Без третього не розібратися?

Бухарест завершує останню підготовку до Міжнародного суду ООН, де має намір дати вирішальний бій за нафтогазові родовища в районі острова Зміїний. Найімовірніше восени, у розпал передвиборної президентської кампанії в Україні та Румунії, румунський уряд звернеться до цієї організації з проханням розглянути справу про делімітацію континентального шельфу та виключних економічних зон у Чорному морі.

Такий розвиток подій не став несподіванкою для Києва. Близькість острова Зміїний до берега Румунії, через що український та румунський континентальні шельфи перетинаються, ускладнює пошук компромісу на двосторонньому рівні. Тому румунські дипломати постійно говорять про Міжнародний суд ООН як цивілізований засіб розв’язання проблеми. Глава їхньої делегації, держсекретар МЗС Богдан Ауреску неодноразово повторював: якщо у вересні—жовтні 2004 року на переговорах не досягнуть прогресу, то Бухарест звернеться до цієї міжнародної судової інстанції. Румуни не обмежувалися словами, а робили цілком конкретні кроки, що свідчили про серйозність їхніх намірів.

Ще торік Бухарест відправив до Гааги меморандум, в якому юридично обгрунтував свою позицію та проаналізував прецеденти у світовій практиці у сфері розмежування морських просторів. Другий рік поспіль у румунському бюджеті присутній рядок, де прописана певна сума на Міжнародний суд. Вже задіяно впливових лобістів (наприклад, компанію TotalFinaElf, якій румуни 1998 року видали ліцензію на розвідку й експлуатацію ділянки континентального шельфу в Чорному морі) та проведено певну роботу з тими суддями, які потенційно можуть вести цю непросту справу.

При цьому румунські дипломати погоджуються з тим, що рішення суду не буде однозначно на користь тієї або іншої сторони. Бухарест визнає, що остаточний вердикт суддів — непередбачуваний. Не кажучи вже про те, що звернення до суду — справа дуже витратна. За приблизними підрахунками, йдеться про суму в 10 мільйонів доларів і вище. Знають у Румунії і про те, що Київ готовий до розумного компромісу і має намір обговорити питання про те, яку площу континентального шельфу та виключної економічної зони матиме острів Зміїний. Проте румунська дипломатія цілеспрямовано крокує до Гааги.

Очевидно, що справа тут не стільки у відсутності бажання шукати компроміс. Як засвідчила історія з договором про режим держкордону між Україною та Румунією і базовим політичним договором, румунське керівництво може піти на прийняття політичного рішення. Але після того, як 2003 року було підтверджено лінію держкордону між Україною та Румунією, що існувала з часів СРСР, для офіційного Бухареста стало питанням престижу відстояти свої первісні вимоги на переговорах про розмежування морського простору. Цього ж вимагають і багато політиків з опозиції, згадуючи про те, що Румунія протягом двадцяти років не поступалася в цьому питанні й Радянському Союзу.

Як наслідок, будь-який відхід від початкової позиції загрожує правлячій еліті серйозними політичними втратами всередині країни. Перед президентськими виборами в Румунії (а вони відбудуться наприкінці року) не в інтересах румунського керівництва брати на себе відповідальність, приймаючи непопулярне в країні рішення. І в цій ситуації Міжнародний суд ООН — громовідвід для незадоволених. Адже країна змушена буде виконувати будь-яке рішення міжнародної судової інстанції. Якщо, звісно, вона не хоче опинитися під міжнародним пресингом, як це нині відбувається з Ізраїлем.

Формальною підставою для звернення румунів до Міжнародного суду ООН стане відсутність прогресу в двосторонніх переговорах. Таку ситуацію передбачає підпункт h пункту 4 додаткової угоди до базового політичного договору між Україною та Румунією. (Але не можна виключати й того, що обидві країни спільно звернуться до цієї судової інстанції.) Останній, 23-й раунд українсько-румунських переговорів, що відбувся 9—10 липня в Ялті, зафіксував, що сторони продовжують дотримуватися діаметрально протилежних позицій. І немає жодних підстав говорити про те, що ситуація зміниться найближчими місяцями.

Одне з основних питань, щодо якого дипломати ніяк не можуть дійти згоди, — визначення точки, яка буде початковою для делімітації континентального шельфу і виключних економічних зон двох країн.

У Києві вважають, що нею має бути точка стику територіальних вод України й Румунії, координати якої визначено ще у статті 1 договору про режим держкордону. Румунська дипломатія — проти. І наполягає на своєму варіанті її визначення. Бухарест пропонує провести від сухопутного кордону умовну лінію, що проходитиме рівновіддалено від українського й румунського берегів. А вже потім визначити точку на дузі, що позначає територіальне море України та Румунії навколо острова Зміїний. Якщо погодитися на пропозицію румунів, то район делімітації серйозно зсувається в сторону України...

