ДЕСЯТЬ ПОДІЙ РОКУ, ЩО МИНАЄ

Війна в Іраку

«Зникнення» іракської армії під Багдадом стало одним із найбільш вражаючих епізодів не лише року, що минає, а й усієї сучасної військової історії. Противники війни в Іраку, які попереджали, що американці зіштовхнуться з жорстким опором армії Саддама Хусейна, були змушені лише спантеличено розвести руками: і армія, і сам Саддам зникли, а місцеві жителі захоплено привітали західних військових і брали участь у поваленні пам’ятника диктатору.

Утім, через кілька місяців виявилося, що зникнення іракської армії ще не означає кінця опору знищеного режиму: його прибічники вдаються до тактики вуличного тероризму, прагнучи дестабілізувати життя в країні й віддалити можливість передачі влади легітимному керівництву. Неясно, чи стане захоплення самого Саддама Хусейна чинником, який допоможе впоратися з небезпекою тероризму в Іраку, чи опір триватиме й за відсутності поверженого правителя. Важливо й те, що скаже Саддам на майбутньому процесі. Адже союзники досі не можуть з’ясувати головного — наскільки виправданим було їхнє вторгнення з погляду необхідності запобігти створенню Іраком зброї масового ураження. Адже дискусія навколо самого факту наявності зброї вже викликала серію скандалів і в США, і у Великобританії. І якщо Джордж Буш порівняно легко відбив атаки опонентів і його акції мають підтримку в суспільстві — чого варте хоча б проголошення американського солдата «Людиною року» у часописі «Тайм», — то британському прем’єру Тоні Блеру було набагато важче. Опоненти Блера виявилися і в рядах його власної партії, а особливо загрожувало репутації прем’єра самогубство експерта Девіда Келлі, який в анонімному інтерв’ю Бі-бі-сі стверджував, що прем’єр увів британців в оману й що зброї масового ураження в Саддама немає. Втім, недавня відмова від розробки такої зброї Лівією засвідчила: шукати її можна в одній країні, а знаходити — в іншій...

Зростання тероризму

2003 рік входить в історію як рік, календар якого розкреслений кривавим пунктиром терористичних актів у Росії, Туреччині, Індонезії, Саудівській Аравії; постійного очікування повтору 11 вересня на Заході; бойових операцій в Афганістані й Іраку в рамках оголошеної Сполученими Штатами війни з терором. У спробах знайти відповідь на нові загрози, на Заході, в цілому у світі, багато усталених реалій були піддані переоцінці.

Терористичний акт за своєю природою не анонімна помста, не односпрямований вектор. У його центрі завжди перебуває жертва, як інформаційне повідомлення, чим воно є за своєю глибинною природою (терактом завжди щось хочуть сказати). Теракт невблаганно вказує і на «відправника». Світ мислить у категоріях загальності і часто стійких стереотипів. В умовах конфлікту завжди мають бути «ми і вони». Тому постать «відправника» відразу ж вимальовується в найзагальніших термінах. Навіть якщо паспорт злочинця з фотографією лежить відразу серед руїн, як було при вибуху синагоги в Стамбулі чи в Тушино у Москві, його особа нікого, окрім слідства, вже не цікавить. Відтепер він — представник групи, класу, релігії, цивілізації і запитання «хто й навіщо це зробив?» невблаганно вимагає множини як єдино прийнятної форми відповіді. У результаті, багато людей, які раніше воліли б не діяти чи просто мовчати, мусять відповідати, і цілий регіон виявляється втягнутим у процес пошуку нових рішень.

