Лівійська пілюля

Коментуючи свій візит до Лівії, Микола Азаров сказав в інтерв’ю місцевій газеті «Маль ва Аамаль», що його метою було «повернути інтерес наших лівійських партнерів до України». Але візит обернувся приниженням для нашої країни, ставши символом провалу роботи Києва з Тріполі: лідер Лівійської Джамахірії Муамар Каддафі відмовився від зустрічі з главою українського уряду. Такий демарш Каддафі став несподіванкою. Причому не тільки для українців, які раніше анонсували цю зустріч в офіційному повідомленні для преси департаменту інформації секретаріату Кабміну, а й для самих лівійців: деякі місцеві мас-медіа поспішили повідомити співгромадянам про те, що зустріч відбулася. Гірку пілюлю главі українського уряду не могли підсолодити тривалі зустрічі з секретарем вищого народного комітету Аль-Багдаді Алі Аль-Махмуді: прем’єр-міністр у Лівії — постать маловпливова. Тут усе вирішує лідер, Муамар Каддафі.

Як оцінити це рішення лівійського лідера? Чим воно було спричинене? Чи можна було уникнути цієї принизливої ситуації? Адже Каддафі висловив своє ставлення не до Миколи Азарова, а до українського прем’єра, до нашої країни. Його вчинок тим паче неприємно вразив, що попередні п’ять-сім років політичні відносини між Україною і Лівією були безпрецедентно активними. Причому під час приїзду в Тріполі високопоставлених українських емісарів їх часто приймав лідер лівійської революції. Та й візит восени 2008-го до Києва самого Каддафі був екстраординарною подією: цей лівієць нечасто залишає своє бедуїнське шатро. І от тепер такий собі холодний душ.

Українські дипломати, знайомі з ситуацією в українсько-лівійських відносинах, очікували, що плановий візит Миколи Азарова у Джамахірію пройде з ускладненнями. Тому навіть лунали заклики перенести його і провести чергове засідання двосторонньої комісії з торговельно-економічного співробітництва в більш сприятливій обстановці. А все тому, що українська сторона зволікає з виконанням низки взятих на себе зобов’язань. Але в Києві все-таки вирішили, що під час свого першого візиту в країни Близького Сходу Азаров, крім Єгипту, повинен відвідати й Лівію, щоб показати, що Джамахірія, як і раніше, цікава Україні, а нова українська влада готова виконати обіцянки своїх попередників.

Ставлення Києва до виконання взятих на себе зобов’язань попередніми українськими урядами сильно дратує Тріполі. Лівійські дипломати навіть кажуть у приватних розмовах: «Ми, араби, не обов’язкові. Але ви, українці, нас обігнали». На жаль, закиди лівійців справедливі.

Візьмемо, наприклад, історію зі створенням спільного підприємства, яке вирощувало б пшеницю виключно для Джамахірії. Лівія, яка залежна від імпорту продовольства, впродовж багатьох років ввозить українське зерно. Тому під час візиту Каддафі в 2008-му було досягнуто домовленості, що цьому СП у власність буде передано 100 тисяч гектарів землі для вирощування пшениці виключно для лівійських внутрішніх потреб. Від самого початку цей проект вбачався таким, який важко буде реалізувати: складно знайти 100 тисяч гектарів вільної землі, як того хотіли лівійці, були й проблеми з пошуком українського партнера. І хоча Азаров стверджує, що уряд працює над реалізацією цього проекту, як і два роки тому, мало хто вірить у те, що СП буде колись створено.

Набагато більше обурює лівійців історія з виконанням Києвом контракту на поставку Лівії трьох Ан-74 різних модифікацій — одного літака VIP-класу та двох санітарних. Контракт на поставку Ан-74ТК-300 у VIP-компонуванні був укладений ще в 2005-му і передбачав виконання в 2006 році. Але у зв’язку з фінансовими труднощами на ХДАВП будівництво літака затяглося майже на три роки, і українці передали його лівійцям тільки в 2009-му. Щоправда, нині цей літак обслуговує лівійську армію, а не лівійських лідерів...

А що ж до поставок двох літаючих госпіталів на базі Ан-74ТК-200С, то контракт досі не виконаний. Ця проблема вже давно перетворилася з комерційної на політичну, негативно позначаючись на всьому комплексі українсько-лівійських відносин, про що «ДТ» уже писало («Слов’янська кочівля Каддафі», №42 (721) 8—14 листопада 2008). І повз увагу лівійців не могло пройти те, що Микола Азаров, відвідуючи відразу ж після Лівії Єгипет, мав урочисто передати єгипетським військово-повітряним силам Ан-74Т-200. Судячи з усього, саме це й стало останньої краплею для лівійського лідера: у Тріполі обурилися, довідавшись про передачу єгипетським ВВС літака, якого з таким нетерпінням очікували в Джамахірії, не повіривши в чергову обіцянку українського прем’єра поставити «ани» у першому півріччі 2011-го.

