Підтримати
Допоки Україна не позбудеться сировинного прокляття, не перейде до розвитку переробної промисловості та виробництва товарів із високою доданою вартістю, годі сподіватися на щасливе майбутнє та стрімкий розвиток. На жаль, усвідомлення того, що під валом зернових ми фактично ховаємо наші економічні перспективи, досі не надто поширене у суспільстві.
Власне, тому ZN.UA і вирішило поговорити про розвиток промисловості з Дмитром Кисилевським, заступником голови парламентського комітету з питань економічного розвитку та людиною, яка впевнена, що Україна не має іншого шляху, ніж розвивати переробку.
— Дмитре, як людина, що роками адвокатує переробку, зможете мене переконати, що для розвитку української економіки потрібне стимулювання інвестицій саме в переробну промисловість, а не в енергетику, аграрну галузь чи ІТ-сектор?
— Досвід післявоєнного відновлення всіх успішних країн свідчить про те, що їхньою головною ставкою була саме переробна промисловість. Причому експортоорієнтована.
Про це свідчить досвід післявоєнного відновлення Німеччини. Адже План Маршалла, за яким відновлювалася Німеччина, являє собою план реіндустріалізації країни. Тобто відродження переробної промисловості.
У випадку з Німеччиною це був свідомий вибір країн західного світу, бо вони розуміли, що аграрна країна після програшу у війні створить купу проблем. А потужна індустріальна країна — та Німеччина, яку ми зараз знаємо, — буде надійним бар'єром між західним світом і радянським. Зрештою, так і сталося.
Аналогічним шляхом йшли Японія і Південна Корея. Японія програла війну так само, як і Німеччина. Південна Корея звільнилася від Японії. І обидві ці країни стали такими, якими ми їх знаємо зараз, саме через політику створення експорторієнтованої переробної промисловості.
І так само це був свідомий вибір їхнього головного союзника — Сполучених Штатів, як мають в особі цих двох країн у регіоні надійних міцних партнерів. Наприклад, інші партнери США в Азії, такі як Філіппіни або Індонезія, не змогли створити переробну промисловість. Вони залишилися бідними, сировинними аграрними країнами. Відтак, вони мають більше проблем, а їхні громадяни є незрівнянно біднішими, ніж громадяни Японії чи Південної Кореї.
Тому абсолютно свідомим вибором економічної моделі України після нашої Перемоги, і навіть не чекаючи Перемоги, є створення переробної промисловості. Це робочі місця для українських громадян, це додаткові податки до бюджету, це створення доданої вартості всередині країни.
— Нинішня деіндустріалізація — це ж не лише наслідки бойових дій? Яким був внесок промислової політики країни останніх десятиліть у нинішню ситуацію?
— Деіндустріалізація в Україні почалася задовго до вторгнення і навіть до початку війни в 2014 році. Ми можемо прослідкувати це по динаміці часток переробленої промисловості у ВВП та експорті.
Якщо в 2007 році ми мали частку переробної промисловості у ВВП близько 18%, то 2021-го ця частка становила вже критичні 10%. Те саме стосується експорту. В 2007 році частка переробної промисловості в експорті становила близько 73%, а в 2021-му — близько 37%.
Тобто Україна поступово втрачала свій промисловий потенціал останні 15 років. Дедалі більше ставала сировинною країною як з погляду ВВП, так і в експорті.
Зараз війна практично добиває нашу промисловість, оскільки бойові дії торкнулися тих регіонів, де вона була найбільш розвинена. Це Харківська, Запорізька, Дніпропетровська області, раніше неокуповані частини Луганської та Донецької областей, той же Маріуполь й інші міста.
— Не можу не спитати про наболіле. Як обстріли ворога української енергетичної системи сьогодні впливають на переробні підприємства?
— Абсолютно всі українські промислові підприємства страждають від перебоїв з електроенергією. Це зрозуміло. Особливо страждають ті підприємства, які мають безперервний цикл виробництва.
Усі громадяни України вдячні Протиповітряній обороні, ЗСУ та енергетикам, які швидко відновлюють мережі у надскладних умовах.
