БОМБА ДЛЯ МІНІСТРА ОБОРОНИ

12 листопада Україна отримала п’ятого міністра оборони — ним призначено Володимира Шкідченка, який протягом останніх трьох років обіймав посаду начальника Генерального штабу ЗС України.

Велику зірку генерала армії він одержав до десятої річниці української незалежності й до третьої річниці свого перебування на посаді керівника головного військового органу країни. Виходець із родини професійних військових, В.Шкідченко вже 1993 р. був першим заступником начальника тоді ще Головного штабу ЗСУ, а 1996 р., після конфлікту тодішнього начальника Генштабу Анатолія Лопати з першим цивільним міністром Валерієм Шмаровим, саме генерала Шкідченка вважали основним кандидатом на посаду начальника Генерального штабу. Але Фортуна всміхнулася обережному генералові лише 1998 р. — після того, як окремі дії начальника Генштабу Олександра Затинайка почали викликати відвертий подив у західних партнерів, його змінив на цьому посту Володимир Шкідченко, який доти майже п’ять років незмінно командував Одеським військовим округом, перетвореним на початку 98-го на Південне оперативне командування.

Серед найяскравіших штрихів до портрета генерала В.Шкідченка самі українські генерали відзначали такі: начальник Генерального штабу сам пише свої доповіді; він перший почав активно працювати через внутрішню комп’ютерну мережу й вимагати того ж самого від підлеглих; і він виявився першим українським генералом, котрий презентував у Брюсселі програму співпраці України з альянсом англійською мовою. Його основна психологічна риса — обережність. За три роки генерал Шкідченко не дав жодного інтерв’ю, а журналісти пам’ятають лише одну його участь у масштабній прес-конференції — 1998 р., відразу після свого призначення, коли глава військового відомства Олександр Кузьмук організував зустріч членів колегії Міноборони з пресою. Володимир Петрович явно уникав публічності... Більшість ідей та ініціатив у військовому відомстві залишилася за Олександром Івановичем, і, найімовірніше, це влаштовувало обох воєначальників.

Міністр і система противаг

Верховний Головнокомандуючий не скористався можливістю призначити цивільного міністра і продемонструвати європейське начало держави України. Можливо, не тільки тому, що Міністерство оборони об’єктивно не готове мати цивільного керівника. Швидше за все, неабиякі побоювання глави держави викликала потенційна самостійність цивільного міністра в такий непростий період. Хоча, за логікою, міністром мав стати цивільний, а держсекретарем (фігурою постійною і незалежною від політичних вітрів) — начальник Генштабу... Але справу зроблено. У Європі, як і раніше, тільки Україна й Білорусь мають міністрів-генералів.

Вибір Президента виявився для ЗСУ дуже вдалим. Бо, по-перше, якщо говорити про генералів Збройних сил України, маючи на увазі рівень професіоналізму, досвіду та сприйняття особи нового міністра на Заході й на Сході, — альтернативи генералові Шкідченку не було. Очевидно, Президент не став керуватися іншими критеріями добору, які бувало траплялися під час інших призначень. По-друге, на щастя для армії, її керівником не став представник іншого силового відомства, що могло б викликати тривалий кадровий бій на тлі забутого й занедбаного війська.

Щодо самого Володимира Шкідченка, то його важко запідозрити в палкому бажанні очолити військове відомство. На відміну від попередньої посади, де він почувався б затишно практично за будь-якого міністра, міністерське крісло можна втратити так само несподівано, як і одержати його. Причому незалежно від рівня професіоналізму. З другого боку, будь-якого генерала, котрий не відмовився б напередодні свого 54-річчя пройти найвищий щабель у своїй кар’єрі, можна було б зрозуміти.