Всупереч логіці терористів, спонукуваних ізоляціоністською ідеологією, прагненням захистити свої традиційні суспільства стіною страху від реальних і надуманих зовнішніх загроз і образ, весь хід цьогорічних подій поки вказує, що арабський світ рухається в іншому напрямі. Близький Схід долає деякі десятиріччями нашаровувані табу і знову починає посилено шукати відповідь на запитання — хто ми перед лицем сучасності, куди ми йдемо? Серед ознак насування змін — зміни в політиці Лівії, небагатолюдні, але нечувані досі демонстрації з вимогами демократичних змін у Саудівській Аравії, фіаско найодіознішого арабського диктатора. У контексті цих змін в арабському світі сталося й те, що раніше здавалося неможливим, — з’явилися вільні ЗМІ (супутникові телеканали), котрі конкурують за саму можливість представити багатомільйонній аудиторії змінюваний образ регіону.

Розкол у ЄС

Розбіжності з приводу підтримки американської акції в Іраку стали радше приводом, аніж причиною розколу між країнами Європейського Союзу. З моменту іракської війни з легкої руки американського міністра оборони Дональда Рамсфельда говорять про «стару» і «нову» Європу. Але це не зовсім точне визначення. Американська акція була підтримана не лише кандидатами в члени ЄС, а й такими країнами, як Великобританія, Іспанія, Італія. Проте не можна не помічати, що в іракському випадку підтримка була радше ситуативною, як і критика: якби в Італії при владі були ліві, вони приєдналися б до противників війни, а праві в Німеччині підтримали б Сполучені Штати.

Значно суттєвіші розбіжності з приводу підходів до майбутнього Євросоюзу. Для Парижа та Берліна ЄС — це шлях до побудови європейської супердержави, котра зможе успішно конкурувати на міжнародній політичній та економічній арені зі Сполученими Штатами. Для Лондона, Мадрида, а тепер ще й для Варшави ЄС — це інструмент узгодження європейських інтересів, знаряддя інтеграції, а не з’єднання в щось непорушне й одноголосе. Спроби Франції та Німеччини нав’язати іншим країнам ЄС зміну норм представництва в керівних органах Євросоюзу зіткнулися з двома видами опозиції — як відкритої, з боку Польщі й Іспанії, так і прихованої, виявленої керівниками Великобританії й Італії. Ще один загін прихованої опозиції — євробюрократія, котра зовсім не хоче, щоб уряди Франції та Німеччини узурпували керівництво єдиною Європою. У результаті проект конституції єдиної Європи, вироблений під керівництвом екс-президента Франції Валері Жіскар д’Естена, виявився заблокованим, а криза майбутнього Євросоюзу — продемонстрованою. І це лише початок випробувань для нового, розширеного Євросоюзу: навряд чи його центральноєвропейські члени стануть миритися з відвертою зневагою, яку виявляє на їхню адресу керівництво Франції, і зі спробами економічного шантажу, до яких вдається керівництво Німеччини.

Переділ політичної власності Росії

Арешт найбагатшої людини Росії — власника компанії ЮКОС Михайла Ходорковського — засвідчив закінчення перемир’я у війні російських власників і появу нових агресивних угруповань, що цікавляться вже придбаним у роки приватизації майном. Наприкінці року президент Володимир Путін знову заявив, що перегляду результатів приватизації не буде, але наголосив, що це не повинно стосуватися порушників закону. Якщо врахувати, що російське законодавство приватизаційних часів неможливо було не порушувати, ця заява Путіна показала: влада в Росії готова виступити посередником у відносинах між старими власниками й новою елітою, що формується навколо Кремля. Досі важко сказати, чи пов’язаний арешт Ходорковського з відставкою колись усесильного глави президентської адміністрації Олександра Волошина, чи адміністрація просто втратила свої функції стратегічного центру прийняття рішень, перетворившись на звичайне бюрократичне відомство. Арешт Ходорковського зірвав угоду про створення найбільшої нафтової компанії світу — «ЮКОССибнефти». Втім, декотрі спостерігачі стверджують: саме злиття і стало причиною арешту, пов’язаного з бажанням впливового власника «Сибнефти» й губернатора Чукотки Романа Абрамовича одержати ЮКОС. Напередодні Нового року Ходорковський з ізолятора не вийшов — він залишиться під вартою принаймні до президентських виборів у Росії. Історія з ЮКОСом серйозно змінила ставлення до путінської Росії на Заході, але не позначилася на авторитеті президента всередині країни. Більше того, атака Путіна на великий бізнес допомогла безпрецедентному успіху монструозної партії влади — безликої «Єдиної Росії» на виборах у Державну думу. Вперше після краху КПРС прокремлівська партія одержала більшість у нижній палаті парламенту. З огляду на деградацію верхньої палати, перетвореної на палату чиновників-лобістів, можна сказати, що 2003-й став роком остаточної ліквідації законодавчої гілки влади в Росії.

