А ПРОСТО Ж ЯК!

Отже, з бліцкригом не склалося. Попри те, що латентна спікеріада почалася задовго до відкриття сесії, попри колосальні зусилля Президента, попри структурованість, що відрізняє нинішній парламент і полягає в тому, що лідери фракцій безперервно радилися, а депутатська маса, мляво теревенячи, тинялася в численних коридорах і буфетах Верховної Ради, — президію ВР досі займають тимчасові люди.

У кожній із фракцій є свої резони та свої цілі. Це по-перше. А по-друге, цілком очевидно, що українська еліта поступово почала виходити з зомбованого стану, розуміючи, що масив негласних законів, сформований за роки правління Леоніда Кучми, став невблаганно втрачати актуальність. Система вимагає зміни правил гри. «Корупційна монархія» як форма правління дозволила створити великі капітали, для збереження й розвитку яких тепер необхідні вже прозоріші й надійніші умови існування. Повільне усвідомлення необхідності й можливості змін каталізується особистими внутрішньополітичними й зовнішньополітичними елементами. Країна втратила темп руху в європейські та євроатлантичні структури, і на цьому шляху нас серйозно обійшла Росія. Паралельно Україна втратила низку принципових політичних і економічних позицій у веденні діалогу з Москвою. У цьому випадку керівництво країни віддало перевагу не стільки піклуванню про національні інтереси й ті ж таки українські приватні капітали, скільки здійсненню приватизації в ручному режимі й використанню російського керівництва в ролі особистої опори та щита. За останні роки Україна не лише не здобула серйозної економічної привабливості, а й унаслідок загальмованих внутрішньополітичних і внутрішньоекономічних процесів, а також через відсутність чіткого зовнішньополітичного вектора практично втратила свою політичну значимість.

Україні необхідне потрясіння, яке дозволило б вийти на якісно новий виток розвитку. До цього готове населення, що більшістю голосів висловило недовіру владі, до цього готовий ряд політичних сил, що прагнуть застосовувати власний економічний і соціальний досвід, до цього в переважній більшості готовий середній і великий бізнес. Не готовий до цього Президент, уціліла частина його оточення й каральна система. Неготовність Президента до змін стала очевидною після виборів. Йому забракло мудрості відпустити процеси й тим паче очолити їх. Він віддав перевагу старим випробуваним методам залякування за допомогою, приміром, багатогодинних засідань податкової поліції та численних повідомлень про перевірки, що надійшли на адреси бізнесменів-депутатів, котрі дозволили собі розкіш громадянської гідності. Замість того, щоб займатися численними проблемами в регіонах, губернатори протягом усього сесійного тижня змушені сторожити своїх мажоритарників. Саме цей момент є красномовним символом президентських пріоритетів: розв’язання проблем населення, громадянського суспільства, країни загалом здійснюється на недогризках часу. Тоді як робочі дні й ночі марнувалися спочатку на конструювання піраміди монаршої влади, а потім на реставрацію утворених тріщин. Президент перестав працювати, увірувавши, зокрема, в те, що є єдиним цвяхом, на якому тримається конструкція всієї держави й суспільства. Саме тому при об’єктивному розвалі існуючої конструкції, колись передової, а тепер безнадійно застарілої, країні необхідний як мінімум консенсус перехідного часу. Свій варіант такого кроку запропонувала «Наша Україна», закликавши приєднатися до нього всіх, хто не хоче відстати від поїзда. Правда, таке подвижництво може коштувати фракції Віктора Ющенка дорого. Утім, давайте про все й по порядку.

Банки, мости, телеграфи

Переконавшись, що комуністи напередодні з’їзду не збираються входити в союз ні з владою, ні з опозицією, переконавшись у недостатності адміністративного ресурсу для досягнення блоком Литвина чисельності 226 і відчувши, що навіть за підтримки комуністичного варіанту в чотирьох фракцій опозиції кількість голосів перебуває на критичній позначці 226—229 штиків, «Наша Україна» повернулася до своєї початкової ідеї великого договірного пакета. На їхню думку, шукати більшість у питанні заповнення президії, окремо збирати конфігурацію під поділ комітетів і щоразу відвертати увагу парламенту на кадрові чвари при затвердженні інших портфелів, легітимізацію яких передбачено парламентом, — неприпустима розкіш для країни, що втрачає темпи й перспективи. Ще до початку сесії «Наша Україна» підготувала проект Договору «Про спільні дії Верховної Ради України четвертого скликання». Договір є цілим пакетом документів. По-перше, сам договір, що підписується «з метою забезпечення ефективного функціонування ВР України й належного забезпечення законодавчої роботи фракцій», передбачає підписи бажано всіх, але принаймні п’яти нинішніх фракцій парламенту, що прагнуть руху вперед, а не назад, до радянських форм правління. Перший пункт звучить так: «Сторони об’єднують свої зусилля для забезпечення проведення економічних, соціальних, політичних і правових перетворень в українському суспільстві. З цією метою Сторони створюють коаліцію та розподіляють між собою посади в керівництві Верховної Ради й комітетах ВР відповідно до доповнення №1».