Багато суперечок викликає й статус острова Зміїний. Якщо українські дипломати переконують, що це острів, придатний для життя та господарської діяльності, то румуни не менш вперто доводять, що це — скеля. Отже — не має права на континентальний шельф і виключну економічну зону. У цьому спорі дипломати використовують усілякі хитрощі й звертаються до прецедентів, що були в практиці Міжнародного суду.

Наприклад, у пункті 3 додаткової угоди до базового політичного договору та у статті 1 договору про режим державного кордону румунська дипломатія визнала Зміїний островом. Тепер же, щоб посилити свою позицію в Міжнародному суді ООН, Бухарест іменує острів Зміїний по-новому — «Острів зміїний».

Або ще, у Бухаресті пропонують прирівняти статус острова Зміїний до особливого статусу Антарктиди й навіть... до космічних модулів. Тим часом не варто випускати з уваги, що Антарктида та космічний простір вилучені зі сфери дії звичайного міжнародного права, а їхній статус регулюється окремими міжнародними угодами через особливі обставини. Адже у протилежному випадку території, котрі є спільним надбанням людства, стали б територією якихось держав. У зв’язку з цим можна пригадати, що Аргентина претендувала на частину Антарктики. А деякі африканські країни — на космічний простір над екватором!..

У свою чергу, Київ пропонує власну аргументацію, покликану переконати Бухарест та світову спільноту, що Зміїний — повноцінний острів і підпадає під усі параметри, зафіксовані у трьох пунктах статті 121 Конвенції ООН з морського права: він не затоплюється під час припливів, там функціонують пошта, магазин, причал, маяк. На острові ростуть дерева, є власна питна вода. І нарешті — там живуть люди. Загалом, острів Зміїний придатний для життя людини і господарської діяльності. Отже — має право на континентальний шельф і виключну економічну зону.

Звісно ж, аргументуючи свою позицію, в Києві не забувають про прецеденти в міжнародній практиці. Наприклад, про справу 1980 року щодо делімітації морських просторів між островами Гренландія (Данія) та Ян-Майєн (Норвегія). Тоді Міжнародний суд вирішив, що вельми обмежена кількість жителів Ян-Майєн — 25 осіб — не є підставою позбавляти його статусу острова. До того ж, невеличкий розмір норвезького острова не завадив міжнародній судовій інстанції врахувати, що він впливає на розмежування рибальських зон. Або справа 1977 року про розмежування континентального шельфу між Тунісом і Лівією в затоці Габес: суд врахував не тільки острови Керкенна, що знаходяться в зоні делімітації, а й розташовані поблизу від них острівці, що відкриваються під час відливів...

Цим розбіжності Києва й Бухареста не обмежуються. Україна та Румунія по-різному підходять і до методології делімітації континентального шельфу і виключних економічних зон. Підпункт b пункту 4 додаткової угоди до базового політичного договору передбачає, що буде застосовано «принцип лінії рівновіддаленості у районах делімітації, де береги є суміжними, і принцип лінії медіани в районах, де береги є протилежними». Ніхто цього не заперечує. Але якщо Київ пропонує при розмежуванні враховувати Зміїний та провести лінію між ним і румунським берегом, то Бухарест — тимчасову лінію без урахування українського острова.

У цій ситуації нагадаємо, що острів Зміїний має територіальне море шириною у 12 морських миль. А, як зазначають юристи-міжнародники, пункт 6 статті 7 і стаття 55 Конвенції ООН з морського права забороняють створення ситуацій, за яких територіальне море держави опинялося б відрізаним від її виключної економічної зони. Іншими словами, виключна економічна зона Румунії та її континентальний шельф не можуть прилягати до територіального моря України. Також і в зоні острова Зміїний.

Нарешті, Київ і Бухарест по-різному підходять до застосування методу пропорційності та принципу справедливості. Українська дипломатія, з огляду на принцип справедливості, акцент робить на методі пропорційності. Відповідно до нього, сектор континентального шельфу й виключної економічної зони повинен розподілятися між двома державами з урахуванням співвідношення берегової лінії однієї країни до довжини такої лінії іншої держави. За сукупністю цих двох чинників, між Україною та Румунією зараз це співвідношення — приблизно 5:1 на користь нашої країни. Про важливість цього принципу, запевняють представники Києва, свідчать такі прецеденти, як справа про розмежування морських просторів між Гренландією та Ян-Майєном: співвідношення 9,1:1 на користь датської території. Як наслідок, лінію делімітації провели ближче до острова Ян-Майєн.

Румунів, що цілком зрозуміло, співвідношення 5:1 не влаштовує. Вони підтверджують: за такої довжини берегів буде порушено принцип справедливості. І наводять приклади з міжнародної практики, коли різницю у довжині берегів країн не враховували. Наприклад, справа 1994 року про делімітацію морських просторів між Катаром і Бахрейном. Втім, при аналізі цієї справи виявляється, що Міжнародний суд ООН відмовився враховувати пропорцію берегових ліній Катару і Бахрейну тому, що не було виявлено істотної різниці у довжині ліній берегів цих двох країн. Або частину зони делімітації складали територіальні моря сторін, де ширина не перевищувала 24 милі.