Епідемія атипової пневмонії.
SARS обіцяв повернутися

8400 уражених хворобою і близько 800 померлих — такі «жнива» атипової пневмонії або SARS (англійська абревіатура назви захворювання), що вирували на початку нинішнього року. З’явившись ще в листопаді 2002-го, хвороба поширилася в багатьох провінціях Китаю, стрімко захоплюючи країни та континенти. Світ охопила паніка. Вчені почали терміново шукати засоби для боротьби з раніше невідомим вірусом. Виникли найнеймовірніші версії походження «кілера» — від штучно створеного у військових лабораторіях до занесеного з космосу. Пропонувалися і більш «земні», зокрема такі: вірус SARS — комбінація пташиних коронавірусів і збудників хвороб у ссавців.

Та навіть пильно вивчивши невидимого ворога, вчені так і не зуміли створити проти нього ефективні ліки. Єдине, що пропонували медики, це традиційні методи лікування вірусних хвороб, які у даному випадку часто були неефективними. До того ж розроблення будь-якого препарату — справа кількох місяців. Тому більшість держав почали безпрецедентні заходи епідемічної безпеки — від обмеження в’їзду з небезпечних територій (в основному Китаю і Сінгапуру) до негайної ізоляції хворих бодай із найменшим натяком на атипову пневмонію.

У липні Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ) оголосила про припинення епідемії. Проте святкувати перемогу, як з’ясувалося, ще зарано: інфекція лише зачаїлася і цілком може розпочати нові «гастролі». Це підтверджує останній випадок атипової пневмонії, зафіксований у середині грудня на Тайвані. Жертвою став учений, що займався дослідженням вірусу і, очевидно, заразився у своїй лабораторії. Ситуація ускладнилася тим, що відразу після інфікування вірусолог побував на науковому семінарі, де контактував із сімдесятьма колегами. На щастя, ніхто з учасників семінару не захворів.

Водночас ВООЗ готується до нової хвилі епідемії. Про це її глава Лі Йонг-Вук заявив ще в жовтні: «Ми припускаємо, що SARS повернеться». Не виключено, що станеться це вже нинішньої зими.

Джинджич і Лінд

Убивство прем’єр-міністра Сербії Зорана Джинджича в черговий раз продемонструвало, що наявність у нестабільній державі потужних сил, не зацікавлених у серйозних змінах і неготовність влади до серйозної боротьби з цими силами може завершитися трагічно. Джинджич загинув саме тоді, коли стало можливим говорити про завершення перехідного, невизначеного періоду в житті Сербії, пов’язаного з постаттю колишнього президента Югославії Воїслава Коштуніци. Склалися об’єктивні умови для сходження зі сцени політичних, військових діячів і бізнесменів із кола Слободана Мілошевича, підтриманих його наступником. Після вбивства Джинджича його наступники провели широкомасштабну чистку номенклатури, але в Сербії так і не з’явився сильний лідер, спроможний узяти на себе відповідальність за непопулярні рішення, не вдалося домогтися єдності демократичних сил і в результаті наприкінці року президентом республіки мало не став представник шовінистичної партії радикалів. Цілком імовірно, що своєї мети вбивці — позбавити сербське суспільство популярного професійного лідера й відтягнути відставку номенклатури поваленого режиму Мілошевича — досягли. Але ця мета хоча б зрозуміла.