У згаданому Доповненні, розмноженому й розданому в п’ятницю всім фракціям, а також Президенту, на сьогоднішній день перераховано лише назви незайнятих у президії та комітетах посад. Але напроти названих посад під графою «фракція» всюди зяють прогалини. Заповнення їх, згідно з планом, потребуватиме п’яти днів від моменту підписання договору. У разі створення коаліції комітети буде розподілено між фракціями й уже самі фракції прийматимуть рішення про те, кому зі своїх членів віддати ту чи іншу посаду. Відразу зазначимо, що такий підхід спрощує загалом вирішення пакетного питання, але паралельно може до краю загострити взаємини у фракціях. Випробувань мідними трубами може не пройти, до речі, і «Наша Україна», що провела в парламент тільки за списком понад 70 гетьманів. Ще складніше доведеться «Єдиній Україні», яку роздирають суперечності амбіцій, бізнес-конкуренції та взаємної ворожості.

Якщо президентська фракція визнає пропозицію «Нашої України» прийнятною, то перед нею неминуче постане загроза ще стрімкішого розпаду. По-перше, оскільки суб’єктами договору є фракції. І що більше фракцій породить «За єдУ», то більшу самостійність у прийнятті кадрових рішень матимуть лідери нових депутатських утворень. По-друге, недоцільно, знов-таки у разі консенсусу, підписувати стратегічний договір із фракцією, що розпадеться подібно до Радянського Союзу. Спробуй потім, знайди правонаступника за боргами, коли портфельні активи вже буде роздано... Набагато логічніше було б підписувати договір не зі штучним і приреченим утворенням, а з депутатськими фракціями, що визначилися у своїх поглядах і цілях. До речі, якщо розпад «Єди» відбудеться до поділу портфелів, то коаліція, передбачувана договором, може вийти вельми цікавою та несподіваною.

Та повернімося до тексту. Сторони, себто фракції, відповідно до другого пункту договору, зобов’язуються підтримати під час голосування кандидатури, запропоновані ними ж у першому Доповненні.

Третім пунктом сторони доходять консенсусу щодо призначення керівника апарату ВР. Нагадаємо, що на цю «тіньову», але дуже важливу посаду сьогодні претендують представники трьох найбільших фракцій.

Дуже принциповим видається пункт, який передбачає, що в другому доповненні до договору сторони розподіляють усі посади, затверджувані Верховною Радою України. Відбутися це має протягом чотирьох місяців від дня скріплення Договору. І тут для гасіння амбіційної пожежі — невичерпне море, оскільки парламент затверджує: главу рахункової палати, його першого заступника, простого смертного заступника, секретаря та п’ятьох головних контролерів; уповноваженого ВР із прав людини; сімох членів ради Національного банку; чотирьох членів Нацради з питань телебачення й радіомовлення; шістьох суддів Конституційного суду; трьох членів Вищої ради юстиції; чотирьох членів спостережної ради Ощадбанку та стількох же Ексімбанку. За пропозицією «Нашої України», фракції, що мають свою квоту, можуть передати її представникам інших фракцій. Але при цьому обов’язковою умовою служить перебування цього представника в складі коаліції. Крім того, вихід народного депутата України зі складу коаліції, за проектом договору, є підставою для перегляду його персонального перебування на посаді. До речі, ці умови стосуються й доповнення №1, про яке ми говорили вище.

