Ключове слово — жити!

З Анею Стецько ми познайомилися ще на Майдані. Тоді вона коригувала роботу медиків-волонтерів (DT.UA №8 від 06.03.14). Для неї війна почалася ще в лютому і триває сьогодні. У числі добровольців батальйону "Айдар", слідом за своєю сотнею, дівчина пішла на фронт. Тільки тепер уже не медиком, а… кулеметницею. Свій кулемет Аня ніжно називає Вольдимаром і розповідає про війну так, наче це її звична робота.

Ми зустрілися у військовому госпіталі. Тут вона проводить відпустку, чергуючи в палаті свого важкопораненого 22-річного командира Олега Сухарєва (Сухарика).

У бою під Лутугиним Луганської області загинуло багато бійців, у тому числі й з Аниного підрозділу. Олегу вдалося вижити завдяки побратиму, який прикрив його своїм тілом, а сам загинув. Попереду в нього ще кілька складних операцій, та попри все він з оптимізмом дивиться в майбутнє і постійно думає про своїх хлопців, що залишилися в зоні АТО.

Аня опікується не тільки командиром, а й його 19-річною нареченою Мар'яною, яка приїхала з Івано-Франківська. Мар'яна, тендітна чорнява дівчина, не відривається від мобільного телефону, повторюючи: "Дякуємо, дякуємо. Краще. Отримали". Люди телефонують звідусіль, пропонують допомогу, переказують гроші на ліки.

Олег освідчився Мар'яні. Щойно випишеться з госпіталю, вони одружаться. Хлопці влаштували сюрприз своєму командирові - купили обручки молодим. Але лікування попереду серйозне, відновлюватися доведеться ще довго, не менше року.

- Аню, розкажи, як ти потрапила в так звану зону АТО? Навіщо взагалі такій молодій вродливій дівчині брати в руки зброю?

- Здебільшого добровольчі загони формувалися з сотень, які пройшли Майдан. Тобто так чи інакше люди знали одне одного. Просто з вулиці людина не могла прийти і сказати: візьміть мене, я хочу воювати. Як мінімум, її мав порекомендувати хтось зі знайомих. Так з'явився батальйон "Айдар".

Бути готовим до війни психологічно важко. Ви думаєте, що готові, а виявляється - зовсім ні. Як показали перші бої, це не залежить від того, скільки тобі років, що ти пережив у житті, не важить навіть - чоловік ти чи жінка. Можливо, річ в особливостях психіки, свідомості.

Я пішла добровольцем абсолютно свідомо. По-перше, поїхали всі мої хлопці. Наше братерство виникло ще на Майдані. І мені набагато легше бути поруч з ними під кулями, ніж залишатися вдома, переживати, мучитися невідомістю. Разом простіше навіть коли стіни здригаються від артилерії і снаряд вибухає зовсім поруч. По-друге, Україна це мій дім, у якому живе моя родина. Ми захищаємо нашу землю. А як інакше?

Що ж до зброї, то я з родини мисливців і вмію з нею поводитися. Але війна - це не полювання. Тут зовсім інші закони. Доводиться стріляти, щоб вижити, щоб прикрити спини своїх хлопців. Тільки ви не думайте, що я поклала з кулемета бозна-скільки бойовиків-терористів. Ні. Мені пощастило. Я не вела прицільної стрільби по людях і нікого не вбила. Кулеметник - це не снайпер.

- Ти бачила противника в обличчя? Хто це?

- Бачила вбитих і полонених. Наші хлопці півтори доби вибивали з бункера спецпідрозділ "Дон", до якого входили так звані кАзаки. Усіх узяли живими. Здорові бугаї, вишколені, усім років за тридцять. Я бачила таких тільки в американських бойовиках. Від самої думки, що можна потрапити до таких у полон, стало страшно. Але хлопці мене "заспокоїли", сказали, що "Дон" полонених не бере. Бачила і сепаратистів. Це місцеві, налаштовані на відокремлення. Вже не знаю, через які такі переконання. Вони справді вірять у те, що це ми прийшли на їхню землю, не усвідомлюючи, що земля в нас одна - Україна. Таке враження, що просто не розуміють (або не хочуть зрозуміти), що відбувається насправді. Наприклад, запитую в чоловіка років п'ятдесяти: "У якій країні ви живете?". Він цілком серйозно відповідає: "В СРСР". Я сторопіла: "Так його ж немає вже 23 роки! Розпався! До того ж і при Союзі Україна була окремою республікою!". "Ну, я не знаю. У вас немає, а я в ньому живу!" - чую відповідь. І що тут скажеш? Загублений. А от його земляк Ваня Білий зі Старобільська Луганської області був іншим. Захищав свою землю разом з нами. Йому теж було близько п'ятдесяти. Загинув під Лутугиним.

- А що сталося під Лутугиним? Чому так багато хлопців полягло?

- Усе почалося ще з Георгіївки. Нашій розвідгрупі дали завдання - бойова охорона колони, яка мала прорватися в аеропорт Луганська, щоб доправити нашим десантникам, які утримували його вже тиждень, боєприпаси, харчі, медикаменти, а також забрати поранених і вбитих. Ішла велика колона з постачанням, боєприпасами й пальним. Уже під самою Георгіївкою розвідгрупа виявила засідку. Прокаталися на броні півтори доби. Було зрозуміло, що вся колона не пройде, особливо машини з пальним. Повернулися назад на наші позиції. Дали кілька годин перепочити. На десяту годину сформували нову колону, але з нею поїхав уже інший підрозділ, мій залишився відпочивати до ранку на базі. Так, блокпост у Георгіївці взяли, але там не можна було залишатися. Відкрита місцевість. Уранці хлопців накрило вогнем, шестеро загинуло. Після зачистки мали підійти армійці - танкісти, десант - і окопатися. І поки вони укріплювалися, айдарівці мали забезпечувати їм прикриття.

- Тобто добровольці "Айдару" йдуть першими, розчищаючи шлях військовим?

- Так, військові йдуть за нами. Я вам більше скажу, якби ми були рішучішими й тиснули більш навально, війна б уже закінчилася. Якби не десятиденне "перемир'я", багатьох смертей вдалося б уникнути. Тоді було взято блокпост перед "Металістом", і ми вже могли бути в Луганську. Але далі нас не пустили. Згори віддали наказ зупинитися. За цей час противник підтяг важку бронетехніку, "гради". І все. Далі пішли справжні бої за кожен населений пункт, у тому числі й за Лутугине.

Тоді частина другого відділення разом з нашою інженерною службою вже дві доби була на передовій, бо хлопці знали - за них їхню роботу ніхто не зробить. Вони забезпечували розмінування. Засідка на засідці, працювали ворожі снайпери. І це були вже не сепаратисти, а професіонали.

Лутугине - містечко з двадцятьма п'ятьма тисячами населення. Поруч висота з п'ятьма десятками будинків, зайнята противником. Звідти місто проглядалося як на долоні. Наприклад, у танкіста заїв кулемет, він висовується його поправити, і його відразу знімає снайпер. Тобто логічно було спочатку відвоювати висоту, щоб контролювати містечко й забезпечити хлопцям прикриття. Але цього не зробили. Тому там полягло стільки народу. Моїх шістнадцятеро. Перед входом до Лутугиного їх накрило мінометним вогнем. Там була справжня м'ясорубка.

І от у подібних ситуаціях, коли хлопці відступали, як там кажуть - на ворожу територію, їх звинувачують у дезертирстві. Віддають під трибунал, судять. За що? За те, що вищі чини не змогли правильно спланувати операцію? За те, що кинули на неминучу загибель? Виникає запитання: ми воюємо, щоб покласти якнайбільше народу чи щоб люди могли жити спокійно? Ключове слово - жити! Адже ці пацани не перейшли на бік ворога, не віддали техніки! І взагалі, де він цей кордон, який вони перейшли? Адже там чисте поле! Вони не зрадники! Зрадники - ті, хто зливає наші позиції ворогу, краде гроші, торгує батьківщиною, заробляє на цій війні.

- А хто твої безпосередні командири?

- Це добровольці. Люди, які пройшли Афганістан або побували в інших гарячих точках, які мають бойовий досвід за плечима. А наш комбат - виняток, він штабний, не військовий.

У зону АТО Аня приїхала з трьома бронежилетами, які купила на зібрані гроші. Донедавна у хлопців була одна каска на весь взвод. Тепер дві.

- Мені Кузя подарував свою, - каже дівчина. - Він новобранець, ми поки що не беремо його на бойові операції. Взагалі у всьому батальйоні каски мають одиниці. Міноборони видало нам тільки зброю. Все інше - екіпірування, тактичні рюкзаки, бронежилети, каски, аптечки і т.д. - маємо завдяки волонтерам, друзям, знайомим і родичам. Тому я приїхала в батальйон пізніше. Потрібно було хлопцям зібрати все необхідне. До речі, харчами нас забезпечують теж прості люди, за що низький їм уклін.

- А медики у вас є? І як узагалі з медикаментами?

- У батальйоні є медики, у нас у взводі був двадцятитрирічний хлопець. Теж загинув під Лутугиним. Для багатьох тоді був перший і останній бій. Завжди пам'ятатиму наших героїв: Ігоря Римаря, Сергія Ковригу, Ореста з Тернополя, Івана Білого зі Старобільська. Водій Руслан Лютий був контужений, але незважаючи на це витяг спочатку Олега Сухарєва, потім Сашка Ірпінського і Руслана Аварця. На жаль, останнього не змогли врятувати - втратив багато крові.

- А які настрої у бійців зараз?

- Нещодавно прочитала у Фейсбуку - один із солдатів написав: "Більше не хочу! Нас убивають, а державі начхати. Ми нікому не потрібні! Я більше не піду воювати!".

А наступного дня: "Вибачте за істерику. Звичайно, я повернуся і, хай там як, захищатиму нашу країну". І мій командир Сухарєв каже: "Нічого, відновлюся і - вперед! Луганськ без мене не брати!". Такий у людини настрій. А когось ставлять перед вибором: "Мені Надя сказала - або я, або війна! Тому я більше не піду". І я нікого не засуджую. Він уже вніс свою лепту. Не побоявся, пройшов свої три місяці війни і, мабуть, якщо знайшов свою половину, має право побудувати щасливу сім'ю.

- А ти свою коли збираєшся будувати?

- У мене теж є моя половина. Тепер ми разом воюємо. Звісно, це й привід для сварок - боїмося одне за одного. Тут люди, які вважають своїм обов'язком захищати батьківщину. І не важить ні вік, ні стать.

- Крім тебе, є ще жінки в батальйоні?

- Так, іще троє. І всім відома Надя Савченко.

- Безглуздо запитувати, чи страшно на війні. Але як опанувати себе і подолати свій страх?

- Жахливо страшно. Особливо під обстрілом, коли кулі пролітають за сантиметр від голови і снаряди рвуться навколо. Але, будете сміятися, постійно думаю: тільки не в голову! Я ж дівчинка. Який же я матиму вигляд із розтрощеною головою?

Страх - це нормально! Загинути страшно і пораненою бути страшно. З нашого батальйону 32 чоловіків, вирішивши, що достатньо вже навоювалися, здали зброю і поїхали, ще 30 сказали, що поїдуть на похорон товаришів і теж не повернулися. Після цього одна дівчина, що працювала в штабі, перейшла в підрозділ батальйону, взяла автомат і пішла на передову. І не зламали її ні страх, ні смерті хлопців.

Батьки Ані, як і під час Майдану, знають, де їхня донька і чим займається. Вони пишаються нею і підтримують як можуть. А в день від'їзду в батальйон до Ані з Харківської області, з двома пересадками й відкритою трофічною, виразкою приїхала бабуся, щоб поблагословити і провести онуку на війну.

- Ніхто жодного разу мені не дорікнув, не сказав: навіщо тобі це? Не ходи, там небезпечно!

Моєму молодшому братові 28 років. Але я не хочу, щоб він ішов воювати. Він не служив в армії за станом здоров'я. Так, я теж не служила, але я абсолютно здорова. У брата сім'я, доньці 4 роки. До того ж треба буде комусь подбати про батьків, раптом що. Звичайно, немає гарантії, що брата не призвуть.

Може, моє перебування тут, на фронті, дасть можливість не тільки моєму братові, а й іншому недосвідченому хлопцеві, не готовому морально й фізично воювати, залишитися вдома. Адже якщо є добровольчі батальйони і люди, які можуть воювати свідомо й професійно, мають бути й ті, хто працюватиме, приноситиме користь країні і допомагатиме нам у тилу. Це справжня війна, і вона затягнеться на невизначений строк. Нашу армію розікрали, здавалося, вона небоєздатна. У нас немає нормальної зброї. У нас немає правильних бойових генералів. Зате є люди, готові стояти на смерть, готові віддати все для перемоги. Українці об'єдналися і мобілізувалися як ніколи. У цьому наша сила. Ми міцніємо, ми вистоїмо, ми переможемо!