Багато званих, та мало обраних

Подібний стиль поведінки не лише дискредитує окремих персонажів в очах громадськості, котра, безсумнівно, за час передвиборної кампанії підвищила рівень своєї політичної грамотності, не лише ставить під сумнів результативність роботи майбутньої влади, а й дратує Президента. Останню обставину претендентам на кадрові рішення, вочевидь, варто особливо взяти до уваги.

Втім, є ще одна обставина. Цього тижня всім стало зрозуміло, що ніхто не знає, як діятиме Ющенко на посту Президента. Кадрові рішення, прийняті Віктором Андрійовичем у понеділок, стали несподіванкою практично для всіх людей із його оточення, у тому числі і для фігурантів перших указів. Експерти, котрі вимовляють фразу «Я так і знав», — нещирі. Про своє прем’єрство Юлія Тимошенко дізналася рано-вранці у понеділок, зайшовши до кабінету Віктора Ющенка разом із Олександром Турчиновим: «Я вирішив. Ти — прем’єр. Працюй». Усе.

Олександр Зінченко остаточний вердикт про власне працевлаштування почув від Президента в небі по дорозі з Києва до Москви.

А Петро Порошенко про те, що він зайняв пост секретаря Ради національної безпеки й оборони, дізнався від журналістів.

До резонів, якими, на наш погляд, керувався Президент, ми, зрозуміло, повернемося трохи нижче. У даній ситуації важливо зафіксувати кілька системних позицій. Перша: Віктор Ющенко не боїться сильних кадрових призначень, про що свідчить отримання Юлією Тимошенко прем’єрського поста. Цей момент, безсумнівно, позитивно характеризує Президента. Друге: Ющенко самостійно приймає ключові кадрові рішення і керується при цьому власним баченням. Третє: його виступи в Росії, Страсбурзі та Давосі показали: він має самостійне стратегічне бачення шляхів розвитку країни, що також є необхідною рисою глави держави.

Тепер же постають два запитання: чи здатний він створити систему ефективних взаємин не між клітинками кадрового листа влади, а між конкретними людьми, у них ним же вписаними? А також — чи вдасться йому нав’язати свою систему цінностей тим, хто ввійде до числа першого кадрового призову нового Президента? Зауважу при цьому, що тверде уявлення про те, які це цінності, насправді мають далеко не всі претенденти і володарі постів.

Нам ще потрібно буде зрозуміти, хто такий Президент Ющенко, який він, як його особистісні якості та цінності забарвлять невидимі ниті системи влади. Не приховуватиму, ряд людей вважають, що розмови про боротьбу з корупцією, про незалежність судів, про боротьбу зі свавіллям силових міністерств і відомств, про пріоритет національних інтересів — казки для Майдану. Чимало людей стежать за очима Президента в момент, коли він вимовляє слова: «Якщо дізнаюся, що крадеш — вилетиш за дві секунди», і чекають — чи не підморгне? Але він не підморгує, що у декого викликає розгубленість. І відсоток від гешефтів не вказує. І присягати у вірності не змушує. Словом, знущається з людей.

Однак претендентів особливо звинувачувати не варто. Вони десять років прожили в країні, де подібне було нормою. Більше того, на цьому трималася система влади. Якою ця система буде за Ющенка, поки не ясно. Можна обережно припустити лише ось що. Принцип Леоніда Кучми полягав у понятті «поділяй і владарюй». Ющенко ж протистояння між членами своєї команди сприймає болісно, і акумулювання цих проблем у його свідомості здатне через якийсь час призвести до указів, тільки вже не про призначення, а про відставку.