Якщо говорити про практичну сторону питання, бажано, щоб підприємці, голови обласних адміністрацій і керівники обленерго були між собою в постійному контакті та шукали компромісні рішення.
Наприклад, якщо є підприємства, технологія яких передбачає певний ритм безперервної роботи, то для такого підприємства прийнятним рішенням могла би бути робота тиждень через тиждень. Є підприємства, яким технологічний цикл дає можливість працювати вночі, коли споживається менше електроенергії. Вони могли б працювати в нічні зміни.
Тобто для різних типів виробництв можна пробувати шукати рішення, які дозволять тримати потужність виробництва хоч на якомусь рівні в тих критичних обставинах, які існують зараз. Головне, щоб було бажання в усіх зацікавлених сторін. Не тільки з боку підприємств, а і з боку місцевої влади, і з боку операторів електромереж.
— Які точки докладання зусиль ви бачите для розвитку переробної промисловості?
— Це питання, над яким ми постійно працюємо. З одного боку, довго щось вигадувати тут не потрібно. Цей шлях до нас проходило багато країн. З іншого боку, не все вдається зробити відразу.
Серед точок зростання промисловості вбачаю такі:
- переробка сировини, яка вирощується чи видобувається в країні;
- попит на промислові товари з боку зростаючих секторів економіки за відповідної державної політики може дати поштовх розвитку виробництва таких товарів в Україні;
- попит держави на промислові товари має задовольнятися переважно товарами українського виробництва;
- заміщення імпорту з Росії та Білорусі українськими товарами як на нашому ринку, так і на ринках країн ЄС.
— І які ж інструменти сьогодні запровадила держава, щоб мотивувати інвестиції в переробні підприємства?
— Зараз таких інструментів, на жаль, замало. Їх потрібно створювати. Серед тих, які існують зараз, — це програма пільгових кредитів 5–7–9, завдяки якій можна отримати доступ до дешевих грошей.
Це програма грантів на розвиток переробної промисловості. Ці гранти невеликі — до 8 мільйонів гривень. Але дрібним виробникам ці гроші також стануть у пригоді.
Мінекономіки оголосило про можливість страхувати нові інвестиції від воєнних ризиків. Це страхування надаватимуть іноземні структури. Наразі воно доступне тільки для іноземних інвестицій. Але також ведеться робота із запровадження аналогічних інструментів для українських компаній.
Далі — індустріальні парки. Цей механізм уже реалізований у нормативному плані. Все законодавство і всі підзаконні акти прийняті. Громади вже починають створювати індустріальні парки.
Також нарешті запустилось Експортно-кредитне агентство (ЕКА). Тому українські експортери продукції з доданою вартістю можуть отримувати експортне фінансування.
З липня цього року запрацювала вимога до місцевої складової при здійсненні публічних закупівель.
— Дивіться, якщо оцінювати кожен інструмент, зважаючи, що вимоги до локалізації діють п’ять місяців, чи можна вже говорити про якісь результати?
— Закон був прийнятий ще наприкінці минулого року. В першій половині поточного року Кабмін розробив і затвердив необхідні підзаконні акти. І 14 липня цей механізм запустився.
Зараз діє дуже обмежений перелік товарів, на які ця вимога поширюється. Це продукція машинобудування кількох категорій: міський і залізничний транспорт, комунальна і спеціальна техніка, енергетичне машинобудування.
Відповідно, ті державні чи комунальні замовники, які закуповують трамвай, локомотив чи сміттєвоз, мають вимагати, щоб в цьому виробі була частка складової українського походження. Цього року така частка становить 10%. Наступного — 15%. І так поступово буде збільшуватися, поки не дійде до 40%.
Учасники публічних закупівель з необхідною часткою локалізації подають інформацію про свої товари до реєстру, який веде Міністерство економіки. Це перелік товарів із підтвердженою часткою локалізації. І цей перелік має вже більш як тисячу товарів. Тобто виробники активно реєструють свою продукцію в ньому.