Як бачимо, справа про делімітацію континентального шельфу й виключної економічної зони між Україною та Румунією обіцяє бути дуже заплутаною й довгою. Стверджують, що її розгляд може затягнутися до п’яти років. Сьогодні ж кожна сторона переконує в тому, що саме її позиція найсильніша, підтверджуючи це необхідними юридичними аргументами, котрі черпають із невичерпного джерела світової практики. Очевидно, що в цій ситуації Міжнародному суду ООН доведеться виробляти методику, яка за сукупністю враховуватиме всі ці лінії, принципи, спеціальні обставини, конкретні географічні й геологічні умови, а також міжнародні зобов’язання. До речі, цілком можливо, що одночасно з розглядом справи в Міжнародному суді Київ і Бухарест й надалі продовжать переговори у формі консультацій, розглядаючи питання через призму судового засідання...

Психологічно офіційний Київ готовий до Міжнародного суду ООН. Але чи готується він до судових розглядів практично? Чи виконується указ Президента, що з’явився торік після грудневого засідання РНБО, присвяченого проблемі розмежування морської території України та Румунії? За нашою інформацією, не зовсім. Головним чином через відсутність коштів, необхідних для залучення юристів-міжнародників, експертів до груп підготовки до Міжнародного суду, де вони займатимуться аналізом прецедентів у світовій практиці: на відміну від румунського уряду, український Кабінет міністрів так і не заклав необхідні кошти до бюджету. Відсутність же грошей серйозно ускладнює підготовчу роботу. Причому не лише у сфері аналізу прецедентів.

Дуже хочеться вірити, що при розгляді справи Міжнародний суд керуватиметься нормами права. Проте не варто випускати з уваги й політичний чинник – він, безумовно, вплине. Адже Румунія — член НАТО і кандидат на вступ до ЄС. Отже, Бухарест намагатиметься максимально задіяти механізми цих організацій. Про те, наскільки вдало румунська дипломатія може використовувати чинник Європейського Союзу, свідчить хоча б історія з реакцією Брюсселя на будівництво Україною каналу в гирлі Дунаю. А тому вже сьогодні Києву треба вести роботу не лише із суддями в Гаазі, а й — із функціонерами у Брюсселі. І не забувати про те, що судовий розгляд, нехай це і цивілізований засіб вирішення спірних питань, може завдати серйозної шкоди українсько-румунським відносинам, оскільки всю проблематику розглядатимуть у контексті судового засідання. Чи то буде питання співробітництва регіонів або ж тема інтеграції до ЄС і НАТО. Адже навіть нинішня історія з каналом призвела до кризи у відносинах двох країн...

Чи готовий Київ запропонувати заходи, які нейтралізували хоча б частину негативних наслідків для двосторонніх відносин? Чи готове українське посольство до можливого погіршення відносин між двома країнами? І вже оскільки не за горами Міжнародний суд, то чи не час уже зараз зайнятися кадровим посиленням нашого диппредставництва? Пам’ятається, у переломні моменти українсько-румунської історії — під час підготовки політичного договору та договору про режим держкордону — українське посольство в Бухаресті очолювали дипломати топ-класу, що чималою мірою сприяло вирішенню питань на нашу користь. Румунський напрям стає тим важливішим для офіційного Києва, що Україну й Румунію підштовхують до конфронтації.

Так, українська дипломатія тривалий час безуспішно вимагала від росіян передачі документів і карт, що стосуються радянсько-румунських переговорів з делімітації континентального шельфу та виключних економічних зон. Причому Київ діяв у рамках укладених у форматі СНД угод. І в розпал тузлинської кризи росіяни віддали ці документи... румунам! Серед іншого, Бухаресту передали матеріали, що містять інформацію як про максимальну запитальну лінію Радянського Союзу, так і про два можливі компромісні варіанти розмежування морських просторів між СРСР та Румунією. Про які, до речі, радянські дипломати навіть і не заїкалися на переговорах, обстоюючи до останнього початкову позицію Москви.

Цим несподіваним подарунком уже не забарилися скористатися румунські дипломати. І тепер, аргументуючи свою позицію — острів Зміїний не враховується при делімітації, а сам район розмежування необхідно відсунути в сторону України — кажуть про компромісну лінію СРСР. При цьому аргументація румунів приблизно така: як Бухарест може поступитися Києву, якщо навіть Радянський Союз готовий був піти на поступки Соціалістичній Республіці Румунії. Та й узагалі, претензії України, на думку Бухареста, куди більші, ніж претензії СРСР... І хоча ця інформація, за великим рахунком, ніяк не може вплинути на переговори, проте вона — досить тривожний сигнал, який свідчить про те, що в судовій справі між Україною та Румунією можливі будь-які сюрпризи. Зокрема — і від наших стратегічних партнерів.