Не заперечую: деякі зі зроблених призначень містили очевидний антагонізм. Передусім ідеться про Тимошенко та Порошенка. І це суперечить принциповому бажанню Президента створити єдину команду. Але деякою мірою він поки ще намагається враховувати внесок окремих людей у передвиборну кампанію. Проте незабаром вона забудеться, так само як і зроблені послуги. Повсякденна робота вийде на перший план, і оцінюватимуть ефективність цього дня, перспективи завтрашнього, а не заслуги вчорашнього. Система балансів у владі потрібна, але не така, про яку, як я вже колись писала, казав знайомий генерал КДБ: «Давайте стежити одне за одним, і все у нас буде добре». Не Порошенко має контролювати Тимошенко і не Зінченко мусить вести спостереження й відловлювати порушення правил Юлією Володимирівною і Петром Олексійовичем. Для цього існують Генпрокуратура, КРУ, Рахункова палата, СБУ і, в остаточному підсумку, парламент, де у Президента, по ідеї, більшість. Не слід забувати про те, що є ще опозиція і ЗМІ. Крім того, система балансів годиться для стабільної держави, оскільки вона є найбільш стійкою, у чому, безсумнівно, її плюс, а й найменш рухливою, гнучкою й ефективною, у чому для нинішньої ситуації її мінус. Зараз потрібні професіонали, а найголовніше — професіонали, котрі перебувають на своїх місцях. З достатнім ступенем упевненості в тому, що призначена людина опинилася на своєму місці, поки можна сказати лише про прем’єра. Інші змушені будуть це доводити.

Повертаючись до спостережень про цінності та вимоги нового Президента, висловлю припущення: якщо для Леоніда Кучми достатнім аргументом для відставки того чи іншого чиновника було повідомлення про його контакти з опозицією, то у разі з Віктором Ющенком приводом для вироку може послужити підтверджене повідомлення про корумпованість чиновника. І вже безсумнівно, про «нестатутне» використання ним бюджетних коштів. І ще одне: судячи з усього, Віктор Ющенко — Президент і Віктор Ющенко — лідер фракції «Наша Україна» — це одне й те ж. Зворотної думки можуть дотримуватися лише найсміливіші. Принцип «усім, кому я винен, — я прощаю» Ющенко намагається реалізувати на практиці максимально. Той, хто в його команді (особливо серед бізнесменів) це усвідомить швидше і з цим змириться, той отримає менше психологічних травм і більше шансів почуватися впевненим у майбутньому. Той, хто спробує заперечувати і нагадувати про свій внесок у кампанію, ризикує згодом впасти в немилість. Втім, у яких формах ця немилість буде виражатися, поки ще неясно: не стане ж Ющенко за Кучминою методикою «мочити» інакомислячих?..

Сьогодні дуже важливо для країни, але передусім — для тих, хто знаходиться на політичній передовій, зрозуміти, чим Президент Ющенко різниться від президента Кучми. Гадаю, помилково підходити до нинішнього глави держави зі старими лекалами і методами вирішення проблем. Чіткої рекомендації на сьогодні ніхто дати не може. Зрозуміло, влада без інтриг неможлива. Зрозуміло, Президент не віддасть на відкуп найважливіші сфери життєдіяльності держави та суспільства. Зрозуміло, він прагнутиме контролювати і моніторити процеси, котрі відбуваються в них, вторгаючись тим самим у сферу відповідальності різних посадовців. Питання в ступені, доцільності, методах і цілях цього вторгнення. Чимало моїх співрозмовників стверджують, що головна відмінність Віктора Ющенка від попередника полягає в тому, що він любить не себе в Україні, а Україну в собі. Гарна теза для старту. Подивимося, як вона змінюватиметься в дорозі. Поки ж спробуємо судити про нового Президента з точки зору: скажи мені, хто твій друг...

За векселем Майдану

У призначення Юлії Тимошенко не вірив ніхто, крім Майдану і Михайла Бродського. Навіть сама Юлія Володимирівна впала у розпач і в принципі теоретично готова була погодитися на секретаря РНБОУ. Та Ющенко розсудив інакше, продиктувавши указ про призначення її в.о. прем’єр-міністра приблизно в той момент, коли його літак випускав шасі над Москвою. Вираз ошелешеності так до кінця прес-конференції і не зійшов з обличчя Володимира Путіна. Ющенко не злопам’ятний, але він буває злий і пам’ять у нього гарна. І в цьому разі відповідь була дана «не словом, а ділом». Що ж, Президент воював і має право на сатисфакцію.

Утім, зовсім не стаття в «Коммерсанте», який належить Березовському, про зустріч Путіна та Януковича стала основною причиною головного кадрового рішення Президента (хоча цікава її своєчасна поява...) І навіть не бажання продемонструвати Кремлю твердий намір вести самостійну кадрову політику (не без цього, звичайно, та й це не головне). Можна припустити, що Ющенко призначив Юлію Володимирівну главою виконавчої влади через низку інших причин.