Коментуючи поставку літака в Єгипет, у Києві кажуть, що необхідно було виконати контракт на поставку літаків у країну, товарообіг з якою становив за перші дев’ять місяців нинішнього року близько одного мільярда доларів. Тим паче що за літак єгиптяни сплатили набагато більшу суму, ніж лівійці, а в Каїрі під час візиту українського прем’єра НАК «Нафтогаз України» офіційно отримав право розробляти два нафтові родовища в Західній Сахарі. Адже за цим контрактом можуть піти й інші. На тлі цієї угоди факт скасування зустрічі Миколи Азарова з єгипетським президентом Хосні Мубараком (а її також було заплановано) виглядає не так визивно, як у випадку з Муамаром Каддафі.

Платою за перспективи українсько-єгипетських відносин стали відносини Києва і Тріполі. Їхнє майбутнє дуже невизначене. Очевидно, що доти, доки Київ не поставить літаків, ні про який розвиток двосторонніх відносин не може йтися. І всі розмови про участь українських компаній у будівництві метро, лівійського флоту, промислових та іригаційних об’єктів видаються вкрай нереалістичними. Не виключено, що Україна взагалі втратила лівійський ринок. Утім, чи був присутній серйозно український бізнес у Лівійській Джамахірії? Та й чи були в цій країні хоч якісь перспективи для України? От заступник міністра закордонних справ України Євген Микитенко повідомив, що за січень-вересень цього року товарообіг між Україною і Лівією становив близько 109 млн. дол., із них 108,5 млн. дол. — український експорт. Ці цифри — мізерно малі величини, з огляду на перспективи лівійського ринку. Але вони відображають як лівійську специфіку, так і особливості українського бізнесу.

Лівія, керівництво якої грало своєрідну геополітичну партію, завжди була складним партнером, котрий часто змінює правила по ходу гри. Маючи значні запаси нафти і газу, маючи великі валютні запаси, Тріполі мистецьки грало на бажанні закордонних компаній отримати право доступу до лівійських нафтогазових родовищ або брати участь у будівництві транспортної інфраструктури та промислових об’єктів. Натомість Джамахірія хотіла отримати політичну підтримку в скасуванні міжнародних санкцій.

Цими пряниками лівійці довго манили й український бізнес. Але далі слів справа не йшла. Лише восени 2004-го лівійська компанія NOC підписала з НАК «Нафтогаз України» угоду про розділення продукції, що дозволяло українцям розпочати розробку чотирьох нафтогазоносних блоків загальною площею близько 8 тис. кв. км. До 2007-го «Нафтогаз України» розраховував отримати першу барель лівійської нафти. Але українська компанія через нестачу коштів і невдалу політику менеджменту не просунулася в освоєнні цієї території. У результаті лівійці передали ділянки іншим компаніям.

Після зняття міжнародних санкцій у 2004-му Тріполі не бракує компаній, зацікавлених у роботі на лівійському ринку. При цьому американські, західноєвропейські та китайські компанії намагаються витіснити з лівійського ринку пострадянські держави, які традиційно працювали в Джамахірії — Україну, Росію, Білорусь. Така ситуація влаштовує лівійців, готових купувати краще. Але проникненню українців на лівійський ринок заважає не стільки жорстка конкуренція, скільки вони самі. Насамперед неналежне виконання українськими компаніями раніше підписаних угод. У цілому, попри сприятливе політичне тло, створене візитами українських політиків у Джамахірію в попередні роки, спроби України закріпитися на лівійському ринку закінчувалися, як правило, невдачею.

Лівія — класичний зразок системних проблем українського бізнесу і влади, не спроможних скористатися навіть сприятливою політичною кон’юнктурою, щоб реалізувати задекларовану мету — ввійти на ринки країн третього світу. Адже з самого початку лівійський лідер ставився до України дуже прихильно: Муамар Каддафі, перебуваючи в полоні власних ідеологічних поглядів, вважав, що Росія, Білорусь і Україна створять союз, спроможний протистояти Заходу, Сполученим Штатам. До того ж Каддафі розглядав нашу країну як важливого стратегічного партнера, співробітництво з яким можна було протиставити Росії.

Ставлення Каддафі до Україні змінилося після його візиту до Києва восени 2008-го: лівійського лідера дуже розчарувала політична ситуація в нашій країні. І сьогодні ставлення екстравагантного лівійця до Україні стримано-прохолодне. Позиція Каддафі, помилки української влади та неповороткість українського бізнесу призвели до того, що в нашій країні сьогодні немає групи підтримки, лобі в Джамахірії. Схоже, в Лівії просто зник інтерес до України. І це при тому, що ставлення до нашої країни в лівійців традиційно хороше. Тут із вдячністю кажуть про наших лікарів і медсестер. Адже, якщо вірити інформації, оприлюдненій WikiLeaks, і в самого Каддафі великою довірою користується українська медсестра.

Подальші відносини України і Лівії тепер залежать не тільки від того, наскільки швидко будуть поставлені літаки, а й від того, як відреагує Київ на вчинок Каддафі — проігнорує чи знайде в собі сили дати гідну відповідь: дипломатія має для цього широкий арсенал засобів. І для початку Києву необхідно взяти паузу в діалозі з Тріполі: лівійці в останні роки і так були «перегодовані» увагою українців. Поки що Київ мовчить. Цілком можливо, що після такого прийому і українська влада взагалі не матиме більше бажання розвивати відносини з Лівією. Але, в очах лівійців, мовчання ставить Україну в розряд слабкого міжнародного партнера, не спроможного відстояти свою гідність. А така країна вже точно не має жодних перспектив у Лівійській Джамахірії.