаліції вочевидь контрастуватиме з позицією президента? І чи зможе МЗС, очолюване людиною з такими поглядами, бути впливовою структурою в умовах існування «другого МЗС» на вулиці Грушевського з його прагненням ігнорувати МЗС на Михайлівській?

Правда, деякі оптимісти вважають, що з приходом у зовнішньополітичне відомство Арсенія Яценюка з’являється реальний шанс відродити ефективний трикутник «МЗС — апарат президента — РНБОУ», який досить ефективно працював у другій половині дев’яностих. Повірити у цю перспективу допомагає список «однокорінних» політиків: Яценюк–Чалий–Гайдук...

Нам важко сьогодні прогнозувати, наскільки принциповим буде Арсеній Яценюк у відстоюванні курсу президента і національних інтересів країни і наскільки гнучким і компромісним він виявиться, входячи до будинку на Грушевського. Проте у цьому зв’язку необхідно пригадати, що під час перебування міністром економіки Арсеній Яценюк займав надзвичайно принципову позицію і стосовно ЄЕП, і, що ще більш показово, стосовно «РосУкрЕнерго». І це дуже відрізняло його як від деяких членів уряду Тимошенко (у питанні ЄЕП) і Єханурова, так і від членів найближчого оточення президента, які мали до «РосУкрЕнерго» безпосередній інтерес... Нагадаємо, що саме багато в чому завдяки Яценюку ця структура так і не дістала жаданої можливості неконтрольовано підвищувати ціни на газ на українському внутрішньому ринку. Тож, можливо, радість Миколи Азарова виявиться дещо передчасною...

Правда, з другого боку, слід пам’ятати, що коли Віктор Федорович, Микола Янович &К часто і надмірно засмучуватимуться, то Арсенію Петровичу недовго судилося пробути в міністерському кріслі. Адже він сам недавно заявляв, що Верховна Рада має повне право звільняти міністрів президентської квоти навіть без відповідного подання глави держави...

Та повернімося до подій середи. Цього дня не раділи, мабуть, лише в МЗС, хоча і дуже втомилися на Михайлівській від невизначеності, яка тяглася з кінця минулого року. Тривала відсутність повноцінного міністра закордонних справ негативно впливала не лише на імідж країни, а й на ефективність повсякденної дипломатичної роботи. Важко підтримувати нормальні ділові контакти з українськими відомствами, коли міністерство перебуває у фактичній ізоляції. Важко вести конструктивний діалог із зарубіжними партнерами, коли твій візаві на переговорах знає, що в.о. міністра фактично не має підтримки з боку уряду, а вплив президента з кожним днем зменшується. І з цього погляду настільки серйозна підтримка парламентом кандидатури Яценюка об’єктивно посилює українські позиції на міжнародній арені. Проте в самому МЗС призначення Яценюка сприйняли, якщо говорити дуже м’яко, неоднозначно й насторожено.

Для частини представників дипломатичного корпусу прихід Яценюка — несподіванка, але не трагедія: вони спокійно відреагували на прихід «чужака». Для інших призначення на посаду міністра закордонних справ людини, яка зовсім не мала досвіду дипломатичної роботи, — шок і прини­ження. Адже МЗС — це особлива струк­тура зі специфічною субкульту­рою. І щоб вважатися дипломатом, недостатньо бути самозакоханим сно­бом, інтелектуалом і вільно володіти англійською. Для цього потрібно зна­ти та вміти ще щось. У середовищі, де культивується кар’єрне зростання за суворою ієрархічною градацією, де роками працюють у поті чола, щоб отримати черговий ранг або дочекатися нової посади, а представники диплома­тичного корпусу з гордістю вимовляють слова «кадровий дипломат», чужорідний елемент сприймають із підозрою, а часом і вороже.

Наявні в МЗС і певні побоювання. Адже останні два роки всі керівники середньої та вищої ланок — директори департаментів, заступники міністра, посли з особливих доручень — призначалися Борисом Тарасюком. І вони апріорі сприймаються як креатури екс-міністра. З огляду на останні різкі коментарі Бориса Івановича щодо кандидатури Арсенія Петровича, можна зрозуміти побоювання дипломатів з приводу можливих серйозних кадрових перестановок. І хоча на цей час практично всі посольські посади, на які можна було б заслати нинішній керівний склад МЗС, зайняті, ніхто поки що не знає, які кадрові плани нового міністра.

Можливо, у МЗС справді необхідна стороння людина, «свіжа кров», щоб поліпшити та оптимізувати роботу цього міністерства. Адже проблем у зовнішньополітичному відомстві вистачає. Насамперед в організаційно-кадровій і фінансовій сферах. Проте для досвідчених дипломатів, які провели життя за столом переговорів, знають усю палітру дипломатичних тонів (і півтонів!), прихід молодого і надто самовпевненого Яценюка може видатися проблемою. Тому очевидно, що новий міністр повинен дуже багато попрацювати в МЗС, щоб його почали нормально сприймати і щоб «свіжа кров» виявилася відповідної групи, інакше або міністерство, або міністра очікує анафілактичний шок...

