Десять кроків назустріч один одному

Поділитися
Незважаючи на пом’яті піджаки депутатів, їхню штовханину в коридорах судів і ЦВК, небезпечні хоро...

Незважаючи на пом’яті піджаки депутатів, їхню штовханину в коридорах судів і ЦВК, небезпечні хороводи приїжджих навколо Банкової і Ради, переважна більшість населення все-таки сприймає політичну кризу, що виникла в Україні, радше як бурю в печерській склянці води. І за великим рахунком — це правда. Затятість, із якою ведеться боротьба за владу, ускладнюється пострадянським синдромом, якого не позбувся жоден із лідерів, котрі беруть у ній участь, — «Переможець отримує все!». Юлія Тимошенко ніколи не приховувала своєї схильності до концентрованої влади і довела це послідовним несприйняттям конституційної реформи. Віктор Ющенко мріє виписати нову Конституцію так, щоб президент був поновлений у максимальному обсязі своїх повноважень, призначав і знімав усіх і вся. Та, власне, не забулися ще часи, коли навіть маючи їх, президент багаторазово залазив на поле прем’єрів. Віктор Янукович, шляхом створення конституційної більшості, вісім місяців вибудовував піраміду своєї влади, яка в результаті, за обсягом де-факто здобутих важелів, мала зрівнятися з кучмівською.

Щоразу, спостерігаючи за загостреннями цього перманентного процесу, я згадую свою розмову з П.Лазаренком:

— То в чому ж ваша мета, Павле Івановичу? — запитала я главу уряду взимку 1997-го.

— Вісім років бути прем’єром.

— Але це неможливо.

— Чому?

— З багатьох причин, одна з яких полягає в тому, що ви ні з ким не ділитеся.

— Щоб почати ділитися, спочатку все має стати моїм.

Насправді ж і зараз ніхто нічим особливо ділитися не збирається. Ця обставина є ключовою у ланцюзі причин, які привели Україну до конституційної, політичної і психологічної кризи. Лідер кожної з політичних сил уже котрий рік зосереджує зусилля на концентрації ресурсів. І не лише фінансових, адміністративних чи електоральних. Йдеться про вкладання грошей у людей як у нерухомість: у суди, адвокатів, журналістів, політологів, соціологів, політтехнологів. У результаті політики самі стали жертвою цього процесу, оскільки в країні фактично відсутні фізичні і юридичні особи, спроможні стати третейськими суддями; думка яких є однаково авторитетною для кожної зі сторін-опонентів. Саме тому багато хто з небезпідставним скепсисом ставиться до потенційного рішення Конституційного суду. Орган, який працює не в умовах кардинальського конклаву, навряд чи зможе в нашій країні прийняти об’єктивне рішення. Втім, і Печерський, і Верховний, і багато інших судів лише формально можуть носити звання істини в останній інстанції. І першим запитанням, після оголошення більшості їхніх рішень, є не «чому?», а «скільки?».

З одного боку, у країні існує колосальна потреба в людях і організаціях, здатних ставити правову і моральну крапку в кон­фліктах. З іншого, нездатність політичної еліти знаходити компроміси в рамках існуючого законодавства призводить до того, що вже котрий рік політики є заручниками як спонсорів, так і крутійської віртуозності юристів. Безумовно, можна чекати на рішення Конституційного суду і сподіватися на те, що в цивілізованій країні, на відміну від Росії 1993 року, йому всі дружно підкоряться. Але можна подивитися на процес і інакше. Адже, особисто для мене, вердикт цього поважного органу лише дасть привід задуматися, хто є більш крутим: Пригодський чи Балога...

За великим рахунком, кінці від заплутаного клубка амбіцій наших провідних політиків знаходяться не в судах, а в руках якісно іншого політичного покоління. Та сьогодні це покоління — радше релігія зневірених, ніж реальність. І мине не один рік, доки крупинки зберуться в могутню купку. Та ці роки необхідно прожити. Бажано, зберігши країну і, бажано, не перевівши її в остаточно маргінальний стан. Ці роки доведеться прожити з тими, хто є зараз. Не маючи ілюзій щодо них, але сподіваючись бодай на їхній інстинкт самозбереження. Для цього потрібен політичний компроміс. Широкий, усвідомлений і стійкий. Компроміс, за якого не буде тих, кому дісталося все, і тих, хто програв цілком. Компроміс, за якого потроху, але твердо виграють усі. Та поки що його немає.