Ми бачимо, що деякі закупівлі товарів з обов'язковою місцевою складовою вже відбулися. Вони проходять успішно. В них беруть участь українські виробники. Наприклад, Львівська військова обласна адміністрація закупила значну партію шкільних автобусів українського виробництва.
Це хороший приклад того, як це працює. Львівська влада вирішила своє завдання — мати транспорт, щоб перевозити дітей до школи. А українське підприємство, яке виробляє ці автобуси, та його постачальники, які виробляють комплектуючі для цих автобусів, отримали замовлення, їхні працівники отримали зарплату: змогу підтримати своїх рідних грошима, державу — податками, ЗСУ — донатами.
Користь такої поведінки на тендері добре зрозуміла на контрасті з аналогічними закупівлями, які здійснювала столиця в попередні роки. Наприклад, 2021 року Київ купив автобуси МАЗ білоруського виробництва.
Вже тоді було зрозуміло, що це дуже недоречний крок і з економічних, і з політичних причин. Але зараз його недоречність проявилася ще більше, оскільки закупівля МАЗів передбачає поставку запчастин із Білорусі. А з цим зараз, очевидно, є проблеми.
— Податкові та митні стимули, що почали діяти під час війни, дали новий поштовх розвиткові індустріальних парків?
— Пакет законодавства щодо індустріальних парків (ІП) складається з трьох законів. Це зміни в базовий Закон «Про індустріальні парки», який був ухвалений ще торік.
А також це два закони про зміни до Податкового та Митного кодексів, які, власне, надали фіскальні стимули для ІП. Ці два закони було прийнято вже цього року. Кабмін, треба віддати йому належне, досить швидко розробив і прийняв підзаконні акти. І цей механізм запрацював.
З моменту прийняття цього оновленого законодавства ми бачимо, що в реєстр внесено вже близько десяти ІП за новими правилами. І ми бачимо цікавість громад до цього інструменту. Чому я згадав громади? Тому що ІП — це інструмент, яким громада може скористатися для того, аби стимулювати економічну активність на своїй території. Тобто це законодавство, користуючись яким, мер або голова ОТГ можуть залучати до себе інвестора.
Індустріальний парк — ділянка землі промислового призначення, куди за державний або муніципальний кошт підведено дороги і мережі. На цій території діють митні та податкові стимули. Тепер у голови громади з'явився хороший аргумент для того, щоб вести перемовини з інвесторами і запрошувати їх до своєї громади. І ми бачимо серед громад великий інтерес до цього. Нещодавно я повернувся з Волині, де брав участь у відкритті нового ІП в місті Нововолинськ.
Окремої уваги в розвитку ІП заслуговує Львів. Ще рік тому в промисловій зоні Сигнівка росла трава, не було нічого. А зараз там уже збудоване промислове приміщення, яке очікує на резидентів ІП. Міська влада Львова прийняла рішення про скасування податку на землю для тих ІП, які є на території міста.
Індустріальний парк Lviv Industrial Park у мікрорайоні Рясне, яким керує інвестиційна компанія Dragon Capital, залучив фінансування від Європейського банку реконструкції та розвитку (ЄБРР) у розмірі 24,5 мільйона доларів на розвиток цієї території. Тобто ми бачимо увагу до інструменту ІП і з боку місцевої влади, і з боку приватних компаній, і з боку міжнародних фінансових організацій.
— Одним із стимулів експорту промислової продукції мало стати Експортно-кредитне агентство (ЕКА), яке було створено ще кілька років тому. Чим воно зараз займається?
— Доля Експортно-кредитного агентства в Україні складна, як і доля інших промислово-орієнтованих ініціатив. Чому я так кажу? Закон про ЕКА був прийнятий ще 2016 року. Наступного року уряд повинен був прийняти всі підзаконні акти, затвердити органи управління і запустити агентство в роботу. На жаль, кілька урядів поспіль саботували створення цієї надзвичайно важливої інституції. І лише 2020 року ЕКА нарешті запустилося.
А я нагадаю, що в усіх без винятку розвинених країнах світу діють експортно-кредитні агентства. Їх призначення — це допомога експортерам своєї країни продавати продукцію з високою доданою вартістю на експортних ринках. Це дуже поширена практика. І дуже ефективна.