Один із можливих варіантів — спробувати підняти зарплату працівни­кам центрального апарату. Адже на сьо­годні зарплата аташе (без надбавок) коливається від семисот до дев’ятисот гривень. Проте набагато ефективніший інший засіб — якнайшвидше опанувати ази дипломатичної роботи, щоб компенсувати відсутність належного досвіду. Для цього потрібно не тільки навчитися вести переговори, а й розширити професіональний кругозір, що у свою чергу дасть можливість правильно визначати цілі й комплексно їх вирішувати.

Відсутність досвіду в нового міністра так само, як і його молодість, — не порок. Яценюк, як відзначають усі, добре освічений, має високий інтелект і швидко навчається. До того ж його знання в галузі економіки та юриспруденції напевно знадобляться під час підготовки нової базової угоди з Європейським Союзом, основу якого становитиме положення про створення зони вільної торгівлі. Проте дипломати сподіваються, що новий глава відомства буде чутливо дослухатися до думки своїх більш досвідчених колег, щоб не оступитися на перших кроках, не допустити великих ляпів. Адже першим заявам нового міністра закордонних справ (однієї з трьох офіційних осіб країни, чиї слова сприймають як позицію держави) приділятиметься особлива увага, і необхідно бути максимально обережним, щоб не зашкодити ні державі, ні собі.

Проте люди, які безпосередньо спілкувалися з Арсенієм Петровичем на різноманітні професійні теми, відзначають і інші риси нового міністра — надмірну впевненість у своїх знаннях і професійних навичках, небажання дослухатися до експертної думки. Загалом, про цю саму проблему в середу в парламенті говорив і регіонал Борис Дейч: «Хотів би побажати: щоб ви стали справжнім міністром, вам потрібно позбутися таких негативних рис характеру, як зазнайство, чванство і зарозумілість!». До цієї характеристики слід особливо прислухатися, адже Дейч може вважа­тися «хрещеним батьком» Яценюка на держслужбі. І особливо зазнаватися і чва­нитися Арсенію Петровичу не вар­то саме в дипломатичному середовищі, оскільки уражені зубри можуть підставити зарозумілого неофіта настільки непомітно й віртуозно, що комар носа не підточить.

Симпатики Яценюка стверджують, що він прийшов у МЗС із дуже амбіцій­ними планами — набрати молодь, розворушити старих, по-новому організувати роботу дипломатичного відомства і загалом додати драйву кон­сервативній структурі. Втім, є й ті, хто сумнівається в реалізації цих амбіцій­них планів, оскільки, мовляв, новий міністр — поганий менеджер і організатор, який до того ж тягне всі ковдри на себе. І згадують, що коли Яценюк ішов працювати в Міністерство економіки та секретаріат президента, від нього всі так само чекали нових, яскравих ідей та їх реалізації. Ці очікування не виправдалися.

Досить сумнівно, що Яценюкові вдасться наповнити МЗС молодими кадрами, що було б справді добре. Пам’ятається, на початку 2005-го тодішній віце-прем’єр із питань євро­інте­грації Олег Рибачук також був одержимий ідеєю залучення молоді з західни­ми дипломами і знанням кількох іноземних мов. І дехто з кваліфікованих молодих людей тоді відгукнувся на цей заклик. Та яким же було їх розчарування, коли всі ті обіцянки, які давав Рибачук, так і залишилися невиконаними. Малоймовірно, що вдасться ще раз пробудити подібний ентузіазм. Та й чи будуть у Яценюка фінансові можливості, щоб залучити на дипслужбу молодих, амбіційних і добре освічених?

Проте головна ідея, з якою Яценюк прийшов у МЗС, — це економізація зовнішньої політики. (Розповідають, що під час обговорення будь-якого питання він передовсім зазвичай запитує: «Покажіть, де тут бізнес?») Утім, ідея економізації не нова, з нею ще наприкінці дев’яностих носилося тодішнє вище українське керівництво. Коментуючи повернення до цієї теми, деякі наші компетентні співрозмовники висловлювали впевненість, що час класичної дипломатії справді минув. І що нині МЗС потрібно працювати в дуже тісному контакті і з Міністерством економіки, і з бізнесом, і з представниками ВПК, і серйозно перейматися енергетичними питаннями. (Адже перевівши значну частину енергетичного діалогу на рівень суб’єктів господарювання, спочатку глава НАК «Нафтогаз України» Івченко, а потім і міністр палива та енергетики Бойко тим самим відтіснили МЗС від цієї сфери. З огляду на інтерес і позицію Яценюка щодо енергетичних питань, здається, що в пана Бойка незабаром з’являться деякі проблеми в реалізації обраного ним курсу. Чи не з’являться?..)

З іншого боку, хороша ідея економізації може в черговий раз так і залишитися ідеєю, оскільки навряд чи Янукович, Азаров, а тепер ще й Кінах дозволять молодому і меткому улюбленцеві президента відкусити значну частину державного економічного пирога. Отже, за нинішніх умов Арсенію Яценюку буде дуже непросто втілити свою ідею: зокрема підтягти під МЗС зовнішньоекономічну діяльність держави. Та річ не лише в цьому. Адже для ефективної реалізації курсу на економізацію зовнішньої політики необхідна не тільки робота дипломатів, а й злагоджені дії спецслужб, менеджменту українських підприємств, цілісна політика уряду та реальна підтримка членами Кабінету міністрів дій міністра закордонних справ. І, нарешті, для цього необхідне існування привабливих умов у самій країні та наявність у неї гідного іміджу.