Кожного з трьох гравців: і президента, і прем’єра, і лідера опозиції — безкомпромісно проведена лінія може завести у безвихідь. І країну разом із ними.

Робіть висновок самі: безумовно, я б воліла, щоб конституційна обґрунтованість рішення президента про розпуск парламенту була бездоганна. Та на жаль. Але ж, по суті, Ющенко має рацію: формування трьохсотголосої коаліції не тільки позбавляє його балансоутворюючих повноважень, а й піддає ревізії народне волевиявлення, а також створює умови для необмеженої влади прем’єр-міністра, а отже — її узурпації. І наслідки такої узурпації розгрібатиме не тільки Ющенко, а вся країна, яка залишиться без життєво необхідної системи стримання і противаг у системі влади з вищезгаданою установкою переможців. До моменту рішення Конституцій­ного суду указ, виданий президентом, діє, він вважається легітимним і — повинен виконуватися. За невиконання указу президента передбачено відповідальність, Ющенко акцентував — зокрема й карну. До цього можна було ставитися з посмішкою, ухвалюючи колективні рішення про непідтримку указу — Радою, Кабміном, місцевими радами... Але з моменту підписання указу, що закріплювався рішенням негайно скликаної РНБОУ, настає відповідальність індивідуальна... В указі по днях розписано дії чиновників, яких зобов’язано фінансувати виборчу кампанію з резервного фонду і проводити закупівлі для потреб ЦВК. Прізвища, як і дати, конкретні: Янукович, Азаров, Копилов, Давидович, Харчен­ко. «До 7 квітня... до 10-го... до 11-го... до 12-го... протягом одного робочого дня...» Якщо, наприклад, 7 квітня прем’єр Янукович, 10 квітня — перший віце-прем’єр Азаров, 11 квітня він же і глава держскарбниці Харченко, далі — перший заступник міністра фінансів Копилов та глава ЦВК Давидо­вич не виконають продиктоване указом, то генеральний прокурор Медведько повинен послати до чиновників людей, уповноважених поцікавитися... Президент готовий до такого розвитку подій? Коли ж чиновники Кабміну на чолі з прем’єром відмовляються виконувати указ, то президентові, якщо він не готовий до поступок, іншої гри не залишається: він повинен апелювати до ГПУ. Постає запитання: а чи Медведько — та фігура, якою грає глава держави? Якщо навіть та і починає законно діяти, то інформація про допити або затримання залишиться з боку коаліції без відповіді? Хто може передбачити цю реакцію і її наслідки?

Зокрема і з цієї причини чітко вимальовується особлива відповідальність за ситуацію пре­м’єр-міністра України. Янукович уперто відмовляється від виборів. Пропонуючи нульовий варіант, Віктор Федорович лукавить, тому що навіть прийняття закону про імперативний мандат у Верховній Раді, на який він готовий піти, не перешкодить створенню жаданої конституційної більшості. Оскільки закон заборонить депутатам переходити з фракції у фракцію, але голосувати так, як їм заманеться, заборонити ніхто не може. Це норма Конституції.

Мабуть, Віктор Янукович, який із азартом журналіста-інформаційника повідомляє суспільству новини про внутрішнє життя Конституційного суду, набагато раніше, ніж це робить прес-служба КС (?!), впевнений у позитивному для нього рішенні цього вищого третейського органу. Але не слід забувати, що президент за 15 хвилин до оголошення вердикту КС може підписати інший указ про розпуск, трохи змінивши формулювання — відповідно до тих зауважень, на які можуть звернути увагу президента конституційні судді. А потім, як і раніше, протягом року, КС може взагалі зникнути на певний час як інститут влади — досить кільком суддям написати заяву про добровільне складення повноважень, від гріха подалі... Не слід забувати і про наче невидиму внутрішню опозицію в лавах регіоналів, очолювану Рінатом Ахметовим. Ахметов практично відкрито заявив про свою незацікавленість у концентрації влади в одних руках. Причому приналежність рук — Януковичу, Ющенку чи Тимошенко — для нього не принципова.