Дуже важко припустити, що В.Шкідченко, приймаючи таке рішення, не усвідомлював, що сідає на порохову бочку. Адже, з одного боку, тепер увесь тягар відповідальності за проведення оборонної реформи лягає на його плечі. З другого — важко уявити, на якого рівня відносну самостійність він може розраховувати, керуючи військовим господарством країни. Скажімо, об’єктивно новий офіс Олександра Кузьмука набагато ближче до глави держави, ніж штаб-квартира міністра на Повітрофлотському проспекті. Та й Президент, прибувши на колегію з новим і старим міністрами, не тільки дав зрозуміти, а й прямо сказав, що Олександр Іванович сьогодні не на лаві запасних. Більше того, переділ військових портфелів ще не закінчився. І якщо призначення головкому Військ ППО нічого не змінить, то два інші призначення багато про що сповістять спостерігачам. Зокрема про те, хто буде реальним господарем у ЗСУ. Йдеться про посади начальника Генштабу й держсекретаря Міністерства оборони. Цілком можливо, що гарною схемою кадрових призначень роль нового міністра можуть звести до презентативної функції сумлінного виконавця... До речі, нині серед претендентів на посаду голови «мозкового центру» армії називають начальника Головного розвідуправління Міністерства оборони генерал-полковника Віктора Палія, начальника Сухопутних військ ЗСУ генерал-полковника Петра Шуляка і першого заступника начальника Генштабу генерал-лейтенанта Миколу Пальчука.

Тепер усе залежить від самого міністра. І якщо обережність багато років рятувала його, то тепер вона гратиме проти. З одного боку, революцій в українській армії наступного року не передбачається хоча б тому, що Генштаб під керівництвом генерала Шкідченка і був розробником держпрограми розвитку й реформування ВС України до 2005 р. Тож надміру рішучі корективи показників цієї програми 2002 року можуть з’явитися хіба що за вказівкою Президента. З другого боку, часу в міністра оборони буде обмаль — за два роки доведеться довести, що професіоналізм важливіший, ніж відданість. Саме за два роки. По-перше, тому, що вже розпочато розробку програми переходу Міноборони на «цивільну колію», і, на думку самих представників Генштабу, цю програму можна реалізувати (якщо захотіти) за два-три роки. У такому разі залишитися військовим керівником на чолі принаймні наполовину цивільного міністерства буде непросто. Але «по-друге» ще вагоміше — наближаються вибори. Про це слід думати вже сьогодні — зміна, як з’ясувалося, підростає і проходить «обкатування» набагато швидше, ніж цього можна було чекати.

Сьогодні Володимир Шкідченко прийнятний з усіх позицій — політично нейтральний, професійний і добре всіма сприймається — як усередині країни, так і за її межами. Та навіть якщо він успішно зіграє свою нову роль і влаштовуватиме всіх, генерал абсолютно не застрахований від того, що результатами його роботи перед самісінькими виборами не скористаються як підготовленим грунтом для призначення міністром оборони політика з чітко визначеними політичними симпатіями. Оскільки дуже важко повірити в те, що сам Володимир Петрович погодиться займатися передвиборною агітацією...

Важка спадщина

Хоча ставлення європейських колег до дій нового військового міністра України може зміцнити його позиції, ніякий Захід опорою йому не стане. Успіх чи неуспіх Володимира Петровича залежить виключно від перемог на внутрішньому фронті.

Почати, мабуть, варто з побажання Президента на колегії зробити українську армію схожою на сили швидкого реагування, які створюються нині у складі Передових сил оборони. Проте за наявного дисбалансу використання бюджетних грошей це неможливо. До 2001 р. не тільки експерти, а й більшість українських чиновників почали говорити про невідповідність чисельності ЗСУ економічним можливостям держави. Більше того, за оцінками Держкомісії з питань оборонно-промислового комплексу України, зафіксовано тенденцію зростання видатків на пряме утримання особового складу ЗСУ з 85% оборонного бюджету 1999 р. до 90% —2000-го. На думку дуже багатьох чиновників із різних відомств (зокрема й Міноборони), якщо протягом двох-трьох років не провести різкого (і можливо, жорсткого) скорочення ЗСУ, кинувши на це всі сили й засоби, до 2005 р. українська армія перестане виконувати свою головну функцію — служити стримуючим чинником потенційної агресії. Сьогодні становище України в міжнародній системі координат ще дозволяє зробити цей непопулярний крок без побоювань. Хоча зважитися на нього набагато складніше, ніж, скажімо, на вже прийняті рішення майже наполовину скоротити танковий арсенал ЗСУ.

