Економічна політика в середньостроковому періоді

Відповідно до поширеної класифікації, економічна політика будується й реалізується в трьох основних періодах: короткостроковому (1—3 роки), середньостроковому (5—10 років), довгостроковому (10 і більше). При цьому в кожному з них вона є тріадою таких елементів: аналіз поточного стану економічної системи, синтез точки прицілювання на кінець часового діапазону, а також вибір оптимальної траєкторії переходу з першої точки в другу. Усі ці складові дуже важливі, але для сьогоднішньої ситуації України (аналізованої як самостійна економічна система) найменш очевидними є саме друга і третя.

Справді, зважаючи на все, поточний стан економіки сприймається останніми українськими урядами (Єханурова і Януковича) цілком адекватно й реалістично — без шапкозакидання, рожевих скелець і гучних обіцянок. Але говорити про можливі (тим паче оптимальні) траєкторії досягнення ними несьогохвилинних цілей не має сенсу, оскільки, по-перше, всі уряди за роки незалежності України працюють у режимі «сьогодні на сьогодні» (а то й «на вчора»); по-друге, є серйозні недоговореності і неясності стосовно самих цілей. Діапазон думок і у владі, і в суспільстві неймовірно широкий: від ідеалістичного комунізму до ринкового лібералізму (включаючи в середині діапазону моделі на кшталт «скандинавського соціалізму»); від повернення всіх активів у державну власність до продажу всіх і вся іноземному капіталу будь-якого походження (і знов-таки посередині — моделі на кшталт «економічного патерналізму»).

Тож питання про середньо- й довгострокові цілі національної економічної політики видається вельми актуальним. Але розпочнімо з короткострокового періоду.

Отже, чи є конкретна мета економічної політики України на найближчі один-три роки? Здоровий глузд і новітня економічна історія підказують, що така мета: а) існує; б) вельми ясна й логічна; в) цілком усвідомлюється нинішнім урядом. Ця мета — збільшення темпів економічного зростання.

Як нам уже доводилося зазначати, сьогоднішній стан економіки України — це прохідна кімната з двома дверима; через одні з них можна вийти в «перший світ», через інші — у «третій». Отож, аби реально спробувати ввійти в перші двері у віддаленій перспективі, уже в найближчому майбутньому потрібні високі темпи економічного зростання, причому не просто високі, а випереджаючі. Сентенції на кшталт «економіка впала, але її якість зросла» хороші саме для періодів революцій, у які, хоч що кажіть, економіка завжди на другому плані порівняно з нагальними політичними проблемами приходу до влади, побудови владної вертикалі, перемоги на різноманітних виборах тощо. У період «мирного розвитку» все це вже не проходить.

Нині у внутрішній політиці України начебто намітилася фаза великого компромісу, а компроміс, нагадаємо, — це стан, за якого незадоволені всі. Отож саме цей (тимчасовий) стан і може стати фундаментом високих темпів економічного зростання. І приклади цього є в економічній історії: після перемир’я, коли дуже багато незадоволених, виникають і можливість, і необхідність прискорення економічного зростання як очевидного чинника, здатного примирити всіх.

Останні місяці політичного сезону, власне, уже продемонстрували вражаючі цифри зростання ВВП. Підтвердилася вельми неочевидна закономірність економічного лібералізму: економіка любить, коли влада займається сама собою і власними проблемами та ніби забуває управляти (правити) нею. Ось і в нас виникли певні фокуси зростання. Торгівля (при зростанні імпорту), транспорт (при зростанні тарифів)... Така от структура приросту ВВП.

Хочу розглянути ненаукову аналогію із собакою, котрий біжить на повідку попереду господаря. Раптово поводок обривається — і швидкість уже некерованого бігу барбоса відразу зростає. Таким чином, може йтися про прискорення собаки, котрий зірвався з повідка. Але ж він може вискочити на перехрестя...

І все-таки цей початковий ривок можна підтримати.

Пригадаймо, піднесення економіки Росії в 1998 році розпочалося після непевного літнього часу, коли президент Борис Єльцин за три місяці поміняв чотирьох прем’єрів, і вся влада Росії так була заклопотана операцією «Наступник», що було якось не до економіки. І розпочалося: на тлі різкого падіння рубля — стимулювання експорту, бурхливий розвиток імпортозамісних секторів... Але що важливо — було підтримане і продовжилося.

Звісно, не зовсім коректно шукати аналогії у власній короткій історії, але й у нас подібний (фактично перший) поштовх економічного зростання підозріло збігся у часі з касетним скандалом і подальшим перемир’ям, яке виявилося, утім, нетривалим…

Таким чином, головну економічну мету короткострокового періоду можна сформулювати так: домогтися в найближчій перспективі випереджаючих (а не наздоганяючих) темпів економічного зростання.

У короткостроковому періоді цілком імовірні успішні результати з прискорення зростання та збільшення прибутковості української економіки загалом.

Найважливішим обмеженням економічної політики уряду є необхідність залучення населення до можливих досягнень найближчого майбутнього. У перший рік — шляхом підтримки сьогоднішнього (поствиборного) рівня соціальних витрат; у наступні — шляхом пропорційного підвищення цього рівня. Населення має відчути: і економіка зростає, і добробут кожного громадянина. Завдання непросте, але розв’язуване. І для цього, до речі, необхідна потужна активна опозиція.

Далі, порушуючи традиційну для аналізу послідовність, проаналізуємо ледь окреслені в тумані майбутнього цілі економічної політики України в довгостроковому діапазоні.

Ці цілі проглядаються в низці внутрішньополітичних документів, включаючи Універсал, але з точки зору економіста це — майже мрії. Євроінтеграція, повноправне членство в ЄС, демократизація та забезпечення прав і свобод громадян… — вектор розвитку на рівні ідеології задано і сумнівів ані у влади, ані в суспільстві практично не викликає. Більше того, можна припустити, що сам факт підписання Універсалу дуже різнорідними політичними силами дає економіці необхідний сигнал: довгострокові цілі держави узгоджено.

Але як же сформувати довгострокову економічну мету? Адже нам потрібна конкретніша точка прицілювання.

За великим рахунком, якщо відфільтрувати духопіднімальну риторику про унікальність українського шляху та порівняти її зі згаданими вище настановами, то з певним ризиком для критики можливе таке формулювання: довгостроковою метою розвитку економічної системи України є входження держави Україна в так званий золотий мільярд, тобто співтовариство дружелюбних демократій західного штибу, які характеризуються високими показниками добробуту, захищеності та рівня життя населення.

Ну, це вже і конкретніше, і чесніше.

Звісно, траєкторія переходу й конкретний зміст умов і обмежень цього вступу до майже закритого клубу — тема самостійних глибоких розробок. Причому не дуже зрозуміло, хто в діючій системі управління ці розробки здійснюватиме та впроваджуватиме, а потім наполегливо та кваліфіковано відстежуватиме відхилення від генеральної лінії. Але все-таки, коли взяти саму тезу за основу, з’являється мішень, яка дає змогу вивіряти правильність економічної політики на коротших часових інтервалах.

Отже, простий (але не тривіальний) аналіз показує наявність двох цілком надійних опорних точок: випереджаюче економічне зростання сьогодні і приєднання до країн «першого мільярда» у віддаленій перспективі. (Із урахуванням очікуваного часу, необхідного ЄС для «перетравлення» нових членів, реальна віддаленість цієї перспективи становить приблизно двадцять років.)

Але для побудови двадцятирічної траєкторії переходу необхідна і третя точка. Це — економічна мета в середньостроковому періоді. На ній зупинімося дещо докладніше.

Для початку визначимо: мета у середньостроковому періоді багатовимірна та складається з кількох аспектів — координат опорної точки, в якій економіка України має опинитися приблизно через п’ять-десять років.

Спробуємо сформувати цю сукупність, аби від неупорядкованого моніторингу поточних подій і спостережень за тенденціями перейти в площину середньострокового економічного нормативного прогнозування.

Почнемо з внутрішньоекономічних параметрів.

Якщо вважати (у світлі останніх політичних подій) завдання зміцнення держави й об’єднання її частин найважливішим, то стає зрозуміло: й економічна політика в найближчі роки має відповідати певній об’єднавчій стратегії. Тому перше питання, яке ми порушимо, належатиме до територіальних пропорцій розвитку української економіки. Сьогодні це швидше диспропорції.

Можна констатувати, що однією з основних цілей економічної політики в середньостроковому діапазоні є вирівнювання рівнів соціально-економічних умов і стандартів проживання населення різних регіонів. Ця мета фактично є економічною проекцією найважливішої внутрішньополітичної проблеми об’єднання країни.

Якщо таку установку взяти за основу, виникає наступне питання — про походження капіталів, експансія яких необхідна для досягнення цієї мети або принаймні для початку цілеспрямованого руху до неї. Тут найімовірнішою видається дифузія вітчизняних капіталів на північний захід і в центр країни. І знов-таки звернімо увагу на політичні аспекти такого економічного цілевизначення. Це, звісно ж, вияв економічного патріотизму, в умовах якого цілеспрямоване розміщення вітчизняних інвестицій відіграє роль об’єднавчого чинника, тобто першого кроку від «зшивання» національної економіки до підвищення соціальної однорідності держави.

Але тоді постає питання про політику патерналізму, що регулює ці рухи інвестиційних капіталів і стимулює їх. А разом із ним — і проблеми підтримки експортної складової національної економіки з обов’язковим включенням експорту нематеріальних ресурсів: освіта, охорона здоров’я, туризм...

Розгляньмо приклад. На світовому ринку вищої освіти в останні роки триває активна боротьба за перерозподіл частки Радянського Союзу в експорті освітніх послуг. Непогано взяти б участь у розподілі цього багатомільярдного пирога. Отже, потрібна програма, розрахована на кілька років, — програма підтримки експорту освітніх послуг.

Але такі програми підтримки необхідно буде розробити та впровадити і в інших секторах.

Ось так і складається внутрішня середньострокова економічна політика.

Як видно, до середньострокового періоду має бути віднесено і стратегію завершення приватизації, визначення кінцевих її параметрів і перехід від штурмівщини 90-х до неквапливої й обгрунтованої «точкової» приватизації (і, до речі, націоналізації) залежно від ситуації і ринкової кон’юнктури всередині та за межами країни. При цьому слід зауважити: приватизація нематеріальних активів і інтелектуальної власності, які належать державі, фактично й не розпочиналася. Тобто треба і розпочати, і закінчити. Розпочати зі створення необхідної інфраструктури, а закінчити формуванням і держрегулюванням ринку науково-технічної продукції.

Наполягати саме на цій сукупності чинників-координат середньострокової політики зовсім не обов’язково, але певна визначеність необхідна вже сьогодні.

Стосовно рамкових умов економічної політики України в середньостроковому періоді, то вони фактично цілком визначаються міркуваннями економічної безпеки держави. Тут, на особисту думку автора, картина приблизно така.

1. Критичний рівень споживання імпортних продуктів харчування. Поріг безпеки — 30%; нині в Україні — 30—40%, а у великих і найбільших містах ще вищий. Перебуваємо на межі стратегічної залежності від імпортерів.

2. Критичний рівень експорту продукції обробної промисловості. Для розвинених країн — не менш як 40% у загальній структурі експорту. У нас — близько 20% . Відхиляємося від глобальної магістралі — створення додаткових переваг для постачальників високотехнологічних товарів і послуг; частка необробленої сировини занадто висока, занадто сильно залежимо від ситуації на світових ринках.

3. Частка інвестицій у ВВП. Повинна, щонайменше, перевищувати рівень простого відтворення — не справляємося. Про іноземні інвестиції нічого й казати (частки відсотка в обсязі ВВП).

4. Ризикуємо піти зі світових ринків наукомісткої продукції назавжди. Частка асигнувань на науку нижче критичних рівнів у рази. Частка нової продукції в структурі випуску України — нижче критичного рівня в рази.

5. Поріг бідності. Критичний рівень — 10%; в Україні — значно вище (20—?).

Є й інші обмеження, але їхній аналіз, мабуть, виходить за рамки цієї публікації.

Осмислений і послідовний відхід від небезпечних граничних рівнів — це й є середньострокові (і зовнішні, і внутрішні) цілі національної економічної політики. Хочу, до речі, мимохідь зазначити, що питання якнайшвидшого входження або принципового невходження в будь-які міжнародні структури до системи вибору цілей економічної політики не належать, а належать до вибору засобів їхнього досягнення. Тобто все має бути дуже прагматично: вигідно (з точки зору поставлених цілей) — входимо; невигідно — не входимо. За обов’язкового врахування неекономічних наслідків це й буде проукраїнська економічна політика.

Отже, ми розглянули ескіз можливої системи трьох опорних точок на траєкторії стратегічного розвитку економіки України.

Можливі варіанти...