По-перше, призначення Тимошенко означає, що Ющенку потрібний швидкий, видимий і суттєвий результат в економіці. Наступальний стиль Тимошенко, про який говорив Дмитро Видрін, плюс її широко відома креативність — здатність генерувати ідеї — переважили стабільність і грунтовність, що асоціюються з Петром Порошенком. Ющенку потрібний результат взагалі й перед виборами 2006 року зокрема. Він поставив на Тимошенко як на основний інструмент досягнення цього результату.

По-друге, у Ющенка були зобов’язання перед Юлією Тимошенко, зафіксовані у відповідному документі. Зобов’язання немов таємні, але, завдяки відпливам інформації з БЮТу, широко відомі. Не можна відмовити в правоті тим депутатам із фракції «Наша Україна», які обурені виданим Ющенком зобов’язанням про беззастережну підтримку його фракцією кандидатури Тимошенко в парламенті. Мовляв, потрібно було порадитися та обговорити перед тим, як підписувати, — принцип прозорості, так принцип прозорості. Та, з другого боку, можна переконано говорити про те, що обурені депутати повсякчас перебували в курсі щодо існування таємних протоколів. Отже, сподівалися на те, що Ющенко Тимошенко «кине». Теж не дуже чесно й прозоро, але це нікого не бентежило? Ющенко, щоправда, і сам досить довго намагався відмовити Тимошенко від прем’єрських домагань. Лише за тиждень, який передував указу, він двічі зустрічався з Юлією Володимирівною по чотири години. Кажуть, умовляв погодитися на РНБОУ. І майже вмовив, але в ніч після інавгурації передумав. Що стало останньою краплею, достеменно не відомо. Проте, приймаючи рішення, Ющенко безсумнівно враховував, що йому буде складно пояснити людям, чому він розпочав своє президентство з порушення домовленості.

По-третє, Тимошенко — улюблениця Майдану, який нині є символом народного представництва у свідомості Президента. Під час інавгурації Майдан скандував: «Юлю — у прем’єри!», будучи її єдиним лобістом. Хотіли? Одержите. Така формула з публічного погляду зміцнює становище Президента. Вийде в Юлії Володимирівни — чудово. Цього Президент і хотів, призначаючи Тимошенко прем’єр-міністром, дослухаючись до прохання народу. Не вийде — які претензії до Президента? Адже він лише реалізував бажання Майдану, яке після помаранчевої революції ніяк не міг проігнорувати.

По-четверте, у руках Тимошенко ключ до скасування конституційної реформи. Вона завжди була послідовним супротивником її проведення. Нині від неї вимагають зречення своїх переконань з цього питання. Передусім вимагає Олександр Мороз, чия поведінка з кожним днем стає дедалі непристойнішою, а грізні заяви, що скидаються на шантаж, — потішними. Оформлене звернення до Конституційного суду й понад 60 підписів народних депутатів, які виступають за скасування реформи, перебувають у сейфі Олександра Турчинова. Як цим добром розпорядиться Тимошенко, а при її союзництві — Ющенко, нині точно сказати не можна. Водночас сьогодні в руках Юлії Володимирівни ексклюзивний інструмент конституційного реверсу. І це також потрібно враховувати. Тільки результати її роботи дадуть відповідь на запитання: чи є в неї шанс стати тим самим повноприводним прем’єром, ім’я якого назве майбутній склад Верховної Ради. Проте можливий і інший варіант. Як уже мовилося, ніщо так не роз’єднує людей, як спільна робота. Система стримання і противаг може наставити безліч суб’єктивних палиць у колеса Кабміну. І тоді Юлія Володимирівна знову піде в опозицію в надії 2009 року зайняти пост президента. Та лише сильного, який матиме повноваження...

Як вчинить Тимошенко з реформою, сьогодні не знає ніхто, як і про те, чи існують з цього приводу в неї з Ющенком чіткі домовленості. Поки ж вона каже те, що від неї хочуть почути люди, чиї голоси в парламенті їй потрібні. А люди плутаються, нервують і не знають, чому вірити. Таких сьогодні в парламенті більшість, і цієї більшості буде досить.