Цілком незбагненно, чого домагався вбивця міністра закордонних справ Швеції Анне Лінд. Лінд, популярного політика, ймовірного у майбутньому кандидата на пост лідера правлячої Соціал-демократичної робітничої партії та прем’єр-міністра країни, було вбито за кілька днів до проведення референдуму про введення в Швеції єдиної європейської валюти. Цей референдум уряд програв — утім, результати його були відомі наперед і смерть Лінд не могла на них вплинути. Слідство досі не може відповісти на багато запитань, пов’язаних із цим убивством. Навіть якщо судовий процес над підозрюваним у злочині відбудеться, вбивство міністра стане ще однією загадковою розправою над політичним діячем, яка змушує згадати про іншого вбитого в Стокгольмі політика — тодішнього прем’єр-міністра країни й лідера соціал-демократів Улофе Пальме.

Пострадянська Грузія

Завдяки CNN навіть рядові американці нинішнього року дізналися, що Джорджия — це не тільки один із штатів Америки, а й країна, де відбулася «оксамитова» революція.

В усьому світі Шеварднадзе знали як міністра закордонних справ СРСР, котрий не володів іноземними мовами, але дуже багато зробив для того, щоб пішли в небуття радянська «залізна завіса» й Берлінська стіна. Внесок Едуарда Амвросійовича в закінчення війни чималий. Це високо оцінили всі на Заході й дехто в колишньому Радянському Союзі. Наприкінці 80-х — на початку 90-х Шеварднадзе був знаний як демократ. Наприкінці 90-х і на початку 2000-х він став ретроградом й авторитарним лідером. У результаті фальсифікації парламентських виборів він виявився першим президентом в СНДевії, що втратив владу. Доля Шеварднадзе — виразна ілюстрація до життєвої теорії, відповідно до якої державу, що реально прагне європейських цінностей і рівня життя, не може очолювати лідер, вихований у радянських традиціях. Демократизм президента Грузії зійшов як грим із театрального мавра. Мудра, але втомлена людина не змогла стати тим, ким ніколи не була. Ніколи сучасними та європейськими не стануть лідери інших країн СНД, чиє коріння йде в радянську систему влади. Шеварднадзе виявився першим із президентів країн Співдружності, хто здав свій пост людині нової формації, і тепер Грузія — єдина країна, що одержала можливість стати першою пострадянською. У разі якісної зміни лідерів в Україні й Білорусі одержать шанс стати пострадянськими й вони. І тільки в цьому разі надія на зміни з’явиться в Росії. А на Джорджию чекають непрості часи. Результат виборів вирішений, президентом стане Михайло Саакошвілі. Чи втримає він країну в її нинішніх кордонах, наскільки ефективною виявиться політика нової влади? Адже Грузія буквально зіткана з проблем: економічних, соціальних, етнічних. Чи здолає вона чинник потужного російського впливу? Чи зможе, зламавши сучасний стереотип «грузин — бідна людина», повернути до життя старий — «багатий як грузин»?

Темпи зростання євро до долара нинішнього року стали найвищими за всю історію

Зростання курсу євро до долара в році, що минає, становить 18% , і його темпи виявилися найвищими з часу введення п’ять років тому єдиної європейської валюти. Приміром, 25 грудня курс євро до долара на торгах у Лондоні становив 1,2448 дол., стільки ж, скільки й на торгах на день раніше в Нью-Йорку, повідомляє агентство Bloomberg.

Єдина валюта, яку нобелівський лауреат з економіки Мілтон Фрідман 2001 року назвав «великою помилкою», продемонструвала поточного року рекордно високе зростання до долара на тлі збереження Європейським центральним банком (ЄЦБ) відсоткових ставок на вищому рівні, ніж ставки, встановлені Федеральною резервною системою США.

За словами економіста Таноса Папассаваса, який працював в уряді Великобританії при Джоні Мейджорі, 1999 року люди були налаштовані до євро скептично й життя начебто підтвердило їхні побоювання: у жовтні 2000-го євро опустилося до позначки 0,82 дол. проти 1,17 дол. на час запровадження єдиної валюти в січні 1999-го. Проте в році, що минає, єдина євровалюта показала себе в усій красі.