Легко помітити, що в переліку затверджуваних Верховною Радою посад немає прем’єр-міністра, генерального прокурора, керівника Фонду держмайна та глави Антимонопольного комітету України, голови Нацбанку. Можливо, автори проекту вирішили, що за бажання й без цих постів при заповненні порожніх клітинок навпроти кожної з посад можна організувати Ходинку. Але, скоріш за все, введення в пакет кандидатур, які для затвердження парламентом вносить Президент, вимагає під договором і підпису гаранта. До цього, схоже, поки що не готова жодна зі сторін. Проте ряд кроків, спроможних кристалізувати позиції сторін, «наші українці» пропонують у третьому доповненні до договору. Це доповнення гідне особливої уваги і про нього трішки згодом.

Просуваючись зигзагом від пунктів Договору до суті Доповнень і назад, ми з вами дісталися шостого пункту, запропонованого до підписання фракціями. У ньому констатується, що сторони вважають необхідним законодавче врегулювання діяльності парламентської більшості й парламентської опозиції. Для цього планується внесення змін у Конституцію та ухвалення додаткових актів. Уже сьогодні відомо зі слів представників «НУ», що і фракція Мороза, і фракція Тимошенко ідею договору підтримали. З цікавістю до неї поставилися соціал-демократи, не відмели і комуністи, і «заєдисти». Проте практично в усіх згаданих фракціях є юристи, котрі вважають, що права опозиції повинні бути виписані не в Конституції, а в Регламенті Верховної Ради, якому, до речі, зовсім не завадило б надати статус закону. Саме там можна закріпити яложене протягом багатьох років право опозиції на ключові парламентські комітети.

Сьомим пунктом сторони підтверджують необхідність пропорційної моделі виборів у ВР. Можна думати, що цей пункт сприятиме консенсусу, оскільки попереднє скликання, винятково завдяки настійливим проханням Президента, втрималося від подолання вето на закон про пропорційну систему виборів.

Восьмим пунктом сторони збираються розвести в часі вибори народних депутатів, Президента України й депутатів місцевих рад, сільських, селищних і міських голів. При цьому підписанти зобов’язуються внести відповідні зміни в законодавство.

У дев’ятому пункті починає прозирати прагнення збільшити обсяг функцій Кабміну, оскільки сторони зобов’язуються прийняти відповідні зміни до законодавства, за якими податкову адміністрацію України й митницю буде підпорядковано уряду. Утім, цей пункт може розглядатись і як такий, що ослаблює повноваження Президента.

Не обійшли автори проекту й адміністративно-територіальну реформу. Відповідно до задуму, однією зі складової цієї реформи має бути скорочення адміністративно-територіальних одиниць. Над цим, до речі, свого часу багато працював Володимир Литвин, і в разі необрання його спікером, а також у разі підписання договору, Володимир Михайлович може зайнятися давно вподобаними, актуальними, науково-практичними розвідками в сфері скорочення кількості областей України.

А ось і подарунок губернаторам, котрі чотири дні сидять в урядовій ложі, наче камінь у лісі. Сторонам 11-м пунктом пропонується проведення законодавчих змін, що передбачають не призначення, а обрання глав виконавчої влади на місцях. До речі,в анкеті «ДТ», проведеній серед лідерів партій під час виборів , переважна більшість висловилася за таку зміну законодавства, зокрема і блок «За єдину Україну!».

Серйозним урізанням президентських повноважень відгонить і від 12 пункту, яким передбачено внесення змін у Конституцію, відповідно до яких генпрокурора та голову Служби безпеки України Верховна Рада призначає та звільняє за поданням профільного комітету. Нині главу СБУ одноосібно призначає та звільняє з посади Президент. Генпрокурора за поданням Президента затверджує ВР, але втратити посаду він може будь-якої хвилини одним розчерком президентського пера. Зміна такої практики серйозно зменшує загрозу вибіркового застосування закону й силового адмінресурсу. І це дуже важливо. З іншого боку, балакучим депутатам у разі проведення цієї конституційної поправки доведеться розділити з відповідними службами відповідальність, зокрема й за збереження таємниці слідства. І цього ще доведеться повчитися. Утім, засвоїли ж науку поділу відповідальності парламентарії США, Німеччини й інших цивілізованих країн, що використовують таку схему призначень і відставок для здійснення громадянського контролю над діяльністю силових міністерств і спецслужб.

Тринадцятий пункт зовсім для Президента нещасливий, оскільки передбачає прагнення сторін до формування уряду парламентською більшістю Верховної Ради, у зв’язку з чим сторони обіцяють внести відповідні зміни до Основного Закону. У випадку підписання Договору і серйозного до нього згодом ставлення, революція повноважень, про яку мріяли більшовики минулого скликання, може здійснитися силами більшовиків скликання нинішнього.

