Загроза вторгнення Росії: цей тайм виграли США і Україна

Геополітика — неточна наука. Кожен новий досвід свідчить, що обґрунтовувати глобальні процеси у світовій політиці самою логікою неможливо. У цій сфері не менш визначальними є інтереси, амбіції, комплекси й навіть дитячі страхи. Альянси, дружби та союзи — ситуативні, нестійкі, часто одні гравці досягають мети за рахунок інших. Рідкісна удача — коли вдається відстежити ланцюжок прийняття рішень і якщо й не обґрунтувати, то бодай зрозуміти суть і причину подій. Німеччина відмовляється давати зброю Україні, бо з цієї зброї можуть бути уражені російські солдати, а стосовно Росії серед німців панують історичні сантименти. А як із такими самими сантиментами стосовно України? Хіба ми не зазнали колосальних втрат? Де логіка?

Росія на весь світ гучно і в ультимативній формі заявила, що НАТО їй загрожує, війська Альянсу мають бути виведені з Болгарії та Румунії, бази — закриті, Центральна та Східна Європа — повернуті в 1997 рік. Ці вимоги привели до помітного посилення військової присутності НАТО у Східній Європі, різкої активізації політики Альянсу, поставок зброї в Україну, про які ще недавно домовитися було практично неможливо. США, Велика Британія, Канада, інші держави прийняли рішення про негайну фінансову та військову допомогу, Україна опинилася в епіцентрі світової політики — втретє після Помаранчевої революції 2005 року та Революції Гідності 2014-го. Де в діях Росії логіка?

Однак усі ці приклади цілком очевидні. Є й інші, котрі могли б стати предметом вивчення для студентів-міжнародників. Ось один із них. У 2011 році Японію сколихнув потужний землетрус у регіоні Тохоку, що спричинив аварію на атомній станції Фукусіма-Даїчі. Зовнішня оболонка реакторів зруйнувалася не через недосконалість технології, а через надзвичайної сили цунамі, яке трапляється раз на тисячу років. Чорнобильська катастрофа була набагато більш небезпечною для людей і територій. Понад 20 тисяч загиблих у Тохоку — це наслідок небувалого цунамі, а не радіації, хоча частина територій усе ще залишається забрудненою.

Внаслідок цієї аварії і під тиском «зелених» Німеччина, де цунамі неможливі в принципі, прийняла рішення відмовитися від атомної енергетики та закрити атомні станції (Японія, до речі, станції теж зупинила, але про відмову від мирного атому не йдеться). Зупинка атомних станцій означала пошуки альтернативних джерел енергії, і таким став природний газ із Росії. Звідси рішення будувати «Північний потік-2», всупереч принципам європейської солідарності, незважаючи на протести не те що України, а й союзників із ЄС і НАТО. Однак цей проєкт, і так одіозний, тепер узагалі став токсичним у зв'язку з ескалацією ситуації на східних кордонах України. Німеччина опинилася в центрі критики зусібіч, і тому сертифікацію газопроводу відкладено.

Однак газ потрібен, транзит через Україну Росія збільшувати об'єктивно не планує, і ось США, які й так уже є найбільшим постачальником скрапленого газу в ЄС, переорієнтовують додаткові обсяги газу на ринок Європи (хоча раніше орієнтувалися на Азію), починають активні переговори з Катаром, який чи не єдиний здатен знайти резерви скрапленого газу. Відтак частина танкерів із катарським газом змінює курс на Балтику й Середземномор'я, шейх Катару відвідує Вашингтон, і 31 січня президент Байден офіційно інформує Конгрес про свій намір надати Катару статус основного партнера поза НАТО. Чи треба нагадувати, як це важливо для безпеки Катару у зв'язку з напруженими відносинами з деякими країнами Перської затоки. Однак «відплив» частини катарського газу з Азії призводить до нервової обстановки в регіоні, внаслідок чого в Японії різко зростають ціни на електрику, й так високі саме у зв'язку з зупинкою АЕС у 2011 році. Ну й вишенька на торті — США попросили Японію поділитися частиною законтрактованого скрапленого газу, якщо через відновлення агресії Росії поставки природного газу до Європи будуть припинені. З Японії почали, Японією закінчили.