Своєю впертістю у питанні виконання президентського указу прем’єр заходить у конфлікт із законом, посилює внутріпартійні проблеми, бере на себе відповідальність за можливе не контрольоване ним та іншими загострення ситуації. За великим рахунком, нині Віктор Янукович скидається на засіб виробництва спікера парламенту. Уже сама ця обставина робить його в очах оточення на голову нижчим.

В Юлії Володимирівни теж не все так світло, як може видатися. Навіть якщо припустити, що дострокові вибори до Верховної Ради відбудуться 27 травня, то вже тепер є всі підстави стверджувати, що їх легітимність можна буде оскаржити непристойно легко. Виборче законодавство передбачає процедури, розраховані на 90 днів. Позачерговій виборчій кампанії Конституцією відводиться менше — 60. Навіть якщо всі гілки влади продемонструють консенсусну роботу із забезпечення діяльності ЦВК (чого явно не спостерігається), під час виборів доведеться йти на величезну кількість порушень.

Ще 3-го числа мало завершитися висування партійних кандидатів в окружні виборчі комісії, а це зробили тільки дві партії — БЮТ і «НУ». Проведення екстрених з’їздів порушить статути партій. А юридична чистота проведення міжпартійних з’їздів із метою створення блоків — просто нереальна. Фахівці з виборів стверджують, що за справу вдосконалення списків виборців ніхто не брався. Голосування на дому забезпечити не встигнуть. Впровадити відкріпні талони — теж. Вибори можуть стати змаганням не партій, програм, п’ятірок, а адмінресурсу, вміння вкидати, підраховувати і захищати в судах. Хто гарантує, що Юлії Володимирівні не намалюють 6% замість того, що вона отримає реально? І хто гарантує, що вона зможе домогтися правди? Литвин із Богословською до цього часу її домагаються, ось уже понад рік. Одне слово — під результати виборів навіть у разі, якщо вони пройдуть на всій території країни, об’єктивно закладають бомбу потенційної нелегітимності. А це означає, що результати цих виборів можуть бути не визнані у світі, можуть бути оскаржені будь-ким із суб’єктів, причому не тільки в українських судах, а й у Європейському. Мало того, повернутися до їх оскарження можна буде не відразу після виборів, а через певний час. Доказ цього — звільнення президентом голови Печерського суду, а Верховної Радою — ЦВК Давидовича: і в тому, і в іншому випадку скасовувалося рішення «про прийняття на роботу» відповідно в 2005-му і 2004 році. Психологічно відповідальність за непрозорі та непідготовлені вибори і політикум, і суспільство покладуть на Юлію Тимошенко.

І ще один момент: Юлію Володимирівну має насторожити формат, у якому постійно ведуться переговори про вихід із кризи. Ющенко зустрічається з Януковичем, але Тимошенко на цих зустрічах немає. Чому? Чому лідера опозиції, як рівноправного і активного учасника подій, не запрошено за стіл переговорів — поруч із лідером від влади і гарантом Конституції? Це неправильно за сутю й сумнівно за метою. На сьогодні розмови про неминучість створення помаранчевої коаліції в майбутньому парламенті — лише декларація, причому не президентом озвучена. Вочевидь, Юлія Володимирівна розраховує на те, що Віктор Андрійович із другого разу стримає дане слово. І якщо помаранчевим вистачить голосів — то коаліція, що включає партію Ющенка, підтримає її кандидатуру на прем’єрську посаду. У цьому, за великим рахунком, і полягає гра Юлії Володимирівни. Та хто сказав, що в цьому — гра президента? Частково вона полягає в боротьбі за доступ до переформатування коаліції, і її ексклюзивно-помаранчеве забарвлення — лише один із варіантів, на який може піти Віктор Ющенко.

З огляду на всі обставини, можна висунути два припущення: ні рішення Конституційного суду, що працює в специфічних умовах, ні вибори 27 травня не в змозі покласти край перма­нентній боротьбі за владу й забезпечити свідомо наповнену реформами, а не каральними заходами, стабільність.