У 14-му пункті автори продовжують формувати основу парламентсько-прем’єрської республіки, для чого беруть на себе зобов’язання внести зміни в Конституцію, відповідно до яких Центральна виборча комісія має формуватися винятково парламентом України.

Далі тим, хто наважиться поставити свої підписи під документом, який перебудовує в перспективі всю систему влади в Україні, пропонується скасувати функціонування держадміністрацій у Києві та Севастополі й обмежитися в цих містах єдиною виконавчою владою.

До речі, пункти з 6-го по 15-й підлягають реалізації протягом семи місяців із моменту підписання договору.

Статут К3

У наступних пунктах сторони зобов’язуються не проводити сепаратних переговорів, що могли б зашкодити договору чи його учасникам. Примітно, що від підписантів вимагають проведення консультацій при проведенні зовнішньополітичних акцій. Це, напевно, йдеться про поїздку Симоненка до Зюганова або про візити Ющенка до Вашингтона? Втім, це може поширюватися і на консультації Медведчука з Раром. Символічним є те, що, відповідно до договору, сторони дотримуватися його пунктів повинні протягом двох років. Мудро. Хоча шляхи кандидатів у президенти — якщо, звісно, ще залишаться бажаючі після секвестру повноважень боротися за цей пост — розійдуться набагато раніше. Однак у випадку невиконання сторонами узятих на себе зобов’язань, вони можуть в односторонньому порядку вийти з договору.

Продумали проектанти і спосіб функціонування коаліції, для чого передбачається створити ККК — координаційний комітет коаліції, куди ввійдуть лідери фракцій, які підписали договір, або уповноважені ними персони. Рішення ККК, прийняті консенсусом, є обов’язковими для виконання суб’єктами. Підтримані звичайною більшістю мають рекомендаційний характер. Кожен із членів коаліції може скликати ККК, при цьому, ясна річ, раз на тиждень перейменована президія ВР збиратися буде неодмінно.

А для прийняття рішень надзвичайної важливості збиратиметься Велика рада коаліції. Рішення про скликання подібної ради приймається консенсусом на ККК. Велика рада формується з числа представників фракцій, делегованих за умови пропорційного представництва. При цьому рішення, за яке проголосували 2/3 голосів великої ради, є обов’язковим для всіх членів коаліції.

У коаліцію, як і в НАТО, двері відкриті. Але на відміну від НАТО, куди можуть входити лише держави, а піхотинцям і кулеметним розрахункам в альянс шлях закрито, у коаліцію можуть входити й окремі депутати. Щоправда, заявку теж потрібно писати. Договір же з коаліцією і фракції, і депутат можуть розірвати значно легше, аніж у бізнесі. Для цього суб’єкту необхідно не пізніше, аніж за три дні до публічного оголошення свого рішення, повідомити про це в Координаційний комітет коаліції.

Крісла з видом на...

А тепер повернімося до згаданого вище додатку №3 — списку нормативних актів, прийняття яких передбачається рамками запропонованого Договору про спільні дії. По суті, даний перелік являє собою комплекс законодавчих заходів, спрямованих передусім на створення ефективної системи взаємодії головних державних інститутів. З наступною зміною конфігурації влади. На деяких аспектах запропонованих коректив ми вже зупинялися, однак більш докладний виклад схеми нам здається корисним.

Передусім зміни торкнуться виконавчої влади. Становище Кабінету міністрів взагалі і прем’єра зокрема з точки зору правової логіки виглядає дещо двозначним. Відповідно до Конституції, центральний орган виконавчої влади відповідальний перед Президентом і підконтрольний Верховній Раді. Та якщо контрольні функції парламенту Основним Законом більш-менш чітко визначено, то чіткого уявлення про масштабність відповідальності КМ перед главою держави Конституція не дає.

Формально Президент не є главою виконавчої влади, проте практика показує, що Леонід Данилович сприймає Кабмін як власну вотчину, а прем’єри сприймають хазяїна Банкової як свого безпосереднього начальника. З іншого боку, прогалини в законодавчому полі дозволяють главі держави «рулювати» урядом, анітрохи не турбуючись про наслідки подібного «кермування»: Кабінет відповідальний перед Президентом, а от Президент не відповідає за дії фактично керованої ним виконавчої влади ні перед ким. І річ не лише в особливостях характеру конкретного арбітра нації.