Що таке німецький Hermes або італійська SACE навряд чи треба пояснювати тому, хто займається міжнародною торгівлею. І от нарешті Україна отримала інституцію, яка в перспективі має посісти таке саме вагоме місце в українській економіці.
Донедавна ЕКА пропонувало своїм клієнтам лише один продукт — страхування експортних некомерційних ризиків. І очевидно, що цього було недостатньо. А з травня цього року ЕКА почало пропонувати своїм клієнтам уже досить цікавий продукт. Це страховий поліс, який банки можуть прийняти як забезпечення за кредитом на виконання експортного контракту.
Яким чином це працює? Приміром, український експортер має виконати експортний контракт. Гроші за нього він отримає після відвантаження товару. Але на виконання контракту йому потрібне фінансування. Тоді він може прийти в банк і продемонструвати свій експортний контракт. Банк звернеться в ЕКА. Якщо цей позичальник відповідає вимогам банку, ЕКА надасть йому страховий поліс, який банк прийме як забезпечення кредиту. І експортер отримає фінансування для виконання експортного контракту.
Уряд відрегулював цю взаємодію таким чином, що банки надаватимуть кредит за програмою 5–7–9. Тобто експортер отримує фінансування під гарну відсоткову ставку. І для забезпечення йому не потрібно шукати майно. Ним стане страховий поліс ЕКА.
Користуючись нагодою, закликаю всіх українських експортерів товарів із високою переробкою цікавитися роботою ЕКА, зустрічатися, дізнаватись умови і користуватися цим інструментом. А завдання, які мають бути виконані представниками держави в цьому напрямку, — це збільшення лімітів на фінансування, адже вони зараз невеликі, та розширення пропозицій ЕКА.
Наступними кроками в розвитку продуктового ряду ЕКА можуть стати експортний факторинг (кредит до закриття контракту) і Buyer's Credit — кредитування іноземних покупців українських товарів.
— Якщо згадати про вже доступні кредити підтримки, то чи користуються підприємства переробної промисловості, наприклад, пільговими кредитами «5–7–9»?
— Програма 5–7–9 діє. Очевидно, що це потребує грошей із державного бюджету. І очевидно, що цей ресурс обмежений. Проблемою є, так би мовити, стихійний принцип розподілу кредитів.
Що мається на увазі? Банкам легше кредитувати імпортні операції. І банки це роблять. Банки мають досвід кредитування аграріїв. І вони це роблять за програмою 5–7–9. Водночас у банків менше клієнтів серед підприємств переробної промисловості.
Якщо говорити, якою має бути державна політика, то держава має спрямувати обмежений ресурс, що виділений під програму 5–7–9, на ті види економічної діяльності, від яких для держави буде найвища користь. Це означає, що основним пріоритетом програми пільгових кредитів має стати кредитування саме переробної промисловості, а не імпорту іноземних товарів.
Керуючись таким принципом, потрібно відрегулювати програму 5–7–9 на наступний рік. Наприклад, зараз підприємства торгівлі мають змогу отримати кредити розміром до мільярда гривень. А всі інші підприємства можуть отримати 60–120 мільйонів гривень.
Мінекономіки вже зробило деякі кроки щодо зміни пріоритетів цієї програми. Зокрема, запроваджена програма кредитів для відновлення переробних підприємств, які були зруйновані чи пошкоджені внаслідок воєнних дій. Це хороша програма. Дуже добре, що вона з'явилася. Але в неї є така сама вада, як і у більшості інших програм, — мало грошей. Максимальна сума, яку підприємство може отримати за цією програмою, — це 60 мільйонів гривень. Очевидно, що далеко не всі переробні заводи можна відновити за 60 мільйонів гривень.
Тобто розвиток цього інструменту має змінюватися в бік збільшення лімітів для переробних підприємств і збільшення частки кредитів для них у загальному портфелі виданих позик.
— Ви згадали про гранти. Кабмін надає їх для бізнесу в розмірі до 8 мільйонів гривень з умовою створення робочих місць, 50% власних інвестицій і повернення гранту через податки. Чи не замала це сума для переробників? Які цілі ставить перед собою уряд, запровадивши такий інструмент?
