Без помаранчевого...

Часто доводиться чути фразу про те, що в позиціях конфліктуючих владних сторін немає чорного й білого. З цим можна погодитися, додавши: в них немає і помаранчевого.

Конфлікт навколо Нікопольського феросплавного ще один, правда, дуже показовий, пік протистояння різноманітних центрів впливу на українському олімпі. По-перше, він демонструє, що та за яких обставин Тимошенко, Ющенко чи Порошенко вважають умовностями. Наприклад, Юлія Володимирівна бореться за повернення пакета акцій НЗФ державі з метою його наступного продажу на аукціоні та наповнення держбюджету. Мета благородна. Інше питання, що гроші, які потраплять до бюджету, прем’єр, у властивій їй манері, має намір витратити на «рибу» для народу, а не на «вудки». До речі, у багатьох складається досить стійке враження, що популізм Тимошенко пояснюється не стільки передвиборними цілями, скільки її нездатністю формулювати стратегічні підходи щодо побудови економіки країни. А крім того, на шляху до остаточного вирішення питання з реприватизацією пакета «50+1 акція» вона готова ігнорувати норми закону, необхідні для дотримання цивілізованої процедури повернення заводу в державне лоно. Вочевидь, прем’єр вважає, що заради великого правовими дрібницями можна знехтувати.

А ось Віктор Андрійович стоїть на варті закону. І цілком справедливо вичитав уряду за поспішність і тиск у вирішенні питання з передачею акцій НЗФ. Інша річ, що сам президент є найбільшим порушником Конституції і законів у країні. Він підписав уже понад 30 кадрових призначень без подання прем’єр-міністра. А численні царські «доручення» давно перейшли всі межі повноважень, відведених президенту Основним Законом. Крім того, президент називає те, що відбувається на НЗФ, протистоянням «Привату» та «Інтерпайпу». При цьому глава держави жорстко вказує уряду на неможливість участі в цьому протистоянні на боці однієї з бізнес-груп, «породжених старою владою». Що ж, президент має право так ставити питання. Однак лише в тому разі, якщо він закликав до відповіді бізнес-чиновників, породжених новою владою. Тих чиновників, які вимагають за підтримку позицій Віктора Пінчука по Нікополю передачі їм в експлуатацію пінчуківських телеканалів СТБ і «Нового каналу», а також «компенсації» за труди...

Дії Тимошенко, безумовно, дали привід Інні Богословській, Віктору Мусіяці та Юрію Кармазіну порушувати питання про неповажне ставлення уряду до закону. Їхні виступи (у когось полум’яний, у когось — компетентний, у когось — вульгарний), транслювалися трьома каналами Віктора Пінчука. Проте форма не змінює суті. А суть у тому, що нинішні викривачі та поборники закону повсякчас були надто зайняті іншими справами, коли Пінчук, за часів президентства Леоніда Кучми, ігноруючи всі моральні та етичні умовності, закони й правила конкуренції, створював свою бізнес-імперію.

Таким чином, сьогодні можемо переконливо говорити про те, що й для нинішньої влади, і для представників опозиції вибіркове виконання законів є не лише нормою, а й засобом.

Проте дія системи «закон за викликом» — не остання проблема, яка стала очевидною у фокусі боротьби за НЗФ. Є ще й друга: у владній команді сформувалися як мінімум три течії, що мають різні погляди на проблему відновлення справедливості у сфері власності, приватизованої минулими роками. Ці течії склалися самі по собі, так би мовити, за інтересами, після того як влада так і не змогла чітко й прозоро визначитися з тим, що їй робити з розданим за безцінь державним майном. Суперечки про довжину «чорних списків» якось забули, і розпочався процес «повзучої реприватизації». Це коли за невідомими критеріями визначається підприємство, і держава починає боротися за його повернення в лоно Фонду держмайна.

Утім, «держава» сказано не зовсім точно. Ініціатором, як правило, виступає прем’єр-міністр (за винятком хіба що «Криворіжсталі», де ініціатива йшла також від президента). Отже, Тимошенко, за їй одній відомими ознаками (таких, як НЗФ, у нас у країні — десятки), визначає жертовне підприємство і включає механізм відновлення справедливості. Її мета, повторимося, — наповнити бюджет. Проте непримиренність Юлії Володимирівни до буржуїв кучмінського періоду дуже успішно використовують наближені президента, кришуючи «безневинно постраждалих». Зокрема, про це досить чітко заявили Ігор Коломойський і Михайло Бродський. Таким чином, поруч із течією войовничої реприватизації виникла течія комерційних покрівельників. І дуже цікавою є течія третя — поборників державних інтересів. Саме в цьому фарватері тримається Валентина Семенюк із рядом її соціалістичних однопартійців. Вона підтримує реприватизацію, але виступає при цьому проти проведення повторних конкурсів. Декларуючи офіційну думку, голова Фонду держмайна заявляє про те, що пакети прибуткових підприємств, повернутих державі, мають працювати на бюджет, оскільки курку, яка несе золоті яйця, не можна пускати на м’ясо. Хтось із цією тезою погодиться, хтось — виступить проти, заявивши, що приватний власник завжди є більш ефективним менеджером, ніж держава. А хтось перейметься запитанням: «А за яким списком нинішні директори «Криворіжсталі», сєверодонецького «Азоту» чи заводу ім.Ілліча підуть у майбутній парламент? А фірми яких народних обранців нині отримують контракти на реалізацію продукції «Криворіжсталі», яку контролює нині Фонд держмайна, наварюючи при цьому 50 доларів на тонні? А на підтримку якої партії йдуть ці кошти?»

Майдан хотів справедливості, поваги до закону та прозорості влади. Логіка розвитку країни — амністії тіньових капіталів, боротьби з корупцією в судах і кабінетах, створення сприятливого інвестсередовища, чіткої стратегії розвитку. Та як ми пам’ятаємо — чорного й білого немає. Є торжество сірого.