Підвищувати треба не пенсійний вік, а офіційну зарплату. Пенсійна реформа очима нестороннього

Останнім часом на сторінках засобів масової інформації почастішали дискусії щодо сьогодення і майбутнього пенсійної системи України. Ці дискусії зосереджені переважно на окремих деталях: усі без винятку фахівці сходяться на думці, що вітчизняна пенсійна система перебуває в критичному стані і потребує негайного реформування.

Чому потрібна реформа?

За великим рахунком, до сьогоднішньої пенсійної системи можна висунути лише дві ключові взаємопов’язані претензії. По-перше, вона не спроможна забезпечити гідний рівень життя пенсіонерів. По-друге, навіть з урахуванням нинішнього злиденного рівня пенсій вона є непосильним тягарем для державного бюджету, за рахунок якого покривається дефіцит бюджету Пенсійного фонду. Іншими словами, на потреби пенсіонерів відволікаються кошти, що призначаються на інші суспільні потреби: освіту, науку, медицину, армію тощо.

Загальноприйнятим показником рівня пенсій є коефіцієнт заміщення, тобто відношення середньої пенсії до середньої заробітної плати. Відповідно до норм Міжнародної організації праці, він має становити не менш як 55%. За останні кілька років цей коефіцієнт в Україні загалом збільшувався і досяг у 2009 році 49%. Для порівняння: в Італії та Іспанії він становить 90%, Швеції та Німеччині — 65, Франції, Японії, США — 50%. Іншими словами, Україна має хоч і менший, але цілком порівнянний показник.

Проте пенсіонерів мало цікавлять всілякі коефіцієнти. Їх цікавить реальний розмір пенсії. За середньої зарплати у 2009 році в 1906,0 грн. середній розмір пенсії за віком становив 942,7 грн. Але навіть якби він досягав, скажімо, 1340,0 грн. і коефіцієнт становив би 70%, а ми за цим показником переплюнули б Швецію з Німеччиною, чи полегшило б це життя мільйонам пенсіонерів? Так, безумовно. Змінило б це ситуацію докорінно? Переконаний, що ні. Навіть якби ми довели цей горезвісний коефіцієнт до 100%, український пенсіонер усе одно не зможе споживати таку ж кількість життєвих благ, як шведський.

Причина криється в рівні відліку. Занадто низький рівень офіційних зарплат, з яких сплачуються страхові внески. Проблема пенсійної системи полягає в одному: тіньові зарплати платити можна, а тіньові пенсії — ні. Пенсія за природою своєю прозора й офіційна.

Автор не має ілюзій з приводу викорінення тіньової економіки. Так, це можливо. Але цього не захотіли зробити попередні уряди, не хоче нинішній і, впевнений, не захочуть і наступні. Надто багато інтересів переплетено навколо тіньового сектора. Ця специфічна галузь культивувалася протягом двох десятиліть і пустила надто глибоке коріння. Відповідно, й зусилля з її ліквідації мають бути величезні і підкріплені відповідною кількістю державної волі.

З іншого боку, згідно з деякими економічними теоріями, саме тіньова економіка може збільшити стійкість офіційної і згладити руйнівні наслідки різних криз. Проте саме для пенсійної системи вона є реальним і абсолютним злом.

Зауважимо також, що наповнюваність Пенсійного фонду за інших однакових умов залежить від співвідношення кількості пенсіонерів і платників страхових внесків. І тут українські реалії зовсім безрадісні. В останні роки це співвідношення зростає і, відповідно до демографічних прогнозів до 2050 року, зростатиме неухильно. У 2008 році коефіцієнт народжуваності (кількість дітей на одну жінку) в Україні становив 1,46. За прогнозом ООН, до 2050 року він зросте до 1,85, а за даними Інституту демографії та соціальних проблем НАН України ще менше — до 1,60. На практиці це означає, що дедалі менша кількість працівників змушена буде забезпечувати дедалі більшу кількість пенсіонерів.

Заради справедливості зазначимо, що Україна в такій тенденції не самотня. Із 30 країн Європи коефіцієнт народжуваності перевищує 2,0 лише в Ірландії, Франції та Ісландії. Але нам від цього, як-то кажуть, не легше. Україна потрапила в демографічну пастку.