— Сума очевидно замала. Але ми розуміємо, що уряд має обмежені фінансові можливості. Варто похвалити уряд за те, що вони цю програму змогли реалізувати і запустити. Це дуже хороша форма підтримки малого бізнесу. Це дуже правильний сигнал від уряду бізнесу — якої саме економічної активності очікує держава. Держава каже: ми хочемо переробну промисловість, от гранти на переробну промисловість.
Тепер завданням для уряду при спілкуванні із донорами та іноземними партнерами повинне стати їх переконання в тому, які мають бути пріоритети, щоб від використання міжнародних кредитів і грантів був максимальний мультиплікатор віддачі для української економіки.
— Можете навести приклади інших країн, де спрацювала ідея стимулювання промисловості?
— Частину я вже згадував на початку: це повоєнні Німеччина, Японія і Південна Корея. Але є і свіжіші приклади — наші сусідні країни.
Частка переробної промисловості в структурі ВВП України 2021 року становила близько 10%, що є критично малим показником. А у сусідніх з нами країнах, таких як Польща, Словаччина, Туреччина, цей показник удвічі більший — близько 20%.
Ще треба зазначити, що частка переробної промисловості в структурі ВВП має пряму кореляцію із рівнем бідності в країні. У нас ВВП на душу населення за паритетом купівельної спроможності становить близько 14 тисяч доларів. У сусідніх країнах цей показник близько 35 тисяч доларів.
А досягли вони такого рівня розвитку промисловості саме завдяки стимулюючим інструментам: індустріальні парки, банки розвитку, експортно-кредитні агентства, інституційні стимули для переробної промисловості. Ця промисловість не сама собою з'явилася.
Ці країни не покладалися на «невидиму руку ринку», не розповідали, що держава повинна самоусунутися від економіки і спостерігати, як усе станеться саме по собі. В жодному разі. Ці держави цілеспрямовано розвивали свою переробну промисловість через інструменти державного стимулювання.
Тут можна навести приклад. Словаччина виростила у себе надзвичайно потужний автопром. І це вдалося зробити завдяки активній ролі уряду, який стимулював розвиток цієї промисловості. Шляхом компенсації частки вкладених інвестицій, шляхом підведення інфраструктури для цих підприємств, шляхом створення індивідуальних умов під вимоги кожного конкретного автомобільного виробника.
У той же час колишній словацький урядовець Іван Міклош працював радником прем'єра в Україні. І коли у України був шанс залучити одного зі світових автовиробників для запуску виробництва у нас, пан Міклош чомусь надавав українському уряду поради, які істотно відрізнялися від підходів, за якими діяла Словаччина. І за якимось дивним збігом обставин, цей автовиробник не обрав Україну для розміщення свого виробництва, а обрав Словаччину.
— На вашу думку, хто проявляє найбільшу активність у залученні інвестицій для створення переробної промисловості? Сам бізнес, Верховна Рада, Кабмін чи місцева влада?
— Досвід мого нещодавнього спілкування з місцевою владою свідчить про те, що громади стануть надзвичайно важливим гравцем на полі залучення інвестицій у переробну промисловість. Тому що керівники громад, особливо великих і спроможних, зрозуміли, що поява нових промислових підприємств — це гроші для місцевих бюджетів і робочі місця для їхніх виборців.
Тому одним із напрямів розвитку інструментів промислової політики, на мою думку, має стати надання громадам тих інструментів, які вони самі можуть використати для залучення інвесторів.
Уже згаданий приклад Львова щодо індустріальних парків є одним із багатьох прикладів того, що громади до цього готові і зацікавлені це робити.
— Які групи товарів, що раніше постачали РФ і Білорусь, Україна може замістити на внутрішньому ринку та на ринках європейських країн?
— На українському ринку продукції переробної промисловості імпорт із РФ і Білорусі становив у середньому 11 мільярдів доларів на рік. Це не рахуючи енергоносіїв і корисних копалин. В Європейський Союз ці країни постачали продукції переробної промисловості в середньому на 25 мільярдів доларів.