Ті ж, хто в меншості, побоюються радикалізму Тимошенко. Та знову-таки, Тимошенко на мітингу й Тимошенко в прем’єрському кріслі — не скажу, що дві різні людини, але вже в будь-якому разі не одне й те саме. Не варто очікувати від Юлії Володимирівни тотального перегляду приватизаційних рішень. Таке завдання, як боротьба з олігархами, перед нею не стоїть, воно поставлене перед Петром Порошенком. Садизм, звичайно, але що поробиш. Сама ж Юлія Володимирівна, як людина схильна до системного вирішення завдань, найшвидше залишиться вірною собі й буде вести боротьбу не з конкретними стовпами минулої влади, а зі схемами, використовуючи котрі ці самі стовпи оббирали державу. Вона вбила бартер, будучи віце-прем’єром з ПЕКу. Доб’є його залишки й нині. У мене є великі сумніви, що в кордоні залишаться старі діри та коридори. Закриється лавочка заробляння грошей на «сірих» і «чорних» схемах повернення ПДВ. Слід думати, з великим інтересом Юлія Володимирівна зазирне в технопарки та економічні зони із запитанням: «А що це ви тут робите, га?» Поцікавиться, як почуваються гроші пенсіонерів у Пенсійному фонді, розбереться з експлуатацією надр тощо.

Сьогодні не можна сказати напевно, наскільки склад Кабінету міністрів буде командою Юлії Тимошенко, а якою мірою — Віктора Ющенка. Гадаю, що Президент матиме пріоритетне право при затвердженні кандидатур, і Тимошенко в багатьох випадках із цим змириться. Є інформація, що з нею Президент обговорюватиме лише економічний і гуманітарний блоки, а що ж до силовиків, то тут нібито право пропонувати кандидатури віддане Віктором Ющенком Петру Порошенку. Немов такий своєрідний поділ Кабміну на економічний і силовий блоки. Навіть якщо це так, то важко уявити, які законодавчі та конституційні важелі, крім збирання інформації, є в Петра Олексійовича для контролювання силового блоку. У Тимошенко ж важелів чимало. При Юлії Володимирівні оживуть мертві конституційні норми, що практично ніколи не працювали при Леоніді Кучмі: прем’єр-міністр подає на затвердження Президента кандидатури міністрів і губернаторів і звільняються вони Президентом із своїх посад лише при наявності відповідного подання прем’єр-міністра. Десять років ця норма була необов’язковою формальністю. За моєї пам’яті нею скористався лише Віктор Ющенко, який впродовж року відмовлявся від подання президенту Леоніду Кучмі щодо відставки Юлії Тимошенко з посади віце-прем’єра. Юлія Володимирівна ж цією нормою, безсумнівно, користуватиметься. Десь у глибині душі я навіть не виключаю, що, призначаючи Тимошенко, Віктор Ющенко сподівався скористатися її відомою жорсткістю в тих випадках, коли йому не дуже хотілося б надавати посади соратникам за виборчою кампанією, які цього прагнуть: «Ти ж розумієш, я б із радістю, але Тимошенко категорично відмовляється писати на тебе подання. Нічого не можу з нею вдіяти». Це — припущення. Та, можливо, для когось воно стане реальністю.

Безсумнівно, Юлію Володимирівну дратуватиме суб’єктивний контроль за її діями з боку Порошенка й Зінченка. Сьогодні вона в чудових взаєминах з Олександром Олексійовичем. Турчинов проводить наради на Банковій із керівниками галузевих управлінь і, м’яко кажучи, бере активну участь у написанні положення, яке визначає повноваження президентського секретаріату. Не виключено, що Турчинов, незмінний соратник і заступник з тилу Тимошенко, стане першим заступником Олександра Зінченка. У цьому разі паралельний Кабмін на Банковій створюватиме менше проблем для конституційного Кабінету та його глави. Сподіватися ж на теплі взаємини з Зінченком об’єктивно не варто. Тому що в «житті, як на довгій ниві». Наприклад, головним ініціатором приходу Олександра Зінченка на пост керівника виборчої кампанії Ющенка був Петро Порошенко. І де ті часи?..

