Час пішов!

Ну, от ми і перемогли. Що далі? Це запитання звучить уже на всю потугу, і не тільки в Україні. Напружена увага з боку всієї світової спільноти до безпрецедентних подій помаранчевої революції, в якій домінували подив, замилування і співпереживання, змінилася глибокою цікавістю: як житиме постреволюційна Україна далі? Інтерес до нашої країни настільки великий, що експерти вже заговорили про загрозу завищених очікувань як із боку українського суспільства, так і ззовні. На думку директора міжнародних програм Центру Разумкова Валерія Чалого, у разі початку ефективної реалізації цих сподівань нова влада отримає колосальну підтримку й українського суспільства, і вітчизняного політикуму, і Заходу. Якщо ж надії не виправдаються, суспільство охопить глибока й тривала апатія, а розчарування Заходу виллється в політичне забуття.

Першою ж похідною від завищених очікувань можуть стати передчасні розчарування. Перші передчуття яких уже витають у повітрі.

Західні спостерігачі, як в Україні, так і за її межами, здивовані й занепокоєні: чим так довго зайнята команда Ющенка після перемоги? Що так докладно обговорюють у країні в політичних кулуарах, на шпальтах газет і телеекранах? Хто і який портфель отримає в новому уряді? Але чим тоді дії нової команди різняться від поведінки в аналогічних ситуаціях влади попередньої? Чому досі нічого конкретного не говорилося про політичні й економічні реформи, чому донині не оприлюднено календар швидких перетворень у країні? «Коли нічого сказати, говорять про кадри», — із жалем зауважив у розмові з «ДТ» один високопоставлений західний дипломат, який із великою симпатією ставиться до України. За його словами, минулого тижня посли країн Євросоюзу на своїй регулярній зустрічі обговорювали план реформ для України, запропонований міжнародною Комісією Блакитної стрічки, і задавалися питанням: чому вони досі обговорюють програму Андерса Аслунда, а не Віктора Ющенка?

Ймовірно, що команда нового Президента пояснює свою «скритність» із приводу конкретики програми реформ тим, що до вердикту Верховного суду й остаточної ясності щодо результату виборів говорити про перші кроки нової влади було некоректно. Однак формальна незавершеність виборів не стала перешкодою для розсилання запрошень на інавгурацію Віктора Ющенка з початковим визначенням точної дати — 18 січня — не тільки ще до початку розгляду скарги Віктора Януковича у Верховному суді, а навіть до того, як цю скаргу було подано у ВС. І неприємний осад у наших закордонних партнерів залишився не стільки тому, що їм у результаті зміни раніше анонсованої дати інавгурації довелося в терміновому порядку змінювати свої плани та графіки. Їх здивувала поспішність, яка дала привід підозрювати нову владу в тому, що вона все ж не до кінця усвідомлює важливість демократичних процедур і їхню фундаментальність при побудові дійсно європейської держави.

Можливо, що підмічені нашими західними партнерами промахи переможців кимось будуть розцінені як причіпки і дрібниці, які не заслуговують великої уваги. Але річ у тім, що саме з таких «дрібниць» і складатиметься перше враження у світі про нову українську владу. А перше враження, як правило, дуже стійке, і його дуже непросто потім змінити.

З понеділка, відразу ж після інавгурації, почнеться перше закордонне турне нового Президента України. І це будуть візити надзвичайної важливості. Календар міжнародних форумів склався для Віктора Ющенка дуже вдало. Зимова сесія Парламентської асамблеї Ради Європи, 60-та річниця звільнення гітлерівського концтабору Освенцім, на якій будуть присутні чимало європейських лідерів, престижний економічний форум у Давосі. Але чи вистачило часу у команди Ющенка, захопленої кадровими перипетіями, гідно підготувати свого лідера до цих поїздок, зустрічей і виступів? Чи варто так квапитися з візитом у Москву? Адже відвідавши спочатку Страсбург, Польщу, Брюссель і Давос, Ющенко зовсім не порушив би свою обіцянку з першим візитом вирушити до Росії. Позаяк участь у міжнародних форумах і торжествах і відвідання з візитом конкретної держави — це різні речі. До Росії можна було б вирушити з першим державним чи, на крайній випадок, із офіційним візитом, дуже ретельно його підготувавши, як мінімум призначивши міністра закордонних справ, розробивши й оголосивши ключові принципи взаємин із найважливішим нашим партнером — Російською Федерацією. А що дасть робоча поїздка на швидку руку? Хто, як і коли її готував? З якими месіджами і пропозиціями полетить Ющенко на зустріч до Путіна? Нам, як і переважній більшості наших співгромадян, про це нічого невідомо. (Це до слова про обіцяну публічність і прозорість дій нової влади.)