Нагромадження російських військ на кордонах України, нескінченні військові навчання, що загрожують нашій безпеці, сягнули в січні апогею. Дуже небезпечні маневри в Білорусі, яка межує з Польщею і Литвою, привели до рішення розмістити в Польщі двохтисячний контингент армії США, а в країни Балтії вирушили британці. У Середземному морі спостерігається товкучка флотів різних країн, туди навіщось прибули кораблі Балтійського й Тихоокеанського флотів РФ. Путін під час візиту глави уряду країни — члена ЄС і НАТО Віктора Орбана раптом заявив, що у разі вступу в НАТО Україна силоміць відбере Крим. «Крим-наш», це й без членства в НАТО зрозуміло, але такі заяви — просто з розряду дитячих страхів. Логіки у всіх цих рухах Москви — жодної.

Росія вплуталася в авантюру на наших кордонах у той самий момент, коли у США завершується підготовка Національної оборонної стратегії та Стратегії національної безпеки, а Японія розпочала перший перегляд аналогічного документа, прийнятого 2013 року. Крім того, в Японії готуються надзвичайно важливі рішення в галузі економічної безпеки та оборони, які можуть серйозно вплинути на ситуацію не тільки в регіоні, а й далеко за його межами. Японія — один із основних постачальників технологій на світовий ринок, чи не найбільш інтегрована у світову торгівлю держава, зокрема у сфері високотехнологічної продукції.

Рішення США і Японії в галузі національної безпеки, безперечно, безпосередньо стосуватимуться як Росії, так і Китаю. Стурбованість долею Тайваню вже мала наслідком форсоване будівництво двох заводів із виробництва мікрочипів — одного у США, іншого в Японії. Чипи, поряд зі здоровим глуздом, нині найдефіцитніший у світі продукт. Обмеження на торгівлю технологіями, які, майже напевно, будуть зафіксовані у стратегічних документах першої та третьої економік світу, матимуть далекосяжні наслідки не тільки для Росії, щодо якої й так діє санкційний режим, а й для Китаю, який із цілої низки причин на недавньому засіданні РБ ООН з «українського питання» відкрито підтримав Росію. Це досить несподівано, але пояснимо, коли згадати, що Китай мислить тисячоліттями. У нинішній ситуації протистояння зі США для Пекіна цілком очевидно, що частину негативу (отже, й ресурсів) відтягне на себе Росія, можливо звільняючи поле для маневру КНР. Ось і резолюція японського парламенту про ситуацію в Україні, попри всю обережність висловлювань стосовно РФ, — унікальна, схожого не було навіть у гарячому 2014 році.

На китайській позиції слід зупинитися трохи докладніше. Заява представника КНР в ООН про те, що «НАТО є продуктом холодної війни» — дивна, бо НАТО було створене 1949-го (того самого року, коли в КНР закінчилася громадянська війна й виникла Республіка Китай — Тайвань). Насправді саме ОДКБ є продуктом холодної війни, оскільки започаткований Ташкентським договором 1992 року. Тому заклик «до всіх сторін повністю облишити ментальність холодної війни і прийти до збалансованого …механізму європейської безпеки через переговори» має розглядатися і як заклик до Росії, єдиного джерела небезпеки в Європі, розпустити ОДКБ. США, звісно, мають врахувати «обґрунтовані» побоювання Росії з питань безпеки, але загалом усе має бути вирішене мирним шляхом. Досить неоднозначно виглядає й розлога спільна заява, прийнята за підсумками переговорів Путіна та Сі Цзіньпіна в Пекіні. Розмиті загальні формулювання, які містять більше натяків і загальних фраз, ніж конкретики, все-таки не залишають сумнівів, що Китай підтримав Росію в її нинішньому протистоянні зі США й НАТО. Досвідчені синологи, можливо, не погодяться, але, здається, Китай уперше так відкрито заявив про свою позицію щодо розширення НАТО. Однак проєкт тексту, найімовірніше, походить із берегів Москви-ріки, оскільки містить уже знайому російську риторику, з якої випливає, що AUKUS — це погано, а ШОС — це добре, НАТО — погано, а ОДКБ — саме те. Загалом, війна — це мир, а злобна «меншість» країн, які нав'язують свою волю іншим, — це всі, крім тієї проросійської дюжини, котра завжди голосує в залі Генасамблеї ООН як побажає Москва.