Та все це буде потім. Нині ж Тимошенко з урахуванням усього пройденого шляху заслужено зійшла на олімп виконавчої влади. Вона повна ідей та енергії, тактичних і стратегічних політичних планів. Вона, безсумнівно, буде яскравим прем’єром. Якщо їй не заважатимуть, то вона шукатиме не причини, через які неможливо вирішити те чи інше завдання, а засоби для його вирішення. Звичайно, без помилок не обійдеться. При запланованому нею темпі це неможливо. Та вона працюватиме на знос, і є небезпідставна надія на те, що позитив перекриє негатив. Адже вона розуміє: на карту поставлено насамперед її політичне майбутнє.

Лише з одним вона має бути максимально обережною: з грошима. Вісім років в опозиції та практично без бізнесу — це велика проблема для політика, який має партію, плани на майбутнє і підприємницький талант. Жодна діяльність не відстежуватиметься так пильно, як її робота на посту прем’єра. Тисячі людей, разом із тими, хто має на це законні повноваження, будуть лягати і підводитися з думкою зловити її за руку. Сподіваюся, Юлія Володимирівна не зробить таку приємність їм і не засмутить нас, журналістів, до чиїх завдань також входить громадський контроль за діями влади.

Звикне — полюбить?

Володарем нової посади — держсекретар України — став Олександр Зінченко. Сьогодні про це призначення ми багато говорити не будемо, бо нічого. Вже згадувалося, що процес визначення повноважень і сфер впливу Олександра Олексійовича все ще триває, й указу, з якого можна було б зробити висновок, чим нова структура відрізнятиметься від адміністрації Президента, немає. До того ж невідомо, як служби, покликані забезпечувати діяльність, побут, протокол, інформування та вплив Президента, будуть розподілені між держсекретарем, першим помічником Президента, що ним призначений Олександр Третьяков, Вірою Ульянченко, яка протягом п’яти років керувала приймальнею Віктора Андрійовича, і Петром Порошенком. На полях відзначу лише одне спостереження: Олександр Зінченко, безперечно, особистість масштабніша, ніж Віктор Медведчук. Адже Віктор Володимирович не додумався назвати свою посаду — «глава Президента», а скромно обмежився главою адміністрації Президента. Олександр Олексійович же став держсекретарем України, що випливає з указу, вивішеного на президентському сайті... Гадаю, і активністю на цій посаді він не поступиться попередникові.

Тепер же перейдемо до Петра Порошенка. Уявіть себе на місці людини, котра хотіла бути директором крамниці, а її призначили директором бібліотеки. Приблизно такі почуття, як мені здається, охопили Петра Олексійовича, коли він дізнався про своє призначення на посаду секретаря Ради національної безпеки і оборони України. Безперечно, у ході політичних дебатів, не сказати, доповім вам, що найбільш прозорих, бирки з іменами претендентів на прем’єрську посаду чіплялися на різні крісла. Але якщо Юлія Тимошенко, яка потребує адекватного публічного майданчика, теоретично могла думати про РНБОУ, то Порошенко, про піар як про пріоритет і гадки не маючи, повністю відкидав ці пропозиції.

Вся країна знає, що котрогось дня Юлія Тимошенко і Петро Порошенко, чиє протистояння для всіх стало очевидним, мали намір спільно повечеряти. Про це Юлія Володимирівна повідомляла привселюдно. У присутності нечисленних свідків вечеря в ресторані «Капуцин» відбулася. Ющенко зажадав від членів свого оточення знайти спільну мову й домовитися. Претенденти намагалися. Тимошенко запропонувала своєму конкурентові, на той випадок якщо вона стане прем’єром, а він займе пост секретаря РНБОУ, формувати й курирувати весь силовий блок уряду, відмовилася від претензій на кадрове заповнення клітинок митного комітету і податкової адміністрації. Порошенко пропозицію відкинув і запропонував дзеркальний варіант. Від нього відмовилася Тимошенко. Зустріч пройшла в теплій і дружній обстановці, закінчившись нічим.

І ось Петро Олексійович дізнається про своє призначення. Протягом двох днів після оголошення указу він не з’являється на вулиці Каменєва, де міститься те, що колись було впливовим державним органом, — РНБОУ. Він чекає розмови з Ющенком. Судячи з усього, вирішуючи внутрішнє питання: відмовитися чи пристати на пропозицію. Про душевну боротьбу, яка таки була, можна судити з необережного висловлювання Володимира Литвина: «Я не впевнений, що всі названі Президентом люди приймуть пропозицію». Про це Володимир Михайлович заявив через 40 хвилин після оприлюднення кадрових указів Президента Ющенка. Не Зінченка ж він мав на увазі, правда? І вже зрозуміло, що не Тимошенко. Ця заява Литвина стала публічним свідченням того, про що Ющенко знав дуже добре: між Володимиром Михайловичем і Петром Олексійовичем існує тісний оперативний зв’язок.