Більше того: глава держави має повні підстави звалювати частину провини за прорахунки уряду на Верховну Раду. І не лише тому, що парламент, як неодноразово заявляв Кучма, ніяк не може налагодити конструктивну взаємодію з центральним виконавчим органом. А й тому, що він, парламент, має контролювати Кабінет. Тим часом контрольні функції дуже умовні. А можливостей вплинути на кадровий склад Кабінету у формального контролера в особі ВР набагато менше, аніж у формально «безвідповідального» Президента. Заклики глави держави «створити конструктивну більшість», яка узяла б на себе обов’язок сформувати уряд і згодом відповідала б за його діяння, інакше як глузуванням назвати не можна. Оскільки механізмів, необхідних для реалізації подібних побажань немає, і сам Леонід Данилович надзвичайно багато зробив для того, щоб вони не з’явилися. Та про що казати, коли парламент лише на шляху до формування горезвісної більшості, а Президент уже розпочав тасування передвиборної колоди. Чи він заздалегідь переконаний, що більшість не буде «конструктивною»?

Складно робити якісь масштабні висновки, виходячи лише з назв законопроектів, «закладених» у проект договору про спільні дії парламентських фракцій. Однак описати логіку і методику дій парламенту (у випадку, якщо високі договірні сторони дійдуть консенсусу і якщо всі описані законопроекти стануть законами) у принципі можна.

Як ми уже зазначали, для початку передбачено обирати Верховну Раду на жорсткій пропорційній основі. Передбачається, що суто списковому депутатському корпусу буде значно легше визначити конфігурацію парламенту. Крім того, вважається, що подібна система робить мінімальними шанси Банкової втрутитися як в інтимний процес волевиявлення, так і в не менш інтимний процес поствиборних переговорів. Паралельно планується прийняття цілого ряду спеціальних законів, здатних (з точки зору їхніх «хресних батьків») обмежити можливості застосування адміністративного ресурсу.

Нагадаємо також, що за парламентською більшістю законодавчо закріплюється, з одного боку, право формувати персональний склад Кабінету, з іншого — обов’язок відповідати за його дії. Розширення реальних політичних можливостей більшості повинно передбачати своєрідну «компенсацію» для опозиції — і відповідно до європейських стандартів їй гарантується регулярний доступ до мас-медіа, а також «монопольне право» на комітети, «курируючі» діяльність ЗМІ та правоохоронні органи.

Зміна відносин на рівні парламент — уряд не може не змінювати характеру відносин на рівні Президент — уряд і ці зміни в плані також позначені, хоч і контурно. Пропонується «законодавчо наповнити статус Президента як глави держави» і одночасно «законодавчо наповнити статус Кабінету як вищого органу в системі виконавчої влади». Іншими словами, пропонується, позбавити Президента неформального, але цілком реального права керувати прем’єром і направити його кипучу енергію в русло, передбачене Конституцією.

Передбачений ще цілий ряд заходів, направлених на розширення повноважень уряду і як наслідок на звуження повноважень Президента. Зокрема, пропонується визначити чіткий статус і межі компетенції прем’єра та членів Кабінету (з одного боку) і дорадчих органів (з іншого), а також виписати форми та способи взаємодії між офіційними виконавчими інститутами та консультативними президентськими. Розшифруємо: мається на увазі створення таких правових умов, за яких структури, які не несуть жодної відповідальності, знали б своє місце й не заважали структурам відповідальним. Інакше кажучи, пропонується зробити так, щоб, приміром, адміністрація Президента не керувала урядом.

Нагадати про свої обов’язки автори проекту договору мають намір не тільки президентським радникам, а й самому Президенту. Словосполучення «законодавча регламентація порядку здійснення Президентом повноважень і прийняття актів Президента» у перекладі на загальнолюдську мову означає буквально таке: уводиться схема, за якою глава держави:

n зобов’язаний підписувати закон у суворо встановлені Конституцією терміни, а не «маринувати» його місяцями;

n зобов’язаний робити те ж саме з нормативними актами, щодо яких вдалося подолати вето, а не застосовувати винайдене на Банковій «подвійне вето», не описане в жодному документі;

n зобов’язаний не видавати укази, зміст яких стосується тих питань, що перебувають у винятковій компетенції Верховної Ради;

n не повинний намагатися визначати основи внутрішньої та зовнішньої політики, оскільки це є прерогативою парламенту, а йому Конституція наказує здійснювати керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави. Тобто бути менеджером, а не ідеологом.