Певним паліативом, який потребує консенсусу, міг би стати варіант перенесення строків виборів. До речі, виступаючи на РНБО, Ющенко чітко дав це зрозуміти, зауваживши, що готовий обговорювати строки проведення виборів. Чомусь цей сигнал залишився непомічений. Простої та чистої юридичної схеми перенесення виборів нам знайти не вдалося. Однак не слід забувати, що в кризових ситуаціях пошук компромісу, напевно, може виходити за межі статей і пунктів. Оскільки і Конституція 1996 року, і Конституція 2004-го, так само як і рішення Верховного суду 2004 року, — це продукти компромісів. І рішення про ці компроміси ухвалюють люди, яких народ наділив владою, — парламент, президент і продукт їхньої спільної діяльності — уряд. Перене­сення строків дасть змогу оптимізувати процедуру дострокових виборів, проведених за скороченою програмою. І в результаті їхній прозорості може завадити лише суб’єктивний чинник адмінресурсу...

Внаслідок проведення підготовлених і прозорих дострокових виборів, за словами уже не пам’ятаю кого з Банкової, «політикуму може бути зроблене дієве щеплення від зрадництва». Безумовно, це важливий момент: пам’ятаючи про можливість штучного переривання депутатського строку, депутати нової Ради, можливо, перестануть бігати з фракції у фракцію. І проблему формальної вірності прапору буде вирішено. Проте проблеми вірності політичної сили передвиборним обіцянкам достроковими виборами не вирішити. Як не вирішити і проблеми прагнення до одноосібної влади, яка проявиться у процесі ухвалення нової Конституції.

Навряд чи виборами вдасться вирішити проблему інтелектуального наповнення роботи Ради: судячи з інформації, яка просочується зі штабів, серйозної ротації списків не передбачається. Свіжих гасел і чітких програм — теж... Тому, ризикуючи нарватися на обвинувачення в утопізмі, хочу поділитися однією ідеєю.

З точки кризи завжди є два шляхи: вгору — до подолання і розвитку, і вниз — до загострення і деградації. Сьогодні Печерськ має знайти відповідь на запитання: якою із траєкторій далі піде країна? Ця відповідь може бути знайдена лише за столом тристоронніх переговорів. І якщо кожен тягтиме (чи перетягне) ковдру на себе, негативний вектор руху нам забезпечений. Тому переможених серед трьох лідерів (і тих, хто за ними) бути не має. Результатом таких переговорів міг би стати триєдиний розподіл влади й відповідальності за напрям і стратегію розвитку країни на десятиліття вперед, супроводжуваний чіткою і публічною домовленістю про пакет кадрових рішень і взаємних поступок. Кістяком компромісу міг би стати трикутник: Ющенко — президент, Янукович — прем’єр, Тимошенко — спікер. Озвучивши цю думку, сама собі сказала: маячня. І політично грамотні постійні читачі «Дзеркала», та й я сама, чудово розуміємо всю глибину міжособистісних суперечностей, які існують між цими трьома політиками, і недовіра й презирство — тут не найжорсткіші слова. Їх нездатність домовлятися і амбіційна несумісність відомі всім. Однак, як влучно висловлюється Юлія Володимирівна, «Да йолі-палі!», чому ціла країна ось уже кілька років (а головне, на роки вперед) має залишатися заручницею боротьби їхніх амбіцій? Не боротьби програм, поглядів і методів, а — амбіцій.

Причина тупцяння України на місці полягає в тому, що частини її політичної еліти, на відміну від польської, естонської, литовської, угорської та інших пострадянських і постРЕВівських — не змогли знайти спільної платформи, яка складалася б із усіма визнаних цілей. У кожній із цих країн ліві, праві й центристи зійшлися на одній платформі — «наша країна повинна мати ринкову економіку, членство в ЄС і НАТО, демократичні вибори і вільну пресу». Все решта — нюанси.

Я навіть при всіх комерційних видатках точно знаю, у чому різниця між комуністами і трьома основними політичними силами. Я досі ще бачу розбіжності між поглядами деяких соціалістів і цієї ж трійки. Та великої різниці у поглядах Януковича, Тимошенко і Ющенка й основної частини приведеного ними в парламент депутатського корпусу немає. Адже ми говоримо не про гасла, не про маячки для електорату, а про істинні, дуже універсальні, погляди і багато в чому однакові методи роботи для досягнення мети. Основи всіх трьох фракцій — це різною мірою, але заможні люди, для більшості з яких пріоритетом є бізнес. Електоральне забарвлення і тим, і іншим надають ідейно-активні, але, з погляду доходів, дуже помірні громадяни. Методи роботи з власністю і судами у всіх сторін однакові. Методи роботи з пресою — дещо відрізняються, але переважно через здатність або нездатність брати її під контроль, а не через бажання чи відсутність такого. Перелік схожостей у недоліках можна продовжити. Поміркуймо над тим, що ми могли б одержати в разі укладання мирової угоди між трьома командармами.

