ДИПЛОМАТІЯ ЧЕРНОМИРДІНА: ЧЕЧНЯ-95, ЮГОСЛАВІЯ-99, УКРАЇНА-2001

Заява президента Росії Володимира Путіна про призначення екс-прем’єра Віктора Черномирдіна послом в Україну викликала фурор. І не лише тому, що під час скупих на події травневих свят журналісти й політики з особливим зацікавленням обговорювали найяскравішу новину. Увагу до заяви російського президента виявили практично всі: український політикум, сприйнявши це призначення як знакове; Захід, вперше чітко усвідомивши, що втрачає Україну; російські журналісти, вирішивши, що в такий спосіб в Україні де-факто розв’язано урядову кризу; українські дипломати, вперше наштовхнувшись на те, що президент оголошує посла не тільки без проходження ним законної процедури затвердження на батьківщині, а й без отриманого від України дозволу — агреману.

На сьогодні існують три версії причин і наслідків майбутнього призначення. (До речі, вже офіційно підтриманого Думою та Президентом Росії.)

Версія перша — в Україну призначено російського генерал-губернатора. А точніше — квартир’єра. Москва дійшла висновку, що дипломат у посольстві РФ в Києві непотрібен: і справді, які можуть бути серйозні дипломатичні відносини між метрополією та колонією? Віктор Черномирдін, змінивши Абоїмова, який і гадки ні про що не мав, передусім покликаний вирішувати питання реалізації економічних амбіцій Росії на території України. Місія має бути виконана блискуче, позаяк Віктор Степанович, як ніхто з нині чинних послів, близький до Леоніда Кучми. Ані до Паскуаля, ні до Фрейзера, ні до Штюдемана Леонід Данилович на весілля доньки не їздив, за домашнім столом частенько не сидів і делікатних питань не вирішував. Саме тому Черномирдін вважається тією постаттю, яка зможе на місці не лише забезпечити економічні інтереси Росії та її бізнесменів, а й переплавити їх у політичний вплив на керівництво України.

Прибічники цієї версії впевнені: Віктор Степанович, маючи вплив на «Газпром», усерйоз лобіюватиме інтереси цієї організації в Києві, і не лише в питаннях розрахунку за борги, а й вирішуючи долю самого газопроводу. І останнім аргументом могутності нового посла називають його компетентність щодо економічних таємниць багатьох українських політичних постатей: погодьтеся, в 90-ті роки газового бізнесу в Україні не робив лише лінивий...

Друга версія: Черномирдіна випроваджено в почесне заслання. В авторів цієї версії свої аргументи. На їхню думку, Віктор Степанович уже давно не є постаттю в Москві. Його призначення в Україну — це жест доброї волі Путіна і не більше. Ніякого значного лобіювання інтересів він в Україні не проводитиме. По-перше, тому, що керівники таких економічних велетнів, як «Лукойл», «Сібалюміній», «Альфакапітал» чи Національний резервний банк Росії, можуть зайти до кабінету Леоніда Кучми без чиєїсь допомоги. Так само, як і вирішити необхідні для них питання. Переплавлятимуть власні економічні досягнення у важіль політичного тиску на Україну вони лише в одному кабінеті — у кабінеті Володимира Путіна, але аж ніяк не в черномирдінському.

По-друге, не слід забувати, що контроль над «Газпромом» у Черномирдіна і Вяхірєва було відібрано невдовзі після приходу Володимира Путіна до влади. Тому Віктор Степанович для цієї організації, безумовно, особа шанована, але аж ніяк не впливова. Та й довіреним членом команди Путіна він також не є. Отже, вважати, що з призначенням Віктора Черномирдіна розпочалася економічна і політична анексія України, не варто. З впевненістю можна сказати, що основне його завдання — стати довірчим провідником інформації від Путіна до Кучми. З чим, мабуть, новий російський посол впорається: тривале знайомство з Леонідом Кучмою і приналежність до одного покоління — серйозний психологічний плюс.

Третя версія, мабуть, найнебезпечніша: Віктор Черномирдін всерйоз загрожує українській фауні. Знавці припускають, що за чотири роки посольської роботи в Україні Віктор Степанович і Леонід Данилович перестріляють усе живе в українських мисливських угіддях, а це, поза сумнівом, сприятиме різкому зникненню різноманітних видів тварин.

Насправді жодній із цих версій у чистому вигляді не судилося збутися. Життя внесе корективи в кожну із них. Віктор Черномирдін, цілком можливо, не лобіюватиме активно інтересів російських капіталів. У цьому питанні все залежатиме від позиції Кремля. Зовсім інша річ — газовий російський бізнес. Це державний пріоритет, і призначення Черномирдіна — свідчення того. Черномирдін справді не найвпливовіша постать у «Газпромі», але Віктор Степанович має надгазпромівські зв’язки, що, безперечно, допоможе йому брати участь у розробці стратегії цієї природної монополії і реалізовувати її в тій частині, яка стосується України. Це щодо економіки. В політиці у Віктора Степановича, очевидно, завдання стратегічне — знайти наступника українському Президентові, який свого часу міг би влаштувати Москву й українського Президента.

Росія справді має серйозний намір зайнятися Україною, і призначення Черномирдіна, в кожному разі, момент знаковий. З їхньої точки зору — не скористатися нашою теперішньою слабкістю було б нерозумно. Навіть якщо Росія до ослаблення «касетним скандалом» аж ніяк не причетна.

Проте значно небезпечніша, ніж призначення Віктора Степановича, поведінка окремих олігархів, що мають вплив на Президента, на економічні й політичні рішення, які він приймає. Політичне жебрацтво в Москві представників «Трудової України» й СДПУ(о) під час Травневих свят безпрецедентне з погляду історії незалежної України. Під час урядової кризи консультації між Президентом і главами стратегічних партнерів — цілком припустима річ. Але прагнення українських олігархів і чиновників заручитися підтримкою російських — це нонсенс, який доводить, що країна не має гордості, Президент — впливу, а ініціатори таких консультацій — патріотизму.

У розпал масових виступів з приводу вбивства Георгія Гонгадзе і «касетного скандалу» я опинилася в кабінеті одного олігарха.

— Ну, про що замислилися? — запитала.

— Та ось розмірковую, як вас обдурити.

— Розслабтеся, ми самі, — ніби пожартувала я...

Але в кожному жарті є лише частка жарту. Час засвідчив, що «касетний скандал» закінчився не виходом із морально-політичної кризи, а її поглибленням. З’ясувалося що, відчувати власну правоту — замало. Треба бути ще й організованим, переконливим та послідовним. Точно так само не слід наперед усі українські проблеми, пов’язані з побудовою реальної незалежності, валити на Віктора Черномирдіна. Ми самі їх створимо. Є кому...