Що ж стосується виступів Віктора Ющенка в ПАРЄ, Європарламенті і на щорічному економічним форумі, то, як анонсувалося в пресі, це буде презентація його стратегії євроінтеграції, ознайомлення з якою з великим нетерпінням очікують не лише наші європейські партнери, а й вітчизняні прибічники євроінтеграційного курсу України. Проте слід обов’язково зазначити, що коли в Страсбурзі та Брюсселі розмова про євроінтеграцію буде цілком доречною й адекватно сприйнятою, то в Давосі акценти слід розставляти дещо інші. На економічний форум збираються найбільші бізнесмени світу, причому на рівні президентів чи, як мінімум, віце-президентів компаній. І вони чекатимуть від українського Президента чіткої конкретики з приводу того, що, коли і як має намір робити нова команда для поліпшення інвестиційного клімату в Україні, в галузі приватизації, боротьби з корупцією etc.

У принципі, чіткості й конкретики від України зараз очікують усі — і міжнародний бізнес, і Європейський Союз, і Сполучені Штати. Увага до нашої країни і кредит довіри її новій владі дуже великі. Але було б помилкою вважати, що лише «за помаранчеву революцію» нас кудись приймуть, щось виділять або чимось нагородять. Революція ще не зробила нашу країну демократичною, а лише створила чудові передумови для побудови справжньої демократії. З ейфорією час закінчувати, і взагалі, у нашому політикумі вже, здається, існує повний консенсус із приводу того, що потрібно «менше слів і більше справи». Залишилося тільки перестати говорити про те, що «час перестати говорити», і нарешті почати щось реально робити.

Чого очікують від нової української влади і чого побоюються наші західні партнери? Очікують нових облич, приходу в уряд справжніх професіоналів, із якими можна розмовляти однією мовою. Побоюються, за зізнанням відомого британського експерта Джеймса Шерра, того, що новообраний Президент може бути зв’язаний певними зобов’язаннями з бізнес-колами, котрі «виступили проти системи Л.Кучми не тому, що вона недемократична, а насамперед тому, що там для них не було місця».

Очікують справжньої свободи слова і надають цьому питанню надзвичайного значення. Побоюються, що нова влада, сп’яніла від перемоги, не буде достатньо дослухатися конструктивних зауважень преси, натомість болісно реагуючи на критику (і для цих побоювань деякі підстави вже є). «Буде великою помилкою, якщо українські мас-медіа перестануть брати під сумнів кожен крок нової влади, — зауважив недавно в розмові з журналістами один європейський дипломат. — У роботі вам буде зараз ще тяжче, аніж раніше, адже вам доведеться критикувати «бога».

Дуже велике значення надається питанню єдності України, і цю тему порушують буквально в усіх розмовах із західними співрозмовниками. Європа надзвичайно боїться розколу нашої країни і дуже сподівається на мудрість і толерантність нового українського керівництва в роботі з регіонами, котрі проголосували за опонента Ющенка.

Величезну увагу буде приділено взаєминам України з Росією. На думку директора Центру європейських і міжнародних досліджень Григорія Немирі, від нашої країни очікують «пан’європейського підходу до Росії — країни, яка перебуває в непростій фазі державного будівництва з авторитарним акцентом». «Стара» Європа, зокрема Франція та Німеччина, побоюються деструктивної та ворожої української позиції щодо РФ. З іншого боку, більшість нових членів ЄС продовжують побоюватися надмірного впливу Росії на нашу країну і появи на їхніх східних кордонах «нового Радянського Союзу під керівництвом Москви».