Переважну більшість товарних позицій цього імпорту ми можемо повністю заміщати власним виробництвом. Це вироби з чорних металів, продукція деревообробної промисловості, хімічна продукція, полімерні матеріали.
Приміром, щорічно Росія поставляла в ЄС ріпакової олії на 0,5 мільярда доларів. А ми експортуємо в ЄС виключно насіння ріпаку. Тобто для нас це міг би бути простий успішний кейс. Ми можемо переробити насіння в олію у себе і замістити російську продукцію в Європі.
Що стосується інших позицій, які імпортувались в Україну з країни-агресорки та її сателіта, то це нафтопродукти. З цим напрямом треба працювати. Зараз можемо заміщати виробництво добрив і полімерної продукції.
Цікавий приклад — пласке скло. До минулого року ми близько 70% своїх потреб задовольняли за рахунок скла, виробленого в Росії або Білорусі. В епоху масштабного відновлення зруйнованого майна нам про це треба буде подбати. Адже попит на скло буде неймовірний. І краще за все, щоб ми задовольнили його власним виробництвом.
— Що ще має бути зроблено для розвитку переробної промисловості?
Україна не повинна винаходити велосипед. Достатньо подивитись, які саме інструменти використовували інші розвинені країни, щоб досягти високих показників економічного розвитку. І запроваджувати їх в Україні.
Загалом перелік цих інструментів такий:
- страхування воєнних ризиків;
- доступ до довгих і дешевих грошей;
- значне спрощення підключення до мереж;
- стимули для створення переробки, такі як компенсація частки капітальних інвестицій через податки або індустріальні парки;
- стимулювання внутрішнього попиту на місцеві товари через публічні закупівлі або через державні програми;
- стимулювання експорту готової продукції через ЕКА, торговельну дипломатію, виставкову діяльність та інше;
- модифікація тарифно-митної політики для здешевлення імпорту сировини, комплектуючих і деяких видів обладнання для виробництва із одночасним обмеженням експорту сировини.
Останній пункт означає, що завданням держави має стати така ситуація, коли з України було б менш вигідно експортувати сировину, аніж товари переробки, з одного боку. З іншого боку, має бути вигідно імпортувати сировину в Україну. Особливо ту, яка у нас не виробляється. Також мають бути зняті будь-які обмеження на імпорт комплектуючих, які в Україні не виробляються, і на основне виробниче обладнання, яке у нас не виробляється.
Якщо весь цей набір інструментів буде реалізований в Україні, то кожен із виробників зможе обрати з цього «інвестиційного меню» ті інструменти, які відповідають саме його типу бізнесу.
— Що ж буде результатом здійснення правильної промислової політики?
— Переробна промисловість — це створення доданої вартості. Тому реалізація політики її розвитку в Україні матиме своїм результатом значне зростання українського ВВП.
Бенчмарком по частці переробної промисловості у ВВП, який визначає OECD (Організація економічного співробітництва та розвитку), є 20–25%. Тобто, на їхню думку, саме така частка має бути у ВВП нормальної економічно розвиненої країни. Нагадаю, Україна зараз має 10%. і в умовах війни вона, на жаль, стрімко скорочується.
Завдання, яке мала б поставити перед собою українська держава, — це впродовж десяти років вийти на показник у районі 20-відсоткової частки переробної промисловості у ВВП. Це є економічно обґрунтованим і цілком реалістичним таргетом. Як я на початку згадував, у 2007 році частка переробної промисловості у ВВП України становила близько 18%.
Аналогічно з експортом. У 2007 році ми мали частку переробної промисловості в експорті трохи більше 70%. Зараз ми «з'їхали» на рівень близько 37%. І завдання, яке має бути вирішене протягом найближчих десяти років, — це нарощування частки переробної промисловості в експорті до рівня більш як 75%.
І от саме це — зростання рівня переробної промисловості в структурі ВВП та експорті до стандартів OECD — стане реальною економічною євроінтеграцією України.
Більше статей Романа Івченка читайте за посиланням.
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google