Якщо Володимир Шкідченко наважиться серйозно модернізувати армію, йому доведеться скорочувати не тільки чисельність солдатів та офіцерів, а й своїх власних заступників, кількість яких викликає іронію в багатьох західних політиків і експертів. Та й 220 генералів забагато на 200 тис. військових.

Однак і це ще не все. Адже йдеться не про реформу армії, а про реформу оборонної сфери. Ще восени 1999 р., побувавши на військовій колегії у ролі знову обраного Президента, Леонід Кучма критикував Генштаб за недоліки в плануванні заходів для всієї військової організації країни. Таке планування стане повноцінним, коли в державі буде створено єдину систему технічного й тилового забезпечення всіх військових формувань. Необхідно прийти й до уніфікованого озброєння для військових підрозділів усіх силових структур. Але домовитися з оборонкою ще можна, навіть попри те, що протягом двох останніх років і відповідно до планів на наступний рік оборонне замовлення якщо й не дорівнює нулю, то наближається до нього. А ось як змусити керівників інших силовиків скоротити свої тили та штаби озброєнь, як Тил і Озброєння ЗСУ перетворити на один департамент? Як на місці ВПС і Військ ППО створити єдиний вид ЗСУ, скоротивши зайві управлінські структури, а замість флоту Держкомкордону й Військово-морських сил — сили берегової охорони? Ці завдання наскільки титанічні, настільки й невдячні. Оскільки, зокрема, постає складна дилема: куди подіти частину шанованих людей у лампасах?

Питання демократичного контролю над ЗС в Україні поставлено на цілком новий рівень. Президент лише протягом останнього тижня кілька разів згадував про необхідність посилення цивільного контролю над армією. Але доти, доки відповідальність за ефективність силових структур в Україні лежатиме на самих військових, про цивільний контроль над військовою сферою можна буде говорити лише умовно.

Поки що українській армії під силу лише ті нововведення, які не потребують значних фінансових видатків. Об’єктивно, якщо торік на реформи держава давала 450 млн. грн., нинішнього року — 350 млн. грн., а на наступний рік у планах «забито» лише 69,6 млн. грн., важко говорити про такі речі, як професіоналізація та переозброєння армії. Саме через завжди убогий військовий бюджет в Україні 1997 р. з’явилася Концепція економічної і господарської діяльності ЗСУ й армія почала виконувати не властиву їй функцію — заробляти собі на життя. Держава свідомо перекладає проблеми військових на їхні ж плечі, закладаючи базу під майбутні проблеми. Якщо 1999 р. армія мусила заробити 242 млн. грн., то торік — уже майже 1 млрд. грн.

Хочеться вірити, що посилення уваги до армії з боку глави держави дозволить переглянути й терміни її професіоналізації. Утримання в Україні професійної армії чисельністю до 200 тис. чоловік, за підрахунками Міноборони України, обійдеться державі у 3,2 — 3,4 млрд. дол. Нагадаємо, що 2001 р. на утримання ЗСУ чисельністю 400 тис. (310 тис. військових і 90 тис. — цивільних) виділено приблизно 0,5 млрд. дол. (2,7 млрд. грн.). Попри вимогу відповідних законів виділяти на потреби оборони не менше 3% ВВП, ця цифра з 1992 р. не піднімалася вище 2%, а протягом останніх п’яти років не дотягувала й до 1,5% ВВП. Українська армія стала заручником волі політиків: професійний солдат не з’явиться в країні, поки не відбудеться скорочення. Більше того, представники «оборонки», які пропонують армії вдосконалену техніку, нині шоковані кадровою проблемою: якщо раніше лейтенант розумівся на роботі складного комплексу, то сьогодні навіть капітани й майори ставлять розробників у безвихідь абсолютним незнанням дорученої їм техніки (йдеться принаймні про один ключовий рід військ — щоб не допустити з’ясування стосунків військових і розробників, автор змушений не називати техніку конкретно).

Якщо хтось вважає, що наші миролюбні сусіди не приділяють уваги армії, він глибоко помиляється. Приміром, Туреччина наприкінці жовтня визначилася, що виділить на оборону 10% усього держбюджету. Попри 30-відсоткову інфляцію, її номінальні військові видатки приблизно вдев’ятеро перевищуватимуть українські та становитимуть 5,4 млрд. дол. Росія 2002 р. збільшить майже на 1 млрд. дол. витрати на закупівлю озброєнь і посилення космічних військ. Крім цього, видатки бюджету РФ по розділу «Фундаментальні дослідження і сприяння науково-технічному прогресу» 2002 р. збільшаться на 33,1%, порівняно з поточним роком, а сумарні витрати на науку сягнуть 29,4 млрд. рублів.

Подвоїть видатки на оборону до 2010 р. й Білорусь із метою модернізації озброєнь. Щоправда, у цій сусідній країні 2000 р. на утримання армії пішло менше 1% ВВП. Але, відповідно до заяви білоруського військового міністра Леоніда Мальцева, щороку військовий бюджет збільшуватиметься на 0,1% ВВП.

А оборонний бюджет Литви на 2002 р. уже розроблено за стандартами країн НАТО. Асигнування з держбюджету на оборону 2002 р. вперше сягнуть майже 1 млрд. литів (близько 250 млн. дол.) і становитимуть 2% ВВП. Причому оборонний бюджет Литви, як і в країнах НАТО, складено виходячи з того, що на утримання персоналу оборонних структур буде спрямовано не більше 50% від усіх видатків, а на придбання техніки й озброєнь — приблизно чверть витрат.

Імідж усе...

Завдяки тому, що Україна протягом першого десятиліття своєї незалежності не брала участі у збройних конфліктах, її армії вдалося зберегти досить привабливий зовнішній вигляд. Військові дії моделювалися тільки в навчальних класах, а українську техніку випробовували переважно на парадах. За даними соціологічного опитування Українського центру економічних і політичних досліджень ім. О.Разумкова (УЦЕПД), проведеного в жовтні (тобто після катастрофи літака Ту-154), 22% населення країни повністю «підтримують діяльність» Збройних сил України, тоді як діяльність Служби безпеки підтримують 17,5% населення, а за підтримку роботи міліції висловилося лише 10,7% респондентів. 2001 р. вперше Міноборони не має заборгованості із грошового утримання офіцерів і прапорщиків. За своїм складом українська армія давно стала робітничо-селянською, а відповідно до останнього соціологічного дослідження (Разумцев, 1999 р.), настрій 57% офіцерів і прапорщиків близький до апатії або депресії. Дві третини українських офіцерів не хочуть, щоб їхні діти стали професійними військовими.

Україна сьогодні входить у десятку найактивніших держав-миротворців. Можна сперечатися, чи потрібна Україні миротворчість у тих регіонах, де діють лише країни третього світу, і чи не занадто висока ціна за міжнародний рейтинг — життя дев’ятнадцяти українських солдатів? Але образ України-миротворця вже існує, і цей образ позитивний.

Імідж українського війська рятує і батальйонотворчість. З
1996 р. діє українсько-польський миротворчий батальйон, із весни нинішнього — військово-морський підрозділ з українською участю «BlackSeaFor», до кінця наступного має з’явитися чотиристоронній інженерно-саперний батальйон «Тиса», у якому діятимуть підрозділи України, Румунії, Словаччини й Угорщини. 17 підрозділів ЗСУ повністю взаємосумісні з натовськими. Щоправда, під тиском Москви Київ відмовився від військової складової в рамках ГУУАМ, свідомо зменшивши свою роль у цій організації.

Хоча не все було однозначно в міжнародному співробітництві українських військових, нинішнього року Київ зважився на безпрецедентний крок — допомогу Пентагона у проведенні оцінки оборонних можливостей. Об’єктивно, це — свідчення трансформації сприйняття військового співробітництва на Повітрофлотському проспекті.

Взагалі, подумати новому керівникові військового відомства є про що — йому дісталася важка ноша...