І все-таки зарано говорити про російсько-китайський альянс, як це поспішили зробити окремі аналітики. Китаю не потрібна війна в Європі, тому в Пекіні дуже обдумано вибирають формулювання, і зараз саме настає золотий час для знавців тонких нюансів китайської мови. Усе-таки торгівля КНР зі США і ЄС уп’ятеро-вшестеро переважає торгівлю з РФ, тому в китайської підтримки агресивних дій РФ є своя міра. Росія, своєю чергою, продемонструвала відсутність фантазії: Москва запропонувала Пекіну збільшення поставок газу й навіть будівництво нового газопроводу «Сила Сибіру-2» з Ямалу через Монголію в Китай і аж до Корейського півострова. За дивним збігом обставин, його потужність 55 млрд. куб. м, а починається він там само, де й «Північний потік-2». Китаю газ потрібен, але гроші на цю трубу він навряд чи дасть. Двоголовий орел — він таки двоголовий.

Китай веде дуже тонку гру, і стосовно дій Пекіна не варто поспішати з висновками, хоч би які заяви лунали в публічному просторі. Як люблять казати фокусники — дивіться уважно, що уважніше дивитиметесь, то менше побачите. Але ще тоншу комбінацію розігрують США. Надзвичайно потужна інформаційна атака на Росію, з усіх каналів і джерел, сягнула свого апогею в понеділок на засіданні Ради Безпеки ООН. Представник РФ Небензя в самому серці міжнародної системи безпеки на весь світ заявив, що Росія нападати на Україну не планує. Такі заяви звучали раніше і від Рябкова, і від Лаврова, але тепер відбулася чітка фіксація у стенограмі засідання РБ ООН. Навіть посол РФ у Токіо на недавній прес-конференції виголосив те саме, правда, в супроводі звичного набору пропагандистських штампів про Україну.

Інформаційна кампанія, яка викриває дії РФ, хоч і була проведена на межі фолу, але досягла відразу кількох результатів. По-перше, світова громадська думка явна стала на бік України, і, крім усього іншого, в цьому контексті тепер цілком можна очікувати, що Китаю (це дуже важливо для США) скоро набридне перебувати в одному клубі з усіма зневаженою РФ. Опитування громадської думки у країнах Азії показують значне зростання популярності США та посилення стурбованості політикою КНР. По-друге, було створено підстави для поставок Україні сучасної оборонної зброї та боєприпасів, які нам ще дуже можуть знадобитися. По-третє, явно проявилися позиції й можливості союзників, і тепер зрозуміло, на кого покладатися можна, а на кого — ні. Усі так заговорилися про гібридність сучасних воєн і асиметричні методи їх ведення, що й не помітили, як перший етап гібридної операції зі стримування РФ пройшов успішно. Минулої середи речниця Білого дому Джен Псакі заявила, що більше не вважає напад Росії «неминучим». Друга, трохи менша хвиля, принесла повідомлення розвідслужб про те, що Росія готує провокації на окупованій частині Донбасу, аби виправдати відновлення бойових дій там. Лавров змушений був принародно це заперечувати. Оплески.

Політичні рішення дуже інерційні, і навіть якщо силовий вплив знято, події все одно продовжують розвиватися в заданому їм напрямі. Однак, якщо вибрати правильну систему координат і точку відліку, стане зрозуміло, як керувати ситуацією. Ні, Росія не відведе завтра військ, і чимала частина їх продовжуватиме жити в погано пристосованих приміщеннях і в розпал епохи «омікрону», дедалі менше розуміючи сенс і мету того, що відбувається. На жаль, і провокацій слід очікувати, і спроб дестабілізувати політичну ситуацію. Росія, слід визнати, сильний і підступний суперник, тож розслаблятися рано. Однак цей тайм — за нами.

Більше статей Сергія Корсунського читайте за посиланням.