І таке інше. У принципі все описане вище є в Основному Законі. Однак там не обговорено, що буде, якщо Президент відмовиться виконувати написане в головному статуті нашого життя. І як змусити гаранта бути законослухняним. Пропонується передбачити всі «якщо» і всякі «як».

Єдиним конституційно передбаченим способом впливу на Президента була можливість відмови його від влади за допомогою імпічменту. Проте назвати цю можливість реальною означало б злукавити. Упорядники договору про спільні дії вирішили виправити й цей недолік. Неприємну процедуру запропоновано максимально деталізувати, що здатне зробити імпічмент реальним інструментом демократичного тиску на недемократичного національного лідера.

По суті, запропоновані законодавчі корективи — не тільки механізм створення нормальних взаємовідносин між гілками влади, а й спроба законно та системно здійснити перехід до парламентсько-президентської форми правління. Схема не нова, проте якщо до цього багатьом була відома політична ціна подібних змін, то тепер можна говорити й про їх «кадрову» вартість. Крім того, вперше був запропонований настільки масштабний підхід. Тим паче, що пропозиції, реалізація яких, за ідеєю, повинні привести до внутрішньополітичної «європеїзації» країни, зв’язані з пропозиціями, направленими на «європеїзацію» зовнішньополітичну. Україну запропоновано «підігнати» під класичні континентальні стандарти. Тим паче, що інтеграція в Європу і, зокрема, членство в ЄС названі головними зовнішньополітичними пріоритетами. В ідеалі повинна утворитися країна, в якій є:

• відповідальна парламентська більшість;

• реальний коаліційний уряд;

• Президент, який володіє представницькими функціями;

• структурована, конструктивна й забезпечена всім необхідним для політичного існування опозиція;

• чіткий розподіл повноважень між гілками влади, між центральними та місцевими виконавчими структурами, між органами влади та органами місцевого самоврядування;

• максимальна децентралізація влади;

• сучасний апарат адміністративного управління;

• реформована армія;

• чіткий контроль за збутом спецпродукції;

• людська система оподатковування і податкові органи з людським обличчям;

• незалежна преса;

• захищений вітчизняний товаровиробник;

• законодавство, максимально наближене до стандартів ЄС.

Тобто все те, чого в нас немає.

От у такий спосіб без Іраку і касет, без демонстрацій та імпічментів, без сепаратних домовленостей і силових методів «Наша Україна» пропонує змінити систему влади в країні, систему взаємовідносин у парламенті, створити більшість, об’єднану напівтактичними та напівстратегічними цілями. За певного доопрацювання дана програма дій парламенту може справді стати точкою відліку для проведення комплексних реформ в Україні. Об’єктивні умови для цього створені та й клітинки розкреслені, залишилося лише вписати прізвища...

Безумовно, «Наша Україна» запропонувала безпрецедентну альтернативу кулуарним домовленостям, в основі яких лежать або щедрі фінанси, або адміністративний ресурс. Більш того, вирішення кадрових парламентських питань лише частина запропонованого проекту. Його суть — в ідеологічному об’єднанні парламенту. Адже, ні для кого не секрет, що, у випадку відмови однієї сторони від звичного страху й іншої сторони — від звичних догм, у «Нашої України», БЮТи, «Єдиної України», СДПУ(о), та й соціалістів знайдеться чимало спільного — перетворити потенційну та непрацюючу більшість на реальну й ефективну, направивши її енергію на перетворення, які давно виношуються кожним окремо — чим не історичне завдання? Питання в тому, скільки фракцій і депутатів бажатимуть потрудитися над ним?

На даний момент активісти «НУ» зайняті місіонерською роботою: вони проводять зустрічі з лідерами фракцій, депутатських груп, внутріфракційних утворень, із пересічними депутатами. І лише сторонні спостерігачі небезпідставно попереджають «нашеукраїнців», що, узявши тайм-аут до вівторка, блок Віктора Ющенка дав фору блоку влади. І поки Президент має право одним указом вирішити долю глав силових і наглядових органів, Володимир Литвин усе ще зберігає шанс набрати потрібну кількість голосів. Тепер у Президента є час і знання того, до чого може призвести програш. Одним словом, у нього є вибір. Утім, як і в кожного народного депутата.