Тим часом зміцнення євро мало допомогло європейській економіці, що зросла в третьому кварталі 2003 року, порівняно з другим кварталом, на 0,4%. Тоді як ВВП США у третьому кварталі збільшився на 8,2% у річному обчисленні.

Зростання євро негативно позначається на європейській економіці. Зокрема Volkswagen AG, найбільший автоконцерн у Європі, недавно заявив, що в наступному році очікує значного зменшення продажів на ринку США. Nokia Oyj, найбільший у світі виробник стільникових телефонів, зазначає, що через зміцнення валюти виторг компанії в третьому кварталі значно знизився. Експорт Німеччини, що становить третину ВВП найбільшої економіки Європи, у жовтні зменшився на 6,6%.

Heineken NV, третя за величиною у світі пивоварна компанія, заявила, що 2003 року не очікує збільшення прибутку, що пов’язано зі зростанням євро. Водночас Anheuser-Busch Cos. і Adolph Coors Cos., найбільші у США виробники прохолодних напоїв, констатували зростання прибутку в липні—вересні.

Як зазначив Філіп де Бюк, глава європейської асоціації роботодавців Unice, що об’єднує понад 16 млн. європейських компаній, зростання європейської валюти має позитивні аспекти, але негативно позначається на експортних галузях промисловості. Головний фінансовий директор найбільшої в Іспанії телефонної компанії Telefonica SA Сантьяго Фернандес-Вальбуэна сказав, що зростання євро не може тривати вічно, і, мабуть, «євро ближче до фінішу, ніж рік тому».

Дедалі частіше звучить думка, що, дозволяючи євро зростати, ЄЦБ наражає на небезпеку економічне зростання в Європі наступного року. Прем’єр-міністр Італії Сільвіо Берлусконі в інтерв’ю італійському інформаційному агентству Radiocor заявив, що «обмінний курс євро надто високий, і це вкрай негативно позначається на економіках експортно зорієнтованих країн».

За прогнозами UBS AG і Goldman Sachs Group, євро ще більше зміцниться до долара в наступному році. UBS прогнозує до кінця 2004 року курс на рівні 1,32 дол. за євро. За оцінками аналітиків із Goldman Sachs, євро за наступних шість місяців зросте до долара майже до 1,30 дол.

2003 року курс євро зріс відносно 11 із 16 валют, проаналізованих агентством Bloomberg, включно з англійським фунтом і швейцарським франком. Лише південноафриканський ренд, долари Австралії, Нової Зеландії та Канади, бразильський реал і шведська крона продемонстрували зростання щодо євровалюти за 2003 рік. Роберт Хорматс, віце-президент Goldman Sachs International, зазначив, що хоча євро й не вдалося потіснити долар у світі, єдина валюта стала однією з найважливіших світових резервних валют.

За даними МВФ, центральні банки 2002 року тримали 18,7% резервів у євро, порівняно з 16,4% 2001 року. Доларові резерви зменшилися з 67,5 2001 року до 64,5% 2002 року.

Повернення Тарантіно

Цей довготелесий кіноман із безглуздою усмішкою один раз змінив обличчя сучасного світу. Після «Кримінального чтива» людству складно ставитися до себе самого серйозно. Відтоді від Тарантіно чекали нових одкровень, а він не квапився потрафити шановній публіці, брав участь у проектах друзів, писав сценарії, знімав помаленьку — і поглинав старі фільми тоннами. У певний момент кількість, очевидно, переросла в якість, і ми отримали неймовірний шедевр у вигляді другосортного фільму із зірками першої величини, до краю нашпигований кіноцитатами. Сотні разів писано про знаменитий жовтий костюм «від Брюса Лі», поєдинок у японському садку в ритмі викопного диско-хіта 70-х із латинським колоритом і цитат «з кров’ю» із поганеньких гонконгівських бойовиків. Але це лише відблиски від поверхні темних вод колективного несвідомого, ім’я якому — Кіноархів.