Обидва негативні чинники (низький рівень офіційних зарплат і демографічна ситуація) на сьогодні набули системного характеру, тобто не можуть бути виправлені з допомогою локальних заходів. Проблеми усунення цих чинників мають різний ступінь складності і різний часовий горизонт. Перелом демографічної ситуації є найскладнішим завданням і дасть результат у найкращому разі через 20 років. Проте в будь-якому випадку слід усвідомлювати, що кардинальне розв’язання проблеми рівня життя пенсіонерів лежить поза рамками пенсійної системи.

Магістральні напрямки реформ, що обговорюються в наукових, законодавчих, чиновницьких, профспілкових та інших колах, не викликають сумнівів. Це — модернізація солідарної, впровадження накопичувальної і стимулювання добровільної складових пенсійної системи.

Модернізація солідарної системи

Стосовно солідарної системи найчастіше пропонують усунути диспропорції в розмірах пенсій, ліквідувати дострокові і пільгові пенсії, запровадити заборону або обмеження на одержання пенсій працюючими пенсіонерами тощо. Безумовно, за нинішніх умов усі ці заходи потрібні й важливі хоч би тому, що більшість із них зміцнюють віру населення в соціальну справедливість. Проте слід зауважити, що в кращому разі вони лише сприятимуть більш справедливому (з погляду більшості населення) розподілу пирога, жодним чином не збільшуючи його розмірів. Інакше кажучи, вони здатні лише частково зменшити дефіцит Пенсійного фонду. Саме зменшити — навіть не зробивши його бездефіцитним.

Окремо слід згадати проблему підвищення пенсійного віку. Так, МВФ наполягає. Так, це відповідає світовій практиці. Але водночас слід пам’ятати, що в цього кроку є один реальний аргумент pro — часткове зменшення горезвісного дефіциту бюджету Пенсійного фонду. Причому тимчасове (у масштабах державної політики).

Варіант, запропонований Програмою економічних реформ України на 2010—2014 роки (підвищення пенсійного віку для жінок до 60 років поступово по півроку щорічно в 2012—2021 роках), з фінансової точки зору є найменш ефективним з усіх обговорюваних в експертному середовищі. У разі його реалізації зниження дефіциту бюджету Пенсійного фонду навіть у розпал реформи не перевищить 20% його розміру.

Решту аргументів на користь підвищення пенсійного віку (повніша реалізація трудового потенціалу, підвищення рівня життя пенсіонерів, зниження проблеми дефіциту робочої сили, зростання ВВП тощо) слід вважати не більш ніж хорошою міною при поганій грі.

Виникає закономірне запитання: чи варта шкурка вичинки? На наш погляд, украй важко відповісти на запитання, що важливіше для держави та її громадян — часткове зниження дефіциту бюджету Пенсійного фонду чи цілий букет негативних демографічних, соціальних та інших наслідків, про які апологети заходу воліють мовчати. Серед них — неминуче збільшення контингенту пенсіонерів за інвалідністю, додатковий тиск на ринок праці. Можна також прогнозувати «понаднормативне» погіршення демографічної ситуації. Якщо сьогодні 35-річна жінка думає: «Треба заводити другу дитину. Мамі все одно цього року на пенсію — нехай няньчить», то після підвищення на п’ять років пенсійного віку будуть інші думки: «Мамі на пенсію тільки через п’ять років. Ні, з другою дитиною не впораємося».

Про політичні наслідки підвищення пенсійного віку згадувати взагалі немає сенсу.

За великим рахунком, усі кроки, спрямовані на модернізацію діючої солідарної системи, покликані всіма доступними засобами відкласти, відтягнути подальше сповзання Пенсійного фонду в провалля, і не більше того. Тому їх навряд чи можна вважати реформою в буквальному розумінні цього слова, оскільки вони не змінюють кардинальним чином принципу дії системи.

Впровадження накопичувальної системи

У загальному контексті справді реформаторським кроком можна вважати впровадження накопичувальної складової. Так само, як і солідарна, накопичувальна система є обов’язковою, тобто внески до неї роблять не на добровільних, а на обов’язкових засадах. Проте є принципова відмінність. Солідарна система не передбачає грошових накопичень на індивідуальному рахунку.

На відміну від солідарної, накопичувальна система передбачає персоніфікацію пенсійних внесків, тобто індивідуальне накопичення коштів у процесі трудової діяльності на індивідуальному рахунку. Саме ці кошти й будуть основним джерелом пенсії у старості.