Ющенка насторожував не лише тандем Порошенко—Литвин, а й ширший творчий колектив: Порошенко—Литвин—Маляренко—Азаров—Піскун. Його наявність стала однією з важливих причин того, що посада прем’єра не дісталася Петрові Порошенку.

Безперечно, серцю Віктора Андрійовича значно ближча та позиція щодо реформи, яку займала Юлія Тимошенко, а не позиція Петра Порошенка. Петро Олексійович переконаний: конституційна реформа йшла у пакеті зі змінами до закону про вибори. Якби закон не змінили і склад комісій залишився б колишнім, то у Ющенка опоненти «спиляли» б не 6—8 відсотків, як це сталося в третьому турі, а всі 15, що знову привело б до формальної перемоги Януковича. Віктор Андрійович, судячи з усього, цієї точки зору не поділяє, вважаючи, що від реформи виграли Литвин і Мороз, і вже, у кожному разі, не він.

Певний, я сказала б — занадто тривалий, — час Ющенко надав основним претендентам на прем’єрство для подання ними своїх моделей розподілу влади й узгодження амбіцій. Дехто стверджує, що варіант Тимошенко виявився симпатичнішим. А також зауважує, що в публічному протистоянні позиція Тимошенко дратувала Президента менше, ніж позиція Порошенка. Але, крім усього цього, між Ющенком і Порошенком сталося щось, про що відають тільки вони, а може, тільки сам Віктор Андрійович, що зрізало прем’єрські шанси одного з його найближчих соратників. Ряд припущень висловлюється, але бездоказово наводити їх ми не маємо права. Загалом, можна сказати лише про деякі комерційні плани, нібито розроблені Петром Порошенком, які опинилися на столі у Ющенка, всупереч бажанню Петра Олексійовича.

Призначивши Порошенка без попередньої серйозної розмови й узгодження секретарем РНБОУ, Ющенко, з одного боку, вчинив нормально, бо «якщо ми — команда і тебе призначають на відповідальну ділянку, то ти, неодноразово декларувавши підтримку президентських принципів, повинен цю ділянку закрити й ефективно на ній працювати». Але, з іншого боку, людина, котра справді зробила чимало для кампанії Віктора Андрійовича, заслуговувала шанобливішого й уважнішого ставлення. І якщо вже було прийнято рішення про призначення Тимошенко прем’єром, то, можливо, слід було обговорити з Порошенком, де він бачить своє місце і чи цікава йому професійно посада секретаря РНБОУ. Якщо йшлося про контроль за діяльністю уряду, то на посаді глави бюджетного комітету Порошенко, безперечно, міг би впоратися з поставленим завданням ефективніше.

Можливо, Віктор Андрійович небезпідставно побоювався, що ряд новопризначених чиновників, а також люди, котрі повинні будуть обійняти ключові посади, намагатимуться займатися своєкорисливими іграми з Президентом, ніби «розводками». У зв’язку з чим Президент передбачає, що досить часто, мало не щотижня, проводитимуться засідання Ради нацбезпеки. Хоча, можливо, перетворювати цей важливий державний майданчик на місце очних ставок не особливо доцільно. Як оперативну альтернативу можна було б запозичити досвід попередника: спільні часті обіди зі спікером, прем’єром, главою адміністрації та секретарем РНБОУ. Утім, формат може визначити й сам Президент.