Перше. Стабільний період часу з можливістю консенсусного здійснення реформ. Розподіл відповідальності за необхідні непопулярні заходи відкрив би шлях до реалізації назрілих змін. Пам’ятаєте, як дивовижно легко рік тому, під час коаліціади Програма дій помаранчевої коаліції практично збіглася з Програмою дій союзу «Нашої України» і Партії регіонів? Тоді не вдалося об’єднатися, Ющенко передумав, але ж були до цього близькі?

Друге. Країна одержала б уявлення про чіткий вектор внутрішнього розвитку і зовнішнього руху — убік ЄС, європейської системи безпеки і цінностей, які поділяють європейські країни.

Третє. Світ одержав би уявлення про те, із ким і про що можна говорити в Україні.

Четверте. Земля зі статусу суб’єкта сірих схем розкрадання перейшла б у розряд прозорого товару. (Мороз і Губський заплачуть, та що вдієш?)

П’яте. Ми здобудемо шанс перестати бути свідками постійної безідейної боротьби за владу, оскільки в країні провадитиметься єдиний курс, спрямований на реалізацію інтересів роботодавців. Можливо, згодом до влади прийдуть ліберали або ліві. Та поки три четверті нашого парламенту складаються із сил, де тон задають групи великих і дуже великих власників, розвиток країни відбуватиметься в напрямку їхніх інтересів. А від ступеня задоволеності цією політикою всього суспільства залежатиме спокій і стабільність розвитку цього самого бізнесу.

Шосте. У разі поділу влади на трьох жодна з частин України не відчуватиме своєї ущербності.

Сьоме. Керівний склад української влади втратить обо­в’язкову прописку в конкретній області й зможе розширити свою географію, додавши до пріоритету відданості важливість професіоналізму і дер­жавної позиції. Поле кадрового ресурсу буде істотно розширене, що надзвичайно важливо в обставинах, які склалися.

Восьме. Буде розірвано зам­кнуті кланово-партійні цикли, встановлені в ряді сфер економіки. Взаємний контроль шляхом уведення умовно-різнобарв­них кадрів для керівництва кожною зі сфер дасть змогу менше красти й менше робити помилок. Це стосується не тільки роботи фінансової, енергетичної чи сільськогосподарської сфер. А й силовиків. Для суспільства різнопартійний контроль над ними набагато кращий, ніж монопольний. Кадрове взаємопроникнення за узгодженої програми дій не має внести різнобій у реалізацію прийнятих трьома політичними силами векторів руху. Але воно має пропорційно задовольнити амбіції кожного з трьох головних політиків із погляду розподілу важелів впливу. І, безумовно, важливу й значиму кадрову компенсацію має отримати Юлія Тимошенко. Адже повноваження спікера істотно менші, ніж прем’єра і президента.

Дев’яте. До консенсусного рівня мають бути приведені законодавчі акти, ухвалені Верховної Радою і які штучно, неконституційно обмежили права опозиції і президента. Зокрема, йтися може про ревізію закону про Кабінет міністрів у тих статтях, де виконавча влада незаконно повисла на гілках президентської.

І, нарешті, десяте. Конституційна більшість, створена трьома силами, має ухвалити рішення і, очистивши Конституцію від неповноти і компромісності, запропонувати суспільству нову, де буде визначено, яка Україна республіка: парламентська чи президентська. Цілком можливо, що на референдум може бути винесено не один, а два варіанти Основного Закону, але кожен із них має бути по-своєму чистим. Тому що паліативність Конституції є однією з основних причин кризи, що вибухнула.

Знаю, що шлях до осмислення, а тим більше до реалізації мазками окресленого виходу з безвиході буде непростим і нешвидким. Але ж ми таки вперлися лобами в безвихідь. І будемо впиратися в неї дедалі частіше й частіше. Якщо все ж таки припустити, що запропоновані пункти в основному влаштують головних гравців, то виникає запитання: а чи потрібні нам тоді вибори до ухвалення нової Конституції?

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі