НЕВІДОМА УКРАЇНА ДОСВІД ЕКСПРЕС-ОЦІНКИ ЕКОНОМІКИ

У цій статті мені хотілося б продовжити міркування професора А.Ревенка («ДТ», № 1, 2003) про економіку нашої країни й дещо уточнити її реальні координати у світовому економічному просторі. Слід визнати, що існують принаймні два погляди на одне й те саме явище — це погляд іззовні й погляд ізсередини. Під поглядом іззовні ми матимемо на увазі оцінку України в цілому (тобто розглядатимемо її економіку як чорний ящик, що споживає ресурси та продукує ВВП). Під поглядом зсередини — більш докладний аналіз економіки, у рамках якого чорними ящиками є вже не система загалом, а її окремі сектори й ланки.

Отже, погляд іззовні.

Оскільки ОЕСР під егідою ООН проводить міжнародні порівняння ВВП різних країн раз на три роки (останнє виконувалося за результатами 43 найрозвиненіших національних економік, за винятком Китаю, Індії та Бразилії), є сенс поміркувати, а яке ж справжнє місце нашої країни у світовій економіці? Яким воно було в «золотому столітті» (1990 рік)? Яким буде?

При цьому ми намагатимемося оцінювати минуле й сьогодення (та й майбутнє) реалістично, тобто з певною недовірою ставитися до загальновідомих істин і постулатів.

Що ж було?

Я вже писав, що, на мою думку, читачем «ДТ» є інтелігентна, неупереджена людина без спеціальної освіти і явних політичних уподобань. Саме їй і хочу нагадати, що за часів СРСР весь економічний аналіз і статистика в республіках і країні в цілому працювали на завищення макроекономічних показників.

Сьогодні важко оцінити, наскільки був «приписаний» реальний ВВП Союзу (отже, й України), але ясно, що йдеться про величини порядку десятків відсотків, причому в цьому напрямі працювали водночас кілька чинників: і методологія «приписок», і методики розрахунків, й ідеологічні установки, що базуються на гаслах типу «наздогнати й перегнати», «неухильне підвищення добробуту радянського народу». Але головне не в цьому. Спостерігалася сильна тенденція до віртуального поліпшення реальної дійсності.

Спочатку цифрами треба було доводити переваги життя при соціалізмі. Оскільки переваги були липові, то липовими стали й цифри. Про це слід пам’ятати, говорячи про «золоте століття» й вершини споживання, досягнуті громадянами України наприкінці 80-х.

У журналі «Комуніст» (№3, 1990) тодішній голова Держкомстату СРСР В.Кириченко відкрито визнавав, що методологічні основи статистичних розрахунків в СРСР було «підлаштовано» під політичні завдання, а головними цілями узагальнюючих показників було демонстрування успіхів розвиненого соціалізму та успіхів у змаганні з найбільшою капіталістичною державою світу.

Пригадаймо історії з «українським мільярдом», «узбецьким п’ятим мільйоном тонн бавовни» (за які, до речі, давали і премії, і зірки Героїв), пригадаймо десятки мільйонів квадратних метрів будинків і споруд, які в терміновому порядку здавалися до чергових дат, з’їздів і які досі догнивають у різних категоріях «об’єктів незавершеного будівництва».

Проте наскільки серйозним було завищення показників до 1990 року офіційною статистикою? 1992 року Держкомстат Росії провів перегляд динамічних рядів виробництва СРСР у повоєнний період й опублікував маловідомі результати. За цими розрахунками, показники зростання промислового виробництва в СРСР за період 1960—1988 рр. було завищено вдвічі, а машинобудування — загалом учетверо! (При цьому слід пам’ятати, що значна частина продукції машинобудування є кінцевими продуктами економічної системи, які повністю включаються у ВВП).

Звідси можна зробити висновок про достовірність показників ВВП у цілому. Думаю, не дуже помилимося, припустивши, що стосовно України дані про ВВП 1990 року було завищено принаймні на 20%, що й пропоную прийняти за робочу гіпотезу.

Отже, наш перший висновок.

Падіння ВВП України за роки незалежності було істотно меншим, ніж заведено вважати, через очевидне завищення бази порівняння, тобто значно менш «крутим».

Що ж тепер?

«У радянських власна гордість...» Так воно й було. Немає масла? м’яса? погані черевики? Нічого, зате ми робимо ракети й атомні підводні човни!

Ось чого не забрати в тих поколінь — було в них бачення своєї країни як великої!..

А тепер... Вектор «приписок» змінив напрям на протилежний, і ми заходилися все зменшувати, та що там зменшувати — упиватися власною нікчемністю.

Фактично виникла нова тенденція: усі показники почали систематично занижуватися. І знову не тому, що методики погані, ні. Змінилися суспільні установки.

«Досягнути б нам рівня Словенії, або хоча б Хорватії, не кажучи вже про Португалію та Кіпр — ото було б добре», — так говорять нові ідеологи, так говорять депутати!

Коли обранці народу (майже суцільно кандидати й доктори наук!) ділять про себе мільярди гривень ВВП на курс долара в обмінних кіосках — стає просто моторошно. Адже такий спосіб безглуздий, оскільки не враховує різницю у внутрішніх цінах, тобто купівельну спроможність національної валюти, і, ясна річ, ніяк не може бути основою для визначення місця тієї чи іншої країни у світовій економіці. Дуже показовий приклад Анголи, наведений професором А.Ревенком у вже згадуваній статті. Справді, що може бути простішим: приймається якесь (вигідне комусь) політичне рішення про офіційний курс національної валюти й динаміку його зміни — і відразу ж країна посідає інше місце у світовій системі. Приміром, за чутками, товариш Сталін самостійно встановив завищений курс радянського карбованця до клятого імперіалістичного долара й цим добряче збільшив ВВП СРСР (як виняток — безкровним методом).

На щастя, дослідження ОЕСР, проведені під егідою ООН, оперують усе-таки порівняннями паритету купівельної спроможності (ПКС) національної валюти, і тут співвідношення гривня-долар, за даними 1999 року, становило 0,7 (!), а розрахований у такий спосіб ВВП України — 185 млрд. дол. Так ось: із цим результатом економіка України посідала за даними 1999 року 20-те місце серед найсильніших економік світу. Втім, через те, що кілька потужних економік не взяли участь у міжнародних порівняннях-99, нині наше справжнє місце дещо нижче (скоріш за все, десь 22—24-те). Але й це дуже добре.

Крім того, є інші важливі моменти. За внутрішнім змістом та устроєм економіку України неможливо навіть теоретично порівнювати з економіками Кіпру, Хорватії тощо, орієнтованими переважно на послуги зовнішнім ринкам. Наша економіка цілком інакшого типу, ми т.зв. велика економіка, тобто економіка з властивостями, притаманними великим державам: розвинений науково-технічний комплекс, промислова, транспортна та соціальна інфраструктури. У нас є сильна (і, скоріш за все, занадто сильна) державна вертикаль. Україна в змозі виготовити, приміром, літак, запустити космічний корабель. У нас є розвинені електронні, військово-промислові, ядерні, енергетичні, суднобудівні, матеріалознавчі й ін. комплекси. В Україні працьовите, освічене населення. Далі. У нас проявляються ефекти масштабу, тобто економіка може розвиватися, значною мірою спираючись на внутрішній ринок і внутрішній попит. Таких країн у світі небагато.

Водночас за іншими показниками ми справді на останньому місці в Європі. Ми дуже схожі на велику державу, але чогось бракує.

Мені здається доречною така аналогія: економічна система України нагадує величезний симфонічний оркестр, цілком спроможний блискуче виконати найскладніші твори, але скрипкова група грає щось, скажімо, українське («Запорожець за Дунаєм»), мідь — щось російське (приміром, «Жизнь за царя»), а ударні грають взагалі без звуку (тіньове виконання). Крім того, бракує диригентів (органів, що диригують?), які не тільки вимахують паличками, а й знають партитуру. Таким чином, хорошої музики не чутно. Але ж оркестр сам по собі потужний, складається з чудових інструментів і грамотних виконавців, тож міг би грати. Але... не грає.

Важливий аспект проблематики, що аналізується, — реалізація потенціалів зростання. Головними його резервами нині є ресурси української економіки, що не беруть участі в обороті. Земельні, трудові, природні багатства, інтелектуальна власність — усе це сьогодні лежить мертвим капіталом. Але треба розуміти: якщо нам вдасться створити й запустити ринки цих ресурсів, це приведе до великого стрибка й справді великого зростання економіки.

Ясна річ, для кожного виду ресурсів потрібна своя схема, своя послідовність кроків, своя політика, але стратегія зростання української економіки — все одно єдина, необхідна й достатня: в Україні потрібно організувати первинні та вторинні ринки інвестиційних ресурсів, інтегровані у світовий економічний простір.

Проте головне — це недовизначеність системи координат. Багатовекторність української політики — сама по собі річ чудова, але в результаті за роки незалежності економіка так і не визначила свого місця у світових системах поділу ресурсів, продуктів та праці.

Ще 1990-го ми були частиною СРСР, і всі названі вище комплекси української економіки були частинами відповідних комплексів союзу. Після проголошення незалежності почали рватися зв’язки, і настав шок. Не шокова терапія, а просто шок.

Він минув (хоча й не в усіх). Але питання залишилося. Де ж місце України у світовій системі поділу праці? Питання про членство в СНД, ЄврАзЕСі, ГУУАМі, європейській та ін. системах із суто політичних перетворилися на суто економічні.

Отже, ми підійшли до другого висновку.

За своїми нинішніми показниками економічна система України посідає дуже високе місце — на початку третього десятку світових економік. І головним завданням сьогодення є розробка й затвердження політичних рішень, які забезпечать їй гідне становище в міжнародній економічній системі.

Час переходити до оцінок ізсередини.

Чи можна загалом оцінювати економіку України та її ВВП, не згадуючи про тіньову економіку? Інтуїтивно ясно, що це щось грандіозне, і реальний ВВП, напевне, істотно вищий від обчисленого. Не враховуючи цей феномен, ми фактично визнаємо, що не знаємо, як виглядає українська економіка в цілому, який реальний рівень споживання наших громадян і загалом, що ж відбувається нині насправді...

Що ж нині насправді?

Виникла й постійно проявляється на практиці нова політико-економічна тенденція: всі основні показники української економіки почали систематично занижуватися. І знов-таки не тому, що методики погані чи фахівці несумлінні, ні — змінилися суспільні установки.

В Україні всі чесні люди бідні, злиденні, всі голодують, рівень життя впав у десятки разів, гірше, ніж під час війни, — ось головні тези сьогоднішнього дня, за якими й починається наступний етап — пошук винних.

Тим часом, на тлі офіційних і напівофіційних виступів із приводу різкого падіння життєвого рівня населення України спостерігаються незбагненні явища. Скажімо, неозброєним оком видно, як зростає реальний рівень споживання.

Звернімося до досвіду Росії — це і безпечно, і повчально. У підготовлених для парламентських слухань у Держдумі РФ дослідженнях з проблем російського рівня життя було наведено дивовижні й несподівані висновки: «Офіційні показники споживання товарів і послуг, а також грошових доходів населення занижено... розмір заниження значний, найімовірніше, не менш як наполовину... життєвий стандарт для великих груп населення підвищився, причому населення в цілому споживає більше товарів і послуг, ніж раніше...» (автори — відомі економісти Лариса Піяшева, Ігор Бірман).

Крім того, у дослідженні відзначався неврахований позитивний ефект ліквідації товарного дефіциту. Він (ефект) формується за рахунок більш раціонального витрачання населенням свого часу та своїх доходів, завдяки тому, що зникла потреба стояти в чергах, шукати продукти, улещувати продавців, завмагів і завскладів. Усе це забуто, як страшний сон, а молоді покоління просто не в змозі собі уявити «ковбасні» поїзди, багатогодинні черги за молоком, маслом. А талони на цукор? А горілка по картках? А одяг по блату чи в туалетах у спекулянтів? А багаторічні черги (із щоденним особистим відмічанням) на меблі? До речі, де було мило й чим милися шахтарі?

Дуже важко оцінити в грошах вигоду кожного з нас від ліквідації цього ірраціонального й антилюдського способу існування. Проте різні автори вважають, що такі ефекти можуть давати коефіцієнт, що в 1,5 разу підвищує рівень споживання, отже, якість і рівень життя в цілому.

Ясно, що «ідеологія приниження» є наслідком політичних і економічних чинників.

Ну, про політичні навіть говорити не хочеться. Якимось (що забажали залишитися невідомими) ворогам незалежної Української держави (комуністам, олігархам, москалям, жидо-масонам тощо — потрібне підкреслити) навіщось потрібно принизити наші й без того скромні досягнення.

Тож ми обмежимося розглядом економічних причин такого «приниження». Їх кілька.

Для початку слід поглянути на «світлову» економіку України. Вся «нетіньова» сфера включає тільки офіційно зареєстровані підприємства й суб’єкти підприємництва, які систематично, обгрунтовано та свідомо занижують усе, що може мати стосунок до баз різноманітних податків, починаючи від податку на прибуток і закінчуючи нарахуваннями на заробітну плату, що призводить до заниження як доходів, так і обсягів випуску загалом.

Це заниження спрямоване проти держави в особі її фіскальних органів. Утім, не менш ефектно виявляється заниження випуску (скоріше, обсягів продажів і доходів) і щодо, приміром, власних акціонерів (міноритарних, однак подеколи й мажоритарних). Обман менеджерами власників — пересічне явище, але й воно в кінцевому підсумку призводить до заниження показників. Отож, і в «світловий» економіці багато невідомого, недослідженого.

А либонь є і тіньова економіка, та ще яка!

А яка?

До тіньового сектора за визначенням належать усі види одержання доходу, які не пов’язані з насильством і з яких не сплачено податків. У свою чергу, тіньова економіка поділяється на заборонену законом діяльність і дозволену, але здійснювану незареєстрованими суб’єктами (юридичними та фізичними особами), що ухиляються від оподаткування. До незаконних секторів належать, безсумнівно, всі об’єкти, суб’єкти, учасники й посередники ринків наркотиків, зброї та боєприпасів, контрабанда, аудіо-відеопіратство й торгівля жіночим тілом... Усе це в нас є.

Ще більш різноманітною є законна економічна діяльність, але виконувана незаконно, тобто незареєстрованими учасниками економічної системи. Сюди входить практично вся сфера послуг в Україні (охорона здоров’я, освіта, ремонти й індивідуальне будівництво, обслуговування техніки тощо), лоткова, базарна й човникова торгівля (це, до речі, взагалі зовнішньоекономічна діяльність). Крім того, сюди слід віднести й усе виробництво додаткової неврахованої продукції («цехи»).

Інтуїтивно зрозуміло, що цей підводний світ створює і фактично має свою економічну систему — із своїми підйомами, темпами зростання та особливостями обігу грошей, товарів і послуг.

Знову звернімося до Росії. У вересні 2002 року агентство Interactive Researche Group (IRG) заявило, що споживчий ринок Росії на 100 (!) млрд. доларів більший від офіційного (240 млрд. дол. за оцінками експертів проти 140 млрд. дол. за даними Держкомстату РФ). Цю цифру було з обуренням спростовано офіційними особами з такою аргументацією: мовляв, якби це було правдою, то існував би ще один російський ВВП. Тобто, цього бути не може, оскільки цього не може бути ніколи. Однак аналітична група «Експерт МА», проаналізувавши окремі ринки товарів і послуг, визнала правильність оцінки внутрішнього споживання в Росії в межах 220—240 млрд. дол. («Эксперт», №41, 2002).

А як у нас? З певним побоюванням доводиться повертатися до об’єкта нашого дослідження — української економіки. За базу для аналізу візьмемо той-таки самий 2001 рік, що й у цитованих російських джерелах.

Отже, за офіційними даними, сумарні витрати населення України на придбання товарів і послуг 2001 року становили 77,8 млрд. грн. Проте є значні розбіжності між цією цифрою та реальними витратами, що пояснюється тіньовим ВВП і як наслідок — наявністю тіньового споживання.

Наслідуючи своїх російських колег, ми застосуємо метод непрямих оцінок. Ідея проста. По-перше, глибоко досліджується реальне споживання в межах якогось локального ринку. По-друге, на основі результатів опитувань домогосподарств установлюється розмір частки даного ринку в загальній структурі витрат населення. Дані коригуються щодо інших ринків. Усі розрахунки виконуються для одного періоду часу (у нашому випадку — 2001 рік).

Не вдаючись у математику й особливості збору інформації, почнемо з аналізу тютюнового ринку в Україні. Скільки ж ми куримо (у гривнях)? Точні дані можуть дати тільки основні учасники цього ринку — продавці та виробники. Зазначимо, до речі, що тютюновий ринок в Україні належить до найбільш вивчених. Річне споживання сигарет у нашій країні 2001 року оцінювалося маркетологами та продавцями в 75 млрд. шт., із яких приблизно 30 млрд. — сигарети без фільтра, 45 млрд. — із фільтром. Обсяг споживання розраховується так: 1,5 млрд. пачок із мінімальною ціною за пачку 0,8 грн. дають 1,2 млрд. грн., витрачених населенням 2001 року. 2,25 млрд. пачок сигарет із фільтром із мінімальною ціною 1,2 грн. за пачку дають 2,7 млрд. грн.

При цьому ми не враховуємо т.зв. преміум-сектор — люди багаті й навіть частина середнього класу курять значно дорожчі сигарети. Крім того, ми не враховуємо контрабанду (приблизно 30% ринку).

Отже, 2001 року за мінімальними експрес-оцінками громадяни України залишили на тютюновому ринку 3,8 млрд. грн. Далі. За даними Статистичного щорічника України 2001 року (с. 421), витрати населення за статтею «тютюнові вироби» становлять 1,7% у сумарному обсязі споживання домогосподарства. Звідси можна дійти висновку: сумарний обсяг споживання товарів та послуг населенням країни 2001 року становив 223,5 млрд. грн. Щось забагато?..

Аби врахувати можливу неточність наших приблизних розрахунків, надалі оперуватимемо діапазонами непрямих оцінок (т.зв. розрахункові коридори). У даному випадку за «нижню» межу коридору візьмемо розмір частки тютюнових виробів, визначений для населення Росії (із близькою структурою споживання) того ж року, — 4%. Відтак одержуємо, що реальний діапазон витрат населення України 2001 року становив 95,0—223,5 млрд. грн.

Стосовно алкоголю найбільш дослідженим в Україні можна вважати пивний ринок. Споживання пива 2001-го оцінюється дослідниками цього ринку в 24 л/рік на людину, що становить для України в цілому 1,15 млрд. л. (Росія — 7 млрд. л). За мінімальної ціни 2,2 грн./л, одержуємо обсяг витрат у 2,5 млрд. грн. Ринок інших алкогольних напоїв оцінювався 2001 року в 3,2 л/люд. за мінімальної ціни 10 грн./л, що дає ще 1,5 млрд. грн.

Разом у розділі «алкоголь» реальні витрати населення (причому його небагатих верств) становлять мінімум 4 млрд. грн. Тут ми не врахували контрабанду й такий національний феномен, як сталі традиції самогоноваріння й пов’язані з ним затрати виробників і покупців. Тим часом, за даними того самого Статистичного щорічника, частка витрат на алкоголь визначається як 1,7% у загальній структурі витрат (у Росії — 4%). Звідси, за аналогією з попередніми розрахунками, одержуємо скоригований коридор витрат населення України 2001 року: 100—235 млрд. грн.

Ринок нерухомості 2001-го дав такі результати. 3 млрд. дол. було витрачено населенням на вторинному ринку житла, 1 млрд. — на первинному. Таким чином, загальні витрати становили близько 21,0 млрд. грн.

Побутова техніка — 350 млн. дол., тобто 1, 9 млрд. грн.

Автомобілі — за макрооцінкою ринку — 1,8 млрд. дол., або 10,2 млрд. грн. (певно, значно більше з урахуванням середніх і дорогих марок).

Разом по товарах тривалого користування (без меблів, одягу та тканин) — 33,1 млрд. грн. При цьому не враховано: середні й дорогі автомобілі, дачі, яхти, особняки, котеджі, предмети розкошу, твори мистецтва тощо.

Українські статистичні дані не дозволяють нам за наведеною інформацією одержати непрямі оцінки; за російськими — витрати на товари тривалого користування становлять 20—23%, отже, виходячи з них, можна розрахувати, що обсяг споживання 2001 року становив в Україні 143,9 — 165,5 млрд. грн.

Продавцями й маркетологами добре вивчений ринок ліків. Тут професійно досліджувався зв’язок між доходами населення та обсягами продажу, тож дані про частку відповідних витрат у загальній структурі витрат населення (від 2 до 3%) можна вважати цілком достовірними. За цими даними, 2001 року на придбання ліків витрачався 1 дол. (!) на місяць на людину. Звідси маємо: річне споживання 576 млн. дол., або 3,1 млрд. грн. (це без контрабанди). А непряма оцінка сумарних витрат населення України за 2001 рік виводить нас на показник 103—155 млрд. грн.

Поєднуючи одержані результати, дійдемо такого висновку: сумарні витрати населення України 2001 року на придбання товарів і послуг становили 140—155 млрд. грн. (проти офіційних 77,8 млрд. грн.). Ну то як?

Цікаво перевірити цей результат за аналогічними розрахунками, проведеними в Росії. Офіційний обсяг внутрішнього споживання товарів і послуг в РФ становив 2001-го 140 млрд. дол., тобто без урахування ПКС офіційний обсяг російського ринку в 9,5 разу більший від офіційного українського. Якщо припустити, що пропорція 1:9,5 збережеться, то неофіційна оцінка споживання в Україні становитиме близько 140 млрд. грн., що непрямо підтверджує наші розрахунки.

Отже, за нашими даними, справжній обсяг споживання товарів і послуг 2001 року приблизно на 70 млрд. грн. перевищив офіційні показники. Загалом, якщо поділити розрахований таким чином сумарний обсяг споживання на чисельність населення, то вийде цілком вірогідний результат — близько 250 грн. на місяць на людину на придбання товарів і послуг. Але половина цих покупок припадає на тіньове виробництво!

Наголосимо на важливості цих навіть приблизних експрес-оцінок. Справді, із погляду завдань стратегічного планування й управління просто необхідно знати реальний стан справ. Яка ж справжня ємність внутрішнього споживчого ринку, які групи покупців і їхні можливості? Наскільки вони схильні до інвестицій та купівлі валюти? Якою буде реакція населення на емісію — в разі появи нових грошей (виплати зарплатової заборгованості, збільшення пенсій), кинеться воно в магазини за товарами й послугами чи почне терміново скуповувати валюту, золото, нерухомість?..

А якщо серйозно, чи можуть бути реальні витрати населення практично вдвічі перевищувати офіційні?

Авжеж, це реально. Якщо врахувати швидкість обороту грошей (10—12 разів/рік), то це лише шість-сім «зайвих» мільярдів. По суті, невеличка частина позабанківських заощаджень населення.

А ось більш цікаве запитання. Звідки беруться товари й послуги, які поглинають «зайві» мільярди? Власне, що ж народ купує, яку продукцію? Саме вона і є головним результатом тіньової економіки, її ВВП.

Цей ВВП слід додати до вже згаданих мільярдів, які підтверджують наше високе місце у світовій економічній ієрархії.

Що ж робити?

Як вивести цей світ із тіні, як змусити спливти підводну частину айсберга піднятися на поверхню? Таке враження, що всі заходи карального характеру безсилі, й безупинне посилення фіскальних органів поряд із збільшенням кількості контролюючих і перевіряючих організацій нічого не дають. Більше того, саме комплекс таких заходів для боротьби з тіньовою економікою, по суті, й виростив цей доволі переконливий тіньовий ВВП.

Скоріш за все, рецепти лежать в економічній площині. По-перше, потрібно глибоко досліджувати тіньове виробництво товарів і послуг та їх споживання.

По-друге, розробити систему економічних важелів впливу й навіть поступового державного регулювання «прихованих» економічних процесів. Необхідно організувати конкуренцію, поступово роблячи тіньову економіку неконкурентоспроможною, працюючи послідовно в кожному з секторів і галузей.

Фактично потрібно розробити державну політику поступового витіснення тіньової економіки та зменшення її частки в реальному ВВП. Сьогодні тіньова економіка — це вся країна! З нею не треба воювати, нею потрібно управляти.

Звідси висновок третій.

Відповіді на поставлені питання треба знаходити в економічній політиці держави. Звідти родом наші хвороби, там же слід шукати й рецепти видужання.