Так чи інакше, але Петро Порошенко пристав на пропозицію і, зустрівшись із Ющенком, обговорив коло питань, серед яких і сфери його впливу. Одна сторона стверджує, що Петро Олексійович розмовою залишився задоволений і силовий блок нібито стає його пріоритетом. Інша сторона стверджує, що після цієї розмови Віктор Андрійович міг би, не розпалюючи вогню, закип’ятити чайник. Дмитро Видрін лише частково мав рацію, коли у своєму телевізійному інтерв’ю стверджував, що вплив секретаря РНБОУ визначає якість його команди. Марчук міг зібрати суперкваліфіковану команду, але все одно не вийшов би за рамки відведеної йому ролі кадрового ката. Радченко теоретично міг би залучити спеціалістів у всіх сферах (а за бажання під перелік питань національної безпеки можна підвести все, від народжуваності до приватизації «Укртелекому»), та однак на посаді секретаря РНБОУ він залишався б людиною, котра вийшла на почесну політичну пенсію, звільняючи місце глави СБУ для Ігоря Смєшка. Рівень впливу секретаря РНБОУ на ситуацію в країні і на прийняття ключових рішень визначається, за великим рахунком, не командою, не конституційними повноваженнями, а рівнем довірчих відносин, які існують між ним та Президентом, а також масштабом особистості, яка обіймає цю посаду. Саме ці два чинники визначали вплив Володимира Горбуліна, і відсутність цих двох чинників знизила значення і вплив як секретаря, так і самої Ради у період, коли Володимир Павлович пішов у відставку.

Якщо Порошенко зможе стати Горбуліним і закладе надійний, довірчий канал спілкування з Ющенком, то він може претендувати на багато речей. Без цих стосунків він виявиться тигром, замкненим у клітку описаних у Конституції повноважень секретаря РНБОУ: він готує проведення засідань Ради нацбезпеки, він може пропонувати Президентові членів Ради нацбезпеки, він може готувати проекти указів Президента за результатами Ради і контролювати їх реалізацію, він може звертатися в різні інстанції, міністерства, відомства та служби і, маючи всі форми допуску, отримувати будь-яку інформацію, необхідну для підготовки засідань Ради. Це за великим рахунком — і все. Окрім закону про Раду національної безпеки, де повноваження секретаря чітко виписано, є згадка про роль Ради ще, як мінімум, у 15 законах. Але в основному вони стосуються надзвичайних ситуацій, і пунктів, які розширювали б повноваження секретаря, у них немає.

За великим рахунком, Олександр Зінченко перебуває у сприятливіших умовах, формуючи сферу впливу свого органу, ніж Порошенко. Обмежувати Олександра Олексійовича в кількості важелів може лише обіцянка Ющенка звести до мінімуму вплив адміністрації Президента. Порошенко ж отримав призначення в конституційний орган. Якісь флігелі та прибудови він, безумовно, зможе спорудити. Наприклад, було б логічно передати в РНБОУ профільні управління адміністрації Президента. Наприклад, міжнародне, внутрішньополітичне, регіональне (у світлі останніх подій — чим не питання нацбезпеки?) тощо. Але їх же ще потрібно видряпати, і не факт, що вдасться. При РНБОУ можуть створюватися міжвідомчі комісії. Це теж важіль. Але і в цьому випадку, і в усіх інших слід пам’ятати про ще одну мертву, але таку, що реанімується, норму Конституції: рішення Ради національної безпеки і оборони являється світові у вигляді указу Президента, який набирає чинності лише тоді, коли це рішення завізоване профільним міністром (за чиєю тематикою проводилося засідання) і прем’єр-міністром України. Таким чином, Юлія Тимошенко отримує право вето на всі рішення РНБОУ. Не заперечую, форма конфліктна, але і її не можна виключати.

Отже, на новонабутій посаді Петру Олексійовичу Порошенку доведеться, як мінімум, зробити все, щоб із Каменєва переїхати на Банкову й розмістити там не тільки свій кабінет, а й весь апарат Ради (є намір використати для цього приміщення ДУСі); майже з чистого аркуша створити команду, тому що розумних людей у цій структурі залишилося надзвичайно мало; змінити пріоритети і з майстра підкилимово-економічної гри стати майстром політематичної публічності; постаратися отримати задоволення від маси нових знань, яких йому доведеться набути, і довести Президентові, що він уже не відчуває гострого жалю з приводу переходу штурвалу від української економіки в чужі руки. Це складний шлях.

Є й інший шлях: вплутатися в жорстку, публічну й підкилимову боротьбу з більш удачливими конкурентами. Але цей шлях може виявитися дуже коротким. А мандат уже покладено, бюджетний комітет утік, і стосунки з усіма зіпсовано... Одне слово, Петру Порошенку варто згадати, що він здобув дипломатичну освіту. Ввійти в береги й застосувати забуті навички. Інакше його позиція буде найвразливішою.