Солідарна система породжує до себе абстрактно-відсторонене ставлення з боку працівника як до своєрідного податку. Накопичувальна ж за своєю економічною сутністю є відкладеним доходом. Фактично, це індивідуальний пенсійний фонд, і людина бачить прямий зв’язок між своєю зарплатою сьогодні та розміром пенсії в старості.

Маємо кардинально іншу ідеологію. У солідарній системі людина змушена сподіватися на майбутнє покоління своїх співвітчизників, кількість яких до того ж постійно скорочується. А в накопичувальній системі людина може сподіватися тільки на саму себе: розмір накопичень визначається її легальною зарплатою, сумарним виробничим стажем та якістю управління пенсійними активами.

Накопичувальна система зрозуміла й прозора. У ній немає хитромудрих формул, поняття нормативного та понаднормативного виробничого стажу й багато інших малозрозумілих атрибутів солідарної системи. До речі, і з технічної точки зору її реалізація не є надто вже складним завданням.

Проте вона має дві особливості, зумовлені тим, що працівник робить внески в систему впродовж усієї своєї трудової діяльності, не маючи можливості вилучити їх до настання пенсійного віку. Звідси перша особливість — необхідність найсуворішого контролю над забезпеченням належного управління. Навіть коли припустити, що пенсійний вік залишиться на рівні 60 років, майбутні покоління відраховуватимуть внески з початку трудової діяльності. І ці внески накопичуватимуться в системі впродовж мінімум 35 років. І цими внесками необхідно буде управляти. У певної частини тих, хто розуміє, від таких перспектив прискорюється серцебиття і в захваті закочуються очі.

Звідси вимога до системи — найжорстокіший контроль із боку держави. Контроль на підставі розширених повноважень, які при цьому супроводжуються реальною, а не задекларованою відповідальністю. Збереження пенсійних активів у накопичувальній системі і неможливість зловживань із боку посадових осіб мають бути реально гарантовані державою.

Друга особливість випливає з необхідності впродовж тривалого часу управляти накопиченими коштами. Навіть за умови абсолютної, стовідсоткової чесності посадових осіб будь-які інвестиції можуть наразитися на ризики. Безризикових інвестицій не буває за визначенням. Тому процеси управління пенсійними накопиченнями мають бути побудовані в такий спосіб, аби зводити ризики до мінімуму й забезпечити вкладення коштів у диверсифіковані фінансові інструменти.

З напрямками вкладення коштів і диверсифікацією просто — достатньо закласти відповідні обмеження в законодавство та контролювати їхнє дотримання. А от перша складова (ризики відсоткових ставок, валютних курсів, котирувань цінних паперів та інших фінансових інструментів) можуть бути лише частково (!), із певною часткою ймовірності (!) мінімізовані запровадженням пруденційних правил і норм. Проте такі правила і норми мають бути розроблені та впроваджені в практику управління пенсійними активами накопичувальної системи. А мінімальним критерієм ефективності управління має бути захист накопичень від інфляції.

Окремо слід згадати проблему перехідного періоду. Пенсійна система досить зрозуміло (добре чи погано — інше питання) функціонує нині. Досить зрозуміло вона функціонуватиме після завершення перехідного періоду, коли підуть на пенсію ті, хто почне робити внески до накопичувальної системи, щойно отримає трудову книжку. Залишаються дві категорії працівників. Перша — ті, чий вік нині коливається між 40 роками та пенсійним. Це завтрашні пенсіонери. Відповідно до ідеології впровадження накопичувальної системи, вони не встигають зробити достатніх накопичень, тож залучати їх до накопичувальної системи просто немає сенсу. Отже, джерелом їхніх пенсій, як і раніше, залишатиметься солідарна система.

Друга категорія — нині працюючі люди молодше від 40 років. Це післязавтрашні пенсіонери. Вони встигнуть зробити певні пенсійні накопичення, але їхній розмір буде то більше недостатнім, що ближче сьогодні вік до 40 років. Отже, джерелом пенсій цих людей разом із власними накопиченнями мають бути кошти солідарної системи.

Сьогодні, умовно кажучи, із солідарної системи кожному працівникові виплачується вся пенсія повністю. Після завершення перехідного періоду із солідарної системи кожному пенсіонеру має виплачуватися якась мінімальна пенсія. Її джерелом повинні бути внески до солідарної системи в мінімально необхідному обсязі.

Звідси випливає проблема балансування доходів Пенсійного фонду в перехідному періоді, точніше, оптимізації співвідношення відрахувань до солідарної і накопичувальної систем. Інтуїтивно зрозуміло, що внаслідок демографічних процесів зазначене співвідношення має змінюватися на користь останньої та визначатися не на око, а з використанням відповідної багатофакторної математичної моделі. На нашу думку, це досить непросте завдання, яке ще очікує свого вирішення.

Стимулювання недержавного пенсійного забезпечення

Недержавне пенсійне забезпечення розвивається в Україні з 2004 року. На сьогодні у цій галузі створена вся необхідна інфраструктура та сформоване повноцінне конкурентне середовище. Проте цілей, задекларованих при впровадженні системи, як і раніше, не досягнуто. Реально недержавним пенсійним забезпеченням охоплено не більш як 3% працездатного населення. Сумарний обсяг залучених коштів не досягає й 1 млрд. грн. Досить скромний результат для п’яти років розвитку.

Сподівання на те, що добровільні накопичення можуть становити значний сегмент у пенсійній системі, на сьогодні явно завищені. Оскільки людина самостійно вирішує, чи вступати їй до системи добровільного накопичення, відрахування на майбутню пенсію починають конкурувати з іншими статтями витрат (харчування, одяг, товари тривалого користування, освіта, лікування тощо), які на певних етапах життєвого циклу стають більш нагальними. Іншими словами, добровільні пенсійні накопичення — забавка для багатих суспільств, до яких Україна, на жаль, не належить.

Крім того, є ще дві причини, які гальмують розвиток недержавного пенсійного забезпечення. По-перше, населення (цілком, до речі, обгрунтовано) не довіряє фінансовим інституціям. Події кінця 2008 року вкотре розтоптали боязкі паростки довіри до політики НБУ.

По-друге, нинішніх стимулів явно недостатньо, щоб реально зацікавити працівників та роботодавців. Потрібна додаткова мотивація роботодавців, яка, на нашу думку, може базуватися виключно на економічній вигоді.

Тому зусилля фахівців слід зосередити на розробці стимулів негрошового характеру. Наприклад, у разі підвищення пенсійного віку в солідарній системі до учасників НПФ могли б застосовуватися окремі правила визначення пенсійного віку. Аналогічні механізми можуть бути розроблені для системи освіти, охорони здоров’я тощо.

Діюча пенсійна система життєздатна, коли структура суспільства нагадує правильну трапецію, основою якої слугують платники внесків, а вершиною — пенсіонери. Причому працює вона тим краще, чим більше трапеція наближається до трикутника.

В Україні, навпаки, трапеція близька до прямокутника, а в перспективі загрожує перетворитися на перевернуту трапецію, коли кількість пенсіонерів перевищить кількість платників. Система потребує негайного реформування.

Майбутню пенсію працівнику має забезпечити роботодавець. Це аксіома будь-якої пенсійної системи. За Радянського Союзу ми всі працювали на державу, а вона платила нам пенсію і несла весь тягар відповідальності. Сьогодні велика частина громадян працює на приватного роботодавця, а відповідальність за пенсії, як і раніше, залишається на державі. З огляду на шахрайство з боку роботодавців (зарплата в конвертах) та брак соціальної відповідальності населення перед майбутніми поколіннями (наші батьки, а слідом за ними й ми перестали заводити великі сім’ї) цей тягар стає для держави дедалі більш непосильним. Лише впровадження накопичувальної системи в довгостроковій перспективі здатне зняти цей тягар із держави і перекласти на роботодавців і самих громадян, тим самим позбавивши останніх непотрібних ілюзій і помилкових надій.

Звичайно, сама по собі накопичувальна система не є панацеєю. У накопичувальній системі, так само, як і в солідарній, нарахування робляться не на всю, а лише на офіційну зарплату. І коли новоспечений пенсіонер з’ясує, що його персональних накопичень явно недостатньо для задоволення його ж амбіцій, докоряти можна буде лише самому собі.

Ми вже починаємо це розуміти. Тому без реформ на зміну естрадним жартам радянських часів на кшталт «нам із дружиною вмирати ще рано, треба дітей до пенсії дотягти» остаточно прийде жорстока риторика: «Кручуся на двох роботах, як білка в колесі, виплачую драконівський кредит, та ще й старим батькам із їхньою злиденною пенсією допомагаю»...