Насправді фільм «Убити Білла» глядачам не призначався. Ідеальний сеанс — у порожньому залі, де на кожній стіні — екран, щоб нескінченна вервечка фільмів могла змінювати один одного, перетинаючись промінням проекторів. Цитати, фрази, колірні і звукові плями примхливо перемішуються і зливаються в Єдине. Людині не місце в цьому таїнстві, де міф усвідомлює себе.

Відповідно до більшості релігійних традицій, священні книги не лише натхненні Богом, а й є атрибутом Всевишнього. Уявімо собі таку картину — самотня постать Вседержителя, Книга — в руці. Уявити можемо, узріти навіч — навряд чи.

А перегляд «Убити Білла» все ще доступний. І в цьому — ще одне зриме свідчення чуда, у якому ми живемо. Добре, що нам про це нагадали.

Нобелівська премія
на службі політичної коректності

Покійний Нобель хотів як краще. Динамітні гроші, залишені ним людству, мали підтримати, відзначити й увічнити великих. Складно визначити момент, коли роздача премій перетворилася на політичні демонстрації типу «що таке добре та що таке погано», але рік у рік зростає амплітуда пальця, яким докірливо сварять Нобелівський комітет. Досить пригадати літературні роздачі — коли Радянський Союз «був хорошим» — нагороджували маститого Шолохова. Трохи згодом ситуація змінилася — і лауреатом став противник режиму Бродський...

Нинішнього року ніяких несподіванок літературна частина Нобелівської не принесла, а ось Премія Миру викликала гіркоту. Серед фіналістів був Іван Павло ІІ, але премія дісталася не відомій світу арабській правозахисниці. І все б нічого, але, хоч Папа Римський тримає ключі від раю за заповітом святого Петра, від людської природи смиренному тілом Каролю Войтилі нікуди не подітися. Він невиліковно хворий, і дні його спливають. Це знають усі, зокрема й пани з Нобелівського комітету. І хоча вручення відбулося, як і годиться, з усмішками, у пресу просочилися деякі міркування вручателів. Мовляв, жінки загалом рідко одержували цю премію, а мусульманка — ніколи. А Папі варто було б переглянути своє ставлення до дошлюбного сексу, абортів, і взагалі «бути сучаснішим». Відкинемо абсурдність таких претензій — Папа Римський — глава католицької церкви і, відповідно, не може закликати нас до безладних зв’язків, хоч би як нам цього хотілося, — становище зобов’язує! І, ясна річ, він стоїть на варті сім’ї і того, що лукаві шведи назвали «надмірним консерватизмом», — досить погортати Біблію, аби зрозуміти, чим керується Папа!

Та навіть якщо, з позиції радикального лібералізму, Папу є за що «засудити», то лише поверховий перелік його заслуг нагадує нам, хто ж головний посол миру на нашій розтерзаній планеті.

Саме Іван Павло ІІ став першим понтифіком, який зайшов у мечеть, попросив вибачення за поведінку церкви в роки Другої світової війни, хрестові походи та релігійні війни. Саме при ньому голос Ватикану постійно закликає воюючих до миру, а сильних — до милосердя. І зовсім необов’язково бути католиком зокрема й віруючим узагалі, аби збагнути, що ця премія могла б стати визнанням заслуг смертельно хворої людини, кожен день життя якої — безперервний бій із власною недугою та недосконалістю людства.

Хто знає, чи можуть спокійно спати ночами члени Нобелівського комітету. Мабуть, можуть, — адже головна причина вибору іншого, більш політкоректного претендента на премію була гранично проста. У певної частини Європейської співдружності в час протистояння з Америкою виникла думка, що Папа ... недосить пристрасно звинувачує американську вояччину — і не вельми активно солідаризується з противниками війни. І він зрозуміє, і американці... Швидко знайшли більш «зручну» кандидатуру — і жінка, і мусульманка. Їй і віддали. Ось така історія. Якось, слово честі, ніяково...