Боялися — тому й убили

Я познайомився з Ганною Політковською за кілька років до того, як вона стала працювати в «Новой газете». Як офіцер Збройних сил Росії читав її матеріали про армію, про «дідівщину» у військах, про казармене хуліганство, про митарства матерів, чиї діти-солдати стали жертвами армійського свавілля. Ціла серія її публікацій була присвячена захисту вірменів, біженців з Азербайджану, яких московська влада виселяла з готелів і гуртожитків. У цій справі Ганна навіть брала участь у судових процесах. Вона так палко захищала людей і так кляла російську Феміду, яка стояла на боці влади, що жінка-суддя видалила Ганну з залу. Це було 1998 року, коли вона працювала в «Общей газете». Сюжет із її видворенням із судового засідання показували навіть по телебаченню. І яким же був мій подив, коли ледь не з залу суду Ганна привела своїх підопічних до мене в «Новую газету» і попросила допомоги. Мій статус тоді в газеті був досить своєрідним. Після першої чеченської кампанії, в якій я брав участь понад рік як офіцер управління 205-ї мотострілецької бригади до самого виведення військ наприкінці грудня 1996 року, я волею долі та за сприяння Юрія Батуріна (тоді секретаря Ради оборони Росії) продовжував значитися офіцером 27-ї десантної бригади ще протягом півтора року, до самого звільнення зі Збройних сил на пенсію. Але працював у «Новой газете», де займався... визволенням російських солдатів і цивільних заручників із чеченської неволі.

Улітку 1999 року Ганна перейшла з «Общей» до нас, в «Новую». Саме приспіла до початку цієї проклятої другої чеченської кампанії. Нашою першою спільною справою на цій війні був порятунок найбільш беззахисних людей із Грозненського інтернату для старих і душевнохворих. Ініціатива належала Ганні. Вона підключила мене, щоб я домовився з бойовиками про вивезення понад ста безпомічних мешканців інтернату до дислокації федеральних військ. Ось тоді я і побачив, із якою шаленою завзятістю вона спроможна домагатися мети, якщо це стосується порятунку життя людей. Тут були й сльози, й обвинувачення прямо в очі державним чиновникам, і відкрите обурення боягузливістю російських військових та співробітників МВС. Діставалося від Ганни й мені. І вона перемогла. Наприкінці грудня, у розпал боїв у Грозному, нещасні були вивезені з Чечні і врятовані. Багато хто з них живий і донині...

Довідавшись про вбивство Ганни, деякі з цих людей відгукнулися. Колишній підопічний Грозненського інтернату, 67-річний Мойсей Назаров, один із урятованих Ганною, от уже кілька років живе в Ізраїлі. Його скорбота безмірна.

Солдат, який постійно першим піднімається в атаку, не може вижити на війні протягом семи років. Ганна всі ці роки була саме таким солдатом.

Уперше з нею намагалися розправитися в лютому 2001 року. Жителі чеченського селища Хатуні попросили Ганну врятувати їх рідних, захоплених спецназівцями 45-го полку. Ганну впустили на територію частини, де вона побачила ями для заручників. Після чого сама стала заручницею. З 21 по 23 лютого офіцери розвідки та ФСБ знущалися з неї, допитували. Зрештою вночі її вивели на розстріл...

Ганну врятувало те, що нам удалося через чеченців з’ясувати її месцезнаходження, підключити відомство Ястржембського (тоді помічника президента Росії) і главу уряду Чечні Станіслава Ільясова, який і вивіз Ганну.

Через свої джерела нам стало відомо, що за Ганною спецслужби Росії ведуть полювання в Чечні.

Ганна викрила офіцерів міліції зі зведеного загону ханти-мансійського УВС, які під час відрядження до Чечні викрадали та вбивали людей. Капітан міліції Лапін і його колеги діяли при Жовтневому РВВС у Грозному. Лапін, на прізвисько Кадет, погрожував Ганні смертю, але вона все-таки довела справу цього перевертня в погонах до суду.

Ганна першою опинилася в гірському чеченському селищі Дай, де підрозділ ГРУ під командуванням капітана Ульмана розстріляв й спалив групу місцевих учителів. Викривальна публікація журналістки про цих покидьків сприяла притягненню банди Ульмана до кримінальної відповідальності.

Після цього було кілька спроб із боку офіцерів російських спецслужб розправитися з Ганною. Кілька разів у Чечні її рятували російські військові та чеченські міліціонери, котрі співчували їй. Якось, побачивши Ганну під час її чергового приїзду до Ханкали, генерал ФСБ Шабалкін вигукнув: «Як, вас дотепер не убили?» (Про цей випадок мені розповіла сама Ганна.)

У жовтні 2002 року, коли терористи захопили Театральний центр на Дубровці, Ганна переконала ватажка бандитів дозволити їй доставити заручникам воду та фруктові соки і кілька разів сама тягала весь цей вантаж, долаючи страх. Це багатьом допомогло вижити.

1 вересня 2004 року, коли терористи захопили школу №1 у Беслані, Ганна вилетіла на місце трагедії. Оскільки аеропорт у Беслані був закритий, вона летіла через Ростов літаком авіакомпанії «Карат». У польоті Ганна відмовилася від запропонованої їжі та чаю. Однак перед самою посадкою попросила в бортпровідниці води. Та принесла їй окрему склянку. Зробивши кілька ковтків, Ганна відчула себе зле. Вже втрачаючи свідомість, вона зв’язалася з головним редактором «Новой» Дмитром Муратовим. Договорювала замість Ганни, яка втратила свідомість, бортпровідниця. Як нам стало відомо, в одному літаку з нею летіли два співробітники ФСБ, котрі, очевидно, виконали поставлене перед ними керівництвом завдання.

Тоді врятувати Ганну вдалося дивом, тільки завдяки допомозі наших друзів із спецслужб і лікарів ростовської лікарні. А от результати зроблених аналізів на отруєння за загадкових обставин зникли.

У тому самому 2004 році Ганні влаштували зустріч із Рамзаном Кадировим у його лігвищі — у селищі Центорой. Метою цієї зустрічі було — з’ясувати долі людей, які безвісти зникали після того, як їх захоплювали озброєні бойовики Рамзана і вивозили до його родового села. Кадиров та його оточення буквально знущалися з неї, всіляко погрожували. Страх, відчуття, що з нею можуть зробити усе що завгодно, навіть убити — про це Ганна розповіла своїм колегам, зокрема й мені, після повернення з кадировського лігвища.

А незабаром я дістав інформацію від нашого джерела, що люди, які мають стосунок до Рамзана Кадирова, готують розправу над журналістами «Новой» і, насамперед, над Ганною Політковською. Одного з наших кореспондентів довелося рятувати від загрози вбивства, переправивши його за сприяння фонду «Захисту гласності», очолюваного Олексієм Симоновим, на Захід. Ось тільки Ганну відірвати від її професійної журналістської роботи з викриття людей, які займаються позасудовими розправами, не вдалося.

…Ми ховали Ганну 10 жовтня. Мер Москви Юрій Лужков допоміг вирішити питання про місце поховання на Троєкуровському кладовищі.

Зал прощань уміщає тисячу чоловік. За його стінами в чеканні своєї черги, щоб попрощатися з Ганною, стояла юрба разів у сім-вісім більша. І це на околиці Москви, куди дістатися в розпал робочого дня могли далеко не всі бажаючі.

Останню шану Ганні прийшов віддати майже весь дипломатичний корпус, який представляє провідні світові держави. Посли США, Франції та Швеції виступили на громадянській панахиді. Вони говорили про те, якого палкого борця втратила Росія, про людський і журналістський подвиг Ганни Політковської. І різким консонансом на цьому тлі стала безпардонна заява президента Росії про те, що вбивство безкомпромісної журналістки завдало російській владі більше шкоди, ніж її публікації. Слідом за безтактністю Путіна жодний із високопоставлених держчиновників не висловив навіть елементарного співчуття родичам Ганни, дітям, які залишилися без матері.

Утім, така поведінка була очікуваною. Вона характеризує ставлення нинішньої російської влади до незалежної преси й свідчить про сьогоднішній стан демократії в країні.

Ганна Політковська стала третім журналістом «Новой газеты», слідом за Ігорем Домніковим і Юрієм Щекочихіним, убитим у період президентства Володимира Путіна за професійну журналістську діяльність.

Редакція «Дзеркала тижня» висловлює глибоке співчуття рідним і близьким Ганни Політковської — Журналіста, Правозахисника, Громадянина, а також колективу «Новой газеты», її друзям і колегам, усьому російському народу, котрий зазнав непоправної втрати.