Південний Судан на шляху до незалежності

Референдум, у якому бере участь народ Південного Судану, аби самовизначитися як окрема нація, має шанси підтвердити, що після розриву з Хартумом в Африці може з’явитися п’ятдесят четверта держава.

Для християнського півдня референдум - добра новина, адже ще до поділу країни президент ісламського Північного Судану Омар Хасан аль-Башир заявив про наміри внести зміни до конституції з метою запровадження законів шаріату на всій території і проголошення арабської єдиною офіційною мовою. Тому ще до народження двох нових держав було проголошено, що одна з них стане новою ісламською республікою.

Жителів півдня, які переважно є християнами або ж дотримуються традиційних вірувань, надзвичайно обурили роки панування арабської півночі, політики якої намагалися, але не спромоглися нав’язати ісламські правила і закони всій країні, що й стало причиною двадцятилітньої війни.

Столицею Південного Судану буде Джуба. Нині Південний Судан - бідна країна з дев’ятьма мільйонами жителів, більшість яких - неписьменні.

Проте не можна сказати, що після поділу Судану всі можливі джерела нестабільності відразу будуть нейтралізовані. Одне з таких джерел - неоднорідність населення в майбутньому Південному Судані. Це тепер вони об’єдналися проти домінування ісламістів на півночі країни. Насправді Південний Судан населяють різні племена, котрі сповідують різні релігії, й етнічні групи, які розмовляють різними мовами, що дозволяє польовим командирам провести фрагментацію територій у сомалійському стилі.

Незважаючи на референдумну ейфорію, майбутнє Південного Судану невизначене. Вже нині цілком очевидно, що один із найбідніших регіонів планети не здатен існувати без іноземної допомоги. І, можливо, найбільша проблема, яка постане перед новою країною, - зависокі очікування. Адже сьогодні південь Судану має тільки п’ятдесят кілометрів доріг із твердим покриттям. А 90 відсотків його населення живе убого, менш ніж на один долар на день. Крім того, 85 відсотків дорослого населення не вміють ні читати, ні писати. Тим часом уряд Джуби 60 відсотків свого бюджету виділяє на військові витрати, отож зовнішня залежність - надзвичайно висока.

Надзвичайно великі запаси нафти на півдні Судану також не можуть автоматично дати бажаний добробут його населенню. Сьогодні Судан - третій за величиною експортер нафти Сахари з виробництвом до 480 тисяч барелів на день. Однак, незважаючи на те, що майже 75% земель із нафтовими родовищами розміщені в південній частині Судану, мирна угода 2005 року передбачає рівний поділ доходів від продажу нафти між обома регіонами.

Щоб уникнути залежності від мусульманських територій, уряд Джуби вже веде переговори про будівництво трьох нафтопереробних заводів і трубопроводів через Кенію. Це не означає кінець іноземної залежності, але, перемігши на референдумі, Південний Судан зможе створити сприятливі умови для інвестицій із Азії, що в перспективі дасть шанс зменшити впливи Хартуму.

Однак африканські аналітики побоюються, що поділ Судану може викликати ефект доміно на всьому континенті. Його результати дадуть зрозуміти, що кордони, накреслені колись колоніальними картографами, не є священними. Що, своєю чергою, здатне стимулювати балканізацію Африканського континенту. Тому поділ Судану - найбільшої за територією країни в Африці, становитиме безпрецедентний виклик історичному статус-кво.

Хоча не можна повністю відкидати й загрозу нової громадянської війни. У деяких місцях кордони між Північчю та Півднем досі не встановлені, а там міститься багато корисних копалин та ресурсів. Проблема колоніальних кордонів, як завжди, породжує безліч конфліктів. Адже в Південному Судані є племена, котрі ведуть кочовий або напівкочовий спосіб життя і через кліматичні чи природні умови змушені кочувати зі своїми отарами через кордони. Тому розмежування колись єдиних територій може створити великий потенціал для конфліктів.

Якщо спробувати вдатися до аналогії з балканськими війнами, то зараз перед суданськими елітами з обох таборів стоять два варіанти розвитку подій. Один із них - позитивний приклад мирного відділення Чорногорії від Сербії, а інший варіант - Косово. З подальшим насильством та етнічними чистками.

Є ще один важливий аспект, на який не часто звертають увагу. Останніми роками Північний Судан фактично перебував під економічною опікою Китаю. І основним споживачем суданського нафтового експорту став Китай. Причому китайці розплачувалися за нафту не лише грішми, а й поставками зброї. Очевидно, що Китай і надалі залишатиметься економічним патроном Хартуму, але після поділу країни в Південного Судану відкривається чудова можливість подальшого зближення із Заходом, без підтримки якого проект незалежного Південного Судану не має жодних шансів.