Практично всі наші західні партнери сподіваються на відновлення взаємин із Україною на вищому рівні і раді появі цієї можливості, оскільки в останні роки правління Кучми чимало з них могли дозволити собі візити в нашу країну приблизно на рівні заступника міністра закордонних справ.

І найголовніше, від України очікують зараз рішучих політичних і економічних реформ. Захід готовий нам допомогти в їхньому проведенні, але для цього наші партнери мають ознайомитися з чіткими цілями і задачами цих перетворень, а також указівкою конкретних ділянок, на яких Україні знадобиться допомога.

В українських дипломатичних колах досі ходить байка часів прем’єрства Ющенка про те, як на зустрічі з Хав’єром Соланою на його запитання: «Чим ми можемо допомогти вашій країні?», — глава українського уряду відповів: «Любіть Україну, як любимо її ми». Після чого замість запланованих сорока хвилин зустріч було завершено вже через двадцять. Сьогодні таку «конструктивність» ми дозволити собі ніяк не можемо. Захід готовий надати нам інтелектуальну й фінансову допомогу, але тільки під конкретику, а не обіцянки на кшталт «ви тільки дайте нам грошей, а ми знайдемо їм застосування».

В Україні останнім часом досить часто говорять про грузинський приклад перетворень, але, можливо, більшу увагу слід звертати не тільки й не стільки на успіхи наших друзів (адже стартові умови реформ у нас усе ж значно різняться), скільки на їхні помилки. За що Захід, рік тому із захопленням прийнявши й видавши великі аванси Михайлу Саакашвілі, нині критикує молоду грузинську владу? За скочування до авторитарних тенденцій управління державою і майже повну відсутність у країні опозиції. За надмірний романтизм і обіцянки, не підкріплені потім справою. За хвастощі й прожектерство. За половинчастість вжитих заходів, у тому числі й у боротьбі з корупцією. За брак помітних результатів у розвитку малого та середнього бізнесу. Але найголовніше — за відсутність масштабного економічного проекту, котрий досить швидко допоміг би підняти країну. Минулого літа було проведено конференцію донорів по Грузії, на якій було заявлено про готовність виділити цій країні близько мільярда доларів на різні проекти за умови вирішення проблеми сепаратизму. Однак зі зрозумілих причин ці програми поки так і не почали працювати.

У Європі вже сьогодні кажуть про необхідність проведення донорської конференції і по Україні. Умовою її організації називають поки лише «необхідність отримання короткострокових політичних сигналів» від нового українського керівництва, котрі європейці розраховують почути в Брюсселі від Віктора Ющенка вже наступного тижня. Але, здається, для серйозної донорської допомоги одних «сигналів» усе ж буде недостатньо. Знадобляться знову-таки конкретні програми і проекти. Наскільки нам відомо, якась робота в цьому напрямі проводиться, і команді нового Президента надходять як пропозиції про допомогу в підготовці подібних програм, так і вже готові документи, як наприклад, доповідь «Нова хвиля реформ», підготовлена під егідою ПРООН групою вітчизняних і закордонних експертів — Комісії Блакитної стрічки — Україна. Доповідь досить високо оцінено європейськими спостерігачами і, на їхню думку, вона заслуговує на увагу, оскільки містить більшість рекомендацій, виконання яких призведе до реальних змін в Україні.

У стосторінковому документі пропонується п’ять пріоритетних блоків перетворень. Перший із них охоплює політичну, адміністративну, судову реформи, а також реформу взаємин між центральною та місцевою владою. Другий блок містить у собі реформу соціальної сфери, у результаті якої громадянам має бути забезпечений гідний рівень життя, що в свою чергу стане гарантією соціальної стабільності та безпеки. Третій блок реформ присвячений подальшому вдосконаленню системи оподаткування та розвитку фінансового сектора. Четвертий — спрямований на цивілізацію взаємин держави і приватного бізнесу і порушує проблеми завершення приватизації, викорінення державного втручання в діяльність приватного підприємництва, а також підтримки та розвитку ефективної конкуренції. І п’ятий блок запропонованих реформ пов’язаний із міжнародною інтеграцією України і забезпеченням максимально швидкого вступу нашої країни в СОТ. Прогрес у цих ключових сферах має забезпечити такий рівень процвітання України, якого ми всі з вами заслуговуємо.