Можна сподіватися, що поділ Судану означатиме кінець переслідування християн ісламістами, а також злочинів, які скоював президент Омар аль-Башир проти християнської громади. І якщо після поділу Судану на півночі постане ісламська республіка, то Південний Судан створюється як світська держава південної християнської більшості.

До приходу до влади аль-Башира Судан був однією з африканських держав, де жінки мали більшу свободу і були частиною інтелектуальної еліти. Але за президента-ісламіста все скінчилося. Тепер фундаменталістська інтерпретація Корану дійшла такої стадії, що в Хартумі було заарештовано 12 жінок за носіння штанів. Їх усіх обвинуватили в носінні непристойного одягу і статтею 152 Кримінального кодексу засудили до 40 ударів батогом.

Січневий референдум може виявитися не останнім. Адже між півднем і північчю є ще питання, які залишатимуться невирішеним принаймні півроку. Це остаточна демаркація кордонів, розподіл нафтових доходів та приналежність прикордонного району Абей. В Абей планували провести референдум одночасно з самовизначенням Південного Судану, щоб район відповів, до якої частини країни він хоче увійти. Але відсутність угоди про розподіл доходів від нафти примусила відкласти цей плебісцит.

Крім того, не зовсім зрозуміло, хто має право голосувати під час референдуму в Абей. Напівкочові арабські племена місерія, котрі вважаються союзниками півночі, наполягають на своєму праві брати участь у майбутньому референдумі. Але плем’я дінка, до якого, до речі, належить і президент Південного Судану Сальва Кіір, наполягає на тому, що в даному разі раби не мають права голосу.

Проте найбільша невизначеність полягає саме в розподілі «чорного золота». Міністр закордонних справ уряду Південного Судану вже попередив китайських партнерів, які є основними покупцями нафти, що вони мусять переглянути умови ведення цього бізнесу. Хоча визначеність у цьому питанні стане можливою після того, коли буде зрозуміло, до кого приєднується Абей - до півдня чи півночі.

Однією з причин, яка примусила спірної легітимності президента-ісламіста Судану Омара аль-Башира, що захопив владу після державного перевороту 1989 року (після чого розпустив парламент і запровадив сувору цензуру для преси), погодитися на референдум і пообіцяти не чинити опору в самовизначенні півдня, стало те, що країні не під силу витримати ще одну війну після шістдесяти років конфлікту з одним одинадцятирічним перемир’ям між першою громадянською війною (1955 - 1972) та другою (1983 - 2005 рр.).

Втім, якщо президент Омар аль-Башир уже, фактично, примирився з від’єднанням Південного Судану, то опозиційні ісламістські сили в Північному Судані починають вимагати відставки уряду в тому разі, якщо південь проголосує за відокремлення. Так, політичний секретар партії Народний Конгрес (яка колись була головним союзником президента) Камаль Омар Абдель-Салам вважає, що «партія Національний конгрес президента Омара аль-Башира несе більшу частину відповідальності за відокремлення півдня, бо вона нехтувала питаннями національної єдності та розвитку цього регіону протягом перехідного періоду». Крім того, заявив лідер найбільшої опозиційної партії Судану Камаль Омар Абдель-Салам, партія аль-Башира «не встановила відносин рівності і справедливості між двома частинами країни». За словами Омара, партія розглядала громадян Судану, котрі жили на півдні, як людей другого сорту.

Важко не погодитися зі словами Камаля Омара Абделя-Салама. Але чи не занадто запізно вони сказані? Бо ще одна причина згоди президента Судану аль-Башира на референдум із питання самовизначення півдня - його бажання отримати індульгенцію від світової спільноти і уникнути повторення долі президента Сербії Слободана Мілошевича. Адже міжнародного ордера на арешт президента Судану ніхто не скасував, і злочини проти людяності, які вчинив Омар аль-Башир, не мають термінів давності.

Очевидно, що мир без справедливості в Судані може бути тільки ілюзією стабільності. Лише нейтралізація основної рушійної сили конфлікту здатна принести умиротворення на багатостраждальну суданську землю. А дотримання обома сторонами рішення, котре буде прийняте на референдумі, може стати підсумком активних багатосторонніх зусиль і нарешті вивести Судан із багаторічного циклу війни та конфронтації.